У. Томас, Ф. Знанецкий. Методологічні заметки1

Методологічні заметки1

^{1 Thomas W., ZnanieckiF. Methodological Note. Публікований матеріал є скороченим введенням до кн.: Thomas W., Znaniecki F. The Polish Peasant in Europe and America. Boston, 1918-1920. Vol. 1. Primary - Group Organization. P. 1-86. (Переклад С. Татарниковой).}

Однією з найбільш суттєвих особливостей соціальної еволюції є зростаюча значущість, яку придбаває в громадському житті раціональна і свідома техніка. У нас залишається все менше і менше схильності дозволяти соціальним процесам протікати без нашого активного вмеша-тельства. Ми відчуваємо все більше і більше невдоволення, коли будь-яке активне втручання засноване на простій примсі людини або соціального організму, або на упереджених фило-софских, релігійних або моральних узагальненнях.

Вражаючі результати, досягнуті раціональною технікою у сфері матеріальної дійсності, спонукають нас застосувати деякі аналогічні процедури до соціальної дійсності. Наш успіх в контролі над природою переконує що з часом ми будемо здатні в такій же мірі контролиро-вать світ соціуму. Наше нинішнє безсилля в цій справі виникає не з якої-небудь істотної обмеженості розуму, а з того простого історичного факту, що об'єктивне відношення до соціальної дійсності є недавнє приобре-тение. (..)

Така вимога раціонального контролю породжена швидкістю соціальної еволюції, що возра-стающей. Старі форми контро-ля грунтувалися на допущенні сутнісної стабільності усієї соціальної конструкції і були дієві в тій мірі, в якій ця стабільність була реальна. У стабільній соціальній організації існує досить часу, щоб розвиватися чисто емпіричним шляхом, шляхом незліченних проб і помилок. (..)

Але коли завдяки руйнуванню групової ізоляції, благо-даря контактам групи із складнішим і мінливішим світом соціальна еволюція прискорюється, а кризи частішають і разно-образятся, тоді не залишається часу для подібного поступового, емпіричного, систематичного вироблення приблизно адек-ватных засобів контролю.. Заміна напівусвідомленої рутини свідомою технікою стала, таким чином, громадською необхідністю, хоча і очевидно, що розвиток цієї техніки може бути тільки поступовим. (..)

Старою, але найстійкішою формою соціальної техніки є " припис і заборона", т. е. протиставлення кризі довільного акту волі, приписуючого зникнення небажаних або появу бажаних явищ, і использова-ние довільної фізичної дії для реалізації предпи-сания. Цей метод в точності відповідає магічній фазі натуральної техники2. У обох випадках істотні засоби досягнення обумовленого слідства більш менш сознатель-но мисляться властивими акту волі, за допомогою якого слідство оголошується бажаним, при цьому дія оказыва-ется усього лише необхідним засобом або інструментом; у обох випадках процес, за допомогою якого причина (акт волі або фізична дія), як вважають, приводить своє слідство до реалізації, залишається за рамками дослідження; нарешті, в обох випадках, якщо результат не досягнутий, замість спроби знайти і усунути перешкоди робиться новий акт волі з новими матеріальними додаваннями. Хорошим прикладом цього в соціальній сфері є типова законодавча процеду-ра наших днів.

^{2 На відміну від социальной.- Прим. перев.}

І в магічній і в предписывающе-запрещающей техніці часто трапляється так, що засоби, сприяючі осуществле-нию акту волі, дійсно ефективні, через що і достига-ется результат. Але оскільки процес каузации, будучи невідомий, не може контролюватися, то успіх завжди більш менш випадковий і залежний від стабільності загальних умов; якщо вони змінюються, передбачуваний ефект не досягається, а суб'єкт виявляється не в змозі пояснити причини невдачі і може лише спробувати навмання використовувати якісь інші засоби. Тому ще частіше за випадковий успіх буває так, що дія приносить деякий результат, але зовсім не той, що хотіли.

Насправді існує одна відмінність між магією і предписывающе-запрещающей технікою. У соціальному житті виражений акт волі може бути іноді реальною причиною, у тому випадку, коли людина або соціальний організм, від якого він виходить, має певний авторитет в очах тих, до кого застосовується заборона або припис. Ця обставина не змінює природу техніки як такої. Престиж правителів, духівників і законників був при старих режимах умовою, що робить акт волі дієвою причиною, але він втрачає свою цінність в сучасних частково або повністю республикан-ских організаціях.

Ефективніша техніка, заснована на " здоровому глузді" і представлена " практичною" соціологією, природним чином виникла на тих напрямах соціальної дії, в яких або не було місця для законодавчих заходів, або принцип " Hoc volo, sic jubeo" 3 показав себе занадто не-ефективним в бізнесі, добродійності і філантропії, дипломатії, приватному об'єднанні. Тут він насправді був визнаний неефективним в управлінні каузальним процесом, і шукаються дійсні причини кожного явища; при цьому робиться спроба контролювати наслідки, впливаючи на причини. Незважаючи на нерідкі часткові успіхи в цій техніці, неявно є присутній безліч помилок; у ній все ще надто багато моментів безпланового емпіризму..

^{3 Так я хочу, так я велю.- Прим. перев.}

Перша з цих помилок демонструвалася досить часто. Вона полягає в прихованому або явному припущенні, що ми знаємо соціальну дійсність тому, що живемо в ній і що ми можемо припускати очевидність речей і стосунків основа-нді нашого емпіричного знайомства з ними. Цей підхід дуже близький припущенню древніх про те, що ми знаємо фізичний світ тому, що живемо і діємо в нім і, отже, маємо право узагальнення без спеціального і ретельного дослідження, просто на основі " здорового глузду". Історія фізичної науки дає нам багато хороших прикладів тих результатів, до яких може привести здоровий глузд, таких, як геоцентрична система в астрономії або середньовічні ідеї відносно руху. Легко показати, що навіть щонайширше індивідуальне знайомство з соціальною реальністю, навіть найбільш очевидні успіхи індивідуальної адаптації до цієї реальності не можуть дати ніякої серйозної гарантії обгрунтованості узагальнень здорового глузду.

Насправді, сфера індивідуального практичного знаком-ства з соціальною дійсністю, наскільки велика не була б вона порівняно з такою ж сферою інших людей, завжди обмежена і складає тільки малу частину усієї сукупності соціальних фактов4. Вона зазвичай поширюється на одне суспільство, часто тільки на один клас цього суспільства; ми можемо назвати це зовнішнім обмеженням. Але існує ще і ограни-чение внутрішнє, ще важливіше, пов'язане з тим фактом, що серед усіх випадків, які індивід зустрічає у сфері свого соціального життя, велика - можливо, велика, - частина оста-ется непоміченої, ніколи не виступаючи основою для узагальнень здорового глузду. Такий відбір випадків є результат индивиду-ального темпераменту, з одного боку, і індивідуального інтересу - з іншою. У будь-якому випадку - чи діють схильності темпераменту або практичні міркування - відбір оказыва-ется суб'єктивним, т. е. обгрунтованим тільки для цього певного індивіда в цій певній соціальній позиції і тим самим абсолютно несумірним з відбором, який відносно тієї ж інформації здійснює учений з объ-ективной, безособової точки зору.

