Правопис слів іншомовного походження.

Іншомовні слова становлять приблизно 10% СУЛМ. У правописі іншомовних слів поєднуються різні принципи української орфографії – фонетичний, традиційний, морфологічний. Пишемо И: 1)у загальних назвах після д, т, з, с, ц, ж (дж), ч, ш, р перед буквами, що позначають приголосні звуки: д и станція, д и настія, такт и ка, поз и ція, с и мптом, ц и трусові, реж и м, дж и нси, реч и татив, ш и фр, фабр и ка, форт и с и мо; 2)у власних географічних назвах, які закінчуються на -ида, -ика: Антаркт ида, Флор ида, Атлант ида, Афр ика, Балт ика, Мекс ика, Корс ика; 3)у власних географічних назвах після шиплячих приголосних: Алж и р, Ваш и нгтон, Вірдж и нія,, Йоркш и р, Ч и каго, Ч и лі; 4)у власних географічних назвах із звукосполученням -ри- перед приголосними: Великоб ри танія, Мав ри танія, Мад ри д, Па ри ж, Ри га, Ри м; 5)у власних географічних назвах типу: Аргент и на, Баст и лія, Брат и слава, Браз и лія, Вав и лон, Ват и кан, Єгипет, К и тай, Пак и стан, Тадж и к и стан, К и рг и зстан, Палест и на, Сард и нія, Сканд и навія, Т и бет, та в похідних від них: аргент и нець, браз и лець, аргент и нський, браз и льський. Пишемо І: 1)на початку слова: і стина, І талія, і нструкція, І забелла; 2)після приголосного перед голосним і перед [j]: ав і ація, ф і алка, ген і ально, соц і альний, соц і ологія, рад і ус, тр і умф, кл і єнт, конструкц і я, ілюмінац і я, операц і я, дивіз і я; 3)у власних назвах між приголосними та в кінці слів: Л і сабон, Монтев і део, Гр і мм, С і дней, Д і дро, Капр і, Нагасак і, Соч і, Батум і, Сомал і, Пот і, Паганін і, Джерс і; 4)у кінці невідмінюваних загальних назв: такс і, жур і, візав і, колібр і, пон і, пар і, мерс і, попур і; 5)після б, п, в, м, ф, г, к, х, л, н перед наступним приголосним: б і знес, п і рат, в і деозал, м і ф, ф і нанси, г і пербола, к і но, х і тон, л і тера, н і мфа, піан і симо. Пишемо Ї: Після букв на позначення голосних звуків: моза ї ка, ру ї на, проза ї к, Ене ї да, Ізма ї л, Ка ї рсале. Але у складних словах і після префіксів пишеться: староіндійський, новоірландський, доісторичний, поінформувати.

Пишемо Е: 1)на початку слова та після букв, що позначають голосні звуки, крім і: е нергія, е кзамен, е пітет, е пізод, ду е ль, Рафа е ль, ду е т; 2)після твердих приголосних: купл е т, пінц е т, м е тр, вунд е ркінд, г е ній, г е г е мон, д е када, д е кан, т е атр, ід е нтичний;

Пишемо Є: на початку слова у давно запозичених словах: Є вропа, Є ва, Є вген, Є гипет, Є вдокія, Є русалим, Є вангеліє, є пископ, є зуїти, є ресь;

після і, е, й, м’якого знака та апострофа: гігі є на, гі є на, ді є та, орі є нтир, фе є рія, фе є рверк, Фей є рбах, порть є ра, кар’ є ра, інтер’ є р, тра є кторія.

Пишемо У: У словах запозичених із французької мови після шиплячих ж, ш: парф у ми, ж у рі.

