Соціальна освіта і навчання у сфері соціальної роботи

Соціальне навчання і соціальне виховання в системі соціальної роботи базуються на меті, завданнях, специфіці соціальної роботи як допоміжної професії, її напрямків, технологій, особливостей соціальної роботи з різними категоріями і верствами населення. Головне завдання соціального працівника у сфері соціального навчання — допомогти клієнту бути самостійним, відповідальним за своє власне життя, вміти здійснювати самореалізацію, бути компетентним у власному життєтворенні.

Основні завдання та напрями соціальної освіти у сфері соціальної роботи:

· підготовка кадрів, підвищення кваліфікації спеціалістів;

· формування навичок життєвої компетентності, життєтворчості, навичок соціально-психологічної культури у громадян;

· соціальна робота з клієнтами з метою набуття знань, формування умінь, навичок у засвоєнні нових форм поведінки, адаптації, соціалізації, реабілітації;

· соціальна робота з волонтерами. Форми соціального навчання:

· інформаційні кампанії, просвітницькі курси, інформаційна продукція для різних категорій населення;

· тренінги, курси, інформаційні кампанії, акції, видання довідкової, науково-популярної, інформаційної літератури для клієнтів соціальних служб;

· проведення тренінгів, курсів для волонтерів, добровільних помічників.

Таким чином, соціальне навчання (освіта) розглядається з двох позицій: підготовка, підвищення кваліфікації спеціалістів соціальної сфери і навчання клієнтів соціальним навичкам, умінням, соціальній компетентності.

Основна література

Браун А., Боурн А. Супервізор у соціальній роботі. — К.: Пульсари, 2003. — С. 205—224.

Зверева ИД. Проект " Социальное образование в Украине": перспективы развития социальной работы / социальной педагогики // Практична психологія та соціальна робота. — 2002. — №5(42).—С. 20—23.

Инновационные методы обучения в гражданском образовании / В.В. Величко, Д.В. Карпиевич, Е.Ф. Карпиевич, Л.Г. Кири-люк. — 2-е изд., испр. и доп. — Минск: Медисонт, 2001 —168 с.

Інновації у соціальних службах: Навч.-метод. посіб. — К.: Пульсари, 2002. — С. 138—143.

Основы социальной работы: Учебник/Отв. ред. П.Д. Павле-нок. — 2-е изд., испр. и доп. — М.: ИНФРА-М, 2002. — С 324— 333.

Тюптя Л.Т., Іванова IJ$. Соціальна робота (теорія і практика): Навч. посіб. — К.: ВМУРОЛ " Україна", 2004. — С. 243— 250.

Теми для дискусії

1. Зміст соціального діалогу як функціональної характеристики суспільства. Дуалізм і філософія соціальної освіти.

2. Вплив на розробку технологій соціальної освіти і навчання теорії соціального научіння, гуманістичної, біхевіористичної і когнітивної психології.

3. Сутність соціального навчання як засобу формування життєвої компетентності особистості.

4. Основні напрямки реалізації проектів " Методи навчання в громадянській освіті", " Соціальна освіта в Україні".

В Україні останнім часом інвалідність як соціальне явище при-вертає значну увагу органів виконавчої влади та суспільства. І ця тенденція викликана, передусім, проблемами, з якими стикається більшість інвалідів різних вікових груп, а також обумовлюється не-ухильним зростанням загальної кількості інвалідів. Досить згадати, що станом на 2008 р. в Україні нараховувалось близько 2 мільйонів осіб з функціональними обмеженнями. Чималий відсоток із них –Розділ 6. Соціально-педагогічна робота з дітьми та молоддю

діти. Так, за даними МОН України, у спеціалізованих загальноос-вітніх навчальних закладах отримують освіту близько 58 тисяч ді-тей, які потребують корекції фізичного та розумового розвитку. Ще 65 тисяч дітей з інвалідністю навчаються в загальноосвітніх шко-лах. У професійно-технічних навчальних закладах здобувають осві-ту і професію 3, 5 тисячі дітей з інвалідністю. У вищих навчальних закладах I-IV рівнів акредитації кількість студентів з інвалідністю характеризувалось неухильним збільшенням і зросло з 2587 осіб у 1995/6 н.р. до 10 тисяч осіб.

