Саксонське і Швабське зерцала.

Важливу роль у розвитку німецького права відіграли місцеві систематизації норм звичаєвого права, що включали в себе також положення імперського законодавства і судову практику («Саксонське зерцало», «Швабське зерцало» та ін.). Дія норм і принципів цих збірників виходила далеко за межі місць, де вони були видані, і сприяла певній уніфікації права.

«Саксонське зерцало», написане в 20-ті роки XVIII ст. шеффеном Ейке фон Репковом, об'єднало найпоширеніші норми звичаєвого права і судової практики північно-східної Німеччини. Трактат поділявся на дві частини: перша була присвячена земському, друга — ленному праву. «Право землі» містило норми як звичаєвого права, так і імператорського законодавства, що застосовувалися в земських судах стосовно «нешляхетних» вільних. Ленне право регулювало вузьке коло васально-ленних відносин між «шляхетними» вільними. У пращ практично не було посилань на римське, міське чи торгове право і були наявні лише деякі згадки норм канонічного права і права інших земель.

Земське право. З XIII ст. у князівствах активно розвивається " земське право» — загальні для усього вільного населення норми, за якими воно судилося в судах адміністративних підрозділів князівств (судах «графської юрисдикції»). Його джерелами була в основному правотворчість князівських «державних» органів — місцеві постанови про земський мир XII—XIII ст., а також рішення графських судів. Саме в земському праві одержали розвиток норми цивільного, сімейного та інших «непубліч-них» галузей права.

У «Зерцалах» XIII ст. земське право знайшло досить докладне висвітлення, йому присвячені спеціальні розділи. Так, у першій частині зачіпаються питання «конституції імперії», правового статусу станів, споріднення, сімейних і спадкових правовідносин кримінального права і процесу.

«Конституційними» принципами організації імперії, виходячи з «Саксонського зерцала», можна вважати верховенство права і доктрину «двох мечів». Верховенство права є наслідком його божественного походження («Бог сам є право»), з чого виводиться проголошений автором принцип чинення опору будь-якій незаконній і несправедливій владі. Згідно з доктриною «двох мечів», проголошеною церковними ідеологами в XII ст., духовний «меч» (влада) належить папі, а світський — імператору. Духовна і світська влади допомагають і підтримують одна одну, і хто «противиться папі», повинен бути примушений до послушності за допомогою світського суду.

Імператору належав «перший щит». Він мав, на думку автора «Зерцала», регалії на надра, право вищої юрисдикції «повсюдно». У будь-якому місці його перебування він мав право суду, карбування монет, стягування мита. Однак оскільки імператор не міг «бути повсюдно і судити всі злочини повсякчас», він передавав князям графські судові повноваження.

Імператор мав обиратися князями. Після посвячення місцевими єпископами він одержував королівську владу і титул, після посвячення папою — імператорські регалії. Імператор не міг бути відлучений від церкви, за винятком трьох випадків — «сумнівів» у істинній вірі, полишення законної дружини і руйнування храму.

Правовий статус людини визначався її становою приналежністю. «Ніхто не може мати іншого права, крім властивого за народженням», — записано в «Саксонському зерцалі». Водночас автор засуджує кріпосне право, його «розум не може зрозуміти того, що хтось має бути у власності іншого». Кріпацтво, на його думку, виводиться з несправедливого звичаю, що тепер закріплено у праві.

Значне місце в земському праві посідали питання сімейних і спадкових правовідносин. Німецьке право дотримувалося традиції, яка встановлює принижене становище жінки в сім'ї і при спадкуванні майна. При нерівних шлюбах визначальним був достаток чоловіка, а діти успадковували майно того з батьків, у кого був нижчий статус. «Саксонське зерцало» підтверджує принцип спільності майна чоловіка і дружини, що переходило в повне розпорядження чоловіка. Без його дозволу як законного опікуна дружини вона не могла управляти ніяким майном. Водночас у сімейному майні виокремлювалися певні частки, що враховувалися й успадковувалися окремо. До них належали предмети особистого користування жінки, домашнє начиння і прикраси («жіноча частка»), майно для довічного утримання дружини у випадку розлучення або смерті чоловіка, придане дружини, а також весільний подарунок чоловіка («ранковий дар»). У разі розлучення дружина могла довічно користуватися наданою їй чоловіком власністю, «жіночою часткою» і приданим. У разі смерті чоловіка жінка зберігала «ранковий дар», «жіночу частку» і довічне утримання, причому «жіноча частка» успадковувалася тільки по жіночій лінії. Діти набували право на майно лише за згодою батька або після виділення з сім'ї.

Принципи спадкування були підпорядковані завданню збереження землі в руках чоловіка і також мали становий характер. Для одержання спадщини її одержувач повинен був мати рівний (або вищий) статус із спадкодавцем. Якщо за ленним правом лен переходив тільки до одного сина, то за земським правом спадщину одержували в рівних частках усі сини або інші родичі. Спадкувати могли кровні родичі до сьомого ступеня споріднення, причому братам надавалася перевага перед сестрами. Крім основних спадкоємців, існували «частковики», що одержували свою частку певного майна в першу чергу (вдова, найближчий родич, що одержував військове спорядження).

Середньовічне німецьке земське право вважало дійсним тільки спадкування за законом. Однак посилення впливу на шлюбно-сімейні відносини канонічного права привело до встановлення замаскованої форми заповіту у вигляді дарування. Крім того, при поділі майна на користь церкви почала виділятися «частка померлого». Інститут спадкування за заповітом зі збереженням обов'язкової частки законних спадкоємців з'явився в німецькому праві в зв'язку з рецепцією римського права.

«Саксонське зерцало» згадує численні угоди — купівлі-прода-жу, позички, особистого найму, зберігання тощо, але в цілому договірні зобов'язання за відсутності розвиненого обміну були розроблені досить слабко. Угоди з передачею майна зазвичай укладалися в суді, щоб суд засвідчив сам факт їх вчинення. Більш докладно регламентувалися зобов'язання із заподіяння шкоди, покликані охороняти в основному земельну власність від потрав, псування посівів, порушень межі та ін. За заподіяння шкоди передбачалося відшкодування збитків і сплата штрафу судді.

З розвитком товарно-грошових відносин почалося поступове становлення нових цивільно-правових норм, інститутів, використання норм римського права. З'являється нова форма передачі земельних ділянок у власність «з обтяженням». У результаті такого продажу земельної ділянки покупець і можливі наступні набувачі зобов'язані були виплачувати первісному власнику частину доходів з ділянки. Угода купівлі-продажу рухомих речей починає передбачати захист прав добросовісного набувача. При цьому, порівняно з римським правом, права власника речі були більш обмежені. Власник, який довірив свою річ людині, що продала її третій особі, позбавлявся права на позов до покупця. Він міг витребувати тільки украдену в нього річ. Цей принцип німецького права виражався формулою «рука повинна застерігати руку».

Земське право сприйняло зі статутів світу склади найбільш тяжких злочинів, що в основному не були систематизовані і каралися за наявності умислу і «зухвалості» в основному смертною карою в кваліфікованій формі. Злочини, вчинені з необережності, не могли каратися смертною карою і тілесними покараннями, вимагалася сплата вергельду.

Згодом в окремих німецьких землях відбувається подальше збільшення видів правопорушень, що підлягали кримінальному покаранню. Почасти це пов'язано з дедалі чіткішим поділом цивільних правопорушень і злочинів. Було введено новий поділ на «чесні» і «безчесні» злочини. Наприклад, звичайне убивство або тяжкі тілесні ушкодження були злочинами «чесними», а крадіжка, зрада, шахрайство — «безчесними». Відповідно, винні в «безчесних» злочинах, обтяжених гріхом обману, каралися більш болісною смертю; «чесні» злочинці могли відбутися відшкодуванням збитків або засланням.

З XVI ст. кримінальне право в різних князівствах Німеччини, як і юридична доктрина в цілому, ґрунтувалося на принципах «Кароліни». Його подальший розвиток багато в чому був пов'язаний з еволюцією поглядів на покарання, що стало розглядатися як засіб виправлення злочинця, у тому числі за допомогою примусової праці. У зв'язку з цим зростає застосування таких покарань, як примусові роботи, ганебні для злочинця покарання і ув'язнення до виправних установ.

Земське право епохи «Саксонського зерцала» передбачало змагальний процес у цивільних і кримінальних справах. Кожен «міг подати позов про те, що його зачіпає», і викликати на суд відповідача. Зазвичай позивач і відповідач брали участь у процесі через представника («говорителя»), який вимовляв процесуальні формули, тому що обмовка мала наслідком програш справи. Для неявки до суду були тільки чотири законні причини: арешт, хвороба, імперська служба і хрестовий похід.

Основними доказами в суді були показання свідків і присяга. У кримінальних справах допускався також «божий суд» у вигляді судового поєдинку, якщо шеффени дадуть на нього згоду. Призначення судового поєдинку обмежувалося принципом станової рівності, а також процесуальними правилами, що докладно викладені в «Саксонському зерцалі». Залежно від результату поєдинку переможений відповідач підлягав звичайному суду як винний у злочині, а переможець звільнявся від обвинувачення, сплати штрафу і відшкодування позивачу і суду. У разі триразового невиходу «у поле» відповідач визнавався таким, що програв справу, і підлягав суду. «Саксонське зерцало» приділяло велику увагу доказовій стороні процесу і наполягало на належному викритті обвинуваченого, без чого заборонялося виносити рішення про покарання.

У земському праві існував цікавий інститут «оспорювання рішення». Воно мало відбуватися стоячи, особою рівного з засідателями стану. Оспорювач просив надати «лаву» для пропонування іншого рішення, що видалося б сторонам більш справедливим. Однак якщо оспорювач рішення не домагався задоволення своїх вимог, він мав сплатити відшкодування тому, чиє рішення він оспорив, а також штраф і судові витрати.

Заміна в XV—XVI ст. змагального процесу інквізиційним привела до встановлення абсолютно нових форм і правил, про які вже зазначалося раніше на прикладі «Кароліни». Проте з другої половини XVIII ст. застосування тортур у судах почало обмежуватися. У «Терезіані» (1768 р.) вказувалися знаряддя тортур, які можна застосовувати лише з дозволу вищого кримінальноого суду щодо злочинів, які тягнуть за собою смертну кару, за відсутності зізнання та інших доказів. Від тортур звільнялися хворі, інваліди, старі і малолітні, а також особи вищих станін, якщо скоєні ними злочини не мали найбільш тяжкого характеру. Тортури були остаточно скасовані в Пруссії і в Австрії — наприкінці XVIII ст., а в ряді дрібних німецьких князівств — у 20-ті рр. XIX ст.

Як відомо, стан духовенства керувався своїми нормами права — правом канонічним, яке поширювалося також на сімейні і спадкові правовідносини всіх станових груп. Згідно з «Саксонським зерцалом» кожен християнин повинен був тричі на рік брати участь у церковному суді і стільки ж — у світському. Послідовне розмежування в «Зерцалі» компетенції церковних і світських судів, переважне значення, що приділялося нормам світського права в галузі сім'ї і спадкування, викликало осуд ряду статей пам'ятки канонічною церквою. Проте, незважаючи на зосередження в руках багатьох представників німецької знаті і світської, і церковної юрисдикції у своїх князівствах, канонічне право мало в Німеччині досить вузьку сферу застосування і не вплинуло істотно на розвиток земського права.

Ленне право. Поземельні відносини в період середньовіччя будувалися в Німеччині на тих же принципах «феодальних держань», що й в інших західних країнах. Однак ленне право Німеччини мало певні особливості.

Насамперед слід відзначити відсутність у монарха права вільно розпоряджатися імперськими ленами. Принцип «обов'язкового наділення» найпочеснішими імперськими ленами князів позбавляв імператора права привласнювати звільнені лени і приєднувати їх до свого домену. Існував також спеціальний різновид ленів, пов'язаний із правом суду над населенням певного округу. Передача імператором «судового лену», що не міг дробитися, надавала ленникам, князям і графам право судити наказом («банном») короля.

До особливостей німецького ленного права можна віднести і закріплення в ньому самостійного права «очікування» лену. Одна людина одержувала право володіти леном, а інша (чи декілька інших) могла одержати від пана право претендувати на цей лен у випадку смерті законного власника і за відсутності законного спадкоємця. Нарешті, у Німеччині довше діяло правило, що забороняло васалу відчужувати отриманий лен. Продаж лену, передача його в заставу допускалися тільки за згодою пана.

Значну роль у німецькому ленному праві відігравав інститут володіння. «Право на володіння» було особливим правом. Воно відрізнялося від фактичного держання і захищалося особливими позовами, аналогічно сезіні в Англії і Франції. Це право, як правило, набувалося в результаті символічного обряду введення у володіння (інвеститури), але іноді могло виникнути і за давністю фактичного володіння леном (один рік і один день, якщо немає заперечення пана).

Зобов'язання в ленному праві в основному визначалися феодальним звичаєм, що регулював відносини васалітету і був досить універсальним для всієї Європи. Ленник, що приніс пану присягу на вірність, був «зобов'язаним» пану як «його» людина. Військова служба, про яку пан у присутності двох свідків повідомляв за шість тижнів до походу, повинна була здійснюватися в межах «німецької землі». Крім того, ленник повинен був брати участь у засіданні суду свого сеньйора. У свою чергу, сеньйор не повинен був відмовлятися від прийняття васальної залежності і позбавляти ленника свого володіння, тому що згідно з «Саксонським зерцалом», «ніхто не може бути позбавлений володіння, якщо тільки воно не буде в нього відібране по суду». Якщо ж пан відбирав у васала маєток або необгрунтовано і несправедливо відмовляв у наділенні леном, то ленник міг скаржитися вищому сеньйору, який повинен був вимагати у ниж-честоящого сеньйора вчинити належне правосуддя під загрозою переходу маєтку і васалітету до вищестоящого сеньйора.

Міське право. Середньовічне право наділяло місто статусом «корпорації» — сукупності громадян як єдиного цілого, з правами юридичної особи. У збірниках міського права Німеччини підкреслюється його авторитетне королівське походження, тому що король «дав купцям право, яке він сам постійно мав при своєму дворі». Символами міста в зв'язку з цим стали хрест на ринковій площі і висяча королівська рукавичка, «щоб видно було, що в цьому місці діє королівський мир і воля короля».

Грунтуючись на принципах і інститутах земського і ленного права, особливо у шлюбно-сімейних і спадкових відносинах, німецьке міське право в процесі посилення самостійності німецьких міст виробляло власні принципи і норми. Особлива увага почала приділятися регулюванню ярмарків і торгів, питанням розпорядження власністю і стягнення боргів.

У німецьких містах досить рано були прийняті ярмаркові і вексельні статути, детальну регламентацію одержали договори купівлі-продажу, у тому числі в кредит, договори застави і позички, доручення і комісії. У торговельному праві, яке поступово виокремлювалося з міського права, одержали свій подальший розвиток інститути векселя і торгового товариства.

У розпорядженні власністю, купленою за власні кошти, городянин був цілком вільний, він міг вільно заповідати майно на суму понад три шилінги за однієї умови — «перебування в здоровому глузді».

Німецьке середньовічне право, у тому числі і міське, відзначалося особливою суворістю щодо боржників. Якщо відповідач не міг віддати борг через суд і заплатити штраф судді, майно конфісковували або арештовували доти, доки не знаходився бажаючий заплатити борг за відповідача. Крім того, кредитор міг застосовувати свої методи впливу, наприклад, тримати боржника в кайданах на скудній їжі; при цьому обумовлювалося, що боржника «не можна мучити».

Німецьке міське право мало й інший оригінальний принцип, що відрізняє його у питаннях боргових зобов'язань від ленного і канонічного права: син звільнявся від сплати боргу померлого батька, якщо його «не довели до відома про цей борг, як це вимагається за законом».

