Становлення і розвиток ранньофеодальної держави в Німеччині. “Священна Римська імперія”.

Німеччина як самостійна феодальна держава утворилася на землях східних франків після розпаду Франкської імперії. її територія включала п'ять основних племінних герцогств — Саксонію, Франконію, Швабію (Алеманію), Баварію і відвойовану у Франції Лотарингію, а також приєднані пізніше французькі, італійські і слов'янські землі — Бургундію, міста Північної Італії, Богемію, Австрію та ін.

Після короткого періоду відносної єдності в X-XII ст. у Німеччині почався закономірний процес феодальної роздробленості. Однак на відміну від Франції він набув тут незворотного характеру. Це пояснюється низкою причин, серед яких важливу роль відіграли зовнішньополітичні фактори. Два основних напрями зовнішньої експансії феодальної Німеччини (в Італію і на слов'янський Схід) привели до штучного об'єднання німецьких герцогств, насильно приєднаних слов'янських земель і Північної Італії в імперію, що одержала в XV ст. назву Священної Римської імперії німецької нації.

Німецькі імператори успадкували не тільки титул «короля франків», а й коронувалися в Римі як «імператори римлян», одержуючи корону з рук папи і претендуючи тим самим на духовне і світське лідерство в християнському світі. Цим пояснюється те особливе значення, якого набули в історії Німеччини відносини між державою і церквою, у тому числі з її центром у Римі.

Оскільки основною тенденцією розвитку Німеччини залишалася тенденція до децентралізації, періодизація розвитку феодальної держави Німеччини є складною. Зміна форм феодальної держави простежується тут не стільки в масштабі всієї імперії і власне Німеччини, скільки по окремих німецьких князівствах, землях. З XIII ст. вони поступово перетворювалися на самостійні держави, лише формально пов'язані між собою імператорською владою. Що ж стосується Німецької феодальної держави в цілому (тобто імперії), то її історію можна умовно поділити на два великих етапи:

- становлення і розвиток відносно централізованої ранньофеодальної держави в Німеччині в межах імперії (X-XII ст.);

- територіальна роздробленість у Німеччині (XIII — початок XIX ст.) і розвиток автономних німецьких князівств-держав.

Після утворення самостійних князівств і юридичного оформлення олігархії найбільших князів-курфюрстів (XIII-XIV ст.) Німеччина аж до XIX ст. не була єдиною державою і зберігала форму сеньйоріальної монархії з окремими елементами станово-представницької монархії. Різні стадії розвитку феодальної держави можуть бути виявлені тут лише в межах локальних територій, держав-князівств. У XIV-XVI ст. у князівствах Німеччини встановлюються станово-представницькі, а в XVII—XVIII ст. абсолютні монархії. У 1806 р. під ударами військ Наполеона Священна Римська імперія розпалася.

Особливості станової структури. Розвиток феодалізму відбувався в різних німецьких герцогствах досить нерівномірно. Стійкі пережитки родоплемінного устрою зберігалися, наприклад, у Саксонії, що ревно охороняла свою автономію, стародавні племінні звичаї населення.

У XI-XII ст. у Німеччині сформувалися основні класи — стани феодального суспільства. Численні війни сприяли консолідації військово-лицарського стану. Його верхівка складалася з різнорідних елементів родової і служивої аристократії. До першої належали герцоги — племінні князі, що перетворилися на великих землевласників. Посадова аристократія складалася в основному з осіб графського рангу, які зосереджували у своїх руках найважливіші світські і церковні посади в адміністративних округах (графствах). Великими землевласниками стали також фогти — королівські чиновники, які здійснювали судові функції в церковних вотчинах. У міру феодалізації Німеччини, на межі XI-XII ст., ці верхівкові прошарки поступово консолідуються, утворюючи могутній союз сепаратистських сил, уже не заінтересованих у сильній центральній владі. Відбувається їхнє злиття в стан територіальних князів. До нього ввійшли і найбільші церковні магнати — «князі церкви». Остаточно особливий стан духовних і світських князів оформляється до середини XIII ст.

Середнє і дрібне лицарство утворилося не тільки з дрібнопомісних дворян, а й із верхівки вільного селянства. За військовою реформою Генріха І (919-936 рр.) усякий вільний, здатний битися на коні, зараховувався до військового стану. До лицарів часто зараховувалися і міністеріали, які виокремилися з невільних слуг короля і феодалів, що виконували певні адміністративні функції. Утворюючи прошарки імперських службовців, вони несли разом з панами військову службу. До XII ст. багато хто з них одержує волю і землі, зливаючись із різними прошарками лицарства. У XII ст. ще зберігався поділ на «шляхетних» і «нешляхетних» лицарів, але в 1186 р. було видано указ про заборону вступати в лицарі синам селян і священиків.

Феодальне дворянство і духовенство поділялося за ієрархічним принципом на своєрідні ранги, так звані щити. «Саксонське зерцало» (20-ті рр. XIII ст.) згадує сім військових «щитів» (рангів): король, духовні князі (єпископи, абати), світські князі, їхні васали тощо. До рангів були включені і «нешляхетні» вільні, які одержали назву «шеффенський стан». З них підбиралися судді в общинних судах — шеффени. Пізніше вони перетворилися на нижчу категорію «шляхетних».

Селянство в Німеччині до XIII ст. поділялося на дві категорії — вільне і невільне. Категорія юридично вільних селян згідно із «Саксонським зерцалом» складалася із селян чиншовиків і орендарів. Чиншовики — це держателі панської землі з виплатою певної грошової повинності (чиншу). Вони поділялися на дві групи: одна з них могла передавати земельне держання у спадщину і продавати його, інша була позбавлена цих прав. Орендарі не мали своєї землі й одержували землю в тимчасову обробку. Фактично чиншовики й орендарі перебували у певній залежності від феодальних землевласників.

Проте більша частина селян перебувала в залежному становищі не тільки фактично, а й юридично. Цю категорію селянства складали напіввільні літи, батраки й особисто залежні кріпаки. Різноманіття форм залежності, у тому числі перехідних, свідчить про незавершеність у цей період процесу феодалізації і закріпачення селянства. В міру розвитку феодалізму межі між різними категоріями селян стиралися.

У прикордонних областях Німеччини, на кордонах між герцогствами з X ст. розпочалося будівництво численних фортець — бургів, частина яких згодом перетворилася на міста. В XI-XII ст. з розвитком міст почав складатися особливий стан вільних людей — городян. Відносини міст з імператорською і місцевою сеньйоріальною владою відзначалися в Німеччині особливою строкатістю. Союз імператорської влади і міст тут практично не склався.