Corpus Advocaturae ucrainae

Історичні витоки української адвокатури сягають часів Київської Русі (IX – XIII ст.), коли роль захисників у судах виконували рідні та приятелі сторін, які діяли на підставі звичаєвого права. Фахова адвокатура в Україні сформувалася в період підпорядкування українських земель спочатку Великому князівству Литовському, а опісля Речі Посполитій (XIV – XVI ст.). У Литовських статутах вперше зроблена спроба вирізнити адвокатську діяльність як певну професію. Термін «адвокат» у значенні захисника прав сторони вперше вживається в «Правах, за якими судиться малоросійський народ» – пам’ятці козацького права 1743 р. У період Гетьманщини адвокатура була визнаною як окремий стан, хоча і не була об’єднана в професійну спілку.

Адвокатура як самостійний правовий інститут на українських землях, що входили до складу Російської імперії, була запроваджена «Судовим статутом» 1864 року. На українських землях, що входили до складу Астро-Угорської імперії, адвокатура діяла на підставі тимчасового 1849 року, а з 1868 року – постійного положення про адвокатуру та утвердилася як правовий інститут положенням про суд 1781 року. З припиненням існування Російської та Австро-Угорської імперій відбувається реформування українських правничих та адвокатських інституцій в українських державах періоду 1917 – 1919 рр. – Українській Народній Республіці, Українській Державі, Західно-Українській Народній Республіці. Так, в Києві було створено «Товариство Українських Адвокатів» (1917), «Українське Правниче Товариство» (1917), яке започаткувало видання часописів «Правник» (1918) та «Закон і Право» (1918 – 1919), продовжувало діяти реформоване «Кіевское Общество Юристовъ», яке видавало часопис «Право и Жизнь» (1918).

Після української національної революції 1917 – 1920 рр. історичні українські землі опинилися в складі Української Соціалістичної Радянської Республіки, а Східна Галичина, Волинь, Закарпаття та Буковина відійшли до чужих держав – Республіки Польща, Чехословацької Республіки та Румунії, в яких українські правники та адвокати намагалися зберігати національну ідентичність. Українські правники та адвокати в Ч.С.Р. входили до «Українського правничого товариства в Празі» та «Союзу адвокатів Підкарпатської Русі», а на Буковині до правничого товариства «Правна поміч». У міжвоєнний період українські адвокати в Польщі створили національну корпоративну організацію «Союз Українських Адвокатів у Львові» (1923 – 1939) і впродовж 1927 – 1939 рр. видавали часопис «Життя і Право», а також брали участь в діяльності «Товариства українсько-руських правників», «Правничої комісії Наукового товариства ім. Шевченка у Львові» та «Польського правничого товариства».

З приєднанням Галичини (1939), Буковини (1940) та Закарпаття (1944) до УРСР діяльність адвокатури на усій сучасній території України стала регулюватися радянським законодавством.

Сучасна історія української адвокатури бере свій початок з проголошення державної незалежності України та прийняття 19 грудня 1992 р. Закону України «Про адвокатуру», а згідно Указу Президента України від 2 грудня 2002 року № 1121/2002 в Україні установлено професійне свято – День адвокатури, яке відзначається щорічно 19 грудня.

«Бібліотека Адвокатури України – Corpus Advocaturae Ucrainae», видавничо-дослідницький проект, який започаткований Академією адвокатури України, юридичним факультетом Львівського національного університету ім. Івана Франка та Правничою комісією Наукового товариства ім. Т. Шевченка з метою подати цілісне дослідження української адвокатури впродовж багатовікової історії, вивчити і зрозуміти її сучасний стан та випрацювати стратегію подальшого розвитку адвокатури України.

Пам’ять про українських адвокатів…

Серед українських державних, громадських, політичних та культурно-освітніх діячів кінця ХІХ – першої половини ХХ ст. провідне місце займають українські правники.