Проблеми соціальної незахищеності людей з функціональними обмеженнями чи з обмеженими можливостями є особливо актуаль-ними сьогодні, коли в процесі реформування нашого суспільства старі форми і методи соціальної підтримки таких громадян вияви-лися в більшості випадків непридатними, а нова система соціально-го захисту ще тільки створюється.

Сутність терміну «реабілітація», яким спершу позначали віднов-лення честі і прав безвинно засуджених, дещо пізніше – відновлен-ня попередньої незаплямованої репутації чи повернення незаконно відібраних прав, а потім поняття „реабілітація” набуло виразно ме-дичного та соціального змісту. Цю смислову трансформацію свого часу і було відображено у Великій Радянській Енциклопедії, в якій зазначено, що крім лікувальних заходів (трудотерапія, лікувальна фізкультура, спортивні ігри, електролікування, грязелікування, ма-саж), що проводяться у відділеннях і центрах реабілітації при ве-ликих лікарнях та інститутах (травматологічних, психіатричних, кардіологічних та інших), реабілітація включає також заходи щодо розвитку в потерпілого основних навичок щодо самообслуговуван-ня (соціальна, побутова реабілітація) і підготовки інвалідів до тру-дової діяльності (професійна, виробнича реабілітація) [3].

Із наведених аспектів реабілітації найбільш розробленим був і тривалий час залишався медичний. Це наочно підтверджується численними дослідженнями [2]. Серед них значне місце посідає монографія О. Тарасова і М. Фонарьова „Реабілітація при дитячих хворобах”. У ній реабілітація трактується як сукупність медичних, соціально-економічних та інших заходів, спрямованих на макси-мально швидке і повноцінне відновлення здоров’я хворого та його ефективне і раннє повернення до звичайних умов життя, праці, на-вчання [3].Виходячи із змісту наведених дефініцій, можна вважати, що ре-абілітація є досить ємким поняттям і в контексті вироблення пра-вил забезпечення рівних можливостей для інвалідів означає процес, який має на меті допомогти інвалідам досягти оптимального фізич-ного, інтелектуального, психічного чи соціального рівня діяльнос-ті та підтримувати його, забезпечуючи тим самим умови для зміни їхнього життя і розширення межі їхньої незалежності. Таким чи-ном, реабілітація передбачає не лише надання медичної допомоги, а включає також комплекс соціальних заходів, спрямованих на від-новлення працездатності [8].

Тому цілком закономірно, що в Законі України „Про соціальні послуги” під реабілітацією розуміється ціла система медичних, про-фесійних, соціальних заходів, спрямованих на надання особам, які перебувають у складних життєвих обставинах, допомоги у віднов-ленні ними порушених функцій організму, компенсації обмежень життєдіяльності, а також підтриманні оптимального фізичного, інтелектуального, психічного, соціального рівнів та якості життя для досягнення соціальної і матеріальної незалежності, соціально-професійної адаптації та інтеграції в суспільство [7].

Виходячи з того, що реабілітація відбувається в конкретних со-ціальних умовах і має комплексний характер, цілком правомірно ви-окремити її соціальну складову, що має найрізноманітніші аспекти соціальної роботи, а саму реабілітацію назвати соціальною. Тобто, слід розуміти під нею комплекс заходів, спрямованих на відновлення порушених чи втрачених індивідом суспільних зв’язків та відносин внаслідок стійкого розладу функцій організму (інвалідність) чи змі-ни соціального статусу (люди похилого віку, безробітні, біженці) [3].

Що ж стосується соціальної реабілітації інвалідів, то її визначе-но як систему відновлення соціальних зв’язків, соціального стату-су, працездатності через комплекс соціально-медичних, соціально-психологічних і соціально-правових заходів [2]. Інакше прийнято вважати її системою заходів, що сприяють оптимізації і коригуван-ню становища інваліда (дитини-інваліда) в сім’ї, трудовому колек-тиві, суспільстві. Це й зміна ставлення його до своїх вад, виховання у нього навичок самообслуговування, а також протезування, орте-зування, забезпечення засобами реабілітації з метою покращання рівня його життєдіяльності [7].

