Кароліна” як найважливіше джерело права феодальної Німеччини в XVII ст.

Традиція імператорського законодавства про попередження різних правопорушень і покарання за них була відновлена в XVI ст. виданням «Кароліни», яка містила деякі загальні принципи кримінального права, а також значний перелік злочинів і покарань. Будучи практичним посібником із судочинства для шеффенів, цей закон не мав чіткої системи і послідовного розмежування норм кримінального і кримінально-процесуального права.

До загальних понять кримінального права, відомих «Кароліні», можна віднести умисел і необережність, обставини, що виключають, пом'якшують і обтяжують відповідальність, замах, співучасть. Ці поняття, однак, не завжди були достатньо чітко сформульовані і викладалися стосовно окремих видів злочинів і покарань.

Відповідальність за вчинення злочину відповідно до «Каро-ліни» наставала, як правило, у разі наявності вини — умислу чи необережності. Однак феодальне кримінальне право Німеччини нерідко встановлювало відповідальність і без вини, за провину іншої особи («об'єктивне ставлення за провину»). Крім того, методи встановлення винності, що застосовувалися, часто призводили до осуду невинної людини.

Обставини, що виключають покарання, докладно викладаються в «Кароліні» на прикладі убивства. Так, відповідальність за убивство не наставала у випадку необхідної оборони, при «захисті життя, тіла і майна третьої особи», затриманні злочинця за обов'язком служби та в деяких інших випадках. Убивство в стані необхідної оборони вважалося правомірним, якщо убитий нападав зі смертельною зброєю і якщо той, хто зазнав нападу, не міг ухилитися від нього. Посилання на необхідну оборону виключалося у разі законного нападу (для затримання злочинця) і убивства, скоєного після припинення нападу, у ході переслідування нападника. Судебник наказував проводити ретельний розгляд кожного конкретного випадку необхідної оборони, оскільки правомірність її повинен був доводити сам убивця, а неправомірність мала наслідком покарання.

«Кароліна» передбачає і деякі пом'якшуючі обставини. До них належали відсутність умислу («незграбність, легкодумство і необачливість»), вчинення злочину «у запалі і гніві». Пом'якшуючими обставинами у разі крадіжки вважалися малолітство злочинця (до 14 років) і «пряма голодна нужда». Набагато численнішими є обтяжуючі вину обставини: публічний, зухвалий, «зловмисний» і блюзнірський характер злочину, повторність, великий розмір збитку, «погана слава» злочинця, вчинення злочину групою осіб, проти власного пана тощо.

У судебнику розрізняються окремі стадії скоєння злочину, виділяється замах на злочин, що розглядається як умисне діяння, що не вдалося всупереч волі злочинця. Замах карався зазвичай так само, як завершений злочин. При розгляді співучасті кодекс найчастіше згадує пособництво. Законознавці того часу розрізняли три види пособництва: допомога до вчинення злочину; на місці злочину (співвиновництво); після його вчинення. В останньому випадку від «корисливого спільництва» відрізнялося «приховування з жалю», за що предбачалося більш м'яке покарання.

«Кароліна» не класифікувала склади злочину, а лише перелічувала їх, розташовуючи в більш-менш однорідні групи. Насамперед зазначалися злочини проти релігії — богохульство, блюзнірство, відьмацтво, неправдива присяга, а також злочини, несумісні з християнською мораллю, — поширення наклепницьких пасквілів, підробка монети, документів тощо. До них примикали злочини проти моральності: перелюбство, двошлюбність, кровозмішення, звідництво, зґвалтування, викрадення жінок і дівчат.

До державних злочинів належали зрада, бунт проти влади, різні види порушень «земського миру» — ворожнеча і помста, розбій, підпал, злісне бродяжництво. Побічно згадувалася образа імператорської величності.

У групі злочинів проти особи виокремлювалися різні види убивства, а також самогубство злочинця, у результаті якого спадкоємці могли позбавлятися права спадкування. Злочини проти власності включали численні види крадіжки, недобросовісне розпорядження довіреним майном. Спеціально обумовлювалися крадіжка в церкві, а також такі види крадіжки, що були характерні для незаможних прошарків населення (плодів і врожаю, риби, лісу). Нарешті, згадувалися деякі злочини проти правосуддя — лжесвідчення, незаконне звільнення ув'язненого охоронцем, неправомірний допит під тортурами.

