Література. Бращайко Юлій // Енциклопедія українознавства

Бращайко Юліан // Малюта О. В. «Просвіта» і Українська Державність (друга половина ХІХ – перша половина ХХ ст.) / О. В. Малюта. – К.: Вид. центр «Просвіта», 2008. – С. 298–299.

Бращайко Юлій // Енциклопедія українознавства. Словникова частина / за ред. В. Кубійовича. – Перевидання в Україні. – Львів, 1993. – Т. 1. – С. 175.

Бращайко Юлій (Braš č ajko Julius) // Енциклопедія історії та культури Карпатських русинів / Укладачі П. Магочій, І. Поп. – Ужгород: Вид-во В. Падяка, 2010. – С. 69–70.

Бращайко Юлій // Українська загальна енцикльопедія: в 3 т. / за голов. ред. І. Раковського. – Львів; Станиславів; Коломия: Видання кооперативи «Рідна школа», 1935. – Т. 1. – С. 394.

Бращайко Юлій Михайлович // Вони боронили Карпатську Україну: нариси iсторiї нацiонально-визвольної боротьби закарпатських українцiв. – Ужгород: Карпати, 2002. – С. 464–468.

Бращайко Юлій Михайлович // Енциклопедія сучасної України / Національна академія наук України, Наукове товариство Шевченка, Координаційне бюро Енциклопедії Сучасної України НАН України. – К., 2004. – Т. 2: Біо–Бя. – С. 438–439.

Вегеш М. М. Бращайки / М. М. Вегеш // Енциклопедія історії України. – К.: Наукова думка, 2005. – Т. 1. – С. 373–374.

Габор В. В. Українські часописи Ужгорода (1867–1944): історико-біографічне дослідження / Василь Габор; наук. ред.-консультант д-р іст. наук М. М. Романюк. – Львів, 2003. – 564 с.

Довганич О. Д. Видатний діяч «Просвіти» міністр Карпатської України / О. Д. Довганич // Реаблітовані історією. Закарпатська область. Кн. І. – Ужгород: ВАТ «Видавництво «Закарпаття», 2003. – С. 341–346.

Довганич О. Д. Юлiй Бращайко про майбутнє рiдного краю: [про репресованого міністра Карпатської України] / О. Д. Довганич // Просвiта. – 2003. – № 5 листоп.

Зозуля Я. Правники Карпатської України в 1938 – 39 рр.: (спомини) / Яків Зозуля // Правничий Вісник. – Нью-Йорк, 1955. – Кн.1. – С. 76–84.

Крупський І. В. Бращайко (Байор) Юлій / І. В. Крупський // Українська журналістика в іменах: матеріали до енциклопедичного словника / НАН України, ЛНБ ім. В. Стефаника, НДЦ періодики; наук. консультант Я. Р. Дашкевич; за ред. М. М. Романюка. – Львів, 2004. – Вип. 11. – С. 38–39.

Мартин В. «Що видів я на Закарпаттю…» / В. Мартин // Дзеркало тижня. – 2009. – № 12. – 5 квіт.

Мушинка М. До взаємин Івана Панькевича з братами Бращайками / Микола Мушинка // Науковий вісник Ужгородського університету. Сер. філологічна. Ужгород, 2009. – Вип. 20. – С. 128–130.

Мушинка М. «Що видів я на Закарпаттю…» / Микола Мушинка // Новини Закарпаття. – 2009. – № 91–92 (3510–3511). – 27 серп.

Павленко Г. В. Діячі історії, науки і культури Закарпаття: малий енциклопедичний словник / Г. В. Павленко. – Ужгород, 1999. – 196 с.

Петрів М. Дещо з історії адвокатури Закарпаття в День адвокатури України / Михайло Петрів. – Режим доступу: https://uzhinform.com/obshhestvo/deshho-z-istori%D1%97-advokaturi-zakarpattya-v-den-advokaturi-ukra%D1%97ni-foto-video.html. – Дата перегляду: 19 грудня 2012 р.

Поп И. И. Бращайко Юлий / И. И. Поп // Энциклопедия Подкарпатской Руси. – Ужгород, 2001. – С. 105.

Постанова про арешт Ю. М. Бращайка // Крізь пекло ГУЛАГіВ: документи, спогади, нариси. – Ужгород, 1996.

Пушкаш А. Цивилизация или варварство: Закарпатье 1918–1945 / Андрей Пушкаш; Ин-т Славяноведения РАН. – М.: Издательство «Европа», 2006. – 564 с.