Наше дослідження присвячене опису життя й діяльності українських адвокатів, які були державними, громадськими, політичними та культурно-освітніми діячами кінця ХІХ – першої половини ХХ ст., на честь яких в Україні встановлені пам’ятники, меморіальні таблиці, пам’ятні знаки.

Нашими пошуками виявлено, що у двадцяти п’яти населених пунктах на території семи областей нашої держави є пам’ятні знаки двадцяти семи адвокатам. Ось їх імена: Бараник Василь Матвійович, Бачинський Лев Васильович, Бемко Володимир Лаврентійович, Бращайко Михайло Михайлович, Бращайко Юлій Михайлович, Витвицький Степан Порфирович, Галіп Теодот Мелетійович, Голубович Сидір Тимофійович, Горбовий Володимир Григорович, Дашкевич Роман Іванович, Дмитрієв Микола Андрійович, Дорундяк Михайло Григорович, Козубський Борис Миколайович, Коковський Франц Михайлович, Левицький Кость Антонович, Логуш Володимир Іванович, Лучаківський Володимир Іванович, Макух Іван Ількович, Міхновський Микола Іванович, Окуневський Теофіл Іполитович, Олесницький Євген Григорович, Петрушевич Євген Омелянович, Семанюк Іван Юрійович (Марко Черемшина), Старосольський Володимир Йоахимович, Степаняк Михайло Дмитрович, Трильовський Кирило Йосипович, Чайковський Андрій Якович.

Плеяда українських адвокатів були державними діячами в період державотворення Української Народної Республіки (УНР) та Західно-Української Народної Республіки (ЗУНР). Євген Петрушевич – голова Української Національної Ради ЗУНР, Лев Бачинський – заступник голови Української Національної Ради ЗУНР, Кость Левицький та Сидір Голубович – керівники уряду ЗУНР, Борис Козубський та Микола Міхновський – члени Української Центральної Ради. Міністрами ЗУНР були Іван Макух та Степан Витвицький, якому також судилося стати президентом Української Народної Республіки в екзилі.

Володимир Старосольський – визнаний теоретик держави і права, соціології й ідеолог української соціал-демократії, – обіймав посаду заступника міністра закордонних справ УНР, а Теодот Галіп очолював дипломатичну місію УНР у Римі. Василь Бараник, Лев Бачинський, Степан Витвицький, Франц Коковський, Іван Макух, Теофіл Окуневський, Андрій Чайковський були державними повітовими комісарами чи головами повітових рад у період ЗУНР. Полковник армії УНР Роман Дашкевич заснував та розбудував у Галичині мережу українського товариства «Луг», а згодом був удостоєний звання генерал-хорунжого армії УНР. На переломі століть Миколу Міхновського обирали депутатом Харківської міської думи, Михайла Дорундяка – Борщівської міської та повітової рад, а Володимир Лучаківський впродовж семи років був бурмистром Тернополя.

Теодот Галіп, Франц Коковський, Андрій Чайковський та Марко Черемшина є класиками української літератури, на творах яких виховалося не одне покоління українців. Микола Міхновський – ідеолог української державної самостійності на переломі ХІХ – ХХ ст. та автор праці «Самостійна Україна». Кирило Трильовський увійшов у нашу історію як організатор першого українського пожежно-гімнастичного товариства «Січ», ідеолог та провідний діяч українського січового руху.

Кость Левицький та Євген Олесницький були видавцями першого в нашій історії правничого журналу, який виходив українською мовою, – «Часопись Правнича» (1899–1900). Микола Дмитрієв на початку ХХ ст. – один із засновників першого в Наддніпрянській Україні видавництва української педагогічної літератури «Український учитель» та видавець першого в Полтаві україномовного часопису «Рідний край».

