Література. Бемко Володимир // Гловацький І

Бемко Володимир // Гловацький І. Ю. Українські адвокати Східної Галичини (кінець XVIII – 30-ті роки ХХ ст.) / Гловацький І. Ю., Гловацький В. І. – Львів, 2004. – С. 64–65.

Бемко Володимир // Енциклопедія українознавства. Словникова частина / за ред. В. Кубійовича. – Перевидання в Україні. – Львів, 1993. – Т. 1. – С. 111.

Бемко Володимир Лаврентійович // Гуцал П. З. Українські правники Тернопільського краю: біографічний довідник / П. З. Гуцал. – Тернопіль, 2008. – С. 15–16.

Волинський Б. Бемко Володимир / Б. Волинський // Тернопільський енциклопедичний словник. – Тернопіль: ВАТ ТВПК «Збруч», 2004. – Т. 1: А–Й. – С. 100.

Гловацький І. Ю. Українські адвокати у політичних судових процесах у Східній Галичині (19121–1939 рр.) / І. Ю. Гловацький. – Львів: Тріада плюс, 2003. – 348 с.

З Комітету «Видавництво Бережани» // Свобода. – Нью-Йорк, 1965. – Чис. 180. – 29 верес.

Полатайчук Я. Бемко Володимир / Ярослав Полатайчук // Енциклопедія Коломийщини. – Коломия, 1998. – Зшиток 2: Літера Б. – С. 39.

Полатайчук Я. Бемко Володимир / Ярослав Полатайчук // Енциклопедія сучасної України. – К., 2003. – Т. 2. – С. 451.

Хома В. Володимир Бемко / Володимир Хома // Літературно-мистецька Козівщина. – Тернопіль, 2003. – С. 48–50.

Якимович Б. Генеалогія родини Чайковських: Володимир Бемко / Богдан Якимович // Андрій Чайковський. Спогади. Листи. Дослідження: у 3 т. / Мін. освіти і науки України, Львівський національний університет імені Івана Франка, Наукова бібліотека; Національна академія наук України, Інститут українознавства імені Івана Крип’якевича; Наукова фундація Андрія Чайковського / упорядкування Б. З. Якимовича за участю З. Т. Грень, О. В. Седляра; редкол.: Б. З. Якимович (голова) та ін. – Львів, 2002. – Т. 3. – С. 202–203.

БРАЩАЙКО МИХАЙЛО МИХАЙЛОВИЧ (14.10.1883, с. Блажієве, тепер с. Балажер Берегівського р-ну Закарпатської обл. – 5.01.1969, м. Ужгород) – адвокат, доктор права, публіцист, журналіст, редактор, видавець, громадсько-політичний і культурно-освітній діяч Закарпатської України, депутат Сойму Карпатської України (1939).

BRASHCHAIKO MYKHAILO (14.10.1883, Blazhiyeve, now Balazher Beregivskyy dist., Transcarpathian reg. – 5.01.1969, Uzhgorod) – advocate, Doctor of Law, publicist, journalist, editor, publisher, social, political and cultural activist of the Transcarpathian Ukraine, member of the Carpathian Ukraine Soim (1939).

Народився в с. Блажієве, тепер с. Балажер Берегівського р-ну Закарпатської обл. Загальну школу закінчив у с. Нанкові та в м. Хусті. Навчався в Ужгородській і Мараморош-Сиґетській гімназіях. Правничу освіту отримав на юридичному факультеті Клужського (Коложварського) й Віденського університетів. Під час навчання у Віденському університеті брав участь у нарадах українських громадських діячів, депутатів віденського парламенту Кирила Трильовського, Теофіла Окуневського, Миколи Василька та ін. щодо створення русинської політичної організації і видання русинського політичного часопису.

