Студопедия

Главная страница Случайная страница

КАТЕГОРИИ:

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника






Джерела феодального права у Франції.






В історії французького права знайшли своє найповніше відображення типові риси середньовічного права Західної Європи. Протягом всієї епохи середньовіччя множинність і партикуляризм джерел права, що відображали роз'єднаність самого феодального суспільства, перешкоджали утворенню у Франції єдиної національної правової системи. Незважаючи на політичне, об’єднання країни, релігійно-духовну спільність і утвердження абсолютизму, французьке право аж до революції 1789 р. було конгломератом численних правових систем, дія яких поширювалася або на певне коло осіб (духовенство, торговці та ін.), або на яку-небудь конкретну, часто невелику за розміром територію. Як вказував Вольтер, у Франції, «змінюючи поштових коней, змінюють право».

Найважливішим джерелом права був звичай. До X ст. у Франції практично перестали діяти Салічна правда та інші варварські звичаї, що застосовувалися за персональним принципом. На зміну їм в умовах феодальної роздробленості прийшли територіальні правові звичаї (кутюми) окремих регіонів, сеньйорій і навіть общин. У межах великих феодальних володінь (Нормандія, Анжу, Бретань та ін.) вони відзначалися великим розмаїттям. Особливо значною була роль кутюмів у північній Франції, яку навіть називали в зв'язку з цим «країною звичаєвого права».

Звичаї складалися в усній формі (звідси північ Франції називали «країною неписаного права»); вони формувалися на основі звичаїв, що визнавалися з покоління в покоління на певній території місцевого або регіонального масштабу. Сила й авторитет звичаєвого права визначалися тим, що воно відображало реальні потреби територіальних колективів феодального суспільства, виникало, як правило, з компромісу і не залежало цілком від сваволі державної влади. Тому і дотримання кутюмів у більшості випадків було добровільним, хоча вони й набували обов'язкової сили, підкріплюваної насамперед судовою владою.

Для визнання звичаїв у судах було необхідно, щоб вони були відомі з «незапам'ятних часів», тобто принаймні 40 років. Починаючи з XII ст. окремі кутюми почали записуватися, а до середини XIII ст. у Нормандії був складений порівняно повний збірник звичаєвого права — Великий кутюм Нормандії, що використовувався в судовій практиці. З цього часу з'являється низка приватних записів місцевого звичаєвого права, зроблених королівськими суддями і легістами. Одним з таких ранніх записів стала «Порада другу» (1253 р.), яка належала перу П'єра де Фон-тена. Але найвідомішим і найпопулярнішим в середньовічній

Франції був збірник звичаїв — Кутюми Бовезі (близько 1283 р.), автором яких був королівський бальї Філіпп де Бомануар. Хоча цей збірник спирався насамперед на запис кутюмів одного із судових округів графства Клермона (на північному заході Франції), Філіпп де Бомануар дав у своєму творі ширший огляд звичаєвого права з посиланнями на кутюми інших судових округів, додавши ряд положень канонічного і римського права. Збірник, що складався з прологу і 70 глав, хоча і не давав системного і цілісного викладу правового матеріалу, описував велику кількість кутюмів з різних питань права (організація суду і процес, правовий статус різних категорій осіб, юридичний режим земельних володінь тощо). Кутюми Бовезі підтверджували принцип непохитності правових звичаїв не тільки для місцевих жителів, а й для державної влади: «Король повинен сам дотримувати звичаїв і примушувати інших дотримувати ці звичаї».

Після Кутюмів Бовезі було видано низку інших подібних збірників: Кутюми Тулузи (1296 р.), Давній кутюм Бретані (1330 р.). Особливим авторитетом у судах користувався збірник «Великий кутюм Франції», складений у 1389 р.

Оскільки приватні збірники звичаєвого права не відзначалися повнотою, проблема доводження кутюмів у судах залишалася складною. Якщо той чи інший звичай викликав сумнів чи оспорювався, суддя проводив спеціальне розслідування з допитом 10 місцевих знавців звичаєвого права, які повинні були дати однозначну відповідь про існування кутюму і його зміст. Така процедура породжувала чимало судових спорів і не усувала юридичних труднощів. Так, кутюми різнилися залежно від місцевості, але визначити її територіальні межі часто було надзвичайно складно.

У 1454 р. Карл VII спеціальним ордонансом наказав усім бальї звести в єдині збірники кутюми їхніх бальяжів і надіслати для узагальнення до Паризького парламенту. Відповідно до цього розпорядження були складені, а в XVI ст. відредаговані 60 збірників «великих» і близько 200 збірників «малих» кутюмів.

Складання збірників кутюмів, не усунувши строкатості звичаєвого права, сприяло його консервації. Відредаговані кутюми набували ознак, які має закон: визначеність, стабільність, незмінюваність. Але вони формально не розглядалися як закон, хоча їх редагування за наказом королівської знаті фактично означало державне санкціонування.

У переробленому вигляді кутюми стали зручнішими і для їх доктринального викладу. Тому в XVII—XVIII ст. з'являється ряд великих робіт (Лавуазеля, Дома, Потьє), у яких була здійснена спроба уніфікувати кутюми і судові рішення за окремими правовими інститутами і тим самим обгрунтувати ідею створення єдиного загальнофранцузького права.

 

 


Поделиться с друзьями:

mylektsii.su - Мои Лекции - 2015-2024 год. (0.006 сек.)Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав Пожаловаться на материал