Василь Бараник, Лев Бачинський, Степан Витвицький, Теодот Галіп, Сидір Голубович, Борис Козубський, Кость Левицький, Іван Макух, Микола Міхновський, Євген Олесницький, Теофіл Окуневський, Кирило Трильовський, Євген Петрушевич, Сидір Голубович уславилися як парламентські діячі. Вони впродовж багатьох років виборювали мандати депутатів австрійського парламенту, Галицького та Буковинського сеймів, належали до Української Центральної Ради і Української Національної Ради ЗУНР, були послами до сейму та сенату Польщі.

Брати Михайло і Юлій Бращайки – творці й державні діячі Карпатської України, а Михайлові Бращайку випала честь оголосити маніфест про проголошення незалежності Карпатської України.

Василь Бараник, Лев Бачинський, Михайло та Юлій Бращайки, Теодот Галіп, Сидір Голубович, Борис Козубський, Кость Левицький, Іван Макух, Микола Міхновський, Теофіл Окуневський, Євген Олесницький, Володимир Старосольський та Кирило Трильовський –провідні українські політичні діячі, ідеологи, засновники, керівники чи члени вищих органів багатьох українських партій. Провідними діячами Української Військової Організації (УВО) та Організації українських націоналістів (ОУН) були Володимир Горбовий та Михайло Степаняк.

Трагічна доля судилася чи не кожній із персоналій цієї книги: Василь Бараник, Володимир Бемко, Володимир Горбовий, Борис Козубський, Франц Коковський, Михайло Степаняк за свою активну українську діяльність неодноразово відбували покарання в тюрмах Польщі у міжвоєнний період (1919–1939 рр). З приходом радянської влади на Західну Україну та Закарпаття Василь Бараник, Михайло та Юлій Бращайки, Володимир Горбовий, Борис Козубський, Франц Коковський, Михайло Степаняк, Кость Левицький, Володимир Лоґуш та Володимир Старосольський були заарештовані радянськими каральними органами.

Багато хто з них так ніколи й не повернувся додому. Та найбільша трагедія полягає в тому, що місця їхнього поховання досі невідомі.

Василя Бараника неодноразово ув’язнювала польська влада впродовж 1920–1931 рр., у 1940 р. його заарештували більшовики, помер у харківській тюрмі 1941 р.; Бориса Козубського арештовувала польська влада у 1919, 1928 – 1939 рр., у 1948 р. – заарештували радянські каральні органи, помер у таборі в Мордовії 1953 р.; Франца Коковського заарештували більшовики у 1939 р., помер у тернопільській тюрмі 1940 р.; Володимир Старосольський заарештований у 1939 р., помер у таборі в м. Маріїнську у 1942 р. Михайло Степаняк, спочатку як діяч Комуністичної партії Західної України, карався майже три роки в польських тюрмах, пізніше, як один з діячів ОУН, був ув’язнений на 17 років у радянських таборах. Найтриваліше тюремне ув’язнення відбув Володимир Горбовий – майже три роки він провів у польських тюрмах (1922, 1933–1934), а згодом 25 років відсидів у радянських тюрмах і таборах (1947–1972).

Чимало адвокатів, персоналій цієї книги, навічно спочивають у чужій землі: Володимир Бемко та Степан Витвицький – у США, Теодот Галіп – у Чеській Республіці, Борис Козубський, Володимир Лоґуш та Володимир Старосольський – у Російській Федерації, Іван Макух – в Австрії. На превеликий жаль, назавжди втрачені могили Івана Макуха в Галяйні та Теодота Галіпа в Брно. В радянський період зруйновано могилу Миколи Міхновського на Байковому кладовищі в Києві, й лише завдяки старанням Міжрегіональної академії управління персоналом могилу віднайдено і встановлено пам’ятник (2008). Могила Костя Левицького дивом уціліла під час акції руйнування радянською владою могил українських січовиків на Янівському кладовищі у Львові в 1971 році.

Довгим було повернення на рідну землю Євгена Петрушевича і Романа Дашкевича. Тлінні останки голови УНРади ЗУНР Євгена Петрушевича урочисто перепоховані 1 листопада 2002 р. у Львові на Личаківському кладовищі в новозбудованій для цього каплиці. 15 червня 2008 р. прах генерал-хорунжого Армії УНР Романа Дашкевича – поховано на Личаківському кладовищі на полі почесних поховань.

Безперечно, ми не перші пишемо про життя та діяльність згаданих визначних адвокатів. Біографічні довідки про них поміщені в «Енциклопедії Закарпаття», «Енциклопедії історії України», «Енциклопедії Коломийщини», «Енциклопедії Львова», «Енциклопедії сучасної України», «Енциклопедії українознавства», «Encyclopedia of Ukraine», «Енциклопедії історії та культури Карпатських русинів», «Енциклопедія «Наукове Товариство імені Шевченка», «Encyсlopedia of Rusyn history and culture», «Полтавщина: Енциклопедичний довідник», «Тернопільському енциклопедичному словнику», «Українській загальній енцикльопедії», «Українській радянській енциклопедії», «Українській літературній енциклопедії», матеріалах до енциклопедичного словника «Українська журналістика в іменах» та в інших енциклопедичних та довідкових виданнях[1]. Вартісна інформація про українських адвокатів поміщена в спеціалізованій «Юридичній енциклопедії», [2] поодиноких правничих енциклопедичних довідниках, [3] а також у дослідженнях з історії адвокатури України.[4]

Відрадним є те, що біографічні довідки про декого з адвокатів, представлених у цій книзі, опубліковані в «Біографічному словнику польських адвокатів» та «Польському біографічному словнику», [5] як також і те, що їх діяльність розкривається у сучасних дослідженнях з історії адвокатури Польщі. [6]

Діяльності дев’яти з двадцяти семи персоналій, які є предметом нашого дослідження, присвячені наукові дисертації, а саме: Степанові Витвицькому, [7] Теодотові Галіпу, [8] Костеві Левицькому, [9] Миколі Міхновському, [10] Євгену Олесницькому, [11] Володимирові Старосольському, [12] Маркові Черемшині, [13] Кирилові Трильовському[14] та Андрієві Чайковському.[15] Життя й діяльність Марка Черемшини висвітлені в літературно-меморіальному музеєві його імені. Для дослідження творчої спадщини Андрія Чайковського створена наукова фундація його імені.[16]

Діяльності багатьох з персоналій, згаданих у нашій книзі, присвячені наукові, літературні, краєзнавчі, публіцистичні, документально-мемуарні та інші дослідження, які ми описуємо у біографічних довідках.

Проте, можемо стверджувати, що наша скромна праця суттєво уточнює, доповнює попередні, відкриває нові чи невідомі досі факти і документи, що дає змогу найповніше розкрити ці персоналії, по-новому поглянути на життя й діяльність, зрозуміти світоглядні орієнтири, політико-правові погляди та належно оцінити їх внесок у розвиток українського суспільства кінця ХІХ – першої половини ХХ ст.

У книзі подаються широкі біографічні довідки, які містять інформацію про дату й місце народження, шкільне, гімназійне та університетське навчання; здобуття ступеня доктора права; проходження обов’язкової практики кандидата в адвокатуру; складання адвокатського іспиту та здійснення фахової адвокатської діяльності; описано різнобічну діяльність: державну, громадсько-політичну, наукову та культурно-освітню; проведено аналіз світоглядних орієнтирів, політичних і правових поглядів; описано сімейне життя, подано інформацію про нащадків; вміщено інформацію про місця їх поховання, а також про пам’ятники, меморіальні таблиці тощо. Укладено матеріали до бібліографії кожної з персоналій, подано огляд їх праць і літератури про них.

Видання ілюстроване великою кількістю світлин адвокатів, пам’ятників, меморіальних таблиць, пам’ятних знаків та інших відзначень, місць їх поховань, які здебільшого публікуються вперше.

Автор складає подяку працівникам архівів, бібліотек та музеїв, які з натхненням сприяли у пошуках матеріалів для написання цієї книги; рецензентам за цінні поради; приятелям за підтримку; сім’ї, яка надихала на її завершення.

Наша спільна праця тільки розпочинається, адже віднайдено пам’ятні дошки, присвячені низці славетних українських діячів – адвокатів за фахом: Костеві Бірецькому, Миколі Василенку, Михайлові Волошину, Олександрові Кониському, Анатолію Кос-Анатольському, Теодорові Рожанковському, Степанові Шухевичу.

19 грудня 2012 р.

К. Л. К.

«Ми чи наші наслідники донесемо прапори Української Народної Республіки туди, звідкіль вони були винесені, де вони стануть символом української влади, обраної волею українського народу».

(Степан Витвицький – президент Української народної республіки в екзилі 1954 – 1965 років про завдання уряду)

«Луг» має викорінити підле почуття рабства, а молодих людей виховати в гордих членів української нації, гордих за свою культуру, свою історію, свої змагання... має виховати українську несвідому масу в українську націю».

(Роман Дашкевич про завдання товариства «Луг» (1925–1939 рр.)

«Часопись служитиме для оборони інтересів трудящих людей, для добра і волі в нашому краю… «Рідний край» допоможе повернути нашому народу інтелігенцію і забезпечить національне відродження України».

(Микола Дмитрієв про завдання першого українського часопису на Полтавщині «Рідний край»)

«Це перша проба нашої наукової сили на полі правознавства, як також нашої правничої термінології…. для українських правників Галичини, Буковини, Угорщини, України, Боснії і Герцеговини».

(Кость Левицький про завдання першого українського правничого журналу «Часопись Правнича» (1889–1900)

«Я уважаю найбільшим щастям йому служити (українському народові) і ділити з ним радощі і горе. Нещасна доля сього народу викликає в душі моїй найглибші емоції».

(Микола Міхновський)

«Я поклав за ціль мого життя переповісти в белєтрестичній формі здебільшого історію козацького періоду, і тим заповнити цю прогалину в нашій літературі…».

(Андрій Чайковський про мету своєї письменницької діяльності)

«Український народ від нікого допомоги не отримає, якщо хоче мати свою державу, то повинен боротись за неї».

(З виступу Івана Макуха, міністра внутрішніх справ ЗУНР на окружному вічі в Коломиї 6 травня 1919 р.)

«Найголовнішою основою держави є віра, що влада, якій повірено виконання справедливості, хоче і може виконати її після матеріальної, а не лиш формальної правди. Народ ніколи не повірить, що засуд смерті виконано справедливо на тім, що без крихітки зла, в добрім намірі і з чистим серцем і в інтересі свого народу допустився вчинку, який після формального права називається злочином».

(З захисної промови Теофіла Окуневського на судовому процесі над Мирославом Січинським)

«В моїм житті не мав я доби таких рішучих еволюцій у світогляді, яку пережив як студент перших двох літ університету під впливом Івана Франка. Під його впливом у нас, студентів, відбувалася формація тих основ, на яких опісля ми оперли нашу працю й діяльність в подальшому житті».

(З спогадів Євгена Олесницького про вплив Івана Франка на українське студентство)

«Ніяка сила не може нас приневолити, щоби ми стали підданими польського королівства…. наш нарід поспішив на многотисячні віча і всюди прийняв постанову «Краще боротьба на смерть, чим прилученнє до Польщі».

(З виступу Євгена Петрушевича у віденському парламенті 11 листопада 1918 р.)

«У гімназії знакомився я з цілою нашою літературою від договорів з греками та Даниїла Заточника до Франка і Чайченка. Дуже велике враження робили тоді на мене Шевченко, Франко і думи та народні пісні у збірнику Гловацького. Кромі того, я захоплювався дуже Гомером, Шекспіром, Словацьким, Шіллером і Гоголем».

(Марко Черемшина про навчання в Коломийській гімназії)

Бараник Василь МАТВІЙОВИЧ (9.03.1880, с. Кобиловолоки, тепер Теребовлянського р-ну Тернопільської обл. – 9.04.1941, харківська тюрма, місце поховання невідоме)–адвокат, доктор права, громадсько-політичний діяч, у період Західно-української народної республіки – член Української Національної Ради (1918–19), державний комісар Борщівського повіту (1919), посол сенату Польщі (1928–30).

BARANYK WASYL (09.03.1880, Kobylovoloky, now Terebovlya dist., Ternopil reg. – 09.04.1941, Kharkiv prison, unknown burial place) – advocate, Doctor of Law, social and political activist, during the Western Ukrainian People’s Republic – member of the Ukrainian National Council (1918–19), State Commissioner of the Borshchivskogo County (1919), member of the Senate of Poland (1928–30).

Народився у с. Кобиловолоки, тепер Теребовлянського р-ну Тернопільської обл. Початкову школу закінчив у рідному селі. Навчався в гімназії у Тернополі, а згодом переїхав до Перемишля, де навчався в гімназії, яку закінчив у 1901 р. Тут брав активну участь в українському громадському житті, керував хором. В 1901–02 рр. навчався на юридичному факультеті Львівського університету. На знак протесту проти антиукраїнської політики адміністрації університету він разом з іншими українськими студентами в 1902 р. залишає Львівський університет і переводиться на навчання до Краківського університету, який закінчує у 1905 р. Під час навчання брав участь в організації селянського повстання проти польських чиновників в рідному селі Кобиловолоках (1902), за що був змушений відбути чотирирічну службу (1903–07) в лавах резервістів австрійської армії.

Після закінчення університету пройшов обов’язкову шестирічну практику кандидата в адвокати: спочатку в містечку Тлусте (тепер смт. Товсте), а потім у м. Заліщиках на Тернопільщині. У 1903–14 рр. працював помічником у адвокатських канцеляріях Володимира Охримовича, Єроніма Калитовського та Йосипа Сапіри, у 1921–37 рр. був помічником адвоката Антона Винницького в Заліщиках. Короткий час (1911–12) працював нотаріусом в м. Сараєво (Боснія-Герцеговина).

З початком Першої світової війни мобілізований на військову службу до австрійської армії. Спочатку служив у інформаційній службі штабу армії в Моравській Остраві (Чехія). Після перебування у військовому шпиталі (1916) в Кракові (Польща) переведений на службу до Львова, де також служив у інформаційній службі штабу австрійської армії. Брав активну участь у процесах державотворення Західно-української народної республіки (ЗУНР), був офіцером Української галицької армії, повітовим комісаром у м. Тлустому. Від березня до 16 липня 1919 р. – повітовий комісар у Борщеві на Тернопільщині; уповноважений уряду ЗУНР в Чортківській військовій окрузі по боротьбі з контрабандою; референт преси у військовому відомстві ЗУНР – Державному секретаріаті військових справ. У грудні 1918 р. делегований до Української Національної Ради ЗУНР від Заліщицького повіту, брав участь у роботі сесій в її тогочасній столиці – м. Станиславові. У квітні – червні 1919 р. був повітовим комісаром Борщівського повіту. Від середини липня 1919 р. разом з урядом ЗУНР перебував у Кам’янці-Подільському і Жванці та брав участь у військових діях на території України. У 1920 р. його заарештувала польська влада, відбув півторамісячне ув’язнення у бережанській тюрмі. Того самого року знову Василя Бараника ув’язнили на два місяці за те, що був секретарем Революційного комітету Галицької радянської соціалістичної республіки в Заліщиках.