19. ТЕРМІНИ В СКЛАДІ УКРАЇНСЬКОЇ ЛЕКСИКИ. ПРОБЛЕМИ УКРАЇНСЬКОЇ ТЕРМІНОЛОГІЇ. За сферою використання словниковий склад сучасної української мови ділиться на 2 групи: 1) загальновживана, або загальнонародна, лексика; 2) лексика обмеженого вживання. До загальновживаної лексики входять слова, використовувані в різних мовних сферах і зрозумілі будь-якому носієві мови незалежно від того, де він живе, професії, способу життя, наприклад: картопля, школа, журнал, море, п'ять, літо, понеділок, тисяча, високий, зелений, низько, радісно тощо. Загальнонародна мова становить основу української мови. Певні обмеження сфери функціонування виявляють діалектна, спеціальна, жаргонна, арготична лексика. Спеціальна лексика — це слова і вирази, які вживаються групами людей, об'єднаними професійною спільністю. У ній виділяються два основні шари: терміни і професіоналізми.

Термін – спеціальне слово, яке вживається для точного найменування певного поняття, з якої-небудь галузі знання. Вживання термінів обмежене сферою науки та техніки. Значна частина термінологічної лексики переходить до категорії загальновживаних слів (апарат, прес). Кожна галузь науки має свої терміни (математичні, фізичні, лінгвістичні, літературні, політичні, ітд). Сукупність термінів називають термінологією. Термінологічна лексика повинна забезпечити точність передачі певних понять. Терміни не повинні мати синонімів чи емоційного забарвлення. Українська термінологія має широкий шлях розвитку. Дуже активно розвивається лексика в ХХ ст. (терміни). З розвитком техніки і науки багато наукових термінів зазнають змін, переосмислюються або розширюються. Свій семантичний обсяг.

Термінаминазиваються слова, що є спеціальними назвами наукових, технічних, сільськогосподарських, суспільних понять. Існує, наприклад, термінологія технічна, біологічна, географічна, математична, філологічна, філософська, хімічна тощо.

Для термінології не властива багатозначність. Якщо ж термін має кілька значень, кожне із значень належить до різних термінологій. Як приклад можна навести значення термінів стопер та стела стопер — 1) машина для буріння свердловин, спрямованих уверх; 2) захисник у футболі та деяких інших спортивних іграх. Стела — 1) вертикальна кам'яна плита чи стовп з рельєфним зображенням чи написом; 2) центральна частина стебла й кореня вищих рослин, у якій міститься провідна система всіх осьових органів.

У межах конкретної галузевої термінології термін в ідеалі має бути однозначним, щоб забезпечити точність передачі наукового поняття. Однак існують випадки порушення цієї вимоги, наприклад: караул — 1) збройна варта, сторожа; 2) збройний підрозділ для охорони військових об'єктів або для віддання військових почестей; 3) несення охорони; 4) місце, де розташована варта, сторожа. Репертуар — 1) сукупність творів, які виконуються в театрі за певний час; 2) ролі, в яких виступає актор; 3) добір музичних, літературних творів тощо, з якими виступають актор, співак, музикант, читець. Контроль — 1) перевірка, облік, спостереження за чим-небудь; 2) установи, особи, що перевіряють діяльність будь-якої іншої організації або відповідальної особи, звітність тощо; 3) заключна функція управління.

Наявність багатозначних термінів у межах однієї наукової галузі є виявом невпорядкованості конкретної термінології. До недоліків термінології відносять також синонімію термінів: мовознавство — лінгвістика, алфавіт — абетка, орфографія — правопис, багатозначність — полісемія, значення — семантика. Про досконалість термінології можна говорити у тому випадку, коли дотримується таке правило: кожен термін називає одне поняття, кожне спеціальне поняття позначається одним терміном. Синонімія і багатозначність у термінології порушують вимогу однозначної відповідності між терміном і позначуваним ним поняттям.

Розрізняють терміни загальновідомі: трикутник, діаспора, інтеграція, демократія, прикметник, капрон, плато, арія, стоматолог тощо і вузькоспеціальні, які використовуються лише спеціалістами: сальдо (бухг.), кавернотомія (мед.), діаміни (хім.), субстантивація (лінгв.), сервомотор (техн.), септакорд (муз.), меркаптани (хім.) і т. ін.