Загалом соціальну реабілітацію для окремої людини з особли-вими потребами фахівці здебільшого розглядають як шлях перетво-Розділ 6. Соціально-педагогічна робота з дітьми та молоддю

рення її з об’єкта соціальної допомоги в активно діючого суб’єкта суспільства [1]. Вичерпне визначення цього поняття знаходимо в нещодавно виданому Законі України „Про реабілітацію інвалідів в Україні”. У ньому, зокрема, під соціальною реабілітацією розуміють систему заходів, які забезпечують умови для повернення особи до активної трудової діяльності, відновлення її соціального статусу та здатності до самостійної суспільної і родинно-побутової діяльності шляхом соціально-середовищної орієнтації та соціально-побутової адаптації, соціального обслуговування та забезпечення засобами ре-абілітації [7].

Донедавна соціальна реабілітація складалась з окремих напрям-ків: медичного, соціально-психологічного та соціально-трудового. Однак практичний досвід соціальної роботи показав, що система соціальної реабілітації інвалідів може бути значно ефективнішою за умови оптимізації реабілітаційного процесу через організовану педагогічну діяльність. Навчання і виховання у цьому випадку ви-ступає як частина процесу соціального становлення людини і поля-гає в свідомому цілеспрямованому впливові на індивіда чи соціаль-ну групу з боку суб’єктів виховної діяльності – педагогів. Кажучи інакше, соціально-педагогічна реабілітація – це процес і результат, що відображає включеність людини з особливими потребами в на-вколишній соціум за умови цілеспрямованого педагогічного впли-ву. Під процесом соціально-педагогічної реабілітації розуміють ди-наміку розвитку явища, якості чи послідовності дій (педагогічних прийомів), взаємодії фахівців, спрямованої на досягнення певного соціально-педагогічного ефекту [6].

О. Безпалько, вводячи в соціальну реабілітацію медичний, пси-хологічний, професійний та педагогічний компоненти, визначає та-кож кілька її принципів, а саме:

– здійснення реабілітаційних заходів на початку виникнення про-блеми; – безперервність та постійність їх проведення; – комплексний характер реабілітаційних програм; – індивідуальний підхід до визначення обсягу, характеру та змісту реабілітаційних заходів [1].

Соціальна реабілітація не може бути абстрактною, тому що в кожної людини з особливими потребами є свої специфічні пробле-ми, які потребують індивідуального підходу та вирішення їх під ке-рівництвом психолога і соціального педагога.Загалом соціальну реабілітацію деякі фахівці, зводять до „систе-ми заходів, спрямованих на найповніше відновлення здоров’я хво-рих та інвалідів, повернення їх до активного життя” в суспільстві [14].

Законом України „Про реабілітацію інвалідів в Україні” перед-бачено створення Державною службою медико-соціальної експер-тизи та реабілітації інвалідів – Державної типової програми реа-білітації інвалідів на підставі державних соціальних нормативів у згаданій сфері, єдиних науково обґрунтованих критеріїв та вимог до реабілітаційних заходів. Зокрема, у ньому виокремлений гаранто-ваний перелік реабілітаційних заходів у складі послуг з медичної, професійної, трудової, фізкультурно-спортивної і соціальної реабі-літації. Згідно із Законом, індивідуальна програма реабілітації роз-робляється медико-соціальною експертною комісією відповідно до Державної типової програми реабілітації інвалідів. Індивідуальною програмою передбачені такі види реабілітаційних заходів: – медичні (медикаментозне лікування, відновлювальна терапія,

хірургічне втручання, протезування); – фізичні (відновлення, покращання, стабілізація, координація

рухових дій, уміння користуватися протезами); – психологічні (психокорекція якостей і функцій інваліда, його мотивації до життєдіяльності та праці, навчання прийомів і ме-тодів психологічної саморегуляції); – професійні (професійне навчання, професійна адаптація); – трудові (раціональне працевлаштування);

– соціальні (соціально-побутова адаптація, соціально-середовищна орієнтація, соціальне обслуговування, забезпечення технічними та іншими засобами реабілітації, виробами медичного призна-чення); – психолого-педагогічні (психологічна і педагогічна корекція роз-витку); – фізкультурно-спортивні (фізкультурно-спортивна підготовка та адаптація, організація і проведення фізкультурно-оздоровчих і спортивних занять) [7].

