Антропологія політична // Політологічний енциклопедичний словник. — К., 1997. — С. 23.

Алексеева ТА., Кравченко И.И. Политическая философия: к формированию концепции // Вопросы философии. — 1994. — №3. — С. 12.

Але в будь-якому випадку з'ясування сутності політичного життя, «світу політики», — немає значення, чи здійснюється воно з методологічних позицій філософії політики, чи за допомогою методологічних настанов конкретної політичної теорії, — фокусується в питанні щодо головної дійової особи політичних процесів.

Такою особою і є людина як політична істота. Сучасне бачення полі­тики полягає в тому, що політику розуміють не тільки як певну суспільну реальність, і навіть не як певний сутнісний вимір людськості взагалі, а як специфічний спосіб життя, що «надає існуванню людини певного особ­ливого спрямування й властивості». Саме такий напрям «філософсько-антропологічного осмислення політичної галузі найменшою мірою засвоєний нашим сьогоденням»³⁵. З'ясування тієї ролі, яку відіграє людина в політиці, того, що пов'язує її з інститутами влади, інтегрує в політичну реальність, пояснюється не лише тими новими спалахами політичного використання «людського фактору», що з'явилися на рубежі XX - XXI століть.

Потреба осмислити роль людини в сучасній політиці, яка зафіксована в сучасній політичній теорії, логічно і своєрідно відбиває ту загальну ситуацію XX століття, яку образно названо «смерть людини». В суспіль­ствознавчих науках вона набрала форми заяви про «проблематичність суб'єктності», тобто сумніву у здатності людей, що об'єднані у соціальні групи, виступати суб'єктами волеположення і «творцями історії». Мова політичних видань «дуже точно вловила занепад суб'єктивності», замі­нивши «народ» в якості ключової референції політичних рішень і дій на «електорат», котрий не лише не діє, але й по суті не має волі, а лише відбиває «погляд» і «легітимує владу», зауважує відомий російський філософ політики Б.Т. Капустін³⁶.

«Знелюдяність» політичних теорій і, відповідно, політичних текстів визнається багатьма провідними теоретиками політики. Констатуючи це, Йозеф Шумпетер зазначав, що сучасна література з приводу демократії віддає перевагу «позасуб'єктним мовам і методологіям».

У зв'язку з цим, цілком природно, постало питання: якщо в суспільно-політичному світі зникає суб'єктність, тобто людяність, то чим вона замі­щується? Якоюсь «нелюдяною об'єктивністю» або чимось іншим? Відпо­відь на це запитання породило цілу низку праць з проблеми відчуження людини, досліджень її новітніх модифікованих форм.

__________________

³⁵ Малахов В. А. «Біос політикос»: нарис етичних проблем // Етика і полтика: проблеми взаємозв'язку. Малахов В. Б., Єрмоленко А. М., Кисельова О. О. та ін. — К., 2000. - С. 7.

Политическая философия в России. Настоящее и будущее (материалы «круглого стола»). Вопросы философии. - 2002. - №4. - С. 8.

Зазначена обставина — одна з тих, які стимулювали проблему «повернення людини», в тому числі і в її політичний світ. Процес цього «повернення»

відбувався в контексті філософського осмислення проблеми гуманізму, розробки нових уявлень про людину — «неогуманізм»³⁷.

Кінець XX — початок XXI століття ознаменувався появою нового образу людини. Відбулася радикальна зміна її уявлень про саму себе, про своє ставлення до світу в усіх його вимірах та про вищі цілі власного буття. Нову філософію людини конституювали, зокрема, ідеї про те, що кожна людина своєю неповторністю, індивідуальністю, суб'єктивністю абсо­лютно значима в світі. Дедалі більше у суспільну свідомість вкорінювалась думка про людину як про істоту, що здійснює абсолютний вимір свого буття, «цементує його», надає йому сенс.

Загальнометодологічні філософсько-антропологічні розробки проб­леми людини утворюють теоретичне підґрунтя осмислення «людини політичної», зумовлюють нове прочитання класичних філософських та політологічних творів, сучасну інтерпретацію ідей та припущень, що містяться в них.

Одним із векторів розробки проблематики «людина і політика» є подальше і поглиблене з'ясування змісту тих понять, які уможливлюють нове концептуальне осмислення цієї теми. Така теоретична робота потре­бує насамперед визначення дефініцій, що є дуже непростим завданням. Сучасна методологічна ситуація в суспільствознавстві та соціогуманіта-ристиці позначена наявністю двох конфронтуючих позицій. Одна з них заперечує можливість та необхідність точних визначень, принципово від­кидає саму ідею «істинного знання», наполягає на перевазі «бездефі-нітивного», дискурсивного стилю теоретизування. Інша наголошує на потребі чітких визначень, виразно окреслених формулювань, конкретних рекомендацій. «Боротьба за дефініції» насамперед відбиває потребу політичної та педагогічно-виховної практики. В зв'язку з цим доречно зупинитися на характеристиці тих понять, які у своїй сукупності розкривають сутність людини як визначального суб'єкту політичного життя. А саме: «політична людина (особа)», «суб'єкт політичної діяльності», «політична особистість», «політичний діяч». При всій своїй схожості — адже людина водночас здатна проявити себе саме як особис­тість, бути активною дійовою особою, виконувати функції лідера, помітного суб'єкта політичних подій — ці поняття не є цілком тотож­ними. Так, суб'єктом політики може бути і окремий громадянин, і певна соціальна спільнота (груповий суб'єкт). Але такий колективізований суб'єкт не може бути «особистістю», подібне визначення людини політич­ної завжди має індивідуальний вимір. У низці термінів, які характе­ризують політичну особу (це поняття цілком тотожне політичній людині), особливої уваги потребують з'ясування як термінологічної, так і, головне,

_________