У межах спеціальної лексики термінам протистоять професіоналізми — слова і звороти, які використовуються людьми певної професії і є напівофіційними назвами понять цієї професії. Часто професіоналізмами є загальнонародні слова, ужиті у специфічному значенні, наприклад: вікно для викладачів — це час між заняттями, висячим редактори називають рядок, що не вміщується в сторінку, а ляпом — помилку, у водіїв загоряти — сидіти без діла, бублик — руль, гума — автопокришка тощо.

20. СТИЛЬОВА ДИФЕРЕНЦІАЦІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ЛЕКСИКИ. ТЕРМІНОЛОГІЧНІ СЛОВНИКИ. Літературна мова обслуговує найрізноманітніші сфери людського життя. У кожній сфері вона може характеризуватись певними специфічними засобами. Слова різняться не тільки лексичним значенням і граматичними ознаками, а й стилістично, тобто сферою й частотністю вживання, своєю належністю до певного стилю (стилів) мови, емоційним забарвленням чи нейтральністю. Стилістично забарвлена лексика поділяється на певні групи. Загальновживана лексика. Охоплює слова, якими користуються всі носії мови незалежно від віку, освіти, посади, ітд. Лексика пов’язана з повсякденним життям, її лексеми означають життєво необхідні поняття, а тому зрозумілі вони кожному. Називають вони назви рослин, тварин, предметів, явища природи, ознаки якостей, кількостей та почувань людей. Це – стилістично нейтральна лексика, становить ядро рідної мови. Виробничо-професійна лексика. Охоплює велику групу слів, що вживаються на позначення знарядь і матеріалів праці, процесів виробництва: бронювання, обмолот, косовиця, вуглекомбайн, бетон, риштування, клас, журнал. Окрему групу цієї лексики становлять терміни. Терміни – слова, що мають чітко окреслене спеціальне значеня й називають поняття з різних галузей науки, техніки, мистецтва: звук, морфема, присудок, швидкість, ом, метр, палуба. Сукупність термінів називають термінологією. Офіційно-ділова лексика. Така лексика містить слова, що використовуються в ділових паперах і в діловому мовленні (в установах, організаціях, публічних виступах). Велика частина тої лексики стала загальновживаною: автобіографія, акт, довідка, угода, звіт, квитанція, план, постанова, телеграма, характеристика, ітд. Характерна – термінологічна чіткість, відсутність емоційного забарвлення, чітко визначена сфера використання. Науково-термінологічна лексика. У кожної наукової дисципліни є великий запас своєї термінології, яка повністю відома лише спеціалістам. Термінами – називають слова, які вживаються для точного найменування певного поняття науки. Термін позбавлений емоційно-експресивного забарвлення. Серед термінологічної лексики багато запозичених слів. І саме слово термін є запозиченням з латинської мови, де означає «кінець, кордон», тобто це слово вказує на межу значення. Для кожної науки властиві свої терміни: синус, трикутник; молекула, атом; відмінок, речення, орфоепія; реакція, грип, аспірин. Специфічно-побутова лексика. Включає слова, що відображають побут різних соціальних груп населення (одяг, житло, їжа, звичаї). Широко використовується в літературі при історичних описах і в художньому зображенні умов життя представників окремих груп населення. Може збігатись з загальновживаною. Емоційна лексика. Слова, які у своєму значенні мають позитивну або негативну емоційність і служать для вираження почуттів людини (радість, смуток, любов, ніжність). Сюди також належать слова дитячого мовлення та всі лайливі слова.

Просторічна лексика. Лексика, яка об’єднує не літературні слова, а також діалектизми, жаргонізми, арготизми, варваризмів, вульгаризмів, екзотизмів та інших. Цього роду лексика емоційно-експресивно забарвлена.

Термінологічні словники. (номенклатурні) – бувають як одномовними, так і двомовними і перекладними. В одномовному пояснюються значення термінів з певної галузі знань (словник біологічної термінології ітд.). У двомовних термінологічних словниках – спеціальні терміни перекладабться з однієї мови на іншу. До 1932 р. було видано багато термінологічних словників, але в них чимало недоліків. 1934 – 1935 рр. для потреб школи було видано шкільні термінологічні словники. 1957 р. – «Словник лінгвістичних термінів» за ред.. Кротевича, Родзевича. 1984 р. – «Словник літературознавчих термінів», за ред. Пулинця. 1985 р. – «Словник лінгвістичних термінів» за ред. Галича, Олійника. 1997 р. – літературознавчий словник-довідник.

21. ФУНКЦІОНАЛЬНІ СТИЛІ СУЛМ. Мовні стилі - це різновиди літературної мови, які використовуються за різних обставин спілкування. Стиль – різновид мови (її функціональна підсистема), що характеризується відбором таких засобів із багатоманітних мовних ресурсів, які найліпше відповідають завданням спілкування між людьми в даних умовах. Це своєрідне мистецтво добору й ефективного використання системи мовних засобів із певною метою в конкретних умовах й обставинах. Д. Свіфт вважає, що стиль – це власне слова на власному місці. Кожний стиль має: 1)сферу поширення і вживання (коло мовців); 2)функціональне призначення (регулювання стосунків, повідомлення, вплив, спілкування тощо); 3)характерні ознаки (форма та спосіб викладу); 4)система мовних засобів і стилістичних норм (лексику, фразеологію, граматичні форми, типи речень тощо).

Ці складові конкретизують, оберігають, певною, мірою обмежують, унормовують кожний стиль і роблять його досить стійким різновидом літературної мови. Сучасна літературна українська мова має розгалужену систему стилів, серед яких: розмовний, художній, науковий, публіцистичний, епістолярний, офіційно-діловий та конфесійний. Кожен із стилів має свої характерні особливості й реалізується у властивих йому жанрах. У сучасній українській мові розрізняють такі стилі: розмовно-побутовий, художній, науковий, офіційно-діловий, публіцистичний.

1)Розмовно-побутовий стиль. Перш за все використовується у побуті, в усному спілкуванні. Цей стиль характеризується невимушеністю, емоційністю. Цей стиль є усним, він представлений найпоширенішою розмовною лексикою і розмовними синтаксичними конструкціями. Для розмовно - побутового стилю характерне: широке використання загальновживаних слів; вживання слів з суфіксами пестливості, зневаги чи згрубілості; вживання простих речень, звертань та ін. Розмовно-побутові діалоги складаються з реплік і нерідко супроводжуються мімікою, жестами, часто бувають емоційно забарвленими.

2)Художній стиль - це переважно стиль художньої літератури, де слово не тільки щось називає, а ще й часто, будучи художнім засобом, є знаряддям естетичного впливу на читача чи слухача. Ознаки: образність, конкретність, емоційність, поетичний опис дійсності, суб’єктивне відтворення дійсності, присутні авторські новотвори, використання троп, діалектів, архаїзмів, іноді жаргонізми. Зразок художнього стилю Жили собі дід та баба. Вже й старі стали, а дітей нема.

3)Офіційно - діловий стиль вживається в указах, резолюціях, текстах законів, заяв, постанов та інших офіційних документах, характеризується специфічною канцелярською термінологією, відсутністю емоційного забарвлення. Особливості офіційно- ділового стиля: кожний документ має усталений зразок; слова вживаються виключно в прямому значенні; перважають слова- терміни, пов'язані з діловодством; відсутні художні засоби, пестливі та згрубілі слова, питальні, неповні і незакінчені речення. широке використовування суспільно-політичної та адміністративно-канцелярської термінології (комплектування бази да­них, регламентація дій, функціонування закладу); наявна фразеологія повинна мати специфічний характер (брати участь, висунути пропозицію, підбивати баланс, ініціюва­ти питання, ставити питання); обов" язкова відсутність будь-якої авторської мовної індивід дуальності та емоційно-експресивної лексики; синонімія має бути зведена до мінімуму й не викликати двозначності сприймання; наявність безособових і наказових форм дієслів у формі теперішнього часу із зазначенням послідовності, постійності дії; чітко регламентоване розміщення та будова тексту; обсяг основних частин, наявність обов" язкових стандартних стійких висловів, певних кліше (що дозволяє користуватися готовими бланками); використання складних речень із сурядним і підрядним зв" яз­ком має бути зведено до мінімуму, натомість слід широко використовувати безсполучникові, прості поширені речення (кілька підметів при одному присудкові, кілька присудків при одному підметі, кілька додатків при одному з головних членів речення тощо). Зразок офіційно - ділового стилю Стаття 383. Порядок розглядання касаційною інстанцією приватних скарг та протестів. Приватні скарги та протести розглядаються в такому ж порядку, як і касаційні скарги та протести.