У березні 1910 р. здобув ступінь доктора права. У жовтні 1913 р. склав адвокатський іспит в Марошвашаргелі (Румунія) і того самого року відкрив власну адвокатську канцелярію в м. Рахові на Закарпатті. Наприкінці року М. Бращайка мобілізували до австрійської армії, в якій прослужив до 1918 р. На цей час припадає початок його активної української громадсько-політичної діяльності: був одним з організаторів Центральної руської народної ради в Угорщині (1918) та Марамороської руської народної ради в Мараморош-Сиґеті (Румунія). Був головою «Всенародних зборів угро-руського народу» в Хусті, на яких 21 січня 1919 р. прийнято рішення про возз’єднання краю з Українською народною республікою. 22 березня 1922 р. брав участь у міжпартійній нараді з обговорення «Плану програми уряду Чехословацької республіки відносно проблеми Підкарпатської Русі» (1922). За чеської окупації Закарпаття був членом чехословацько-румунської демілітаризаційної комісії з урегулювання питань кордонів (квітень 1921). У 1923 р. переїхав до Ужгорода, де відкрив власну адвокатську канцелярію, діяльність в якій вів до жовтня 1938 р. Від квітня 1924 р. входив до складу екзаменаційної комісії для кандидатів у судді та адвокати з Підкарпатської Русі. Крім різнобічної й успішної адвокатської практики, захисту своїх однодумців, редакторів газети «Свобода» (В. Желтая та А. Волошина), представлення інтересів українських еміґрантів та Руської центральної народної ради в Ужгороді, вів активну українську громадсько-політичну та культурно-освітню діяльність: один з засновників Руської хліборобської партії та її секретар, а згодом і голова; відповідальний редактор її партійного органу «Руська Нива» (1920–21, ч. 1–9, ч. 30–49, 1922–1924,), в якому публікував чисельні публіцистичні статті; заступник голови Християнської народної партії (1924–38); член партії «Українське Національне Об’єднання» (1938–39). Автор чисельних статей в газеті «Свобода» (1922–24), ілюстрованому місячнику «Пчолка» (1923–32), яка видавала бібліотеку для дітей. Серед авторів книг цієї бібліотеки був М. Бращайко. Співпрацював (1923) з редакцією щоденної газети «Русинъ», був одним з найактивніших дописувачів, зокрема писав статті про чесько-українські відносини та про Тараса Шевченка. Його політично-полемічні статті в газеті («Ликвидація украинськоі емиграції в Подкарпатській Руси», «Политична будучность Подкарпатськой Руси» та ін.) розкривають погляди Михайла Бращайка на тогочасні проблеми української людності краю. У 1925 р. був відповідальним редактором другого числа літературно-наукового і господарського місячника «Просвѣ та», виступив юридичним консультантом у розділі «Правнѣ порады». У 1926 р. опублікував статтю «Поет любови й відродження» у виданні «Просвѣ та» – Шевченкови», яке приурочене 65-ій річниці з дня смерті Кобзаря.

У 1932 р. очолив редакцію позапартійної газети «Українське слово», яка служила всенародним інтересам. У передовій статті до першого числа газети М. Бращайко так підкреслював цілі видання: «В нашій роботі і боротьбі будуть нас в’язати лише правда і добро народу». Відповідальний редактор і видавець цього часопису – 1932–1938 рр. (ч. 1–27), головний редактор і видавець – 1938 р. (ч. 28–63), а також був активним дописувачем до газети. Статті М. Бращайка розкривають тогочасні актуальні проблеми закарпатських українців: право вживати назву «українець», «український» та використовувати національну символіку, боротьбу проти надмірної чехізації краю та утвердження української національної ідеї в Закарпатті. Часопис широко висвітлював події в Радянській Україні (страшний голод, самогубства М. Хвильового та М. Скрипника, репресії) та в Галичині (політичні судові процеси над членами Організації українських націоналістів тощо). В цей період був директором «Руського театру» і членом товариства «Просвіта» в Ужгороді. Входив до правління «Просвіти», допомагав товариству власними коштами, що врятувало від продажу його майна у грудні 1934 р. Опублікував низку праць, серед яких: «З чесько-руських взаємин» (1923), «Тарас Шевченко» (1931), які вийшли в бібліотеці «Русина», а також був співавтором «Мадярсько-руського словаря» (1928).

Був членом «Українського Правничого Товариства в Ч.С.Р.» (Прага) та «Союзу Українських Адвокатів у Львові».

У жовтні 1938 р. М. Бращайко разом з урядом Августина Волошина переїхав до Хуста. Тут працював нотаріусом, обраний депутатом до першого Сoйму Карпатської України, в якому був головою конституційно-правничої комісії. Став співавтором проекту закону про назву, мову, прапор, герб та гімн Карпатської України, який сейм прийняв одноголосно 15 березня 1939 р. Того самого дня зачитав маніфест, який проголошував незалежність Карпатської України. З окупацією Закарпаття хортистською Угорщиною (березень 1939) зазнав переслідувань з боку окупантів та декілька місяців карався у в’язниці. Від 1940 р. працював при сирітській секції – опікунському уряді, який входив до складу жупної адміністрації у різних містах Закарпаття (10.01.1941 – 25.10.1944 в Хусті). У 1945 р. радянська влада призначила М. Бращайка керівником групи у відділі уповноваженого Народної ради Закарпатської України (НРЗУ) у справах юстиції в Ужгороді. Входив до першого складу «Організаційного бюро народної адвокатури Закарпатської України», яке займалося процедурою прийому до числа адвокатів. Працював адвокатом в юридичній консультації, однак 1948 р. його звільнили. Жив на випадкові заробітки, зокрема перекладав з української та російської на угорську мову та з угорської на українську мову.

Михайло Бращайко помер 5 січня 1969 р., похований в Ужгороді на старовинному кладовищі «Кальварія» у спільній могилі з братом Юлієм.

На місці поховання братів Михайла та Юлія Бращайків встановлений скромний металевий хрест з табличкою, на якій є такий напис: