Одновимірне суспільство Нові форми контролю

Комфортабельна, вільна від обмежень, розумна, демократична залежність панує в розвиненій индустри-альной цивілізації-символі технічного прогресу. Що могло б бути на ділі рациональнее, чим пригнічення индивиду-альности при механізації суспільно необхідних, але требую-щих для свого здійснення великих витрат заходів; чим концентрація індивідуальних зусиль в дієвіші і продуктивніші їх об'єднання; чим регулювання вільної конкуренції між різними добре розвиненими економічними суб'єктами; чим зменшення прерогатив і національних суверенних прав, які заважають міжнародній організації використання ресурсів? Те, що цей технічний порядок приніс з собою політичну і духовну уніфікацію, являється печаль-ным та все ж багатообіцяючим досягненням.

Права і свободи, які були на ранніх східцях индустри-ального суспільства життєво важливими чинниками, втратили своє значення на вищому ступені; при цьому вони втратили свій традиційний розумний базис і зміст.

Свобода думки, виступів і совісті були - подібно до вільного господарства, чиєю підтримкою і захистом вони явля-лись, - по суті, критичними ідеями, покликаними заме-нить застарілу матеріальну і духовну культуру продуктивнішої і раціональнішої. Одного дня институционализиро-ванные, ці права і свободи розділили долю суспільства, чиєю інтегруючою складовою частиною вони були. Успіх ліквідовує свої передумови.

У тій мірі, в якій свобода бідності, конкретна субстанція будь-якої свободи, стає реальною можливістю, свободи, які належали нижчому ступеню продуктивності, втрачають свій минулий зміст. Незалежність мислення, автономія, право на політичну опозицію нині позбавлені своєї основної критичної функції в суспільстві, яке, здається, усе більш може задовольнити потреби індивідів за допомогою способу, яким воно організоване. Таке суспільство має право вимагати, щоб його принципи і інститути були сприйняті, і може обмежувати опозицію в дискусії вимогою альтернативної політичної практики усередині status quo. В цьому випадку недостатньо з'ясувати, чи досягається зростаюче задоволення потреб за допомогою автори-тарной або неавторитарної системи. В умовах зростаючого рівня життя незгода з системою як такою є суспільно безглуздою, тим більше коли воно спричиняє за собою відчутні господарські і політичні збитки і погрожує спокійному розвитку цілого. Щонайменше у загальних рисах тут йдеться про життєві потреби, і, здається, немає ніяких причин для того, щоб виробництво і розподіл товарів і послуг набувало форми змагання між индивиду-альными свободами.

Із самого початку свобода підприємництва була зовсім не благом. Як свобода працювати або помирати з голоду вона означала для переважної більшості населення муки, незахищеність і страх. Якби індивід не був більше вимушений виступати на ринку вільним економічним субъ-ектом, те зникнення цього виду свободи було б одним з найбільших досягнень цивілізації. Процес механізації і стандартизації міг би вивільнити індивідуальну енергію для ще незвіданого царства свободи по той бік царства необхідності. Внутрішня структура людського буття була б змінена; індивід був би звільнений від чужих потреб і можливостей, які нав'язує йому світ праці. Індивід був би вільний стать незалежним від життя, яке зробилося б його власним. Якби виробничий апарат був організований і спрямований на задоволення життєвих потребно-стей, то він міг би бути надзвичайно централізованим; такого роду контроль не заважав би індивідуальної автономії, а содей-ствовал їй.

Таке положення є метою у рамках того, на що здатна розвинена індустріальна цивілізація, " метою" техно-логической раціональності. Проте фактично діє проти-воположная тенденція: апарат пред'являє до робітника і сво-бодному часу, до матеріальної і духовної культури як економічні, так і політичні вимоги свого захисту і експансії. Внаслідок способу, яким воно організувало свій технологічний базис, сучасне індустріальне суспільство рухається до тоталітарності. Бо тоталітарність є не лише терористичною політичною уніфікацією, але і терро-ристической техніко-економічною уніфікацією, яка дей-ствует, маніпулюючи потребами за допомогою насущних інтересів. Так воно запобігає виникнення дієвої опозиції цілому. Тоталітаризму сприяють не лише особлива форма правління або партійне панування, але і особлива система виробництва і розподілу, яка цілком уживається з " плю-рализмом" партій, газет, сил", що " управляють, і тому подібне