^{4 Тут і далі " соціальний факт" - синонім " соціального явища".- Прим. перев.}

Практичний успіх індивіда у сфері його діяльності теж не є гарантією того, що йому дійсно відомі взаємозв'язки між соціальними феноменами, які він здатний контролювати. Зрозуміло, в його схемах соціальних фактів має бути деяка об'єктивна валидность - в против-ном випадку він не зміг би жити в суспільстві, - але правильність цих схем є завжди лише грубе наближення, змішане з величезною кількістю помилок. Коли ми допускаємо, що успішна адаптація індивіда до його оточення є доказатель-ство того, що він досконально знає своє оточення, ми забуваємо, що існують міри успішності, що стандарт успіху значною мірою суб'єктивний.. В будь-якій адаптації виявляються різні пропорції двох елементів - дей-ствительного контролю над оточенням і вимог, для задоволення яких служить цей контроль. Адаптація може бути досконалою або із-за надзвичайно успішного і широкого контролю, або із-за надзвичайно обмежених вимог.

Так, знання індивідом свого оточення може рассматри-ваться як дійсне тільки в тих окремих випадках, коли він дійсно контролює це оточення. Його схеми можуть бути вірні в тій мірі, в якій вони абсолютно успішні. А якщо ми згадаємо, наскільки багато практичних успіхів зобов'язано простому випадку або удачі, тоді навіть це обмежена кількість істин стає сумнівною. (..)

Таким чином, знайомство з соціальними фактами і знання соціальних стосунків, яке ми придбаваємо на практиці, завжди більш менш суб'єктивно обмежені як в количе-ственном відношенні, так і в мірі спільності. Тому усі узагальнення, що становлять соціальну теорію здорового глузду і що грунтуються на індивідуальному досвіді, несуттєві і схильні до незліченних виключень. Приймаюча їх соціологія з необхідністю прирікає себе на перебування на одній методологічній стадії; практика, що грунтується на них, має бути такою ж незахищеною і повною помилок, як і діяльність будь-якого індивіда.

Всякий раз, коли така " практична" соціологія замість того, щоб покладатися на індивідуальний досвід, робить зусилля піднятися над рівнем розхожих узагальнень шляхом дослідження соціальної дійсності, вона як і раніше користується тим же методом, що і індивід у своєму роздумі: дослідження завжди протікає в безпосередній співвіднесеній з практиче-скими цілями, а стандарти бажаного і небажаного є та основа, на якій грунтується підхід до теоретичних проблем.. Приклад фізичної науки і матеріальної техніки давно повинен був показати нам, що тільки наукове исследова-ние, виключно вільне від всякої залежності від практики, може стати практично корисним у своїх положеннях. Звичайно, це не означає, що учений не повинен відбирати для дослідження проблеми, рішення яких має практичну важливість.. Проте з методу вивчення як такого необхідно виключити усі практичні міркування, якщо ми хочемо мати валидные результати. Це ще не було усвідомлено практичною социоло-гией.. Немає сумніву в тому, що застосування норм до действительно-сти мало історичну важливість, таким чином инициировав дослідження, і " анормальне" стало об'єктом емпіричного вивчення.. Проте, відділяючи анормальне від нормального, ми позбавляємо себе можливості вивчати їх в їх взаємозв'язку, тоді як тільки в такому взаємозв'язку їх вивчення може бути повною мірою плідним. У конкретному житті не існує розриву в русі від нормального до анормального, який дозволив би якийсь чіткий розподіл відповідних масси-вов матеріалу, а природа нормального і анормального, як вона визначена теоретичною абстракцією, може бути повністю зрозуміла лише за допомогою порівняння.

Але є і інші наслідки цієї помилки. Коли норма є не результат, а вихідна точка дослідження, як в рассматривае-мом випадку, то будь-який практичний звичай, будь-який моральний, політичний, релігійний погляд проголошує себе нормою і розглядає як анормальне усе, що не узгоджується з ним. Результат згубний як для практики, так і для теорії.<..>

Третя помилка соціології здорового глузду є імпліцитне допущення, що будь-яка група соціальних фактів може рассмат-риваться як теоретично, так і практично в довільній ізоляції від іншого життя цього суспільства. Це допущення, ймовірно, мимоволі виведене із загальної форми соціальної організації, в якій дійсна ізоляція певних груп фактів є результат вимог практичного життя.. Фабрика і армійський корпус - типові приклади таких органи-заций. Тут дійсно і практично здійснена ізоляція групи фактів від іншого соціального життя. Завдання социаль-ной теорії і соціальної техніки лежить поза цими системами, вона починається, скажімо, всякий раз, коли в систему вводяться зовнішні тенденції, що не гармоніюють з організованими діями, коли робітники на фабриці починають страйк або солдати піднімають заколот. Тоді ізоляція зникає, система вступає за допомогою своїх членів в стосунки з усім соціальним життям в цілому.

Це відсутність реальної ізоляції, яка характеризує систему організованої діяльності тільки в моменти кризи, є постійною рисою усіх искусственных, абстрактно сформованих груп фактів, таких, як " проституція", " пре-ступность", " освіта", " війна" і так далі. Кожен одиничний факт, включений в ці узагальнення, незліченними нитками пов'язаний з невизначеним числом інших фактів, що належать до різних груп, і ці стосунки надають кожному факту інший характер.. Це означає не те, що такі групи фактів неможливо ізолювати для теоретичного дослідження або практичної діяльності, а просто те, що така ізоляція повинна стати не апріорною, а апостеріорною, так само як і розрізнення нормального і анормального.

Є ще дві помилки в соціальній практиці, хоча практично соціологія вже від них відреклася. Причина їх постійної присутності в практиці полягає в тому, що хоча помилковість старих припущень і була визнана, на їх місце не були висунені ніякі працюючі ідеї. Ці припущення полягають в наступному: 1) що люди реагують одним і тим же чином на одні і ті ж дії незалежно від свого індивідуального або соціального минулого, і, следова-тельно, можливо викликати у різних індивідів ідентичну поведінку ідентичними засобами; 2) що люди розвивають спонтанно, без зовнішньої дії тенденції, що дозволяють їм отримувати вигоду одноманітним способом в наявних умовах, і тому досить створити сприятливі або усунути несприятливі умови для того, щоб породити або подавити ці тенденції.

Припущення про ідентичність реакцій на ідентичні дії виявляється в самих різних рядах традиційної соціальної діяльності. Для прикладу досить приве-сти судову практику і освіту.<.> Припущення про мимовільний розвиток тенденцій на основі даних матери-альных умов походить з перебільшеного значення, прида-ваемого соціальними реформаторами зміні матеріального середовища, і безпосередніх висновків про ментальність і характер індивідів і груп.. Без сумніву, матеріальні умови значною мірою розвивають або гальмують відповідні лінії поведінки, але тільки у тому випадку, якщо тенденція вже існує, оскільки те, яким чином вони використовуватимуться, залежить від людей, що їх використовують..

Ці помилки соціології здорового глузду не завжди зобов'язані своїм існуванням недоліку теоретичних здібностей або серйозного наукового відношення у людей, що займаються дослідженнями. Вони є неминучим наслідком необходи-мости відразу і безпосередньо стикатися з дійсними ситуаціями. Громадське життя протікає безперервно і повинна контролюватися в кожен момент часу. Бізнесмен або політик, педагог або благодійник постійно стикаються з новими соціальними проблемами, які вони повинні дозволяти, як би недосконалі і тимчасові не були його рішення, - потік розвитку їх не чекатиме. Вони повинні мати негайні результати, і це їх заслуга, якщо вони прагнуть примирити вимоги актуальності і наукової объ-ективности настільки, наскільки вони взагалі можуть бути совмеще-ны, і намагаються зрозуміти соціальну дійсність так же добре, як вони могли це зробити до початку своїх дій.

Звичайно, соціальне життя покращується навіть під таким контролем, як той, що здатна дати соціологія здорового глузду; звичайно, ніякі зусилля не повинні відкидатися, оскільки кінцевий результат зазвичай виявляється сприятливим. Але в громадській діяльності, навіть більш ніж в діяльності матеріальній, метод здорового глузду виявляється найбільш марнотратним, і поступова заміна його ефективнішим методом виявиться хорошим додатком зусиль. Це означає, що нам потрібна точна емпірична соціальна наука, готова для можливого застосування. Така наука може бути побудована тільки у тому випадку, якщо ми бачимо мету в ній самій, а не представляємо її засобом для чого-небудь іншого, якщо ми дамо їй час і можливість розвинутися в усіх можливих напрямах дослідження, навіть тоді, коли ми не бачимо можливих застосувань для тих або інших її результатів.<;..>

Зрозуміло, це не означає, що існуюча соціальна техніка повинна чекати до тих пір, поки не конституюється наука; яка б вона не була, вона незрівняно краще, ніж нічого. Але так само як і в матеріальній техніці, відразу після досягнення наукового відкриття необхідно шукати сферу його практичного застосування, і якщо ця сфера знайдена, нова техніка повинна замінити в ній стару.

Навіть якщо ніякі практичні цілі не були спочатку закладені в наукове дослідження, соціальна практика має проте право вимагати від соціальної теорії принаймні того, щоб хоч деякі з її результатів могли бути застосовані і щоб число і значущість цих результатів постійно зростали. По вираженню одного з прагматиків, практичне життя може і повинна буде давати кредит науці, але рано чи пізно наука повинна буде віддати борг, причому чим довше відстрочення, тим більше відсоток. Це вимога кінцевої практичної застосовності рівна важливо і для науки і для практики; це перевірка не лише практичною, але і теоретиче-ской цінності науки.<.>

Якщо ми спробуємо зараз визначити, що може бути предметом і методом соціальної теорії, яка була б здатна задовольнити вимогам сучасної соціальної практики, стане очевидно, що головним об'єктом дослідження повинне виявитися існуюче цивілізоване суспільство в повному своєму розвитку і з усією складністю ситуацій, оскільки саме контроль за існуючим цивілізованим суспільством є те, що намагається набути у своїх спробах раціональна практика. Але тут, як і у всякій іншій науці, певна маса матеріалу набуває свого повного значення тільки у тому випадку, якщо ми можемо вільно користуватися порівнянням з метою відділення істотного від випадкового, простого від складного, первинного від вторинного. На щастя, соціальне життя створює нам сприятливі умови для порівняльних досліджень, особливо на нинішній стадії еволюції, коли існує певна кількість цивілізованих суспільств, досить схожих у своїх фундаментальних культурних пробле-мах, щоб зробити порівняння можливим, і досить отличаю-щихся один від одного в традиціях, звичаях і загальному національному дусі, щоб зробити порівняння плідним. З числа цих суспільств жодним чином не повинні виключатися такі неевро-пеоидные суспільства, як, наприклад, китайське, чиї організації і установки глибоко відмінні від наших, але які цікавлять нас і як соціальні експерименти і як ситуації, з якими ми повинні погоджувати наше власне майбутнє.

По контрасту з таким вивченням різних сучасних цивілізованих суспільств напрями, по яких велася до теперішнього часу велика частина чисто соціологічних досліджень, тобто етнографія примітивних суспільств і соціальна історія, мають вторинне, хоча і зовсім не нехтує мале, значення.<..> У усіх спробах зрозуміти і представити минуле і первісне ми повинні користуватися, свідомо або ні, нашим знанням нашого теперішнього цивілізованого життя, яке завжди залишається основою для порівняння, чи розглядається минуле і первісне як щось схоже або як щось відрізняється від сьогодення і цивілізованого. Чим менш об'єктивно і критичне наше знання сьогодення, тим більше суб'єктивно і неметодичне наше тлумачення минулого і перво-бытного; не будучи здатні побачити відносний і ограни-ченный характер тієї культури, в якій ми живемо, ми неусвідомлено зводимо всяке незнайоме явище до ограниченностям нашої власної соціальної особи. Отже, дійсно об'єктивне розуміння історії і етнографії можна чекати тільки як результат систематичного знання існуючих культурних суспільств.

Розглядаючи питання про предмет соціальної теорії, потрібно підкреслити необхідність брати в розрахунок усю повноту життя цього суспільства, а не довільний відбір і попередню ізоляцію деяких окремих груп фактів. Ми вже бачили, що протилежна процедура складає одну з помилок социоло-гии здорового глузду... Усі ми більш менш повинні в цій помилці, але ми вважаємо за краще відносити її головним чином до Г. Спенсеру.

Відкрито тільки два можливі шляхи для того, щоб уникнути довільних обмежень і суб'єктивних тлумачень. Ми можемо монографічно вивчати усі конкретні суспільства з усією складністю проблем і ситуацій, що становлять їх культурне життя; або ж ми можемо працювати над спеціальними социальны-ми проблемами, досліджуючи проблеми в певній обмеженій кількості соціальних груп і вивчаючи її в кожній групі, зважаючи на ті конкретні форми, які вона придбаває під впливом переважаючих в цьому суспільстві умов, беручи в розрахунок складний зміст, який конкретний культурний феномен має в певному культурному окруже-нии.

Ми маємо дві фундаментальні практичні проблеми, що складали ядро рефлексуючої соціальної практики у всі часи. Це: 1) проблема залежності індивіда від соціальної організації і культури і 2) проблема залежності соціальної організації і культури від індивіда.<.>

Якщо соціальна теорія повинна стати основою соціальної техніки і дійсно вирішити ці проблеми, то очевидно, що вона повинна включити обоє задіяних в них виду даних, а саме об'єктивні культурні елементи соціального життя і суб'єктивні характеристики членів соціальної групи і що ці два види даних мають бути узяті як коррелирую-щие. Для цих даних зараз і далі ми використовуватимемо терміни " соціальні цінності" (чи просто " цінності") і " лич-ностные установки".

Під соціальною цінністю ми розуміємо будь-який факт, що має доступні членам деякої соціальної групи эмпириче-ское зміст і значення, виходячи з яких він є або може стати об'єктом діяльності...Кожна з них має зміст або чуттєве (як у випадку з продуктами харчування, вугіллям, інструментом); або частково чуттєве, частково воображае-мое (як у випадку з віршем, зміст якого не конституюється не лише написаними або вимовними словами, але також і образами, які вони викликають, або у випадку з університетом, зміст якого є цілий комплекс людей, будівель, матеріального приладдя і обра-зов, що представляють їх діяльність); або, нарешті, тільки уявне (як у випадку з міфологічною особою абоз науковою теорією). Значення цих цінностей стає экспли-цитным, коли ми беремо їх у зв'язку з іншими людськими діями Соціальна цінність, таким чином, протилежна до природної речі, яка має зміст, але якчастина природи не має значення для людської діяльності і вважається " бесценностной", але коли природна річ набуває значення, вона стає за рахунок того соціальною цінністю. Природно, громадська цінність може мати багато значень, співвідносившись з різними видами діяльності.

Під установкою ми розуміємо процес індивідуальної свідомості, що визначає реальну або можливу активність індивіда у соціальному світі.. Установка, таким чином, є індивідуальною, двійником громадської цінності: діяльність в будь-якій своїй формі є сполучною ланкою між ними. Через своє відношення до діяльності і тим самим до індивідуальної свідомості цінність відмінна від природної речі. Через своє відношення до діяльності і тим самим до соціального світу установка відмінна від фізичного стану...Психологічний процес є установка, що трактувала як об'єкт в собі, ізольований рефлексуючим актом уваги і узятий передусім у зв'язку з іншими станами цього ж індивіда. Установка є психологічний процес, що трактував як изна-чально що проявляється в співвіднесеній g соціальним світом і узятий передусім у зв'язку з деякою громадською цінністю. Індивідуальна психологія може згодом відновити зв'язок між психологічним процесом і объ-ективным світом, розірвану цією рефлексією; вона може досліджувати психологічні процеси як обумовлені факт-мі зовнішнього світу. Так само соціальна теорія може згодом зв'язати воєдино різні установки індивіда і визначити його соціальний характер. Але саме оригінальні (і зазвичай неусвідомлено займані) позиції визначають потім-дуючі методи цих двох наук. Психологічний процес залишається завжди головним чином станом когось; установка залишається завжди головним чином установкою на щось.<.>

Але коли ми говоримо, що дані соціальної теорії є цінності і установки, тут ще немає достатнього визначення об'єкту цієї науки; сфера, таким чином обкреслена, охватыва-ла б усю людську культуру і включала б предмети філософії і економіки, теорії мистецтва, теорії науки і т. д. Необхідно, отже, точніше визначення з метою відмежування соціальної теорії від інших наук, що давно сформувалися і мають власні методи і власні цілі. (..)

Але коли ми вивчаємо життя конкретної соціальної групи, ми знаходимо деяку дуже важливу сторону цього життя, яку соціальна психологія не в змозі відповідним чином взяти до уваги, яку жодна із спеціальних наук про культуру не вважає власним предметом, яка протягом останніх 50 років склала головну область інтересу для різних досліджень і яка іменується соціологією. Некото-рые з переважаючих в групі установок виражають себе тільки в індивідуальних діях, однакових або різноманітних, ізольованих або комбінованих. Але є і інші уста-новки, зазвичай, хоча і не завжди, найбільш загальні, які як і перші, прямо виражаються в діях, але, крім того, виявляють також непрямий прояв в більш менш експліцитних і формальних правилах поведінки, за допомогою яких група прагне зберегти, відрегулювати і зробити найбільш загальним і таким, що повторюється відповідний тип дій серед своїх членів.. Їх можна розглядати і як дії, як прояви установок, як індекси, що показують, що якщо групі потрібно певний вид дій, то установка, яка, як передбачається, проявляє себе в цих діях, розділяється усіма, хто дотримується цього правила. Але в той же час само існування правила поведінки говорить про те, що є деякі, нехай слабкі і ізольовані, установки, які не поєднуються повністю з установкою, вираженою в правилі, і що група відчуває необхідність запобігти переходженню цих установок в дії.. В такому аспекті правила і дії, розглянуті не з точки зору установок, виражених в них, а з точки зору установок, що викликали їх, цілком аналогічні будь-яким іншим цінностям - економічним, художнім, науковим, релігійним і т. д... Такі цінності не можуть, отже, бути предметом соціальної психології; вони складають особливу групу об'єктивних культурних даних разом із спеціальними областями інших наук про культуру, таких, як економіка, теорія мистецтва, філологія і т. д. Прави-ла поведінка і дії, що розглядаються як відповідні або немає цим правилам, складають по відношенню до їх объ-ективному значення певне число більш менш пов'язаних і гармонійних систем, що можуть в цілому бути названими соціальними інститутами, а тотальність інститутів, що виявляється в конкретній соціальній групі, складає соціальну організацію цієї групи. При вивченні соціальної організації як такої ми повинні підпорядковувати особові установки соціальним цінностям, як ми робимо це в інших спеціальних науках про культуру, з тієї причини, що установки мають для нас значення тільки як впливаючі і змінюючі правила поведінки і соціальні інститути.

Соціологія як теорія соціальної організації є, таким чином, спеціальна наука про культуру, подібна до економіки або філології і, таким чином, супротивна соціальною психо-логии як загальній науці про суб'єктивну сторону культури.. Отже, соціальна психологія і соціологія можуть бути віднесена до загального рангу соціальної теорії, оскільки обоє вони займаються стосунками індивіда і конкретної соціальної групи, хоча їх платформи на цьому загальному грунті цілком протистоять один одному, хоча їх області не дорівнює широкі: соціальна психологія включає установки особи відносно усіх культурних цінностей цієї соціальної групи, тоді як соціологія може вивчати тільки один тип цих цінностей - соціальні правила - в їх зв'язку з индивиду-альными установками.

Ми побачили, що головна сфера інтересів соціальної психології включає найбільш загальні і найбільш фундаментальні культурні установки, що виявляються в конкретних суспільствах. Так само існує і головна сфера, що утворює методологічний центр соціологічного інтересу. У нього входять ті правила поведінки, які непосред-ственно пов'язані з активними стосунками членів групи один з одним, а також кожного члена і групи в цілому. І справді, саме ці правила, що виражаються в устоях, законах, групових ідеалах, систематизовані в таких інститутах, як сім'я, плем'я, співтовариство, вільна асоціація, держава і т. д., складають центральну частину соціальної організації і забезпечують за допомогою цієї організації істотні умови життєдіяльності групи як певній культурній цілісності, а не просто скупчення індивідів. Отже, усі інші правила, які ця група може розробляти і трактувати як зобов'язання, мають вторинне социологиче-ское значення в порівнянні з першими.

Це не означає, що соціологія не повинна виходити у своїх дослідженнях за межі цього методологічного центру її інтересів. Кожна соціальна група, особливо на нижчих стадіях соціальної еволюції, схильна контролювати усі індивідуальні дії, а не тільки ті, що прямо відносяться до її засадничих інститутів. Так, ми знаходимо соціальні регуляції економічних, релігійних, наукових, творчих дій, навіть техніка і розмови, і порушення цих регуляцій часто розглядається як що зачіпає само існування групи... У усіх цивілізованих суспільствах деяка частина культурної діяльності - релігійною, економічною, науковою, творчою і т. д. - знаходиться поза соціальною регуляцією, а інша, можливо, навіть велика, частина хоча ще і підпорядкована обще-ственным правилам, але вже не розглядається як непосред-ственно що зачіпає існування або єдність суспільства і справді не зачіпає його. Тому було б великою методологічною помилкою взагалі намагатися включати в сферу соціології такі культурні області, як релігія або экономи-ки на тій основі, що в певних соціальних групах релігійні або економічні норми розглядаються як частина соціальної організації, а в деякому розумінні і є нею. [..]

Головні проблеми сучасної науки - це проблеми кау-зального пояснення. Детерміація і систематизація даних тільки перший крок в науковому дослідженні. Якщо наука хоче закласти основу техніки, вона повинна спробувати зрозуміти і проконтролювати процес становлення. Соціальна теорія не може відхилитися від рішення цієї задачі, і шлях її осуществле-ния тільки один. Соціальне становлення, так само як і становле-ние в природі, необхідно аналізувати в множинності фактів, кожен з яких є последователь-ность причинами і наслідками. Ідея соціальної теорії полягає в аналітичному розчленовуванні тотальності соціального становле-ния на такі причинні процеси і в наступній систематиза-ции, що дозволяє нам зрозуміти зв'язки між цими процесами. [..]

Але якщо загальна філософська проблема вільної волі і детермінізму в даному випадку несуттєва, то проблема найкращого з можливих методу каузального пояснення дуже насущна. Насправді, її дозвіл є фундаментальним і неминучим початковим завданням всякої науки, яке, як і соціальна теорія, все ще перебуває на етапі формування.. Факт як такий вже абстракція; ми ізолюємо певний обмежений аспект конкретного процесу становлення, заперечуючи, принаймні тимчасово, усю його нескінченну складність. Питання лише в тому, чи виробляємо ми цю абстракцію методиче-ски або ні, чи знаємо ми, що і чому ми приймаємо або відкидаємо, або ж просто некритично користуємося старими абстракціями " здорового глузду". Якщо ми хочемо досягти наукових пояснень, ми повинні пам'ятати, що наші факти мають бути визначені так, щоб можна було підвести їх під загальні закони. Факт, який не може розглядатися як прояв одного або декількох законів, причинно нез'ясовний...Тільки якщо соціальна теорія преуспе-вает у визначенні каузальних законів, вона може стати основою соціальної техніки, оскільки техніка вимагає можливості передбачати і прораховувати наслідки цих причин, а ця вимога реалізовується тільки тоді, коли ми знаємо, що певні причини завжди і всюди виробляють опреде-ленные наслідки.<.>

Некритично наслідуючи приклад природних наук, соціальна теорія і соціальна практика забули узяти в розрахунок одну істотну відмінність між природною і соціальною действи-тельностью, яка полягає в тому, що тоді як наслідок фізичного феномену цілком залежить від об'єктивної природи цього феномену і може бути прораховане на основі його эмпириче-ского змісту, той наслідок соціального феномену залежить до того ж і від суб'єктивної позиції, займаною особою або

групою відносно цього явища, і може бути прораховано, якщо ми знаємо не лише об'єктивний зміст передбачуваної причини, але також і значення, яке вона має в даний момент для цих мислячих істот.

Це просте міркування повинне показати соціальному теоретикові або технікові, що соціальна причина не може бути проста, як природна причина; вона складна і повинна включати як об'єктивний, так і суб'єктивний елементи, цінність і установку. Інакше, із-за того що нам в кожній конкретній ситуації доведеться шукати пояснення, чому ця особа або це суспільство відреагували на це явище саме так, а не інакше, наш результат буде випадковий і непредска-зуем.

По суті, соціальна цінність, впливаючи на індивідуальних членів групи, викликає в кожному з них більш менш різний ефект; навіть коли вона впливає на одного і того ж індивіда в різні моменти його життя, її вплив не єдино-образно. Типовим прикладом є дія витворів мистецтва. [..]

За винятком елементарних реакцій на чисто фізичні стимули, які можна вважати ідентичними зважаючи на идентично-сти " людської природи" і такими, що належать як такі до індивідуальної психології, усі ті, що розглядаються соціальною психологією одноманітності є продуктом соціальних умов. Якщо члени певної групи ідентичним чином реагують на певні цінності, то це відбувається тому, що вони були соціально привчені робити саме так, тому, що традиційні правила поведінка, домінуюча в цій групі, нав'язує кожному її членові певні способи

дозволи практичних ситуацій, що зустрічаються в житті

Отже, навіть якщо ми виявляємо, що усі члени соціальної групи однаково реагують на певну цінність - єдина причина реакції, тому що це приватний ефект певних соціальних правил, що впливають на членів групи, що прийняли через певну схильність ці правила; цей ефект може бути у будь-який момент урівноважений дією різних причин і прогресом цивілізації і справді все частіше і частіше урівноважується.

Коротше кажучи, коли соціальна теорія допускає, що певна соціальна цінність сама по собі є причина певної індивідуальної реакції, напрошується питання: " Але чому ця цінність виробила саме такий результат під час дії на саме цю особу або групу саме у цей момент"? Зрозуміло, неможливо науково відповісти на це питання до тих пір, поки для пояснення цього " чому" ми не дізнаємося усе минуле особи, суспільства і людства.

Аналогічні методологічні труднощі виникають, коли соціальна теорія намагається пояснити зміну в соціальній організації як результат діяльності членів групи...З методологічної точки зору, проте, не більше і не менш.. важко пояснити і найбільші зміни, привнесені до соци-альный світу Карлом Великим, Наполеоном, Марксом або Бисмарком, або ж селянином, який затіває судову справу проти своїх родичів або купує ділянку землі для збільшення свого господарства. Працю і велику і рядову людину є результат його тенденції змінити існуючі умови його відношення до соціального оточення, яка примушує його заперечувати певні існуючі і створювати певні нові цінності. Відмінність полягає в цінностях, що послужили об'єктом діяльності, а також в природі, важливості і складності поставлених і дозволених соціальних проблем. Зміна в соціальній організації, вироблювана великою людиною, можливо, таким чином, еквівалентним сумі дрібних змін, звичайних людей, що вносяться мільйонами. Проте ідея, що творчий процес краще піддається объясне-нию, коли він триває протягом життя декількох поколінь, чим коли він здійснюється в декілька місяців або днів, або ж що, розділяючи творчий процес на мільйон дрібних частин, ми зведемо до нуля його ірраціональність, еквівалентна концепції про те, що належною комбінацією механічних елементів в машині ми зуміємо виробити перпетуум-мобіле.