Після здобуття ступеня доктора права відкрив власну адвокатську канцелярію в Заліщиках (1935) і займався переважно цивільними справами, а також був захисником на багатьох політичних процесах польської влади над українцями. За активну національну діяльність адвоката Бараника знову ув’язнювала польська окупаційна влада: у 1922 р. два місяці просидів у чортківській тюрмі за участь у бойкоті виборів до сейму Польщі; у 1923 р. його ув’язнили за організацію українських кооперативів; у 1927 р. засудили на два місяці за організацію товариства «Сільський Господар»; у 1930 р. два місяці відбував ув’язнення у чортківській тюрмі за те, що свій виступ у сенаті (7.03.1930), який був спрямований проти Міністерства внутрішніх справ Польщі, закінчив словами з вірша Івана Франка «Вічний революціонер»; у 1931 р. його ув’язнено на півтора місяця за організацію українських молочних кооперативів.

Крім фахової адвокатської діяльності, був упливовим громадсько-політичним діячем та організатором українського життя в Заліщицькій окрузі: голова повітового відділу «Сільського Господаря» (1921–39); директор філії «Українбанку» (1921–40); член правління товариств «Рідна Школа» та «Просвіта»; член товариств «Сила» (1921–37) і «Луг» (1935–38). За політичними переконаннями упродовж 1924–39 рр. був активним діячем партії «Українське національно-демократичне об’єднання» (УНДО), членом Центрального Комітету партії в 1931–32 рр. 11 березня 1928 р. адвоката В. Бараника обрали послом сенату Польщі від УНДО (1928–30). На першому засіданні сенату (28.03.1928) увійшов до складу регламентної комісії. Член «Союзу Українських Адвокатів у Львові». 13 вересня 1940 р. цього відомого українського адвоката заарештували органи НКВС. Згодом його перевезли до тернопільської тюрми, де 27 вересня 1940 р. висунули звинувачення у членстві та активній діяльності в УНДО.

Одружився з Марією Рудницькою у 1909 р., разом виховали трьох дітей: Івана, Ганну та Богдана. Нащадки проживають в США та Канаді.

Василь Бараник помер у харківській тюрмі 9 квітня 1941 р., за іншими даними – розстріляний в тернопільській тюрмі у червні 1941 р. при панічному відступі радянської армії перед фашистами. Місце поховання невідоме. Реабілітований у 1989 р.

Публікацій про життя і діяльність Василя Бараника небагато. Біографічні довідки про нього вміщені в «Енциклопедії українознавства», «Тернопільському енциклопедичному словнику», енциклопедичному словнику «Українська журналістика в іменах», а також в інших енциклопедичних виданнях: Гловацький І. Ю., Гловацький В. І. «Українські адвокати Східної Галичини» та Гуцал П. «Українські правники Тернопільського краю», короткі відомості подано у виданні «Українська юриспруденція в персоналіях» (Кульчицький В. С., Вівчаренко О. А., Бойко І. Й.). Інформація про нього також уміщена в історико-краєзнавчих збірниках, які висвітлюють історію Тернопільщини, Чортківщини, Теребовлянщини, Заліщанщини та загалом події періоду ЗУНР. Безперечно, чимало цікавої інформації про В. Бараника можна знайти у дослідженнях про діяльність УНДО, інших товариств, членом яких він був, та діяльність українських послів у сенаті Польщі. Надзвичайно цікавими для сучасників є спогади Богдана Бараника про батька. Найповнішою є біографічна розвідка В. Олійника, приурочена 130-річчю від дня народження В. Бараника.

На честь Василя Бараника в м. Заліщиках Тернопільської області на фасаді будинку, в якому він мешкав, 18 вересня 1994 р. відкрито меморіальну таблицю (скульптор Василь Садовник). На відкритті таблиці були присутні діти адвоката – Ганна та Іван зі США, Богдан з Канади, внук Орест і правнучка Наталія зі США та інші родичі.

Напис на меморіальній таблиці такий: