Основні риси права феодальної власності на землю у Франції.

Феодальна основа права Франції найбільш яскраво виявилася в тому, що воно закріплювало виняткові привілеї дворянства і духовенства на землю. До XI ст. повністю зникають вільна селянська власність на землю, а також інші форми алодіальних володінь, що довше зберігалися на півдні країни. Феод затверджується як основна і практично єдина форма поземельної власності. У результаті розвитку субінфеодації складається правило, що кожен держатель землі повинен мати сеньйора за принципом «немає землі без сеньйора». Це правило, що виникло спочатку на півночі, до XIII ст. поширюється по всій території Франції. З посиленням влади короля легісти і королівські судді почали виходити з того, що всі землі в країні держать від імені короля.

Іншою суто феодальною рисою права поземельної власності у Франції була його розщепленість. Як правило, земля не перебувала в необмеженій власності однієї особи, а виступала як власність двох або більше феодалів, що належали до різних станів. Чітко розмежовуючи правомочності верховного і безпосереднього власника землі, право закріплювало ієрархічну структуру феодальної земельної власності.

Юридичне обґрунтування розщепленості права власності найбільш повно було дане глосаторами. Спочатку вони позначили права васалів на землю за допомогою класичної римської формули як право користування ділянкою і отримання плодів (jus utendi ас fruendi). Але пізніше, відступаючи від класичних принципів римського права, вони сконструювали нове положення про існування одночасно кількох власницьких прав на одну і ту саму річ. За сеньйором почало визнаватися «пряме право власності» (dominium direktum), а за васалом — «корисне право власності» (dominium utile).

Це означало, що за васалом, який безпосередньо використовував свої привілеї власника землі, було закріплене право на експлуатацію селян шляхом стягування різних поборів. Сеньйор, виступаючи як верховний власник землі, зберігав за собою певні адміністративно-судові права і контроль за розпорядженням переданою ділянкою. Так, субінфеодація, тобто передача частини феоду підвасалам, вимагала до XI ст. згоди сеньйора. Пізніше вона могла здійснюватися васалом самостійно, але з дотриманням передбачених у звичаєвому праві обмежень. Як правило, кутюми дозволяли передавати ар'єр-васалам від 1/3 до 1/2 отриманого від сеньйора ф'єфу. Але з XIII ст. без згоди сеньйора, а потім короля була заборонена передача земельних володінь церкві, оскільки при цьому відбувалося так зване «умертвіння лену». Верховний власник назавжди втрачав таку землю, яку церква, не зв'язана обов'язками військової служби, тримала, як говорилося, «у мертвій руці».

Права земельного власника в частині нерухомості розглядалися не як індивідуальні, а як сімейно-родові. Тому розпорядження родовими землями ставилося під контроль родичів. їхня згода у разі продажу таких земель була потрібною аж до XIII ст. Пізніше ця вимога пом'якшувалася, але родичі зберігали право викупу сімейного майна (право ретракту) протягом одного року й одного дня після його продажу. Якщо глава сім'ї вмирав, не залишивши дітей, сімейне майно поверталося по тій лінії, за якою воно надійшло до родини.

Особлива конструкція поземельних прав була вироблена в країні звичаєвого права, де кутюми не знали права власності на землю як такого, а визнавали особливі власницькі права (сезі-ну). Остання була земельним держанням, яке залежало від сеньйора, але визнавалося звичаєвим правом і охоронялося як власність у судовому порядку. Фактично сезіна могла набувати форму феоду і передаватися васалу за допомогою інвеститури. Права держателя землі набували стійкого характеру в результаті давності володіння земельною ділянкою. Спочатку звичаєве право передбачало для цього короткий термін (рік і один день), але пізніше цей термін збільшився від 10 до 30 років.

Своєрідність права феодальної власності на землю полягала також у тому, що воно було нерозривно пов'язане з власницькими правами селян. Ці права були обмеженими, але постійними. Спочатку селянин не міг відчужувати свій земельний наділ без згоди сеньйора, але й останній також не міг самовільно зганяти з землі навіть особисто залежного серва. З XIII ст. основною формою селянського держання землі стає цензива. Цензитарій звільняється від особистих повинностей і одержує велику свободу розпорядження землею. Однак право селян на землю, як і раніше, розглядалося як похідне від права поземельної власності сеньйора, а тому селянське господарство було обтяжене різними феодальними поборами.

Самі сеньйори, які прагнули одержати від своїх селян усе більшу ренту, а також королівська влада, що стягувала із селянських господарств податки, були заінтересовані в розширенні власницьких прав цензитаріїв. Селянин (особливо в епоху абсолютизму) одержав право продавати, дарувати, заставляти й іншим шляхом переуступати свою цензиву, але за умови, що феодальний власник, як і раніше, справно одержуватиме належний йому ценз. Королівські юристи, керуючись фіскальними міркуваннями, обгрунтували навіть тезу, що цензива є майже повною власністю, оскільки формально лише власність підлягала оподаткуванню королівською тальєю. Але при цьому вони не забували підкреслити і різницю між сеньйоріальною власністю і цензивою, а саме — довічне право сеньйора на одержання цензу й інших зборів, тобто феодальної ренти.

Аж до революції 1789 р. право феодальної власності на землю поєднувалося також з елементами общинного селянського землекористування. Так, передбачалися общинні угіддя (ліси, луки тощо) для випасання худоби, заготівлі дров, а також право членів общини збирати залишені на чужих ділянках після збирання врожаю колосся, солому та ін.

З XVI ст. процес первісного нагромадження капіталу починає істотно впливати на долю общинних земель. Французьке дворянство неминуче втягувалося в товарно-грошові відносини, але не могло, як це мало місце в Англії, зганяти цензитаріїв з їхніх земель. Тому воно активно проводило політику розкрадання общинних угідь. Королівська влада спочатку з фіскальних міркувань перешкоджала захопленню общинних земель, але за Людовіка XIV був виданий едикт про «тріаж», що дозволив дворянам за умови внесення до казни відповідної плати вилучати третину землі, яка належала селянській общині. Фактично ж було відрізано 2/3, а іноді і більше, общинних земель.

Лише в містах земельна власність, що концентрувалася головним чином у руках патриціансько-бюргерської верхівки, під впливом конструкцій римського права за своїм правовим режимом в певному відношенні наближалася до необмеженої приватної власності.