Хоча в преамбулі «Кароліни» містилося твердження про рівне правосуддя для «бідних і багатих», у багатьох статтях підкреслювалася необхідність при призначенні покарання враховувати станову приналежність злочинця і потерпілої особи. Так, при призначенні покарання за крадіжку судді належало враховувати вартість украденого та інші обставини, але «у ще більшому ступені належало враховувати звання і становище особи, яка вчинила крадіжку» (ст. 160). У ст. 158 було передбачено, що знатна особа могла бути піддана за крадіжку не кримінальному, а «цивільно-правовому покаранню». Порушення «земського миру», що суворо каралося за інших рівних умов, вважалося цілком законним для осіб, що одержали дозвіл імператора помститися за нанесену образу, чи ворогуючих з недругами свого пана. В іншому становищі перебували особи незнатного походження, незаможні. Щоправда, незначна крадіжка плодів вдень і «через пряму голодну нужду» також мала наслідком лише майнову відповідальність. Однак незаможному було набагато складніше відшкодувати збиток. Крім того, в інших випадках за крадіжку врожаю, риби, лісу, особливо в нічний час, передбачалися тілесні чи інші покарання на розсуд суддів і за місцевими звичаями. Особливо суворо і негайно пропонувалося карати підозрілих жебраків і бродяг як «небезпечних для країни насильників» (статті 39, 128).

Широта суддівського розсуду в «Кароліні» була обмежена лише формально вказівкою на верховенство імператорського права при визначенні вищої межі покарання. Судді могли на свій розсуд призначати одне чи кілька рекомендованих покарань, застосовувати місцеві звичаї, а в складних випадках вдаватися до роз'яснень законознавців.

Уся система покарань визначалася основною метою каральної політики — залякати. У «Кароліні» містяться такі основні види покарання: смертна кара, покарання, пов'язані з покаліченням членів (відрізання язика, вух тощо); тілесні покарання (шмагання різками); ганебні для злочинця покарання (позбавлення прав, виставляння у ганебного стовпа в залізному нашийнику, таврування); вигнання; тюремне ув'язнення; відшкодування шкоди і штраф. Смертна кара була прямо передбачена або могла застосовуватися за переважну більшість злочинів, причому в кваліфікованій формі (спалення, четвертування, колесування, повішення, потоплення і закопування живцем у землю — для жінок). Тілесні і калічні покарання могли призначатися за обман і крадіжку. Тюремне ув'язнення, вигнання і ганебні для злочинця покарання найчастіше застосовувалися як додаткові, до яких належали також конфіскація майна, роздирання розпеченими кліщами перед стратою і волочіння до місця страти. Водночас «зловмисних» і «здатних на подальші злочинні дії» осіб передбачалося ув'язнювати на невизначений термін.

«Кароліна» ознаменувала утвердження нового виду кримінального процесу. У період раннього феодалізму в Німеччині застосовувався обвинувальний (змагальний) процес. Не було поділу на цивільний і кримінальний вид процесу.

У XIII—XIV ст. приватноправовий принцип переслідування починає доповнюватися обвинуваченням і покаранням від імені публічної влади. Змінюється система доказів. Наприкінці XIII ст. був законодавчо скасований судовий поєдинок. Однак остаточне утвердження нового, слідчо-розшукувального (інквізиційного) кримінального процесу відбувається в Німеччині у зв'язку з рецепцією римського права.

«Кароліна» зберегла деякі риси обвинувального процесу. Потерпілий або інший позивач міг пред'явити кримінальний позов, а обвинувачений — оспорити і довести його неспроможність. Сторони мали право надавати документи і показання свідків, користуватися послугами юристів. Якщо обвинувачення не підтверджувалося, позивач повинен був «відшкодувати збиток, безчестя й оплатити судові витрати» (ст. 13). Однак ці права сторін мали багато формальних обмежень, а обвинувачений перебував у більш ущемленому становищі.

Основна форма розгляду кримінальних справ у «Кароліні» — Інквізиційний процес. Обвинувачення висувалося суддею від імені держави «за обов'язком служби». Слідство велося з ініціативи суду і не було обмежене строком. Широко застосовування засоби фізичного впливу на підозрюваного. Безпосередність, гласність судочинства змінилися на таємний і переважно письмовий розгляд справи.

Основними стадіями інквізиційного процесу були дізнання, загальне розслідування і спеціальне розслідування. Завданням дізнання було встановлення факту скоєння злочину і підозрюваної в ньому особи. Для цього суддя займався збором попередньої таємної інформації про злочин і злочинця. Якщо суд одержував дані про те, що когось «зганьбили загальним поголосом чи іншими підозрами і доказами, що заслуговують на довіру», то його брали під варту. Загальне розслідування зводилося до попереднього короткого допиту арештованого про обставини справи з метою уточнення деяких даних про злочин. При цьому діяв принцип «презумпції винності» підозрюваного. Нарешті, проводилося спеціальне розслідування — ретельний допит обвинуваченого і свідків, збирання доказів для остаточного викриття й засудження злочинця і його спільників.

Спеціальне розслідування було визначальною стадією інквізиційного процесу, що закінчувалася винесенням вироку. Це розслідування грунтувалося на теорії формальних доказів. Вони були докладно й однозначно регламентовані законом. Для кожного злочину перелічувалися види «повних і доброякісних доказів та підозр». Водночас за загальним правилом усі докази і підозри не могли бути підставою для остаточного засудження. Воно могло бути винесене лише на підставі власного зізнання або свідчення обвинуваченого (ст. 22). Оскільки таке зізнання далеко не завжди могло бути отримане добровільно, інквізиційний процес основну увагу зосереджував на допиті під тортурами. Отже, метою всього збору доказів фактично ставало відшукування приводів для застосування тортур.

Формально застосування тортур було пов'язане з низкою умов. Так, вони не повинні були застосовуватися, поки не будуть знайдені достатні докази і «підозри» у скоєнні тією чи іншою особою злочину. Достатніми доказами для допиту під тортурами були показання двох «добрих» свідків. Якщо був наявний лише один свідок, це вважалося напівдоказом і «підозрою». Тільки декілька «підозр» на розсуд судді могли мати наслідком застосування тортур. Характерно, що серед «підозр» вказувалися також «легкодумство і погана слава» людини, її «здатність» вчинити злочин (ст. 25). Зізнання під тортурами вважалося достовірним також за наявності певних умов. Таким було зізнання, отримане і записане не під час тортур, а після їх закінчення, повторене не раніше ніж через день поза камерою для тортур і яке відповідає іншим даним у справі. «Кароліна» вимагала дотримання всіх умов допиту під тортурами, проголошуючи, що за неправомірний допит судді повинні нести покарання і відшкодовувати збитки.

Усі ці обмеження, однак, не були істотними. По-перше, тортури пропонувалося застосовувати одразу ж при встановленні факту злочину, за який передбачається смертна кара. Більш того, навіть найменшої підозри в зраді було достатньо для допиту під тортурами (ст. 42). По-друге, якщо обвинувачений після першого зізнання заперечував сказане чи воно не підтверджувалося іншими відомостями, суддя міг відновити допит під тортурами. У результаті «неправомірність» застосування тортур суддею було практично неможливо довести. При цьому в «Ка-роліні» вказувалося, що якщо обвинувачення не підтверджується, суддя і позивач не піддаються стягненню за застосування тортур, тому що «слід уникати не тільки скоєння злочину, а й самої видимості зла, що створює недобру славу або викликає підозри в злочині» (ст. 61).

«Кароліна» не регламентувала порядок і способи тортур. Вона вказувала тільки, що допит під тортурами провадиться в присутності судді, двох судових засідателів і судового писаря. Вказівки на конкретні способи тортур містилися в трактатах законознавців. Відомо, що в Німеччині XVI ст. застосовувалося більш ніж півсотні видів тортур.

Процес завершувався судовим засіданням, яке у принципі не було його самостійною стадією. Оскільки суд сам проводив розслідування, збирав і обвинувальні, і виправдувальні докази, остаточний вирок визначався вже в ході слідства. Суддя і судові засідателі перед спеціально призначеним «судним днем» розглядали протоколи слідства і складали за певною формою вирок. Отже, «судний день» зводився в основному до оголошення вироку і приведення його до виконання. Оголошення вироку відбувалося в залякувальній обстановці — супроводжувалося дзвоном тощо. Вироки були обвинувальні, із залишенням під підозрою і виправдувальні.