Відповідно до існуючої практики, розробка індивідуальної про-грами реабілітації складається з таких етапів: – проведення реабілітаційно-експертної діагностики; – оцінка реабілітаційного потенціалу, що має власний потенціал інваліда; Розділ 6. Соціально-педагогічна робота з дітьми та молоддю

– визначення реабілітаційного прогнозу;

– визначення заходів, технічних засобів і послуг, що дають змогу від-новити порушені чи компенсувати втрачені здібності для виконан-ня побутової, пізнавальної діяльності, рухової активності тощо. Як визначено положеннями Закону, учасниками реабілітацій-ного процесу є педагогічні, медичні, соціальні, музичні працівники, майстри виробничого навчання, реабілітаційні установи, інваліди, які проходять реабілітацію, батьки, законні представники інвалідів (у випадку недієздатності інваліда).

Надзвичайно цінною для нашого дослідження є твердження А. Капської та А. Шевцова, що ефективність соціально-педагогічної реабілітації дітей і молоді з особливими потребами залежить, насам-перед, від адекватності створеного соціально-педагогічного середо-вища та його спроможності надати необхідну допомогу і підтримку в реабілітаційному процесі [2; 15].

Розгортанню соціальної роботи з людьми з особливими потре-бами, спрямованої на їх інтеграцію в суспільство, сприяє створення мережі реабілітаційних центрів, де здійснюється профорієнтація, проводиться професійне навчання, консультування з психологіч-них, правових і організаційних проблем, надається конкретна допо-мога по набуттю професії, навчанню й працевлаштуванню.

Відповідно до наведених визначень суті інвалідності, проекту-ється соціальна реабілітації дитини з функціональним обмеженням. Реабілітація передбачає діагностику розвитку дитини одразу ж піс-ля появи у неї перших ознак відхилення у розвитку з метою своєчас-ного забезпечення сім'ї спеціальною допомогою.

- Реабілітація у всіх її видах є результатом впливу на особистість, її окремі психічні і фізичні функції.

- Реабілітація є наступним етапом після адаптації. Якщо адапта-ція розглядається як пристосування з використанням компен-саторних здібностей, то реабілітація – відношення, активізація особистості. Отже, потрібна опора на адаптивний апарат (фізіо-логічний, психологічний, біологічний, соціальний).

- Реабілітацію дитини не можна розглядати при відмежуванні її від сім’ї, яка зобов’язана сприяти розкриттю реабілітаційних можливостей.

Соціальна реабілітація – неперервний, але обмежений за часом процес, протягом якого повинні з’явитися нові якісні характе-ристики дитини.- Соціальну реабілітацію не потрібно розуміти як абстрактну ка-тегорію, вона має свою спрямованість: специфіку для кожного вікового етапу.

Аналізуючи різні думки щодо ставлення до дітей з обмеженими можливостями, доцільно виокремити ті аспекти життєдіяльності дитини, які є найбільш значущим для розкриття реабілітації як со-ціального процесу:

1. Ставлення до дефекту в дитини. Воно може проявлятися в та-ких категоріях, як усвідомлення (повне, часткове) чи не усві-домлене, сприйняття чи несприйняття (дитиною), пригніченість (стан), адаптація чи дезадаптація, депривація тощо. Зазначені категорії не є стабільними і піддаються змінам відпо-відно до рівня розвитку особистості, до того ж ставлення до власно-го дефекту обумовлене ставленням людей, що оточують дитину як індивіда й особистість.

1. Становище в сім’ї. Тут найбільш поширеними можуть бути категорії стійкості чи нестійкості, доброзичливості чи відчуження,

гіпертоніки чи гіпотоніки (недостатня увага), афективність (надмірність батьківського роздратування, незадоволення тощо),

авторитарність виховання, гіперсоціальність (спроба будувати

виховання за певною схемою), примус, репресія тощо.

Таким чином, за сукупністю причин і факторів, які викликають

сімейне благополуччя чи неблагополуччя, визначальним є стан між-особистісних відносин і традиції виховання в сім’ї.

2. Навички самообслуговування. У цьому випадку спектр опису в

категоріях є досить широким і багато в чому пов’язаний із понятійним апаратом дитячої, вікової і педагогічної психології.

Сюди належать: предметна діяльність, маніпулювання, дії, зона

найближчого розвитку, уміння, навчання, наслідування, звички

тощо.

Прояви особистості дитини у сфері самообослуговування до-сить різноманітні. Одним із важливих індикаторів тут є можливість опосередкування, самостійного регулювання своєї поведінки.

Розвиток навичок самообслуговування посідає особливе місце у вихованні і соціалізації. Зокрема, враховуюється той фактор, що у всіх дітей з відхиленнями у розвитку досить важко формуються дрібні ручні навички – дрібна моторика, координація рухів і орієн-тація у просторі.Розділ 6. Соціально-педагогічна робота з дітьми та молоддю

Зона реабілітації поєднує навчання навичкам довільно брати й опускати предмети, перекладати їх із руки в руку, докладати зусил-ля відповідно до розмірів предмету, ваги і форми. Цей факт відобра-жається в тих категоріях, які використовуються для характеристики рівня самообслуговування дітей з обмеженими можливостями.

3. Рухова активність. Цей аспект реабілітаційної діяльності є досить важливим для всіх категорій дитячої інвалідності, але він є

удвічі значущим для дітей, котрі страждають дитячим церебральним паралічем (ДЦП). Тому головними категоріями для цієї групи можна назвати корекційні фізичні вправи, руховий режим,

корекція помилкових установок опорно-рухового апарату (кінцівок, частин хребетного стовпа та інші), подолання слабкості (гіпотрофія, атрофія) окремих м’язових груп, поліпшення рухливості

у суглобах (профілактика або розробка контрактур), розвиток

предметно-маніпулятивної діяльності рук (пальців рук) та інші.

Звертаючи увагу на одну із досить важливих особливостей рухового розвитку дітей, можна здійснити сильний вплив на їхній загальний розвиток, а також і на соціальну реабілітацію загалом. Це

має вплив і на формування мовлення, психіки, інтелекту, таких аналізаторних систем, як зорова, слухова, тактильна, а також, у широкому розумінні, на їхню поведінку. Все це свідчить про те, що сфера

рухової активності вбирає в себе додаткові категорії, які описують:

а) розвиток мови за допомогою рухів – поєднання звуків і рухів,

звуконаслідування, звукове забарвлення руху, рольові рухливі

ігри, ритмізація рухової діяльності, дрібна моторика тощо;

б) формування в процесі фізичного виховання просторових і часових

уявлень типу: далі – ближче, вище – нижче, зліва – справа, більше

– менше, багато-мало, швидко-повільно, часто-рідко та інше;

в) вивчення у процесі реабілітаційної діяльності на заняттях з фізичної культури матеріалів, різних за фізичними властивостями, що пов’язано з категоріями важкий – легкий, гладкий – шорохуватий, пластичний – крихкий тощо.

4. Пізнавальна активність. Насамперед, вона пов’язана зі стимуляцією сенсомоторного розвитку дитини. Розвиток сенсомоторних функцій у поєднанні з емоційно-позитивним спілкуванням

дитини є основою формування всіх психічних функцій, які представлені в категоріях: мова, увага, цілеспрямована діяльність,

емоційна реакція, комплекс оживлення, мислення, уявлення та

інші.Специфіка сенсомоторного виховання дитини з відхиленнями у розвитку спрямована на одночасний розвиток органів почуття і мо-торики дитини. У випадку розладу опорно-рухового апарату (ДЦП) реабілітаційне середовище павине враховувати правильність роз-міщення тіла, голови, рук, ніг, що пов’язано з такою категорією, як поза.

Досить часто у дітей, котрі належать до групи ДЦП, зустрічаєть-ся порушення формування однієї з важливих сенсомоторних функ-цій – фіксація зору на одному й тому ж предметі. Своєю чергою, це пов’язано з такими психічними категоріями, як зорова зосередже-ність і стеження за предметом, а у випадку прояву в дитини пози-тивних емоцій – з першими голосовими реакціям.

На наступному етапі відбувається навчання дитини групуван-ню і зіставленню, що також закріплюється у відповідних категоріях. Якщо всі навички формуються у здорової дитини на третьому році життя, то у хворої – значно пізніше. Особливо важко відбувається процес оволодіння кольорами, який досить довго співвідноситься з предметом.

Не менш важливим є навчання диференціювати форму пред-мета – коло, квадрат, куб, кульку та їх розміри. Виконуючи різно-манітні завдання, діти навчаються фіксувати увагу на тотожності і відмінності, оволодівають категоріями “такий”, “не такий”, “однако-вий”, “різний”, “великий”, “маленький” тощо.

5. Соціальна активність. Це поняття розуміється як складна ди-намічна функціональна система, яка характеризується сімейно-побутовою, комунікативно, суспільно-трудовою діяльністю, проявом духовних і фізичних здібностей людини в гармонії з соціальним середовищем, природою. Вона поєднує чималу кількість категорій медичної, валеологічної, екологічної спря-мованості: гігієна, здоровий спосіб життя, профілактика, пре-вентивний характер соціальної роботи, відносини з природою, забруднення навколишнього середовища, урбанізація, генетичні зміни, інвалідизація, соціум, діагностика та ін. Таким чином, в категорії галузі соціальної активності ми за-кладаємо ідею про те, що хвору дитину не можна розглядати поза сім’єю і середовищем. Це ще раз дозволяє підкреслити, що збере-ження і розвиток інтелектуального, творчого потенціалу, форму-вання у дитини-інваліда здатності і готовності до самодопомоги у власному життєзабезпеченні є важливим аспектом процесу соціаль-Розділ 6. Соціально-педагогічна робота з дітьми та молоддю

ної реабілітації, що відображається в категорії поняття соціальної активності.

Метою ранньої соціально-реабілітаційної роботи є: забезпечен-ня соціального, емоційного, інтелектуального і фізичного розвитку дитини, яка має відхилення, і спроба максимального розкриття її потенціалу для навчання. Це є головною метою.

Другою важливою метою є попередження вторинних дефектів у дітей з відхиленнями у розвитку. Це може проявитися в результаті двох основних причин: або ж після невдалої спроби призупинити (купірувати) прогресування первинних дефектів за допомогою ме-дичного, терапевтичного чи навчального впливу, або ж у результаті порушення взаємовідносин між дитиною і сім’єю, викликаного, за-звичай, тим, що сподівання батьків стосовно дитини не виправда-лись.

Третьою метою ранньої соціально-реабілітаційної роботи є абі-літація (пристосування) сім’ї, яка має дітей з відхиленнями у роз-витку, щоб максимально ефективно задовольнити потреби дитини. Для такої сім’ї має бути розроблена фахівцями індивідуальна про-грама, що відповідає потребам і стилям життєдіяльності сім’ї.

Як допомогти сім’ї? Як розмовляти з дитиною і її батьками у цій ситуації? Що означає програма реабілітації?

Це система заходів, які сприяють розвитку можливостей дитини і всієї сім’ї. Вона розробляється командою фахівців (лікарі, соціаль-ні працівники, педагоги, психологи) разом із батьками. У багатьох країнах такими програмами керує один спеціаліст. Це може бути один із названих вище. Він має відстежувати і координувати реабі-літаційну програму (спеціаліст-куратор).

Програма може розроблятися на півроку, на рік, все залежить від віку та умов розвитку дитини.

Спеціаліст-куратор періодично обговорює з батьками досягнуті результати, успіхи і невдачі, разом аналізують всі незаплановані по-дії, які відбулися за період реалізації програми. Лише після цього команда спеціалістів розробляє програму реабілітації на наступний період.

Програма реабілітації передбачає не лише сприяння розвитку дитини, але й набуття батьками спеціальних знань, психологічну підтримку сім’ї, допомогу сім’ї щодо можливості відпочити, віднов-лення сил тощо.Кожен період програми має мету, окремі цілі, оскільки робота проводиться за різними напрямками і з залученням різних фахівців.

Під час реалізації програми періодично проводиться моніторинг, регулярне відстеження ходу подій, за потреби, куратор сприяє бать-кам у подоланні труднощів, ведучи переговори з потрібними спеціа-лістами, представниками установ, роз’яснюючи права дитини і сім’ї. При цьому куратор має відвідувати сім’ю, щоб краще розібратися з труднощами, які з’являються у ході виконання програми. Таким чином, програма реабілітації має циклічний характер.

Однією із важливих особливостей реабілітаційної програми має бути: 1) наявність міждисциплінарної команди спеціалістів, а не ходіння батьків по різних установах; 2) участь батьків у процесі реабілітації, що є найбільш складною проблемою; 3) увага спеціа-лістів спрямовується як на дітей, так і на батьків; 4) налагодження партнерства у реабілітації дітей з обмеженими функціональними можливостями.

Залежно від того, як взаємодіє спеціаліст з батьками, можна окреслити п’ять основних тактик соціально-реабілітаційної роботи.

У практиці використовуються довготермінові і короткотерміно-ві моделі роботи. Серед короткотермінових варто назвати кризово-інтервентну і проблемно-орієнтовну моделі взаємодії.