Те, що соціальні результати індивідуальної діяльності залежать не лише від самої дії, але і від соціальних умов, в яких воно здійснюється, - простій і добре відомий факт. Отже, причина соціальної зміни повинна включати як особовий, так і соціальний елементи. Ігноруючи це, соціальна теорія всякий раз, коли вона хоче пояснити просту соціальну зміну, стикається з нескінченним завданням, оскільки в різних умовах одна і та ж дія виробляє дуже різні результати.. Метод, який позволя-ет нам визначати лише випадки стереотипної діяльності і залишає нас безпорадними перед лицем умов, що змінилися, зовсім не науковий і стає усе менш і менш практично корисним у міру зростання мінливості в совре-менной соціального життя.

Більше того, соціальна теорія не враховує, що одноманітність результатів певних дій само по собі представляє проблему і, так само як і їх варіації, вимагає пояснення.

Засадничий методологічний принцип і соціальній психології і соціології - принцип, без якого вони ніколи не досягнуть наукового пояснення, - отже, такий: причиною соціального або особового феномену ніколи не бувають тільки соціальний або особовий феномен, але завжди поєднання соціального і особового феноменів.

Чи ще точніше: причиною цінності або установки ніколи не бувають тільки або установка, або цінність, але завжди поєднання цінності і установки

Але оскільки соціальна дійсність включає не лише індивідуальні акти, але і соціальні інститути, не лише установки, але і цінності, закріплені традицією і обумовлюючі установки, але це цінності беруть участь у виробництві кінцевого результату цілком незалежно, а часто і всупереч намірам соціального реформатора. Так, соціаліст, припускаючи, що солідарна і правильно така, що направляється дія мас здійснить схему досконалою соціалістичною организа-ции, повністю ігнорує вплив усієї існуючої социаль-ной організації. Остання братиме участь разом з револю-ционными установками мас в творенні нової організації не лише внаслідок опозиції традиційних цінностей, що дотримуються, але і тому, що багато хто з цих цінностей, будучи соціально санкціонованими правилами для визначення ситуації, продовжуватиме обумовлювати багато підходів мас і таким чином стануть невід'ємною частиною причин кінцевого результату. [..]

Головне джерело цієї грубої методологічної помилки, різноманітні наслідки якої ми показали вище, заключа-ется, ймовірно, в тому, що соціальна теорія і рефлексуюча практика почали з проблем правової і політичної організації. Вимушені, таким чином, мати справу відносно однаковими установками і відносно постійними усло-виями, що відрізняють цивілізовані суспільства, існуючі декілька тисячоліть тому, і відносячись, крім того, до фізичної сили, як до імовірно бездоганного інструменту досягнення соціальної стабільності і единообра-зия всякий раз, коли бажані установки були відсутні, соціальна теорія і рефлексуюча практика виявилися здатні підтримувати і розвивати, не помічаючи її абсурдності, точку зору, яка була б науково і технічно виправдана тільки у тому випадку, якщо людські установки були б абсолютно і універсально однаковими, а соціальні усло-вия - абсолютно і універсально стабільними.

Систематичне застосування і розвиток вказаних вище правив з необхідністю поведе нас в абсолютно іншому напрямі. Остаточним результатом буде.. система зако-нов соціального становлення, в якій визначення, философ-ские детерміації суті, нариси еволюції гратимуть ту ж роль, що і фізичні науки, тобто утворюватимуть або інститути, що допомагають проаналізувати дійсність і от-крыть її закони, або виводи, що допомагають зрозуміти загальне наукове значення і зв'язок законів.

Очевидно, що подібний результат може бути досягнутий тільки шляхом довгої і наполегливої співпраці соціальних теоретиків. На формування фізичної науки в її нинішньому вигляді пішли майже 4 століття, і хоча робота представника соціальних наук незрівнянно полегшена значним досвідом наукового мислення в цілому, благоприобретенным людством з часу Ренесансу, вона в той же час значно ускладнена деякими особливостями соціального світу, що відрізняють його від світу природи. Ми не включаємо в число цих труднощів складність соціального світу, яка так часто і бездумно акцентувалася. Складність - характеристика відносна; вона залежить від методу і мети аналізу. Ні соціальним, ні природним світом не є готових і абсолютно простих елементів, і в цьому сенсі вони однаково складні, тому що вони нескінченно складні. Але ця складність - метафізична, а не наукова проблема. У науці ми рассматрива-ем будь-який факт як простий елемент, якщо він поводиться як такій в усіх комбінаціях, в яких ми його знаходимо. Будь-який факт, який може необмежене число разів повторити себе, тобто в якому відношення між причиною і наслідком може припустити як необхідне і постійне, є простий факт... Упередження складності зобов'язане своїм існуванням натуралістичному підходу до соціальної реальності... Але якщо ми вивчаємо соціальний світ без всяких натуралістичних упереджень, просто як безліч специфічних даних, причинно взаємозв'язаних в процесі становлення, питання про складність збиває з пантелику соціальну теорію не більше, а навіть менше ніж фізичну.<..>

Зважаючи на переважаючу тенденцію узагальнень здорового глузду нехтувати відмінностями установок і цінностей, головною опасно-стью для соціології в пошуку нею законів являється швидше переоцінка, чим недооцінка спільності тих законів, які вона може відкрити. Тому ми повинні пам'ятати, що в допущенні застосовності певного закону виключно за цих соціальних умов менше ризику, чим в припущенні, що він може бути поширений на усі суспільства.

Ідеал соціальної теорії, як і всякої іншої номотетической науки, полягає в тому, щоб представити можлива більша кількість фактів можливо меншим числом законів, тобто не лише причинно пояснити життя окремих суспільств в окремі періоди, але і підпорядкувати ці окремі закони загальним законам, застосованим до усіх суспільств у всі часи, зважаючи на історичну еволюцію людства, яка посто-янно приносить нові дані і нові факти і таким чином спонукає нас шукати нові закони на додаток до вже відкритих. Але те, що соціальна теорія як така не може перевірити свої результати лабораторним методом, а повинна повністю покладатися на логічну досконалість свого аб-страктного аналізу і синтезу, робить проблему контролю обгрунтованості узагальнень особливо важливою.<..>

Ми згадували вище про те, що соціальна теорія як номотетическая наука повинна чітко відрізнятися від всякої філософії соціального життя, що намагається визначити суть соціальної дійсності або намітити єдиний процес громадської еволюції. Ця відмінність стає особливо помітною, коли ми торкаємося проблеми перевірки узагальнень.

Кожен науковий закон відноситься до емпіричних фактів як таких в усій їх різноманітності, а зовсім не до їх прихованої загальної суті, і, отже, кожне нове відкриття в охватыва-емой цим законом області впливає на нього тут же і безпосередньо - або частково підтверджує його, або робить недійсним. І оскільки наукові закони відносяться до фактів, що повторюються, вони автоматично застосовні і до бу-дущему і до минулого, а нові події в охоплюваній законом сфері повинні братися в розрахунок або як що підтверджують або спростувальні узагальнення, засноване на минулих подіях, або як вимагаючі доповнення цього узагальнення новим.

