Джерела права на півдні Франції (рецепція римського права, міське право, канонічне право, королівське законодавство).

Нa півдні Франції поступово найважливішим джерелом права ставало римське право, що мало тут досить глибокі історичні корені. Вплив римського права в Галлії сягав іще завойовницьких походів Юлія Цезаря. Воно зберегло свої позиції й у століттях, що йшли після падіння Римської імперії, але трансформувалося у своєрідне галло-римське право, що спиралося не на візантійську кодифікацію Юстиніана, а на спрощену верно законодавства Феодосія і на варваризований збірник римського права, складений вестготським королем Аларіком. Французькі юристи, які коментують ці пам'ятки римського права і використовують при цьому методи, подібні до посування, розгорнули свою діяльність ще до створення знаменитої італійської школи глосаторів. Але справжній ренесанс римського права у Франції починається з XIII ст. на півдні країни, що було пов'язано насамперед з активною діяльністю школи глосаторів, які відкрили шлях для Юстиніанового римського права. Один з видатних представників цієї школи — Плацетін — організував на початку XIII ст. викладання римського права (насамперед Дигест Юстиніана) в університеті Монтпельє. Потім юридичні факультети почали відкриватися й в інших університетах Франції.

Метод, використаний французькими професорами-глосаторами, був таким само, як і той, що застосовували італійські засновники цієї школи. Вони коментували Дигести Юстиніана, вписуючи до їх текстів коментарі і пояснення (глоси), які, у свою чергу, також вивчалися, узагальнювалися і посувалися. Відроджене в такий спосіб і пояснене глосаторами римське право виступало у Франції як «право вчених», воно залишалося далеким від практики королівських судів.

Ставлення королівської влади до римського права у Франції спочатку було двоїстим. З одного боку, для зміцнення своєї влади королі посилалися на численні формули римського публічного права, використовували легістів у державному апараті. Але, з іншого боку, узаконення римського права могло розумітися як визнання верховенства римсько-германського імператора. Тому король Філіпп Август навіть заборонив викладання римського права в Паризькому університеті, хоча воно вивчалося в інших університетах королівського домену. В Паризькому університеті офіційне викладання римського права було дозволене в 1679 р. за короля Людовіка XIV.

Визнавши доктринальне значення римського права, французькі королі обмежували його практичне застосування. Людовік Святий (XIII ст.) постановив, що воно не є обов'язковим у французькому королівстві. Філіпп Сміливий заборонив практикуючим юристам застосовувати римське право в країні звичаєвого права. Що ж стосується півдня, то тут був знайдений своєрідний вихід, який полягав у тому, що королівська влада (з 1312 р. за Філіппа Красивого) визнала римське право як вид «писаного звичаю». Тому південь Франції спочатку вважався країною звичаєвого права, і лише з XIV ст. за ним остаточно закріпилася назва «країни писаного права». Втім, демаркаційна лінія між цими двома територіальними правовими масивами Франції ніколи не була абсолютно точною і безумовною.

Поступово на півдні місцеві правові звичаї занепадали, а римське право, що усе більше наслідувало Юстиніанові зразки, визнавалося загальним правом і застосовувалося в судовій практиці. В XIV—XV ст. цей процес торкнувся і країни неписаного права. Хоча тут римське право розглядалося лише як писаний розум і додаткове джерело права, воно впливало на кутюми в ході їх редагування і запису. Цьому сприяла діяльність парламентів, де в цей час великим авторитетом користувалися постглосатори (бартолісти). Особливу роль у використанні методу схоластики і формулюванні загальних принципів римського права відіграли професори Орлеанського університету де Ревеньї і де Бельпарш, послідовники відомого італійського постглосатора Бартоло. Французькі бартолісти адаптували римське право до умов середньовічного суспільства, тобто до потреб судової практики. Вплив бартолістів, що виводили з римських текстів загальні принципи права, виявлявся й у наступні століття, про що свідчать, зокрема, Пандекти, видані в 1748 р. відомим юристом Потьє.

