Поняття та функції

Ефективність функціонування та соціальний роз­виток тих чи тих суб'єктів господарювання (трудових колективів) забезпечується передусім фор­муванням належних індивідуальних і колективних матеріальних стимулів, провідною формою реалізації яких є оплата праці різних категорій персоналу.

Оплата праці — це будь-який заробіток, обчислений, як прави­ло, у грошовому виразі, що його за трудовим договором власник або вповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану роботу або надані послуги.

Оплата праці складається з основної заробітної плати й додат­кової оплати праці. Розміри оплати найманого працівника залежать від результатів його праці з урахуванням наслідків господарської діяльності підприємства.

Основна заробітна плата працівника залежить від результатів 378 його праці й визначається тарифними ставками, відрядними розцінками, посадовими окладами, а також надбавками й доплатами в розмірах, не вищих за встановлені чинним законодавством.

Рівень додаткової оплати праці здебільшого залежить від кінцевих ре­зультатів діяльності підприємства. Зазвичай до додаткової оплати праці відносять премії, інші заохочувальні та компенсаційні ви­плати, а також надбавки й доплати, не передбачені чинним законо­давством або встановлені понад розміри, дозволені останнім. За розрахунками середньої структури середньомісячного заробітку персоналу на виробничих підприємствах України протягом кількох останніх років, основна заробітна плата й додаткова оплата праці становлять відповідно 70—80 і 20—30% від загальної величини цього заробітку.

За умов розвитку підприємництва та існування різних форм власності заробіток працівника вже не визначається розміром якогось гарантованого фонду оплати праці, а все більше зале­жить від кінцевих результатів і доходів від діяльності підприєм­ства. Треба враховувати, що й сам працівник усе частіше стає більш-менш реальним співвласником підприємства. Відтак ви­нагороду працівникові-власнику треба нараховувати не тільки за працю, а й за вкладений у підприємство капітал. Ось чому, ура­ховуючи зміни в природі та механізмі формування заробітку працівника, замість поняття «заробітна плата» усе частіше ви­користовують терміни «трудовий дохід», «винагорода», «оплата праці», «заробіток», «дохід». Але в будь-якому разі повна ком­пенсація (грошова або негрошова) за витрачені зусилля, вклю­чаючи заробітну плату, повинна відбивати внесок кожного пра­цівника, ефективність його праці.

Дійовість оплати праці визначається тим, наскільки повно вона виконує свої основні функції— відтворювальну, стимулюючу, ре­гулюючу й соціальну (рис. 15.6).

Реалізація відтворювальної функції заробітної плати передба­чає встановлення норм оплати праці на такому рівні, який забезпе­чує нормальне відтворення робочої сили відповідної кваліфікації та водночас дає змогу застосовувати обґрунтовані норми праці, що гарантують власнику отримання необхідного результату господарсь­кої діяльності.

Функція стимулювання зводиться до того, що можливий рівень оплати праці має спонукати кожного працівника до найефективні­ших дій на своєму робочому місці. Регулююча функція оплати праці реалізує загальновживаний принцип диференціації рівня заробіт­ку за фахом і кваліфікацією відповідної категорії персоналу, важ­ливістю та складністю трудових завдань. Соціальну функцію заро­бітної плати спрямовано на забезпечення однакової оплати за од­накову роботу; вона має поєднувати державне й договірне її регу­лювання, а також реалізовувати принцип соціальної справедливості щодо одержання власного доходу.