Таким чином, пряма залежність узагальнень від нових подій і нових відкриттів є істотний критерій социаль-ной науки як протилежності соціальної філософії... Соціальний теоретик повинен наслідувати їх приклад і методиче-ски шукати тільки такі узагальнення, які можуть бути фальсифіковані новими фактами, і повинен залишати эмпири-чески недосяжні суті там, де ним і повинно бути і де вони мають дійсну, хоча і іншу, значущість - у філософії.

Кінцевою перевіркою соціальної теорії, як ми підкреслювали по ходу усіх наших міркувань, буде її застосування на практиці, і таким чином її узагальнення будуть перевірені можливою невдачею. Проте практичне застосування не є експериментування... Відмінність між експериментом і приме-нением двояко. 1. Самі проблеми зазвичай розрізняються по складності. Експеримент, за допомогою якого ми перевіряємо науковий закон, штучно спрощений виходячи з приватним теорети-ческой проблеми, тоді як при застосуванні наукових результатів для досягнення практичної мети ми маємо справу з набагато складнішою ситуацією, що вимагає використання декількох наукових законів і обчислення їх взаємодії... 2. У лабораторних експериментах питання про негайну практичну цінність успіху або невдачі виключається заради їх теоретичної цінності... У усіх так званих соціальних експериментах, наскільки малий би не був їх масштаб, є присутній питання про їх практичну ціну, тому що об'єктами цих експериментів виявляються люди; представник соціальних наук не може ігнорувати питання про вплив своїх " експері-ментів" на майбутнє тих, на кого вони впливають. Следователь-но, він майже ніколи не може бути виправданий, якщо ризикує невдачею заради перевірки своєї теорії... Це означає, що окрім використання тільки таких узагальнень, які можуть вступити в протиріччя з новими даними, він не повинен чекати що випадково представилися йому даних, а повинен шукати їх, повинен застосувати метод систематичного спостереження... Його гіпотеза не може розглядатися як повністю верифициро-ванная до тих пір, поки він послідовно не проведе пошуку тих, що можуть суперечити їй даних, і не доведе, що ці протиріччя тільки здаються, з'ясовні втручанням певних чинників.

Якщо допустити, що соціальна теорія задовільно виконує своє завдання і просувається у відкритті нових законів, які можуть бути застосовані для регуляції соціального становлення, то що буде результатом цього для соціальної практики? Раніше усього обмеження, з якими до теперішнього часу боролася соціальна практика, будуть поступово устра-нены. Оскільки теоретично можливо визначити, які соціальні дії повинні застосовуватися до певних, вже існуючих установок для того, щоб виробити певні нові установки, і які установки повинні розвиватися по відношенню до вже існуючих громадських цінностей для того, щоб спонукати особу або групу виробити деякі нові громадські цінності, то в усій сфері людського життя немає жодного явища, яке рано чи пізно не опинялося б під свідомим контролем. У приро-де соціального світу або в природі людської свідомості немає об'єктивних перешкод, здатних істотно захистити соціальну практику від поступового досягнення тієї ж міри ефективності, що і в практиці індустріальній. Перешкоди носять лише суб'єктивний характер.

Це, по-перше, традиційна оцінка громадської деятель-ности як похвальною самій по собі, вже через одних тільки її намірів... Друга перешкода для розвитку досконалої соціальної практики - добре знайоме небажання прибічників " здорового глузду" прийняти контроль наукової техніки. Проти цього небажання існує тільки одна зброя - успіх. Саме це показує нам історія індустріальної техніки.<.>

Але найбільш значна трудність, яку повинна преодо-леть соціальна практика, перш ніж досягти рівня эффектив-ности, порівнянного з ефективністю індустріальної практики, полягає в трудності застосування наукових узагальнень. Закони науки абстрактні, тоді як практичні ситуації конкретні, і для того, щоб визначити, які практичні питання може допомогти дозволити цей закон або які наукові закони, які можуть бути застосовані для вирішення цього практичного питання, потрібно спеціальну интеллек-туальная діяльність. У природній сфері ця интеллектуаль-ная діяльність була втілена в технології, і тільки відколи технолог встав між ученим і практиком, матеріальна практика ясно набула характеру свідомою і плано-мерно техніки, що розвивалася, і перестала бути залежною від ірраціональних і часто безрозсудних традиційних правил. Якщо матеріальна практика потребує технології всупереч тому, що узагальнення, які фізична наука надає їй, вже експериментально перевірені, але ця нужда ще більше настоятель-на в громадській практиці, де застосування наукових обобще-ний - перша і єдина їх експериментальна перевірка.

Ми не можемо вступати тут в детальні роз'яснення, якій має бути соціальна технологія, але ми повинні врахувати головний пункт цього методу - загальну форму, яку припускає всяка конкретна проблема соціальної техніки. Якою б не була мета соціальної практики - модифікація особових установок або соціальних інститутів - в спробах досягти її ми ніколи не знайдемо елементів, які б нам хотілося використовувати або модифікувати, ізольованими і пасивно очікуючими нашої дії; вони завжди включені в активні практичні ситуації, сформовані незалежно від нас і з якими повинна узгоджуватися наша діяльність.

Ситуація - це набір цінностей і установок, з якими індивід або група мають справу в процесі діяльності і по відношенню до яких планується ця діяльність і оценива-ются її результати. Ситуація включає три види даних: 1) об'єктивні умови., які в даний момент прямо або опосередковано впливають на свідомий статус індивіда або групи; 2) попередніх установки індивіда або групи, яка в даний момент чинить дійсний вплив на їх поведінку; 3) визначення ситуації, тобто більш менш ясну концепцію умов і усвідомлення установок. Визначенню ситуації з необхідністю передує будь-який акт волі, тому в цих умовах і з цим набором установок можлива незліченна безліч дій, і одна певна дія може з'явитися, тільки якщо ці умови відібрані, представлені, певним чином об'єднані і якщо досягнута опреде-ленная систематизація установок, так що одна з них стає домінуючою і субординирует інші.. Коли ситуація разре-шена, результат діяльності стає елементом нової ситуації..

Тоді як завдання науки полягає в аналітичному розкладанні шляхом порівняльного вивчення усього процесу діяльності на елементарні факти і вона повинна, следователь-но, ігнорувати різноманітність конкретних ситуацій для того, щоб знайти закони причинної залежності абстрактно изолиро-ванных установок або цінностей від інших законів і цінностей, завдання техніки полягає в тому, щоб забезпечити засоби раціонального контролю над конкретними ситуаціями. Очевидно, що ситуація може бути контрольована або зміною умов, або зміною установок, або зміною і тих і інших, і в цьому відношенні легко охарактеризувати роль техніки як застосування науки. Порівнюючи ситуації определенно-го типу, соціальний технік повинен визначити, які доминирую-щие цінності або домінуючі установки обумовлюють ситуацію більшою мірою, чим інші, і надалі питання буде тільки в зміні цих цінностей або установок бажаним чином за допомогою знання соціальної детерміації, содержа-щегося в соціальній теорії.