Політична влада сьогодні встановлюється за допомогою влади над механізованим процесом і технічною организа-цией виробництва. Уряди розвинених індустріальних суспільств, що розвиваються, можуть триматися у влади і захищати її тільки тоді, коли їм вдається організувати, мобілізувати і експлуатувати надану в розпорядження индустриаль-ной цивілізації технічну, наукову і механічну произво-дительность. І ця продуктивність примушує суспільство піднятися над усіма приватними або груповими інтересами. Жорстокий факт, що фізична (тільки фізична?) сила машини перевершують силу індивіда або будь-якої групи індивідів, робить машину в будь-якому суспільстві, чия організація заснована на організації машинного процесу, действеннейшим політичнимінструментом. Але політична тенденція може повернутиназад: по суті, сила машини є тільки накопиченоюі спроектованою силою людини. У тій мірі, в який світ праціпочинає розглядатися як одна машина і відповідно доцього механізується, він стає потенційною основоюнової свободи людей.

Сучасна індустріальна цивілізація доводить, що вона досягла ступеня, на якому " вільне суспільство" не може більше визначатися в традиційних поняттях економічних, політичних і духовних свобод; не тому, що ці свободи перестали бути значущими, а тому, що вони повинні залишатися значущими, навіть будучи обмеженими в традиційних формах. Новим можливостям суспільства повинні відповідати нові способи їх здійснення.

Такі нові способи можна змалювати тільки в негативних поняттях, оскільки вони зводяться до заперечення пануючих. Так, економічна свобода означала б свободу від економіки - від контролю економічних сил і стосунків, від щоденної боротьби за існування, від того, що треба заробляти собі на харчування. Політична свобода означала б звільнення індивідів від політики, над якою вони не здійснюють дієвого контролю. Відповідно духовна свобода означа-ла б оновлення свідомості, яка зараз сформована засобами масової інформації і вихованням, ліквідацію " громадської думки" разом з його творцями. Нереали-стичное звучання цих тверджень вказує не на їх утопічний характер, а на потужність сил, які стоять на шляху їх втілення в життя. Найдієвіша форма боротьби проти звільнення полягає у формуванні таких матеріальних і духовних потреб людей, які увічнюють застарілі форми боротьби за існування.

Інтенсивність, задоволення і сам характер людських потреб, які перевищують біологічний рівень, посто-янно визначаються заздалегідь. Чи буде можливість що-небудь зробити, або дозволити чим-небудь користуватися, або оволодіти, або що-небудь зруйнувати, або заборонити визначена як потреба або ні, залежить від того, чи може вона розглядатися як бажана і необхідна для пануючих громадських інститутів і інтересів або ні. У цьому сенсі людські потреби історичні, і в тій мірі, в якій суспільство вимагає репресивного розвитку індивіда, його потреби і бажання їх задовольнити поступаються масштабам критики, яка не счита-ется з цими потребами.

Ми в змозі розрізняти істинні і помилкові потреби. Помилковими є ті, які нав'язані індивідові приватними громадськими силами, зацікавленими в його пригніченні,: це ті потреби, які увічнюють важку працю, агресивність, убогість і несправедливість. Їх задоволення може бути для індивіда надзвичайно відрадним, але ця радість не повинна підтримуватися і охоронятися, якщо вона служить перешкодою розвитку здатності усвідомити хворобу цілого і шансам вилікувати цю хворобу. Результат задоволення таких потребно-стей є ейфорією в нещасті. Більшість з господствую-щих потреб - відпочивати, розважатися, поводитися і потреб-лять відповідно до реклами, ненавидіти і любити те, що ненавидять і люблять інші, - належать до цього набору помилкових потреб.