Кризовоінтервентна модель роботи з клієнтом передбачає надан-ня допомоги безпсередньо в кризовій ситуації. Самі кризові ситуації можуть бути обумовлені змінами в природному циклі чи випадко-вими травмуючими подіями. Проте, не зважаючи на індивідуальні відмінності і багатоаспектність причин, які призводять індивіда до кризового стану, його тривалість обмежена, як свідчить практика, приблизно 6–7 тижнями. І втручання спеціалістів у такий період є досить ефективним, оскільки в період кризової ситуації людина особливо сприйнятлива і швидко відгукується на прояв допомоги. В такий період використовуються як внутрішні, так і зовнішні ре-сурси. Незалежно від того, що призвело клієнта до кризового стану, завданням соціального працівника чи педагога є надання емоційної підтримки і спроба пом’якшити вплив стресової ситуації.

Поява в сім'ї дитини з певними фізичними чи психічними ва-дами є також причиною таких стресів. З метою попередження не-гативних наслідків цієї проблеми, сім'ї надається допомога соціаль-ного педагога, який оперативно має входити в життєву ситуацію і допомогти мобілізувати всі сили на підтримку батьків і дитини.Розділ 6. Соціально-педагогічна робота з дітьми та молоддю

Звичайно, в цій ситуації психологічна допомога є домінуючою. Проте і втручання соціального педагога є виправданим, оскільки до-помога має бути не тільки глибоко психологічною, скільки комплек-сною і широкою за обсягом проблем та учасників подій, чию увагу потрібно привернути до проблеми сім'ї.

Щоб попередити відмову від дитини і залучити сім'ю до процесу реабілітації, необхідно, щоб вона мала реальну уяву про перспекти-ви дитини і про ту роль, яку сім'я може відіграти в її житті. Голо-вним у цій ситуації є допомога сім'ї подолати пригніченість, розгу-бленість, відчай, допомогти батькам зайняти активну позицію щодо реабілітації дитини.

З цією метою спеціаліст Центру надає освітню інформаційну до-помогу, яка дозволяє сім'ї “побачити” етапи відновлювального ліку-вання і перспективу дитини, повідомляє про можливості визнання тимчасової інвалідності і пов'язаних з нею пільг. Крім того, і соці-альний педагог, і соціальний працівник виступають посередниками між іншими спеціалістами, установами і сім'єю.

Таким чином, соціальний педагог шляхом застосування про-світницької і посередницької допомоги досягає ефекту психологіч-ної підтримки, впливає на почуття сумніву і страху, які заважають контролю над ситуацією. Крім того, сім'я може бути залучена до програми сімейної терапії і навчальних тренінгів, метою яких є на-лагодження контактів між сім'ями та вирішення прихованих про-блем, які з'являються в кризових ситуаціях.

Звичайно, що у кризовій ситуації кожна сім'я потребує особли-вої уваги і різного рівня активності в допомозі.

Втручання в кризову ситуацію, зазвичай, є першою сходинкою у взаємодії соціального педагога з сім'єю, яка виховує дитину з осо-бливими потребами. Наступною сходинкою є проблемно-орієнтовна модель взаємодії, яка також належить до короткотермінової стра-тегії роботи, протяжність якої не перевищує 4 місяців і передбачає приблизно 10–12 контактів з клієнтом.

Проблемно-орієнтовна модель має на меті вирішення суто прак-тичних питань, тобто зосередження лише на тій проблемі, яку усві-домить клієнт, над якою він готовий працювати. Саме в цей період клієнт переходить до вирішення ряду проблем самостійно, що свід-чить про результативність роботи спеціаліста.

Ця технологічна модель застосовується як в індивідуальній, так і в груповій терапії, в тому числі і в роботі з сім'ями. Основний прин-цип роботи з сім'єю полягає в концентрації уваги на пом'якшенні основних проблем шляхом визначення досить простих завдань. А поступовий перехід до вирішення складних завдань переконує клі-єнта у його спроможності долати з проблеми.

Соціальний педагог в межах цієї технологічної моделі поєднує в єдину систему методи роботи з окремим індивідом (одним із бать-ків чи дитиною), сім'єю загалом, а також із сім'єю і її найближчим оточенням. Звичайно, робота з усією сім'єю потрібна, якщо назріла кризова ситуація у стосунках членів сім'ї, порушився стиль вихо-вання, поганий психологічний клімат тощо.

Важливим методом проблемно-орієнтовної моделі є укладання угоди між спеціалістом, який надає допомогу і клієнтом – в такому випадку сім'єю чи її окремим представником. Угода повинна мати:

- опис стрижневої проблеми (чи проблем), яка має вирішуватись;

- мету і завдання спроектованої роботи;

- процедури і методики, які будуть застосовані;

- вимоги до клієнта і спеціаліста, визначення ролей кожного з них у процесі вирішення проблеми (для соціального педагога – це, переважно, зустрічі, бесіди, листи, оформлення документів, те-лефонні контакти тощо);

- обумовлюються також терміни спільної діяльності і дії на випадок, якщо угода буде порушена однією зі сторін.

У роботі з підлітками і молоддю укладання угоди надає відносинам відтінку “доброго”, ділового характеру.

Звичайно ж, угода визначає відносини, а не їхній зміст. Хоча, на жаль, часто цей метод в роботі соціального педагога ігнорується.

Довготривалі форми роботи потребують пролонгованого спіл-кування з клієнтом (від 4-х місяців і більше) і, переважно, базують-ся на психолого-соціальному підході. Психо-соціальна модель вза-ємодії з клієнтом передбачає повніше розуміння людей у контексті існуючої дійсності і використання цих знань у допомозі клієнту. Таким чином, основна ідея цієї моделі в тому, щоб зрозуміти люди-ну в ситуації, пов'язати її почуття, переживання, вчинки з впливом довкілля і, виявивши причинно-наслідкові зв'язки, знайти вихід із несприятливого становища.

У межах цієї моделі аналізується не лише сучасне, але й минуле клієнта, для чого можна використати метод генограм сімейного дере-ва. Водночас, використовується метод індивідуальної роботи, оскіль-ки клієнт в психо-соціальній моделі часто займає пасивну позицію.Розділ 6. Соціально-педагогічна робота з дітьми та молоддю

Основне завдання цієї моделі – зміна клієнта у конкретному ви-падку сімейної системи, адаптуючи її до виконання своєї специфіч-ної функції – реабілітації дитини-інваліда.

Використання у роботі соціального педагога різних моделей ме-тодів і форм роботи свідчить, що його участь у комплексній реабі-літації сімей, які виховують дітей з особливими потребами, з метою підвищення їх соціальної адаптації може давати помітні соціально значущі і педагогічні результати.

В умовах низької мотивації звернення сімей за соціально-педагогічною, психологічною допомогою доцільно застосувати таку модель роботи з сім'єю, як патронаж (або послуга клієнту вдома). Така модель діяльності практикується педіатричними службами, центрами соціального обслуговування пенсіонерів та інвалідів. В межах патронажу можуть надаватися різні види освітньої, психо-логічної, посередницької допомоги. Саме патронаж дає змогу мобі-лізувати сім’ю на подолання проблем у природних умовах і може продовжуватися досить тривалий час.

Здійснення патронажу потребує дотримання низки етичних принципів: самовизначення клієнта, добровільність прийняття до-помоги, конфіденційність, тому завжди слід інформувати сім'ю про візит спеціаліста і його цілі.

Патронаж може проводитися з такими цілями:

- діагностики: ознайомлення з умовами життя, вивчення можли-вих факторів ризику, дослідження проблемних ситуацій;

- контролю: оцінка стану сім'ї і дитини, динаміка проблеми, аналіз ходу реабілітаційних заходів, виконання батьками рекомендацій тощо;

- адаптивно-реабілітаційної допомоги (освітньої, психологічної, посередницької). При цьому соціальний педагог може завуалювати діагностичні

і контрольні цілі, щоб сім'я не відчувала себе підконтрольною і за-лежною. Хоча в асоціальних сім'ях такі цілі не варто приховувати, оскільки ці сім'ї мають усвідомлювати невідворотність “втручання” спеціаліста у їхню життєдіяльність і виховання дітей-інвалідів.

Патронаж має епізодичний характер або регулярний, залежно від розробленої стратегії щодо конкретної сім'ї.

Таким чином, можна стверджувати, що патронаж – одна із форм роботи соціального педагога, яка проявляється у відвід-уванні клієнта вдома з діагностичними, контрольними адаптивно-реабілітаційними цілями, що дозволяє налагоджувати і підтримува-ти тривалі зв'язки з клієнтом, своєчасно виявляючи його проблемні ситуації, надаючи термінову допомогу.