Зрозуміло, може так статися, що всупереч адекватному науковому знанню громадських законів, допускаючих модифи-кацию цих чинників, наші спроби впливати на ситуацію або зазнають поразки, або вироблять ситуацію ще більше небажану, ніж та, якою ми хотіли уникнути. Значить, недолік ховається в нашій технічній навичці... І по-скольку не можна чекати від кожного практика повної наукової компетентності і ще більше неможливо змусити його разрабо-тать науково обгрунтований і детальний план дій для кожного конкретного випадку окремо, то особливе завдання соціального техніка полягає якраз в тому, щоб підготувати - за допомогою науки і практичного спостереження - детальні схеми і плани дій для усіх різноманітних типів ситуацій, які можна знайти в цьому напрямі соціальної деятель-ности, а практикові залишити завдання віднесення цієї конкретної ситуації до належного типу. Це та сама роль, яку грали усі організатори соціальних інститутів, але техніка як така має бути свідомішою і методично совер-шенной, а кожна сфера соціальної діяльності повинна мати своїх професійних техніків. Еволюція громадського життя робить необхідним постійний розвиток і модифікацію соціальної техніки, і ми можемо сподіватися, що еволюція соціальної теорії постійно даватиме соціальному технікові нові і корисні наукові узагальнення; останній повинен, отже, знаходитися в постійному зіткненні як з соціальним життям, так і соціальною теорією, а це вимагає глибшої спеціалізації, ніж та, яку ми бачимо зараз.

Проте яким би ефективним не став цей тип соціальної техніки, його застосування завжди матиме певні межі, поза якими кориснішим буде інший тип техніки. Насправді, намічена вище форма соціального контролю припускає, що індивід або група розглядаються як пасивний об'єкт нашої діяльності і що ми від випадку до випадку змінюємо для нього ситуації відповідно до наших планів і намірів. Але застосування цього методу все більш і більш утруднюється у міру того, як ситуації стають все більш і більш складними, від випадку до випадку новими і неожи-данными, усе більш схильними до власної рефлексії ин-дивида.<..>

Ми припустили за посередництва цього аргументу, що можливо виробляти будь-які бажані цінності і установки, якщо розвинена відповідна техніка, але це припущення практично виправдане тільки у тому випадку, якщо ми знайдемо особові установки, які не можуть не відгукнутися на клас стимулів, які суспільство здатне застосувати до них. І ми ясно бачимо цю схильність. Кожен індивід має широку безліч бажань, які можуть бути задоволені тільки за рахунок його інкорпорації в суспільство. Серед загальних зразків бажань ми можемо перерахувати: 1) бажання нового досвіду, свіжих стимулів; 2) бажання визнання, включаючи, скажімо, сексуальний відгук і загальне соціальне схвалення, що забезпечується різними способами - від показу прикрас до демонстрації цінності шляхом наукових досягнень; 3) бажання володарювати, або " воля до влади", виражена у власності, домашній тиранії, політичному деспотизмі, заснованих на інстинкті ненависті, здатному сублімуватися в похвальні амбіції; 4) бажання безпеки, що засноване на інстинкті страху і негативно виражається в ситуації несчастности, що переживається індивідом, що виявляється в стані постійної самотності або в умовах соціального табу. Суспільство і справді виступає агентом пригнічення багатьох бажань індивіда; воно вимагає від нього бути моральним, пригнічуючи принаймні ті бажання, які несумісні з благополуччям групи, але проте воно є єдиним середовищем, в якому можуть бути задоволені які б то не було його представлення і ж-лания.<..>

За допомогою прикладів ми вказуємо тут деякі пробле-мы, з якими ми зіткнулися при вивченні польських селян і для яких це дослідження є вдалим відправним пунктом.

1. Проблема індивідуалізації. Наскільки індивідуалізація сумісна з соціальною згуртованістю? Які форми індивідуалізації можуть розглядатися як соціально корисні або соціально шкідливі? Які форми соціальних організацій дають можливість максимального прояву індивідуалізму? <..>

2. Проблема ефективності. Відношення між индивидуаль-ной і соціальною ефективністю. Залежність ефективності від різних індивідуальних підходів і від різних форм соціальної організації.<;..>

3. Проблема анормальної поведінки - злочинність, бродяження, проституція, алкоголізм і т. д. У якій мірі анормальна поведінка є неминучий прояв природжених потенцій індивіда і в якій зобов'язано своїм існуванням соціальним умовам? <..>

4. Проблема зайнятості. Сучасний розподіл і організація праці приносять величезне і постійно зростаюче кількісне переважання занять, які майже повністю позбавлені стимулів і тому представляють невеликий інтерес для работаю-щего. Цей факт з необхідністю глибоко зачіпає проблему людського щастя, і хоч би тільки тому відновлення стимулів до праці - одна з найважливіших проблем, що стоять перед суспільством.<..>

5. Стосунки підлог. Серед безлічі проблем, що потрапляють під цей заголовок, дві представляються нам проблемами фундаментального значення - перша головним чином соціопсихологічна, друга головним чином соціологічна: 1) яким чином в стосунках підлог може бути досягнутий максимум взаємного відгуку при мінімумі втручання у разі інтересу; 2) яким чином різні системи стосунків між чоловіком і жінкою можуть впливати на загальну соціальну ефективність групи.<..>

6. Проблема громадського щастя...Ми упевнені, що проблема заслуговує на виняткового спеціального рассмотре-ния і з теоретичною і з практичною точок зору і що намічений вище соціологічний метод дає найбільш надійний напрям її вивчення.

7. Проблема боротьби рас (національностей) і культур.<..>

8. Тісно пов'язана з передуючою проблема ідеальної організації культури. Це стара і найбільша соціологічна проблема, що лежить на межі між теорією і практикою. Чи існує досконала форма організації, яка соеди-нит щонайширший індивідуалізм і найсильнішу громадську організацію, яка, використовуючи усі людські потенції, виключить будь-яку анормальність, приведе в гармонію высочай-шую ефективність і найбільше щастя? І якщо можлива одна і тільки одна така організація, чи прийде вона автоматично як результат боротьби між культурами і як вираження закону виживання найбільш придатної.? Або така організація має бути викликана до життя свідомою і раціональною соціальною технікою, що змінює історичні умови і що підпорядковує усі культурні відмінності одній досконалій системі? Чи, навпаки, такий єдиний ідеал неможливий? Напевно, існує безліч форм досконалої організації суспільства., і кожна нація просто спробує привести свою власну систему до возмож-но більшій досконалості, отримуючи користь з досвіду інших, але не імітуючи його. В цьому випадку боротьба рас і культур буде зупинена шляхом не руйнування історичних відмінностей, а визнання їх цінності для світу і зростаючого взаємного пізнавання і пошани. Яким би не було остаточне рішення проблеми, очевидно, що єдиним способом її вирішення є систематичне соціологічне вивчення різних культур.