4)Науковий стиль існує у двох формах: писемній (підручники, дослідження, дисертації, наукові праці); усній (повідомлення, наукова доповідь та ін.). Для наукового стилю характерні: вживання слів у прямому значенні; стрункість викладу думки; логічна побудованість; наявність специфічних термінів; широке використання складних речень, зокрема складнорідрядних з чітким логічним зв'язком між компонентами. великою кількістю наукової термінології (атомна маса, дис­танція, транскрипція, турбулен­ція та ін.); наявністю схем, таблиць, графіків, діаграм, карт, систем математичних, фізичних, хімічних та інших знаків і позначок; оперуванням абстрактними, переважно іншомовними, словами (дилема, вакуум, сектор, процес, формуляр, ценз,)- використовуванням суто наукової фразеології, стійких термі­нологічних словосполук; - залученням цитат і посилань на першоджерела; як правило, відсутністю авторської індивідуальної манери та емоційно-експресивної лексики; чіткою композиційною структурою тексту (послідовний поділ на розділи, частини, пункти, підпункти, параграфи, абзаци із застосуванням цифрової або літерної нумерації); переважанням різнотипних складних речень, стандартних ви­разів (кліше). значну роль відіграють дієприслівникові й діє­прикметникові звороти, які додатково характеризують дії, пред­мети та явища. Зразком наукового стилю є формулювання різноманітних теорем, хімічних та фізичних законів, визначення термінів, різноманітні довідкові тексти тощо.

5)Публіцистичний стиль також має дві форми: писемна (статті, фейлетони, нариси); усна (публічні виступи). Для публіцистичного стилю характерне широке вживання суспільно - політичних термінів (закон, перспектива, держава та ін.). Поєднує в собі засоби наукового і художнього стилів. Характерна – точність, виразність, (заклики, статті, лекції…).

Ознаки: - доступність мови й формулювань (орієнтація на широкий загал); - логічність доказів і полемічність викладу; - поєднання точних найменувань, дат, подій, місцевості, учас­ників, викладення наукових положень і фактів з емоційно-екс­пресивною образністю; - наявність низки яскравих засобів позитивного чи негативно­го авторського тлумачення, яке має здебільшого тенденційний характер; - широке використання художніх засобів (епітетів, порівнянь, метафор,, гіпербол). Основні мовні засоби: - синтез складників наукового, офіційно-ділового, художнього й розмовного стилів; - лексика, насичена суспільно-політичними й соціально-еконо­мічними термінами, закликами, гаслами (електорат, багатоман­датний, приватизація та ін.,); - багатозначна образна лексика, емоційно-оцінні слова (по­літичний бомонд, наукова еліта, епохальний вибір й ін.,), експре­сивні сталі словосполуки (інтелектуальний потенціал, одностай­ний вибір, рекордний рубіж), перифрази (біле золото — бавовна; голубі магістралі — ріки; легені планети — ліси й ін.,); - уживання в переносному значенні наукових, спортивних, му­зичних, військових та інших термінів (опинитися на лаві запас­них, орбіти співробітництва, президентський тил, парламентсь­кий хор); - часте використання іншомовних суфіксів - їст (-ист), -атор, -ація та ін. (пацифіст, культурист, провокатор, пролонгація); пре­фікси псевдо-, нео-, супер-, інтер- та ін. (псевдоідея, неофашизм, суперкомп " ютер, інтерактивний); - різні типи питальних, окличних та спонукальних речень, зво­ротний порядок слів, складні речення ускладненого типу з повто­рюваними сполучниками та ін.; - використання влучних афористичних, інтригуючих заголовків. 6)Конфесійний – релігійне життя, характеризується книжністю, образністю. Основні засоби: Ø суто церковна термінологія, символічні стилістеми, мовні фор­мули із сакральним значенням (дар праведности, гріховність тіла, усі люди — Божий храм); Ø непрямий порядок слів у реченні та словосполуці (Не може родить добре дерево плоду лихого, ані дерево зле плодів добрих родити); Ø значна кількість метафор, алегорій, порівнянь (Я зруйную цей храм рукотворний, — за три дні збудую інший, нерукотворний); наявність архаїзмів; стандартність стильової форми. Конфесійний стиль від інших відрізняє небуденна урочистість, піднесеність,

7)Ораторський – (усний), застосовується в різних публіцистичних виступах.

8)Епістолярний – листування. Основні ознаки — персональність; інформаційна цілеспрямованість (зазвичай на конкретного адресата) і її утаємничення; авторське «я»; наявність певної композиції: початок, що містить шанобливе звертання; головна частина, у якій розкривається зміст листа; кінцівка, де підсумовується написане, та іноді постскрип­тум (Р. 8. — приписка до закінченого листа після підпису). Основні мовні засоби: Ø адресація, межі мовного етикету, стандартність висловів у діло­вих листах; Ø різнотемна конкретним змістом лексика, вільний виклад змісту у приватних листах; Ø емоційно-експресивні засоби, варіантність норм і особливості порушення їх в інтимному листуванні; Ø поєднання компонентів художнього, публіцистичного й роз­мовного стилів і вироблення індивідуального авторського образу в листах-сповідях, листах-творах, листах-інформаціях. Певні зауваги до написання листів подає Юліан Редько у статті «Як поводитись у товаристві».

22. ПРИНЦИПИ УКРАЇНСЬКОЇ ОРФОГРАФІЇ. ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОГО ПРАВОПИСУ (1929, 1933, 1960, 1990, 1999). ПРОПОНОВАНІ ЗМІНИ ДО ЧИННОГО ПРАВОПИСУ. Принципи – це те, що лежить в основі правопису. Відповідно до цього визначають такі 4 принципи орфографії. 1)Фонетичний – як вимовляємо, так пишемо, написання слова точно відображає його літературна вимову: вода, калина, треба. 2)Морфологічний – написання слова розходиться з його звучанням. Значущі частини (морфеми) у споріднених словах або граматичних формах того самого слова вимовляються по-різному, але пишуться однаково: розумний [ро(у)зумниĭ ] бо розум, просьба [проз'ба] бо просити. 3)Традиційний – (історичний) написання слова не можна пояснити ні вимовою, ні аналізом морфем. Слова пишуться як за усталеною традицією (яблуко, рос. яблоко). 4)Смисловий – (диференційний) написання однозвучних слів залежить від їхнього значення (любов - Любов). В основу українських правописів покладено фонетичний і морфологічний принципи.

Теоретичною працею, у якій закладено основи українського правопису, була «Грамматика малороссийского наречия» (1818) О. Павловського. Згодом на Наддніпрянській Україні значного поширення «Кулішівка» - фонетичний правопис, укладена П. Кулішем, а в Галичині й на Буковині – правопис Є. Желехівського («Желехівка»). Історико-етимологічний правопис розробив М.Максимович (складний для вживання, не популярний).

У ХІХ ст. функціонувало кілька українських правописних систем (А. Метлинського, М. Гатцука, М. Драгоманова), які відіграли певну роль у становленні національної орфографії.

Проте в 1863 та 1876 царський уряд заборонив використовування укр. правопису, тому аж до 1905р.на територіях під російської України україномовні тексти друкувались т.зв. ярижкою – російською абеткою. В 1907-1909 рр. вийшов словник укр. мови Б. Грінченка, в якому практично застосовано принципи фонетичного українського правопису. Вони стають законом для всіх видань українською мовою. У 1918 р. друком вийшов проект запропонований І. Огієнком, у доопрацюванні взяли участь акад.. А. Кримський і проф. Є. Тимченко. Офіційно схваленого й обов’язкового для вжитку українського кодексу орфографії не було до 1921 року, коли вийшли друком «Найголовніші правила українського правопису», створені Українською АН під керівництвом акад. А. Кримського. Всі подальші змінили вносили власне у це видання! Новий повний орфографічний кодекс, яким і тепер в основному послуговується українська діаспора, вийшов у 1928 році, відомий в історії як «скрипниківський», бо його затвердив нарком освіти УРСР М. Скрипник. На правописній конференції в Харкові, зберігаючи традиційну українську графіку, було опрацьовано та унормовано правила укр. орфографії та пунктуації. Зміни: українські за походженням слова писалися згідно зі східноукраїнськими правописними традиціями, а запозичені – згідно з західноукраїнськими. Наступне видання правопису 1933 р. фактично відкидало попереднє як ідеологічно неправильне. Це видання було зорієнтоване виключно на східноукраїнські правописні традиції. Важливим було і те, що було вилучено букву ґ з ужитку. Він був обов’язковим до 1946 р., коли вийшов новий «Український правопис» Л. Булаховського. Це видання з незначними змінами та доповненнями було перевидано в 1960 р., третє – у 1990, а четверте – у 1993. Нині триває робота над новою редакцією «Українського правопису».

Третє видання «Українського правопису» 1990 базується, як і попередні, на фонематичному принципі, який доповнюється морфологічним (уніфіковане написання префіксів, коренів, суфіксів і закінчень незалежно від їхніх позицій в слові і впливів асиміляційно-дисиміляційних процесів), традиційно-історичним (подвійна функція літер я, ю, є, вживання літери щ) і диференційним (написання великої літери в словах, написання слів разом, окремо і через дефіс) принципами. У ньому відновлено літеру ґ, дещо змінено вживання літер і та й у власних іншомовних назвах тощо. Виправлене і доповнене 4-е видання «Українського правопису» 1993 істотно не відрізняється від попереднього, але в ньому поширено правило передавання іншомовного і через и після «дев'ятки» на низку власних назв, розширено сферу використання закінчень -у(ю) в родовому відмінку іменників II відміни, уточнено правило написання складних слів тощо.

Всі зміни, які були внесені до перевидань правопису були зумовлені кількома чинниками: з’являлись нова слова, тривав процес запозичення -поповнювалась наукова термінологія -свої вимоги до орфографії висувала перекладацька практика.

Важливим залишалось дотримання певних вимог: -не змінювати традиційної укр. графіки, але відновити порядок розташування літер в абетці -не ускладнювати принципи написання укр. слів новими правилами й винятками, а навпаки, намагатися зменшувати їх кількість за рахунок уніфікації однотипних явищ -за можливості спростити правопис складних слів -докладніше опрацювати правила щодо написання слів іншомовного походження.

23. АСПЕКТИ ВИВЧЕННЯ ЛЮДСЬКОЇ МОВИ. ФОНЕМА ТА ЇЇ ФУНКЦІЇ. ЗВУКОВІ ВИЯВИ ФОНЕМ. Фонетика – це наука про звуковий склад мови. Фонетика сучасної літературної мови вивчає тільки звуки цієї мови, звукові зміни, типи ітд. На базі знання звуків виростають: орфоепія (вивчає правильну вимову, нормативні звукові засоби), графіка (сукупність букв.-графічних засобів передавання звуків на письмі) і орфографія (правила, які стосуються самого письма). Звукове мовлення існує споконвіку, на відміну від письма. Звук – мінімальна одиниця мовлення. Українські вчені традиційно виділяють 3 аспекти вивчення звука: 1)Акустичний – вивчення звука, як сукупності хвиль з певними фізичними характеристиками: тембр, висота, амплітуда, частота ітд. В українському мовознавстві акустичну класифікацію звуків на основі парних ознак (дієзність – бемольність) застосував Юрій Карпенко. 2)Анатомо-фізіологічний – це вивчення будови і роботи органів мовлення. Більшість класифікацій побудована на основі анатомо-фізіологічній. Органи мовлення з погляду їх участі утворення звуків поділяються на дві групи: -активні (рухливі) – це легені, голосові зв’язки, язичок, нижня щелепа, губи, язик (кінчик, передня, середня та задня частини). -пасивні (нерухомі) – зуби, тверде піднебіння, носова порожнина.Основною артикуляційною особливістю голосного звуку є відсутність перепони на шляху видихуваного повітря, а в приголосних – навпаки – наявність. 3)Лінгвістичний – функції звуків у мові, як буд. матеріалу; звуки виконують мовну функцію.

Українське мовознавство розглядає аспекти у нерозривному зв’язку і тому фонетика у їхньому розумінні охоплює три аспекти, а фонологія їх підрозділи. Фонологія – розділ фонетики, який вивчає лінгвістичний аспект мовного звука. Звук має спеціальну назву – фонема. Фонема – узагальнена звукова одиниця. Одне з робочих визначень фонем – це узагальнена звукова мовна одиниця, яка не маючи значення служить для побудови і розрізнення значущих мовних одиниць. Як мовна одиниця у реальному мовленні існує в вигляді окремого звука (звук – це вияв фонеми).

У мові фонеми виконують такі функції: Конститутивна (будівельна) – полягає в тому, що фонема є одиницею мови, з якої складаються вищі мовні одиниці – морфеми і слова. Розпізнавальна – людина завдяки фонемам розпізнає окремі морфеми і слова без чого мовне спілкування взагалі неможливе. Розрізнювальна (дистинктивна)– фонема є засобом розрізнювання морфем і слів. Усі ці функції взаємозв’язані і взаємозумовлені. Найчастіше ця функція виявляється у тому самому звуковому оточенні (лити –мити). Утотожнювальна (ідентифікаційна) – фонема – це звукотип, у якому ототожнюються близькі, але неоднакові звуки. Звукові вияви. Головний звуковий вияв фонеми – це коли фонема виявляється в її самостійних ознаках; це звук, який вимовляється ізольовано і незалежно від впливів інших звуків. Коли ми класифікуємо фонеми, то до уваги беремо головний вияв.

Додаткові вияви: -позиційний – це звук, який вимовляємо замість головного вияву залежного від позиції у словах. Для голосних – наголошені/ненаголошені, а для приголосних – початок/середина/кінець слова. [ е до и ] і [ и до е ] і [у (нескладовий)]. -комбінаторний – це звук, який вимовляється замість головного вияву залежно від впливу інших звуків: просьба – сь=зь під впливом дзвінкого [б]. -факультативний – необов’язковий звук, який можемо вимовляти замість голосного. Його вимова не є порушенням норми. Наприклад, в українські мові часто твердий [л] вимовляємо м’яко. Головний вияв і всі варіанти фонеми становлять фонетичне поле. [в] - /в/: [w], [v], [у (нескладове)], [в].

Ознаки, за якими відрізняються фонеми називаються диференційними. Втрата диференційної ознаки одного звука під впливом іншої називається нейтралізацією (дивишся – дивис⁄: а). Розрізняють сильну та слабку позицію фонеми. Сильна – вимовляємо головний вияв фонеми (у голосного – під наголосом, у приголосного – перед наступним голосним, крім і), слабка – при позиційному чи комбінаторному вияві (н-д: позиція перед дзвінкими).