У XVI ст. у Франції склалася і своя школа римського права, що одержала назву школи гуманістів. Представники цієї школи, відображаючи ідеї епохи Відродження, відкидали методи схоластики і дедукції, властиві постглосаторам. Якщо бартолісти вивчали римське право для практичних потреб, то юристи-гуманісти стали вивчати його як таке, узяте саме по собі, користуючись при цьому історичним методом. Цей метод був привнесений у Францію італійським професором Альціатом, який викладав спочатку в Авіньоні, а потім (1529—1550 рр.) в університеті Бурже. Він вважав, що необхідно встановлювати справжній зміст оригінальних текстів римського права і співвідносити їх з історичними умовами, в яких вони створювалися. Юристи-гуманісти створили в Бурже інтелектуальний центр із залученням фахівців з античної філології, історії, образотворчого мистецтва, що дозволило поставити на більш високий науковий рівень вивчення кодифікації Юстиніана, Законів XII таблиць та інших римських юридичних стародавностей. Найбільшої популярності у цій школі набув Жак Куяцій (1522— 1590 рр.), визнаний «князем романістів». Його праці складалися головним чином з коментарів до фрагментів робіт римських юристів, представлених у кодифікації Юстиніана. Ж. Куяцій, залучаючи додаткові і нещодавно виявлені документи (з Ульпі-ана, Кодексу Феодосія та ін.), усував наступні нашарування і перекручення, відновлював справжні римські тексти. Велику роботу в цьому напрямі провів інший видатний представник школи гуманістів — Жак Годофрой. Використовуючи історичний метод, виявляючи й усуваючи інтерполяції, він реконструював Кодекс імператора Феодосія. Юристи-гуманісти, орієнтовані на наукове вивчення римського права, не вплинули на судову практику, а тому в XVII—XVIII ст. знову поступилися своїми позиціями бартолістам. Але їхні праці були підґрунтям для наступного використання конструкцій римського права в післяреволюційному законодавстві Франції. Отже, можна дійти висновку, що в середньовіччя римське право виступало не тільки як найважливіше джерело діючого права, а й як складова національної правової культури, що формується.

До важливих джерел права, що діяли рівною мірою на території всієї країни, належали також норми канонічного права. Право церкви створювати власну юридичну систему для внутрішнього застосування визнавалося в Римській імперії й у монархії франків, звідки у Францію і перейшло канонічне право. Свого апогею воно досягло в XII—XIII ст., коли розширилася компетенція церковних трибуналів, які, зберігши свої владні функції над кліриками, істотно поширили свою юрисдикцію на світське населення. У наступні століття в ході завзятої боротьби королівської влади за зміцнення своїх судових повноважень сфера дії канонічного права у Франції починає звужуватися. Королівський ордонанс 1539 р. заборонив церковним судам розглядати справи, що стосуються не кліриків, а світських осіб. До цього часу утверджується положення, відповідно до якого король сам здійснює владу в королівстві, а тому декреталії римських пап і настанови церковних соборів не є обов'язковими для французів. До королівських повноважень у період становлення абсолютизму було включене надання обов'язкової сили нормам канонічного права. Зрештою в основу дії канонічного права у Франції були покладені такі принципи.

Стосовно старого канонічного права, виробленого в період середньовіччя і включеного в Звід канонічного права, діяла презумпція, відповідно до якої воно мовчазно визнається королівською владою. Спірною залишалася лише юридична сила «Книги шостої», промульгованої у період гострої сварки Боні-фація VIII і Філіппа Красивого.

Норми канонічного права, прийняті церквою вже після утвердження Зводу канонічного законодавства (1582 p.), вимагали спеціальної королівської санкції. Фактично королівські суди почали брати до уваги лише ті акти церковних соборів і римських пап, що супроводжувалися спеціальними королівськими грамотами, які означали їхню офіційну промульгацію. Більш того, такі грамоти підлягали реєстрації в парламентах, що означало їхню верифікацію. Так, Болонський конкордат 1516 p., опублікований у вигляді папської булли, набув у Франції обов'язкової сили лише після того, як до його тексту були складені спеціальні королівські грамоти, зареєстровані не без труднощів у Паризькому парламенті. Завдяки такій юридичній процедурі деякі церковні настанови (наприклад, рішення Трентського собору) вводилися в дію не в повному обсязі. Втручання королівської влади в застосування норм канонічного права привело до того, що окремі церковні канони (особливо XXIV канон, присвячений шлюбно-сімейним відносинам) діяли з багатьма національними особливостями.

Велике значення у Франції в період середньовіччя мало і міське право, що розглядалося як свого роду звичаєве право. Хоч воно було досить розмаїтим, але йому були властиві і загальні риси. Основним джерелом цього права були міські хартії, що мали нормативний характер і відображали компроміс міського населення з королем або окремими сеньйорами. У хартіях і заснованих на них внутрішніх регламентах міст передбачалася підтримка миру і порядку, визнавалися важливі права і свободи громадян, не захищені звичаєвим феодальним правом (право на життя і майно городян, недоторканність житла та ін.), регламентувалася торгово-ремісницька діяльність.

Поступовий розвиток внутрішньої, а особливо міжнародної торгівлі виявив і очевидні недоліки міського права, які мали місцевий партикулярний характер. Тому з XII ст. у відносинах між купцями починають використовуватися норми міжнародного морського і торговельного права, запозичені зі збірників морських і торгових звичаїв, записаних в італійських та іспанських містах (Пізі, Барселоні та ін.). Згодом такі збірники стали укладатися і у Франції. Найбільшу популярність з них отримав Реєстр торговельних і морських звичаїв, що був укладений у XIII ст. в Олероні і застосовувався в багатьох портових містах Франції й Англії.

В міру посилення королівської влади дедалі важливіше місце серед інших джерел права посідають законодавчі акти королів: настанови, ордонанси, едикти, накази, декларації та ін. Починаючи з Філіппа Красивого (кінець XIII — початок XIV ст.) королівські акти найчастіше стали іменуватися ордонансами.

Аж до другої половини XVII ст. королівське законодавство не відзначалося систематизацією і класифікацією вміщеного в ньому матеріалу. Нерідко ордонанси були багатопрофільні, як, наприклад, Ордонанс Мулена 1566 p., який включав у себе норми щодо іпотек, судових доказів, повноважень губернаторів провінцій. Королівське законодавство часто було декларативним, його застосування породжувало постійні судові труднощі.

До середини XVI ст. королівських ордонансів накопичилося так багато, що Генеральні штати неодноразово вимагали від короля їхньої кодифікації з метою усунення плутанини і протиріч у законодавстві. У зв'язку з цим відомий юрист Бріссон підготував велику компіляцію, складену на основі чинного королівського законодавства. Ця компіляція, відома під назвою Кодекс Генріха III, була опублікована в 1587 р. як приватний твір, але мала великий авторитет у судах. В другій половині XVII і в XVIII ст., особливо за короля Людовіка XIV, кодифікаційні роботи піднімаються на вищий рівень. Під керівництвом Кольбе-ра була створена спеціальна Рада з реформи законодавства. У цей час видається серія королівських законів (так званих великих ордонансів), які по суті кодифікують правові норми в галузі кримінального права і процесу, торговельного і морського права, заповітів тощо. Однак законодавчі акти королів, що торкнулися порівняно невеликого кола суспільних відносин, пов'язаних головним чином з публічним порядком, не могли надати французькому праву системності.

Додатковим і порівняно менш важливим джерелом французького середньовічного права виступала судова практика парламентів, особливо Паризького. З багатьох питань, зокрема пов'язаних із застосуванням кутюмів, рішення парламентів, винесені в окремих справах, набували нормативно-обов'язкової сили.