У таких потреб є громадський зміст і обще-ственная функція, які детермінуються зовнішніми силами і не контролюються індивідом; розвиток і задоволення цих потреб гетерономны самому індивідові. Все одно, скільки таких потреб стало потребами самого індивіда і скільки їх репродукується і зміцнюється умовами його існування; все одно, наскільки він индентифицирует себе з ними і відтворює себе знову при їх задоволенні, - вони залишаються тим, чим були із самого початку, - продуктами суспільства, чиї пануючі інтереси вимагають пригнічення індивіда.

Переважання репресивних потреб є свершив-шимся фактом, який покірно приймається в незнанні і пригніченості, але який має бути усунений в інтересах задоволеного індивіда, а також усіх тих, чия убогість є ціною його задоволення. Єдині потребностя-ми, які мають необмежене право на задоволення, є вітальні потреби - живлення, одяг і житло на доступному культурному рівні. Задоволення цих потреб є попередня умова для задоволення усіх потребно-стей: як несублімованих, так і сублімованих.

Для будь-якої свідомості і совісті, для будь-якого досвіду, який в поглядах на правду і брехню сприймає пануючий громадський інтерес не як вищий закон мислення і поведе-ния, універсум буденних потреб і їх задоволення є сумнівним фактом. Ці поняття цілком історичні, історична і їх об'єктивність. Судження про потреби і їх задоволення включає за даних умов оцінки, які відносяться до оптимального розвитку індивіда, усіх індивідів при оптимальному використанні матеріальних і ду-ховных ресурсів, які має в розпорядженні людина. Ці ресурси измеримы. " Істинність" і " помилковість" потреб означають об'єктивні умови в тій мірі, в якій загальне задоволення життєвих потреб і, крім того, усе більше подолання важкої праці і бідності є загальноприйнятими масштаб-мі. Але як історичні масштаби вони міняються не лише у сфері розвитку, вони можуть визначатися при противопо-ставлении їх пануючим масштабам. Який суд може вимагати для себе право вирішення цього питання?

Врешті-решт індивіди повинні самі відповісти на питання: що є істинними, а що - помилковими потребами, т. е. дати, оскільки і якщо вони вільні, своя власна відповідь. Поки їм заважають бути автономними, поки ними (аж до їх спонукань) маніпулюють, поки їх навчають, відповідь на це питання не може розглядатися як їх власний. Тому ніякий суд не може законним чином присвоїти собі право визначати, які потреби повинні розвиватися і удовлетво-ряться. Будь-яке рішення такого суду має бути знехтуване, незважаючи на те що тим самим ліквідовується питання: як можуть люди, які стають об'єктом усе більш дієвого і результативного контролю, виробити " з самих себе" умови своєї свободи.

Чим рациональнее, производительнее, техничнее і тотальнее стає управління суспільством, тим невообразимее ті сред-ства, якими керовані індивіди могли б зламати своє рабство і узяти у свої руки власне звільнення. Проте виникає парадоксальна думка спроектувати розум на усе суспільство, що викликає нерозуміння, незважаючи на те що його порядність може оспорюватися і що воно робить цю думку сміховиськом, тоді як своїх власних членів воно зводить до об'єктів тотального управління. Звільнення цілком залежить від усвідомлення рабства, і процес цього усвідомлення постійно утруднюється пануванням потреб і їх удовлетво-рения, які великою мірою стали потребами і удовлет-ворением самого індивіда. Процес увесь час замінює одну систему іншій; оптимальна мета - це заміна помилкових потреб-ностей істинними, відмова від репресивного задоволення.

Характерною рисою розвиненого індустріального суспільства є те, що воно залишає діючими і ті потреби, які вимагають звільнення, - звільнення і від того, що терпимо, вигідно і зручно; в той же час воно " щедре" поддержи-вает і виправдовує руйнівну силу і функцію пригнічення суспільства. При цьому соціальний контроль нав'язує господству-ющую потребу у виробництві і споживанні непотрібних речей; потреба в отупляючій роботі, де вона в действитель-ности більше не потрібна, потреба в різноманітних видах розрядки, які пом'якшують і подовжують це отуплення; потреб-ность зберігати такі оманливі свободи, як вільна конкуренція при фіксованих цінах, вільна преса, яка сама для себе є цензурою, вільний вибір товарів і дрібних приналежностей до них при принциповому споживчому примусі.

Під п'ятою репресивного цілого свобода здатна превра-щаться в потужний інструмент панування. Простір, в кото-ром індивід може зробити свій вибір, не є вирішальним чинником для визначення ступеня свободи такого вибору і того, що вибирається індивідом. Критерій вільного вибору ніколи не може бути абсолютним, він повністю відносний. Вільні вибори панів не ліквідовують панів або рабів. Вільні вибір серед широкої різноманітності товарів і послуг не означає свободи, якщо ці товари і послуги підтримують соціальний контроль над життям, працею і страхом, т. е. відчуженням. І спонтанне відтворення нав'язаних індивідам потребно-стей не створює автономії, воно тільки підтверджує дей-ственность контролю.

Коли ми говоримо про його глибину і дієвість, ми натрапляємо на заперечення, що занадто переоцінюємо штампуючу силу засобів масової комунікації і що люди повністю усвідомлюють і задовольняють потреби, які їм зараз нав'язують. Це заперечення недоречне. Передформування починається не з масового виробництва теле- і радиопри-емников, а з централізації контролю над ними. Люди вступають в цю стадію як досконально вивчені споживачі; вирішальна відмінність полягає в зміні протилежності (чи конфлікту) між даним і можливим, між задоволеними і незадоволеними потребами. Тут так зване вирівнювання класових відмінностей проявляє свою идеологиче-скую функцію. Коли робітник і його шеф дивляться одну і ту ж телепередачу і відвідують одні і ті ж місця відпочинку, коли друкарку судять так само строго, як і дочка її працедавця, коли негр має " кадилак", коли вони читають одну і ту ж газету, то асиміляція вказує не на зникнення класів, а на масштаби, в яких поневолене населення бере участь в задоволенні потреб, службовців збереженню существу-ющего стану речей.

Звичайно, в найбільш розвинених сферах сучасного суспільства перетворення громадських потреб на індивідуальні настільки ефективно, що відмінність між ними лише чиста теоретичне. Чи можна, дійсно, побачити відмінність між засобами масової інформації як інструментом інформації і розваги і як засобом маніпуляції і навчання? Між автомобілем як чимось обтяжливим і як зручною річчю? Між сірістю і затишком функціональної архітектури? Між працею на національну оборону і працею на користь концерну? Між особистим задоволенням і комерційною і політичною вигодою підвищення народжуваності?

Ми знову виявляємося перед тривожним аспектом разви-той індустріальної цивілізації: раціональним характером її ірраціональності. Її продуктивність і потужність, її спо-собность підвищувати комфорт, перетворювати марнотратство на по-требность, а руйнування в будівництво; масштаб, в якому ця цивілізація перетворює предметний світ протягом духу людського, роблять сумнівним само поняття відчуження. Люди дізнаються себе у своїх товарах: у своєму автомобілі, своєму приймачі " Hi-Fi", своєму кухонному комбайні. Механізм, привя-зывающий індивіда до його суспільства, змінився, і соціальний контроль закріпився в нових потребах, які він сам породив.

Пануючі форми соціального контролю є технологічними в новому сенсі. Правда, технічна структура і дієвість виробничого і деструктивного апарату протягом усього Нового часу були головними засобами поневолення населення у рамках цієї громадської разделе-ния праці. Далі така інтеграція постійно супроводжувалася очевидними формами примусу: позбавлення можливості под-держивать своє життя, судові санкції, поліція, збройні сили. Але це лише частковості. На сучасному етапі технологиче-ский контроль виступає втіленням розуму навіть на користь усім соціальним групам і інтересам в тому сенсі, що будь-яке протиріччя здається ірраціональним, а будь-яке сопро-тивление - неможливим.

Отже, недивно, що соціальний контроль в прогрессивнейших сферах цієї цивілізації настільки интроецирован, що індивідуальний протест задихається вже в зароды-ше. Духовний і емоційний опір тому, щоб " брати" участь, здається невротичним і безсилим. Це соци-ально-психологический аспект політичного явища, яким характеризується сучасний період,: зникнення історичних сил, які могли б представляти на попередніх східцях розвитку індустріального суспільства можливість нових форм існування.

Ймовірно, що термін " интроекция" більше не описує той спосіб, яким індивід породжує себе і увічнює організований його суспільством зовнішній контроль. Интроекция є рядом відносно спонтанних процесів, за допомогою яких самозвеличання (Я) переносить " зовнішнє" в " внутрішнє". Таким чином, интроекция припускає существо-вание внутрішнього виміру, який відрізняється від зовнішніх і навіть є ним антагоністичним, - індивідуальним, незави-симым від громадської думки і громадського поведения4. Ідея внутрішньої свободи набуває тут своєї реальності: вона означає особовий простір, де людина може стати і залишатися " самим собою".

^{4 Зміна функцій сім'ї грає тут вирішальну роль; її социализирую-щие функції все більше переходять до зовнішніх груп і засобів масової інформації.}

Сьогодні це особовий простір захоплений технологиче-ской реальністю. Масове виробництво і розподіл вимагають усього індивіда, і індустріальна психологія давно вже не обмежується фабрикою. Різноманітні процеси интроекции вже відпрацьовані до майже механічних реакцій.. Результа-том їх являється не пристосування, а мимезис: безпосередня ідентифікація індивіда зі своїм суспільством як цілим.

Ця безпосередня, автоматична ідентифікація, ха-рактерная для примітивних форм співтовариства, по-новому высту-пает у високоіндустріальній цивілізації; її нова " безпосередність", правда, є продуктом організації наукового управління підприємством. У цьому процесі відсікається " внутрен-нее" вимір, в якому може перемогти опозиція проти основ status quo. Процес втрати виміру, в якому зосереджена сила негативного мислення, - критична сила розуму, є ідеологічною подібністю матеріального про-цесса, коли розвинене індустріальне суспільство примушує опозицію мовчати і змінює її в прийнятному для себе напрямі. Сила прогресу підпорядковує розум реальним фактам і перетворює його на інструмент породження все більших і більших фактів, відповідних цьому способу життя. Потужність системи робить індивіда нездатним усвідомити те, що не існує фактів, які не виражали б репресивної влади цілого. Коли індивіди набувають себе в речах, їх оточенні, то не індивіди наказують закони речам, вони самі починають підкорятися законам, що диктуються цими речами, законам не фізичним, а соціальним.

Я вже вказав на те, що використання поняття відчуження сумнівне, коли індивіди ідентифікують себе зі своїм існуванням, що забезпечує їм розвиток і задоволення. Ця ідентифікація не проста видимість, а дійсність. Але ця дійсність готує і вищий ступінь відчуження. Вона є абсолютно об'єктивною; відчужений суб'єкт з'єднується зі своїм відчуженим існуванням. Існує лише один вимір, воно поширене повсеме-стно і виступає в різних формах. Досягнення прогресу, навіть ідеологічні звинувачення представляють як своє виправдання: перед їх судом " помилкова свідомість" раціональності цих достиже-ний стає істинною свідомістю.

Такий результат розвитку ідеології не являється, проте, її кінцем. Навпаки, в певному значенні розвитку индустриаль-ная культура идеологичнее, чим її попередниця, оскільки сьогодні ідеологія впроваджується в сам процес виробництва. 5 Сформульоване в різкішій формі, ця пропозиція виявляє політичні аспекти пануючої техологической раціональності.

^{5 A d про г п про Т. Prismen, Kulturkritik und Gesellschaft. Frankfurt, 1955. S. 24 f. 134}

Виробнича сфера, товари і послуги, які вона виробляє, " пропонують" (чи впроваджують) соціальну систему як ціле. Засобам громадського транспорту і масової комунікації, предметам ширвжитку - житлу, живленню, одеж-де, досягненням індустрії розваг і інформації, перед якими неможливо встояти, супроводить цілий арсенал стосунків, що наказують, і звичок, духовних і эмоциональ-ных реакцій, які більш менш прийнятно зв'язують споживачів з виробниками і таким чином з цілим. Товари поглинають людей і маніпулюють ними; вони виробляють помилкову свідомість, яка несприйнятлива до власної брехні. Товари стають доступними все більшому числу членів громадських класів, і що йде з ними рука в руку индоктринация перестає бути рекламою, вона стає стилем життя, причому він набагато кращий, ніж був раніше, і тому вона перешкоджає якісній зміні. Так виникає зразок одновимірного мислення і поведінки, в якій ідеї, прагнення і цілі, трансцендирующие згідно зі своїм змістом суще-ствующий універсум мови і дії, або відкидаються, або редукуються до понять цього універсуму. Вони по-новому визначаються раціональністю цієї системи і її количе-ственными показниками.

Цю тенденцію можна порівняти з розвитком наукового методу: з операционализмом в природних науках і біхевіоризмом - в соціальних. Його основною рисою є усеосяжний емпіризм в області розробки приватних понять; його сенс обмежується виконанням приватних операцій і частково поведінкою. Операциональная точка зору добре видно при аналізі поняття " довжина" П. Бриджмэном: " Ми чітко усвідомлюємо, що розуміємо під " довжиною", коли хочемо сказати, якої довжини перший зустрічний об'єкт, і фізикам окрім цього нічого не треба. Щоб визначити довжину об'єкту, ми повинні провести опреде-ленные фізичні операції. Поняття довжини встановлене, коли встановлені операції, якими вона вимірюється, т. е. поняття довжини містить лише ряд операцій, якими визначається довжина. Взагалі ми маємо на увазі під яким-небудь поняттям лише ряд операцій; поняття рівнозначно відповідному ряду операцій" 6.

Бриджмэн у загальних рисах розглянув наслідки цього образу мислення, що далеко йдуть, для суспільства: " Прийняття операциональной точки зору включає значно більше, чим просте обмеження сенсу, в якому ми розуміємо " поняття"; воно припускає швидше зміну усіх наших розумових звичок, що далеко йде, в тому сенсі, що ми надалі відмовляємося використовувати як інструменти нашого мислення поняття, про які не можемо дати собі достатнього звіту, як про операції" 7.

^{6 Bridgman P. Logic of Modern Physics. N. Y., 1928. P. 25.}

З тієї пори операциональное вчення було уточнене і змінене. Бриджмэн сам розширив поняття " операція" таким чином, що воно тепер включає і операції ученого з " папером і олівцем". Головним імпульсом залишається " бажаність" того, щоб операції з олівцем і папером здійснювали контакт - нехай навіть непрямий - з інструментальними операціями.

^{7 Ibid. P. 3.}

Прогнози Бриджмэна виправдалися. Новий образ мислення є сьогодні пануючою тенденцією у філософії, психології, соціології і інших областях. Багато хто з самих " незручних" для усіх понять відкинутий за допомогою доказу неможливості дати про них звіт як про операцію або поведінку. Радикальний емпіричний підхід надає у такий спосіб методологічне виправдання обмеження сфери духу інтелектуалами - позитивізм, заперечуючи трансцендирующие елементи розуму, надає академічну подібність необхідній громадській поведінці.

Серйознішим зміна усіх наших розумових звичок", що " далеко йде, представляється поза академічною сферою. Воно служить зрівнюванню наших помислів і цілей з помислами і цілями, що наказують системою, і елімінації тих з них, які їй не підходять. Влада такої одновимірної реальності не означає, що панує матеріалізм і приходить кінець духовною, метафізичною і художньою сферам діяльності. Навпаки, пропонується різне: і подібне до " Все-загального богослужіння цього тижня", і " Чом би Вам не спробувати звернутися до бога"?, і дзен, і екзистенціалізм і т. п. Але такі форми протесту і трансценденції більше не суперечать status quo і не є негативними. Вони швидше суть тотожні частини практичного біхевіоризму, його нешкідливе заперечення, і швидко перетворюються на здорову частину status quo.

Одновимірне мислення систематично підтримується поли-тиками і постачальниками масової інформації. Їх мовний універсум повний гіпотез, які самі себе підтверджують і які, невпинно і монополістично повторювані, стано-вятся гіпнотичними дефініціями і стереотипами. Наприклад, " свобода" - це інститут, що функціонує в країнах свободно-го світу; інші трансцендируемые види свободи - ex definitionе - або анархізм, або комунізм, або пропаганда. " Социали-стическими" являються усі види втручання в приватне підприємництво, які йдуть не з боку вільного господарства (чи через урядові угоди), а як загальне страхування на випадок хвороби, або охорона природи від занадто рішучої комерціалізації, або створення обще-ственных служб, контролюючих приватний бізнес. Ця тотали-тарная логіка фактів, що відбулися, має свого східного близнюка. Там є свобода введеного комуністичним режи-мом способу життя, і усі інші трансцендируемые види свободи являються або капіталістичними, або ревізіоністськими, або лівосектантськими. У обох таборах неоперациональные помисли не усуваються з поведінки і не руйнуються. Рух думки затримується бар'єрами, які виступають межами свого розуму.

Таке обмеження мислення, власне, не є чимось новим. Зростаючий сучасний раціоналізм як у своїй спекуля-тивной, так і в емпіричній формі оголяє протиріччя між екзистенціальним, критичним радикалізмом в науковому і філософському методі, з одного боку, і некритичним радикалізмом в діях проти існуючих функціонуючих громадських інститутів - з іншою. Так, декартівське ego cogitans повинне було залишити незайманими " великі громадські тіла", а Гоббс висловлював думку, що " сьогодення постійно повинне віддаватися перевага, зберігатися і вважатися найкращим". Кант був згоден з Локком в тому, що революція виправдана лише тоді, коли їй вдається організувати ціле і запобігти занепаду.

Таким представленням, проте, постійно суперечили явна убогість і несправедливість " великих громадських тіл" і дієвий, більш менш усвідомлений заколот проти них. Виникли громадські стосунки, які викликали і допустили дійсну відмову від такого положення; була як частка, так і політичний вимір, в якому ця відмова могла розвиватися в активну опозицію, свідому свою силу і дійсність своїх цілей.

При постійному відсіканні суспільством цього виміру само-ограничение мислення приймає усе більш великий характер. Взаємозв'язок між науково-філософськими і громадськими процесами, між теоретичним і практичним розумом здійснюється за спиною учених і філософів. Суспільство перешкоджає цілому ряду видів опозиційної поведінки; при цьому властиві ним поняття стають ілюзорними або бессмыс-ленными. Історична трансценденція виступає метафізичною трансценденцією, неприйнятною для науки і на-учного мислення. Практикована в основному як " розумова звичка", операційна і бихевиористская точка зору стає точкою зору цього універсуму мови і дії, потреб і прагнень. " Хитрість розуму" працює в интере-сах існуючої влади. Необхідність вживання рацио-нальных і бихевиористских понять прямує проти зусиль звільнити мислення і поведінку, для пригнічення альтернатив цієї дійсності. Теоретичний і практичний розум, академічний і соціальний біхевіоризм з'єднуються на загальній основі - на основі розвиненого суспільства, яке перетворює науковий і технічний прогрес на інструмент панування.

Прогрес - не нейтральне поняття, він рухається до опреде-ленным цілей, і ці цілі обумовлені можливостями поліпшити людське положення. Розвинене індустріальне суспільство наближається до стадії, де подальший прогрес зажадає радикального скинення пануючого напряму і організації відповідного розвитку. Ця стадія достижи-ма, якщо матеріальне виробництво (включаючи і необхідні послуги) буде автоматизовано до такої міри, що удовлетво-рялись би усі життєві потреби, а необхідний робочий час зменшився б до нікчемної долі. З цієї миті технічний прогрес трансцендировал би царство необходимо-сти, в якому він служив інструментом панування і эксплуата-ции, що обмежувало його раціональність; техніка була б підпорядкована вільній грі здібностей в боротьбі за примирення природи і суспільства.

Таке положення розглядається в марксовом понятті " Зміна праці". Вираження " заспокоєння буття" здається більше відповідним для позначення історичної альтернативи світу, який внаслідок міжнародного конфлікту, транс-формирующего і що гальмує розвиток протиріч усередині цього суспільства, - розвивається на межі війни, загрозливою людству. " Заспокоєння буття" означає, що боротьба людей з людьми і природою розгортається в умовах, де соревнующи-еся один з одним потреби, бажання і прагнення більше не організовуються описаними вище силами, зацікавленими в пануванні і обмеженості, - в організації, увековечиваю-щей руйнівні форми цієї боротьби.

Сучасна боротьба проти цієї історичної альтернативи знаходить надійний масовий фундамент в пригноблюваному населенні і свою ідеологію у вузькій орієнтації мислення і поведінки на цей універсум фактів. Посилений досягненнями науки і техніки, виправданий своєю зростаючою продуктивністю, status quo нехтує будь-який трансценденциеи. Противопостав-ленне можливості заспокоєння на основі своїх технічних і духовних досягнень, зріле індустріальне суспільство проти-вится цій альтернативі. Операционализм в теорії і практиці стає теорією і практикою обмеження. Завдяки його очевидній динаміці це суспільство повністю є статиче-ской системою життя: воно постійно відтворюється у своїй пригнічуючій продуктивності і зручній уніфікації.

Обмеження технічного прогресу йде рука в руку з його зростанням в цьому напрямі. Незважаючи на політичні пута, що накладаються на людей існуючим станом речей, воно усіма силами проти будь-якої альтернативи, і тим сильніше, чим вище розвиток техніки, здатної створити умови для примире-ния.

Найрозвиненіші сфери індустріального суспільства обнаружи-вают обоє ці риси: тенденцію до вдосконалення технологиче-ской раціональності і активні зусилля утримати цю тенденцію у рамках існуючих інститутів. У цьому полягає внутрішнє протиріччя цієї цивілізації; ірраціональний елемент її раціональності. Це доказ її досягнення. Індустріальне суспільство, що привласнює собі науку і техніку, перебудовується для дієвішого панування над челове-ком і природою, для того, що стає усе більш ефективним використання своїх ресурсів. Воно робиться ірраціональним до того моменту, коли результати зусиль відкривають нові виміри для людської самореалізації. Організація для світу відрізняється від організації для війни; інститути, які служили боротьбі за існування, не можуть служити умиротворе-нию існування. Життя як мета якісно відрізняється від життя як засобу.

Такий якісно новий спосіб існування не може розглядатися як простий побічний продукт економічних і політичних змін, більш менш спонтанного впливу нових інститутів, які створюють необхідні передумови. Якісна зміна включає також зміну технічного базису, на якому покоїться це суспільство, - базису, позволяюще-го існувати економічним і політичним інститутам, за допомогою яких " друга природа людини" закріплюється, перетворюючись на агресивний адміністративний орган. Засоби індустріалізації є політичними засобами, і як такі вони заздалегідь вирішують питання про можливості і межі розуму і свободи.

Зрозуміло, праця повинна передувати скороченню праці, а індустріалізація - розвитку людських потреб і їх задоволенню. Але оскільки свобода залежить від подолання чужої необхідності, здійснення цієї свободи залежить від засобів подолання. Найвища продуктивність праці може застосовуватися для увічнення праці, і найпотужніша індустріалізація може служити обмеженню потреб і маніпуляції ними.

Коли досягнутий такий рівень, панування распространя-ется - під маскою достатку і свободи - на усі сфери приватного і громадського буття, інтегрує усю діючу опозицію і поглинає усі альтернативи. Технологічна раціональність виявляє свій політичний характер, при цьому вона стає " великим возом" панування і породжує воістину тоталітарний універсум, в якому суспільство і природа, дух і тіло знаходяться в стані постійної мобілізації на захист цього універсуму.