Міське кримінальне право, охороняючи «міський мир», встановлювало досить простий перелік покарань, без кваліфікованих і болісних різновидів. За убивство чи поранення зі смертельним наслідком, зґвалтування, напад на будинок винний карався відсіканням голови, за інші поранення — відсіканням руки. Звичайна крадіжка без обтяжуючих обставин, а також порушення правил торгівлі каралися ганебним для злочинця покаранням (обстриганням і бичуванням). Крім того, за проступок у сфері торгівлі позбавляли права займатися торговою діяльністю без особливого дозволу ратманів.

За інші злочини, характерні для міського життя, — захоплення рухомого майна, порушення володіння, образа шеффена, порушення поручительства — призначався штраф. І тільки за особливо «безчесне» посягання на чужу власність — нічну крадіжку, крадіжку в сплячої людини, коли злодій був захоплений з поличним, його могли повісити чи зруйнувати його будинок.

Особливою ретельністю відзначалася в німецькому міському праві розробка питань організації судочинства, доказування і правил процесу. Міський суд очолювали бургграф, призначуваний сеньйором міста, і його заступник (шультгейс), що судили наказом короля або князя. Бургграф мав особисто розглядати справи три рази на рік, а за його відсутності це робив шультгейс. Крім того, до юрисдикції бургграфа належали всі справи про насильство, переслідування, напад на будинок, якщо вин ного заставали на місці злочину, а також усі справи, що виникали «за 14 ночей» до офіційних судових справ бургграфа.

Крім призначених судових чиновників обиралися дві категорії суддів — міські шеффени (довічно) і ратмани — радники (на один рік). Ратмани в основному скликалися «за порадою мудреців» для розгляду справ про порушення правил міської торгівлі. Основна маса справ, таким чином, розглядалася колегією міських шеффенів, яка мала загальну юрисдикцію стосовно городян і іноземців. При цьому підкреслювалася підсудність городян виключно міському суду — вони не могли звертатися до суду за межами міста.

За зрив засідання суду, неявку до суду судді будь-якого рівня, починаючи з ратманів і закінчуючи шультгейсом, підлягали штрафу, як і сторони, що брали участь у справі. Визнавалися поважними лише три законні причини для неявки до міського суду: хвороба, полон і державна служба за межами країни.

Міське процесуальне право робило особливий акцент на гарантіях прав обвинуваченого: короткостроковості розгляду, об'єктивності доказів, недопущенні самосуду. Відповідач або обвинувачений мали право на швидкий суд: бургграфа чи шультгейса, якщо не засідала колегія шеффенів або ратманів, шеффенів, якщо був відсутній бургграф чи шультгейс, або будь-якого обраного городянами на місце судді, якщо були відсутні інші судді. Справа між городянином і чужоземцем мала розглядатися невідкладно з винесенням рішення в той же день.

Провину захопленого на місці злочину або невинуватість того, хто оголосив себе таким, було потрібно однак довести за допомогою одноголосного підтвердження факту «сам-сьомий» (тобто за допомогою шести свідків).

Крім свідків, у багатьох випадках були потрібні й інші докази вчинення злочину. Якщо такі докази були, вони не могли бути спростовані присягою. Якщо ж їх не було, міське право вважало за необхідне виправдати обвинуваченого навіть за наявності свідків.

Крім того, заборонявся самосуд навіть у разі захоплення злочинця на місці, і вводилися більш м'які правила доказування щодо жінок. Якщо жінка не була захоплена на місці злочину, вона могла бути звільнена від відповідальності присягою про свою невинуватість.

«Саксонське зерцало» одержало визнання в багатьох німецьких землях і містах, де на нього нерідко продовжували посилатися аж до 1900 р.

«Швабське зерцало» - збірник Німецького звичаєвого права, складений в Аугсбурзі в 1275р. невідомою духовною особою на основі " Саксонського зерцала", а також норм канонічного та римського права. Свою назву - " Швабське зерцало" - збірник отримав аж у XVII ст., а рукописний його варіант називався " Імперське земське та ленне право". Як й інші " зерцала", збірник складався тільки з норм земського та ленного права, що мали загальний характер (не торкалися міністеріального, вотчинного й міського права, що характеризувалися суттєвими місцевими особливостями та відмінностями). " Швабське зерцало" поширилося на південні області Німеччини та Швейцарії. Було переведене на латину, французьку й чеську мови.