Ринажевський Б. М. Становлення національної державності в Закарпатті (1918 – 1939 рр.): автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук: спец. 12.00.01 «Теорія та історія держави і права; історія політичних і правових вчень» / Ринажевський Богдан Миколайович; Львів. нац. ун-т ім. І. Франка. – Л., 2004. – 19 с.

Сас Ф. Брати Юлій і Михайло Бращайки / Федір Сас // Календар «Просвіти» на 1994 рік. – Ужгород: Патент, 1994. – С. 73–76.

Стерчо П. Карпато-Українська держава: до історії визвольної боротьби карпатських українців у 1919–1939 рр. / Петро Стерчо. – Львів: За вільну Україну, 1994. – 288 с.

Стряпко І. О. Товариство «Просвіта» і його роль в громадсько-політичному та культурному житті Закарпаття 1920 – 1939 рр.: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. іст. наук: спец. 07.00.01 «Історія України» / Стряпко Іван Олександрович; Держ. вищ. навч. закл. «Ужгород. нац. ун-т». – Ужгород, 2009. – 19 с.

Трильовський К. Два брати (Др. Юліян і Др. Михайло Бращайки) / Кирило Трильовський // Чорногора. – 1921. – Т. 1. – Чис. 4. – С. 24–26.

Українське Правниче Товариство в Ч. С. Р. (17 березня 1923 – 17 березня 1928). – Прага: Видання «Українського Правничого Товариства в Ч. С. Р.», 1928. – 34 с.

Федака С. Д. Хроніка Карпатської України / С. Д. Федака. – Ужгород: Ґражда, 2004. – 80 с.

Шпонтак М. Воскресне вільна, славою сповита / М. Шпонтак // Календар «Просвіти» на 1997 рік. – Ужгород, 1997. – С. 60.

Юлій Бращайко // Белень М. Карпатська Україна у портретах / Михайло Белень. – Ужгород, 1998. – С. 49–50.

Brashchaiko Yulii // Encyclopedia of Ukraine. – Toronto; Buffalo; London. – 1984. – Vol. 1. A–F. – P. 290.

Pop I. Brashchaiko Yulii // Magosci P., Pop I. Encyсlopedia of Rusyn history and culture. – Toronto – Buffalo – London, 2002. – P. 48.

Галіп Теодот мелетійович (псевд. і крипт. – Маг-ін, Немирич, Gracchus, Т. Г., Т. з-над Прута, Т. М., Г-п, Ф. Г., Ф. М. Г., ϴ. М. Г-п та ін.) (19.06.1873, с. Волока, тепер Вижницького р-ну Чернівецької обл. – 6.04.1943, м. Брно, Чеська Республіка) – адвокат, доктор права, письменник, публіцист, редактор, державний, громадсько-політичний та культурно-освітній діяч, голова Української радикальної партії Буковини (1907), посол Буковинського крайового сейму (1911), у період Західно-української народної республіки – член Української Національної Ради (1918–19), дипломат – керівник дипломатичної місії Української народної республіки в Римі (1920).

HALIP TEODOT (pseudonym. – Mag-in, Nemyrych, Gracchus, T. G., T. from over the Prut, T. M., H-p, F. G., F. M., ϴ. M. G-p, and others) (19.06.1873, Voloka now Vyzhnytskiy dist., Chernivtsi reg. – 6.04.1943, Brno, the Czech Republic) – advocate, Doctor of Law, writer, publicist, editor, state, socio-political, cultural and educational activist, head of the Ukrainian Radical Party of Bukovina (1907), member of the Bukovinskyy region Sejm (1911), during the Western Ukrainian People’s Republic – member of the Ukrainian National Council (1918–19), diplomat – head of the Ukrainian People’s Republic diplomatic mission to Rome (1920).

Народився в с. Волока, тепер Вижницького р-ну Чернівецької області. Однокласову школу закінчив у селі, опісля був зарахований до 4-го класу Чернівецької школи, а через рік – до Чернівецької гімназії. Після закінчення гімназії вступив на юридичний факультет Чернівецького університету, де у липні 1898 р. здобув ступінь доктора права. Того самого року відкрив у Чернівцях власну адвокатську канцелярію.

Під час навчання в університеті зачитується творами Тараса Шевченка, Івана Франка, Юрія Федьковича та переймається ідеями Михайла Драгоманова. На його ідейно-патріотичні світоглядні погляди вплинуло спілкування з Осипом Маковеєм, який підтримав літератора-початківця. Його твори зацікавили Василя Сімовича та подобалися Лесі Українці.

Від 1891 р. перші ліричні вірші друкують львівські та чернівецькі часописи «Бесѣ да», «Православная Буковина», з 1894 р. – журнал «Зоря» та газета «Буковина». В 1894 р. Т. Галіп прийшов до читача з низкою ранніх поетичних творів. Його поетичний доробок подано у двох збірках: «Думки та пісні» (Чернівці, 1901) і «Дика рожа» (Станиславів, 1919). Кілька віршів уміщено в антології «Акорди» (Львів, 1903) та «Українська муза» (Київ, 1908). П’ять віршів для російського читача переклав Павло Грабовський і вніс до збірки «Песни Украины» (1898). У 2001 р. буковинський письменник Мірча Лютик переклав низку поезій Т. Галіпа румунською мовою. Сучасний читач може ознайомитися з п’ятнадцятьма його прозовими творами, поемою «Вибір стану» та поезією у прозі «Над Дністром» у першій книзі двотомника «Письменники Буковини» (Чернівці, 2001). У 1894 р. Т. Галіп дебютує на шпальтах чернівецької «Буковини» з першим своїм публіцистичним нарисом «Коло груби». Пізніше друкував талановиту публіцистику, яка нашими сучасниками характеризується як віддзеркалення проблем українства кін. ХІХ – поч. ХХ ст. Яскравими є його публіцистичні статті про громадсько-політичні, соціально-економічні та культурно-освітні проблеми українців Буковини, які публікувалися на шпальтах «Народної справи» та «Громадянина». У 1895 р. дебютував у чернівецькій «Буковині» з новелою «Чужинець» та з першою повістю «Перші зорі», на яку Іван Франко написав відгук, а Агатангел Кримський – рецензію. Увага до творчості 22-річного студента правничого факультету Чернівецького університету з боку таких визнаних літературних авторитетів – факт уже сам собою промовистий. У 1895 р. в «Недїлі» – ілюстрованому додатку до «Буковини» – опублікував статтю «Повстанє українсько-русского письменництва».

Попри літературну діяльність вів успішну адвокатську практику. «Метушня адвокатського життя не сприяє літературній праці», читаємо в його автобіографії. Однак молодий адвокат зумів поєднати письменницький талант з професійною діяльністю. В 1900 р. видав популярну юридичну книгу «Домашній писар» як збірку взірців юридичного оформлення документів та листів. В той самий час, сповнений прагненням прислужитися українській справі, бере активну участь в українському національному житті Буковини. Під впливом Івана Франка формуються його радикальні суспільно-політичні погляди. Працює з прогресивною пресою, бере участь у діяльності літературно-громадських організацій та публікується у виданнях «Буковина», «Рідний край», «Літературно-науковий вістник», «Народна справа» та «Громадянин». Активною є його громадська діяльність: наприкінці 90-х рр. ХІХ ст. збирає кошти для чернівецького товариства «Руський народний дім»; активно долучається до відзначення 100-літнього ювілею «Енеїди» Івана Котляревського; виступає на «Федьковичевих святах», вважаючи Юрія Федьковича першим свідомим українцем і демократом на Буковині; збирає кошти на спорудження пам’ятника Тарасові Шевченкові в Києві та надгробка ідейному побратимові Михайлу Драгоманову, борцеві за національне відродження М. Ковалевському (зведенням надгробка опікувався особисто). У травні 1905 р. зібрав у Вижниці народне віче, на якому піддав гострій критиці політику депутатів до парламенту за недемократизм і за зловживання становищем у власних інтересах. Для новоствореної восени 1905 р. Народно-демократичної партії під назвою «Національна Рада русинів на Буковині» спільно з Левом Когутом пише програму, в якій наголошується на необхідності підтримувати й зміцнювати національну силу, єдність і самостійність українського народу, забезпечити вільне вживання української мови в діловодстві, школах, церквах. Активно підтримує боротьбу за відкриття українського університету у Львові, яка з новою силою спалахнула в 1905–07 рр. Виступаючи 27 січня 1907 на вічі, він, зокрема, висловив переконання, що це одна з найважливіших справ національного розвитку на всіх західноукраїнських землях.

За політичними світоглядними орієнтирами під час навчання входив до студентської русофільської громади, дописував до часопису «Бесѣ да». Під впливом ідей Михайла Драгоманова відійшов від москвофільства, належав до засновників, а у червні 1907 р. став очільником Української радикальної партії Буковини, членами якої були здебільшого молоді інтеліґенти, які виступали проти експлуатації та підтримували страйкову боротьбу. Закликаючи українське громадянство Буковини до згуртування в сильну партію, він доступно формулює її завдання: «Це партія, що виступає гостро проти всякої кривди, хоче дійти до її кореня і ту кривду знищити, а натомість хоче до кореня переробити увесь лад на добро робочим людям».

Друкований орган партії – «Народна справа» (1907–08) виходив на кошти та за редакцією Т. Галіпа. У вміщуваних у газеті публікаціях висвітлюється життя української громади Буковини, а також публікуються статті як місцевих авторів, так і авторів з цілої України. Продовженням «Народної справи» стала газета «Громадянин» (1909–11), в якій серед інших друкувалися його публіцистичні статті, що були націлені на пробудження національної самосвідомості та громадянської активності українського люду.

Теодот Галіп активно займався поширенням січового руху на Буковині з часу заснування 2 листопада 1902 р. у м. Кіцмані першого товариства «Січ» на Буковині, організатор буковинських «Січей», а з 1907 р. очолював «Союз Січей» на Буковині. За його керівництва активізувалася діяльність січовиків щодо ліквідації неписьменності, регулярно проводилася читання і обговорення українських часописів, щонеділі відбувалися пожежно-гімнастичні курси. У квітні 1907 р. «Союз Січей» розпочав видавати неперіодичний часопис «Вісти з Січи». Брав участь в урочистому Січовому святі 31 травня 1909 р. у Коломиї, влаштованому з нагоди 200-ліття Полтавської битви й присвяченому Іванові Мазепі.

Обраний у 1911 р. послом Буковинського крайового сейму, звинувачує цісарські власті в байдужості до запитів селянства. У цей самий час викладає на курсах вищої народної освіти ім. Степана Смаль-Стоцького. Під час Першої світової війни у складі австрійської армії воював на фронті. З розпадом Австро-Угорської імперії повернувся до Чернівців. Брав активну участь у суспільно-політичному житті краю: був головою товариства «Українська воля», членом усіх культурно-освітніх українських товариств у Чернівцях, організував Буковинське віче (1918), на якому, зокрема, проголошено приєднання північної Буковини до України.

Після окупації Буковини румунськими військами як делегат Українського крайового комітету їде до Києва з метою роз’яснення урядові Української народної республіки (УНР) політичної ситуації на Буковині. Невдовзі переходить на службу до МЗС УНР (кінець 1918 – 1920 р.) та на одній з ключових нарад разом з відомими вченими і політиками – професорами Овксентієм Богаєвським, Богданом Кістяківським, Отто Ейхельманом, міністром Миколою Василенком, отаманом Сливинським, а також Сергієм Шульгіним, Надією Суровцевою, Суховерським та іншими – висловився за приєднання Криму до України. Нещодавно, завдяки пошукам відомого конституціоналіста Петра Стецюка, надбанням громадськості та наукової спільноти став підготовлений Теодотом Галіпом законопроект «Основні права і обов’язки українських громадян». На думку дослідника, цей законопроект задумувався як проект конституційного закону, а, можливо, навіть і як складова майбутньої Конституції УНР. Особливістю цього законопроекту є підкреслене ставлення його автора до конституційно-правового статусу сім’ї, її значення для майбутньої Української держави, піклування про українську молодь, закріплення права українських громадян на працю і соціальний захист. На думку П. Стецюка, така особлива увага Теодота Галіпа до проблем материнства, становища і подальшої долі молоді, робітників, зокрема їхнього права на працю і на соціальний захист, помітно підсилила б соціальний характер майбутньої Української держави, в такий спосіб наблизивши її до конституційних держав Європи.

У 1919 р. стає членом делегації УНР на Мирну конференцію в Парижі і працює у відділі преси делегації. В 1920 р. працював на посаді радника дипломатичної місії УНР у Римі, а згодом – керівником місії, уклав чисельні меморандуми про боротьбу України за свою державність і передав їх у посольства різних країн. У цей час він спільно з маркізом Франческіні заопікувався виданням італійською мовою книги «Італія і Україна». Дописи з Риму надсилав до «Української трибуни» (Варшава, 1921–22).

Повернувшись до Відня, входив до складу Директорії УНР (листопад 1921 – грудень 1922). До весни 1923 р. продовжував жити у Відні як звичайний еміґрант. Творчий набуток еміґрантського періоду – повість-хроніка «Нерівна гра», в якій автор прагне осмислити події на Буковині напередодні Першої світової війни. Навесні 1923 р. переїхав до м. Хуста. Тут відновлює свою адвокатську практику, співпрацює з редакцією газети «Русин», яка виходила в Ужгороді, пише статті на актуальні політичні та економічні теми, а також займається педагогічною та науковою діяльністю, зокрема бере участь у роботі Українського наукового з’їзду в Празі (1926), де виступає з рефератом про звичаєве спадкове право на Верховині. В 1927 р. завершує правничу розвідку «Про участь громадянства в карнім судочинстві», в якій подає свої міркування щодо необхідності реформування суду присяжних. У 1929 р. в «Науковому збірнику товариства «Просвіта» в Ужгороді опубліковано його ґрунтовне дослідження «Звичаєве спадкове право на Верховині яко джерело діючого права». В різні часи читав лекції з кримінального права на факультеті права та суспільних наук Українського Вільного Університету в Празі, був членом Українського правничого товариства в Ч.С.Р.

Брав активну участь у підготовці «Української Загальної Енцикльопедії», до якої написав низку статей, зокрема багату на буковинознавчий матеріал статтю «Буковина в 1849–1914». У Хусті творить свою третю повість «Панки і підпанки», в якій описані події напередодні світової війни. В цей період його прозові твори друкували «Канадійський Фармер» (1928. – Ч. 28–36) та чернівецький «Час» (1937. – 5 січ. – 10 лют.). Ліричний цикл віршів «Хризантеми» вмістив 1934 р. львівський часопис «Назустріч», мемуари «З моїх споминів» публікувалися у «Краківських вістях» (1943). У березні 1939 р., перед наступом угорських військ на Хуст, виїхав у м. Брно.

Дружина та єдиний син Т. Галіпа померли в період його перебування на вимушеній еміґрації у Хусті (1923).

Теодот Галіп помер 6 квітня 1943 р. у м. Брно (Чеська Республіка), там і похований.

До творчої спадщини Теодота Галіпа належать його мемуари «З моїх споминів», більша частина яких уперше побачила світ у «Краківських вістях» (7.03.–14.04.1943), а до сучасного читача повна версія його спогадів потрапила через публікацію в «Буковинському журналі». Його поезія та прозові твори друкувалися, починаючи від 1891 р. у чернівецьких. львівських, варшавських та канадських часописах.

Творчість Т. Галіпа виїмково представлена сучасникам завдяки публікаціям його поетичних добірок у перевиданнях антологій: «Акорди» (1992), «Українська Муза» (1993) та циклу віршів «Хризантеми» (1999).

Життєписна інформація Т. Галіпа вміщена в «Енциклопедії українознавства», «Encyclopedia of Ukraine», «Енциклопедії сучасної України», «Українській загальній енцикльопедії», «Українській літературній енциклопедії», а також у енциклопедичному словнику «Українська журналістика в іменах» (В. Парубій, Н. Брайлян). У періодиці 1990-х рр. вміщено портретно-оглядові статті М. Івасюка та Ф. Погребенника про адвоката. Участь Т. Галіпа в національному русі українців Буковини поч. ХХ ст. розкрито в монографії О. Добржанського; мовних аспектів його творчості торкнулася Л. Тарновецька-Ткач. Про життєвий і творчий шлях Т. Галіпа є ґрунтовна стаття Б. Мельничука в хрестоматії «Письменник Буковини».

Діяльність Т. Галіпа у діяльності товариства «Січ» розкрито у дослідженнях М. Гуйванюка про січовий рух у Галичині та Буковині. Громадській та дипломатичній діяльності Т. Галіпа присвячена стаття П. Брицького. Його законопроект «Основні права і обов’язки українських громадян» стали предметом наукового дослідження науковців-конституціоналістів П. Стецюка, Н. Стецюк та Н. Єфремової. Партійна діяльність Т. Галіпа описана у науковому дослідженні О. Яремко про політичні партії Буковини.

Найґрунтовніший життєпис та дослідження творчої спадщини Теодота Галіпа, як письменника, поета, публіциста, громадсько-культурного діяча, правника та дипломата, написала О. Колодій: «І серця мого кров прийми!..» (2008). Цій авторці належить тема наукового дослідження «Теодот Галіп: життя і творчість» (2006).

7 травня 2003 р. заходами Українського товариства охорони пам’яток у Чернівцях на стіні будинку (вул. Івана Франка, 3), в якому жив і працював Теодот Галіп, відкрито меморіальну таблицю з таким написом: