Література. Арсенич П. Захисник Степана Бандери / Петро Арсенич // Галичина

Арсенич П. Захисник Степана Бандери / Петро Арсенич // Галичина. – 1998. – 31 січ.

Бедрій А. Борець і мученик за Україну – Д-р Володимир Горбовий / Анатоль Бедрій. – Дрогобич: Відродження, 1995. – 88 с.

Борис М. Великий мученик за волю України / М. Борис // Нескорена Долинщина. – Івано-Франківськ, 2002. – С. 394–401.

Борис М. Великий мученик за волю України / М. Борис // Перевал. – 2003. – № 3/4. –С. 85–93.

В. С-к. Завжди незламний: (80-річчя д-ра Володимира Горбового) // Свобода, 1979. – 27 січ, 30 січ.

Вардзарук Л. Борець, правник, ідеолог // Вардзарук Л. Дорога до безсмертя / Лук’ян Вардзарук. – Івано-Франківськ, 2003. – С. 72–93.

Варшавський акт обвинувачення Степана Бандери та товаришів / [упоряд. Микола Посівнич]. – Львів, 2005. – 200 с.

Володимир Горбовий // Гаврилів Б. Історичні постаті Івано-Франківщини / Богдан Гаврилів, Ігор Миронюк. – Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2010. – С. 52

Гловацький І. Ю. Українські адвокати у політичних судових процесах у Східній Галичині (19121–1939 рр.) / І. Ю. Гловацький. – Львів: Тріада плюс, 2003. – 348 с.

Горбовий Володимир // Андрухів І. О. Українські правники у національному відродженні Галичини: 1848–1939 рр. / Андрухів І. О., Арсенич П. І. – Івано-Франківськ, 1996. – С. 32–33.

Горбовий Володимир // Гловацький І. Ю. Українські адвокати Східної Галичини (кінець XVIII – 30-ті роки ХХ ст.) / Гловацький І. Ю., Гловацький В. І. – Львів, 2004. – С. 74–75.

Горбовий Володимир // Енциклопедія історії України. – К., 2004. – Т. 2. – С. 160–161.

Горбовий Володимир // Енциклопедія українознавства. Словникова частина / Під ред. В. Кубійовича. – Перевидання в Україні.– Львів, 1993. – Т. 2. – С. 411.

Горбовий Володимир // Кульчицький В. С. Українська юриспруденція в персоналіях / Кульчицький В. С., Вівчаренко О. А., Бойко І. Й. – Івано-Франківськ, 1995. – С. 11.

Горбовий Володимир // Ярич І. 100-ліття в обличчях. Долина, Болехів, околиці: біографічний довідник / І. Ярич. – Івано-Франківськ, 2003. – С. 61–66.

Забілий Р. Діяльність Української Військової Організації на Долинщині в 1920–1929 роках / Руслан Забілий // Український визвольний рух. – Львів: Ін-т українознав. ім. І. Крип’якевича НАН України, 2008. – Зб. 12. – С. 5–22.

Кічак І. Доктор Володимир Горбовий / Ігор Кічак // Коломийська правда. – 2010. – 10 лют.

Книш З. Варшавський процес ОУН: на підложі польсько-українських відносин тієї доби / Зиновій Книш. – Торонто, 1986. – Т. І. – 674 с.

Липовецький С. Адвокат Бандери: виповнюється 110 років від дня народження Володимира Горбового, захисника Бандери на політичних процесах / Святослав Липовецький // Березіль. – 2008. – № 11/12. – С. 18.

Муравський В. Горбовий Володимир / Володимир Муравський // Енциклопедія Львова. – Львів: Вид-во «Літопис», 2007. – Том 1: А–Г.– С. 550.

Оцим доводжу до Вашого відома, що мені загрожує голодова смерть – пише Володимир Горбовий до В. Щербицького // Свобода, 1979. – 3 берез.

Скарга 82-річного д-ра В. Горбового (до Голови Президії Верховної Ради СРСР Брежнєва, 8 вересня 1979 р.) // Шлях Перемоги, 1980. – Чис. 5 (1347). – 3 листоп.

Смерть Володимира Горбового // Вісник репресій в Україні / редактор-упорядник Надія Світлична. – Нью-Йорк, 1984. – Випуск 7/8. – С. 1–2.

Юсип Д. Володимир Горбовий / Д. Юсип // Юсип Д. Дзвони Чумацького Шляху. – Івано-Франківськ, 2007. – С. 77–101.

Юсип Д. «Присягаю перед Всемогутнім Господом Богом» / Д. Юсип // Юсип Д. Ця Богом послана Голгофа. – Івано-Франківськ: Нова Зоря, 2000. – С. 8–34.

Horbovy Volodymyr // Encyclopedia of Ukraine. – Toronto; Buffalo; London. – 1984. – Vol. II: G–K. – P. 220.

80-year-old ex-politic prisoner fears starvation, seeks emigration // The Ukrainian Weekly. – 1979. – March 11.

Volodymyr Horbovy, nationalist leader, died in Ukraine at 84 // The National Tribune. – 1984. – July 22.

Report death of Volodymyr Horbovy: defended Bandera in 1935 // The Ukrainian Weekly, 1984. – June 17.

Віктор Штець. Портрет Романа Дашкевича. 90х70, полотно, олія, 2008.

Портрет написаний для проекту «Українці в світі» (виставка відбулась у м. Києві, в Українському домі, 26 липня 2008 р.

Публікується вперше.

Це треба перенести униз сторінки як примітка

Дашкевич Роман-микола Іванович (РОМАН де КОРИБУТ ДАШКЕВИЧ) (псевд. і крипт. – Р. Давний, Р. Д., Дашк., Луговик з-за Потока, Л. з П., Луговик, Січовик та ін.) (6.12.1892, с. Тустановичі, тепер частина м. Борислава Львівської обл. – 12.01.1975, м. Куфштайн, Австрія) – адвокат, доктор права, громадсько-політичний та військовий діяч, голова товариства «Луг» (1925–39), генерал-хорунжий Армії Української народної республіки.

DASHKEVYCH ROMAN (ROMAN De. KORYBUT DASZKEWYCZ) (pseudonym – R. Davniy, R. D., Dashk., Lugovyk over the Potik, L. from P., Sichovyk and others) (6.12.1892, Tustanovychi, now a part of Borislav, Lviv reg. – 12.01.1975, Kufstein, Austria) – advocate, Doctor of Law, socio-political and military activist, head of the society «Luh» (1925–39), lieutenant-general of the Army of the Ukrainian National Republic.

Народився в с. Тустановичі, тепер частина м. Борислава Львівської обл. У 1911 р. після закінчення Української чоловічої академічної гімназії в Перемишлі разом з Іваном Чмолою вирушив у ознайомлювальну подорож Наддніпрянщиною. Побувавши в Моринцях, Каневі та Чернечій горі, юнаки ще більше утвердилися в необхідності боротьби за незалежну Українську державу. В 1911–14 рр. навчався на юридичному факультеті Львівського університету. В студентські роки брав активну участь в українському громадському та освітньому русі в Галичині, був членом правління українських студентських товариств «Українська Академічна Громада» й «Український Студентський Союз».

На цей час припадає початок його довголітньої співпраці з Євгеном Коновальцем, з яким при філії львівської «Просвіти» заснували просвітній гурток. До нього залучили 70 студентів, які щонеділі виїжджали у села і виступали з доповідями у читальнях «Просвіти». Після ухвали «Українського Студентського Союзу» розгорнути військовий вишкіл української молоді Роман Дашкевич вступив у 1912 р. до таємного стрілецького гуртка під проводом Івана Чмоли; у березні 1913 р. став кошовим «Повітової Січі» у Львові; а 24 січня 1914 р. – кошовим «Українських Січових Стрільців ІІ», організовував військовий вишкіл молоді. У підпорядкуванні кошового було понад 300 стрільців, які склали присягу й отримали відзнаку «Воля або смерть!».

На початку Першої світової війни мобілізований (липень 1914) до австрійської армії. У 1915 р., будучи старшиною артилерії австрійської армії, потрапив у російський полон й інтернований в Сибір та Забайкалля. Після Лютневої революції в Росії (1917) втік з табору військовополонених і дістався до Києва. Восени 1917 р. спільно з Євгеном Коновальцем, Іваном Чмолою, Григорієм Лисенком, Федором Черником та ін. розгорнув активну діяльність щодо створення Галицько-Буковинського Куреню. В січні 1918 р. було сформовано І курінь січових стрільців під командуванням Євгена Коновальця – найбільш боєздатну військову частину Центральної Ради, в якому Р. Дашкевич став командиром Гарматної батареї і очолив Стрілецьку раду. У січні – лютому 1918 р. батарея брала участь в запеклих боях з червоноармійськими частинами, які рвалися до Києва, а в березні 1918 р. – у визволенні міста з-під більшовицької окупації. Після встановлення в Україні влади гетьмана Павла Скоропадського і роззброєння німецьким командуванням куреню, Дашкевич сформував стрілецьку батарею при Запорозькому гарматному полку, який розташовувався на Харківщині.

Наприкінці серпня 1918 р. Роман Дашкевич командував гарматною батареєю у складі відновленого полку січових стрільців у м. Білій Церкві. У березні 1919 р. з утворенням Корпусу січових стрільців у м. Проскурові (тепер – м. Хмельницький) у чині полковника командував Гарматною бригадою Армії УНР. На початку грудня Корпус саморозпустився, і він разом з багатьма вояками Армії УНР опинився на еміґрації (в Чехословаччині та Австрії). Тут написав нарис «Початки Українських січових стрільців» та під псевдонімом Р. Давний – книгу «Про Січових Стрільців», які є першими оглядами історії цього збройного формування. Брав участь у засіданні Стрілецької ради в Празі (Чехія), де Євген Коновалець виклав план створення Української військової організації (УВО). За завданням УВО у 1921 р. переїхав до Львова для закінчення правничих студій. У 1921 р. закінчив навчання на юридичному факультеті Львівського університету. Тут у 1922 р. здобув ступінь доктора права. Однорічну судову практику відбував у повітових судах та Окружному суді Львова (18.10.1922 – 18.10.1923). Стажування, як кандидат в адвокати, проходив у канцелярії Лева Ганкевича (1923–28) з правом бути оборонцем у кримінальних справах (від 29.09.1926). Свідоцтво голови апеляційного суду у Львові про складання адвокатського іспиту і підписання присяги адвоката отримав 17 грудня 1928 р. Спочатку працював в адвокатській канцелярії Лева Ганкевича, а згодом відкрив власну адвокатську канцелярію. Професійну діяльність адвоката поєднував з активною громадсько-політичною. Згідно з програмними завданнями УВО, у 1921–22 рр. відновив діяльність українського спортивно-протипожежного товариства «Січ», його обрали кошовим товариства «Повітова січ», був видавцем та відповідальним редактором відновленого видання «Січові вісти» (1922–24). Заборона польською владою (травень 1926) діяльності товариства «Повітова січ» змусила його шукати нові організаційні форми патріотичного виховання української молоді. Завдяки його зусиллям створено парамілітарне товариство «Луг» (1926), яке стало діяльною організаційною формою патріотичного виховання молоді в умовах жорсткого окупаційного режиму, проведення шовіністичною польською владою агресивної політики, спрямованої на полонізацію українського населення. За активну українську громадську діяльність польська влада неодноразово висувала проти Р. Дашкевича звинувачення щодо «порушення громадського спокою» за виступи на вічах Української радикальної партії. Його активна українська громадська діяльність, а також фахова адвокатська діяльність, яка в переважній більшості була пов’язана з захистом українців – членів лугових організацій, учасників радикальних віч, детально описувалася в тогочасній українській пресі Галичини. Так, упродовж липня – жовтня 1925 р. відбувався судовий процес над Романом Дашкевичем, Остапом Павловим, Матвієм Стаховим та Іваном Копачем, яких звинувачували в порушенні громадського спокою на вічах Української радикальної партії. Р. Дашкевича, зокрема, звинувачували в тому, що у виступі на вічі він вказав на недостатність свободи преси, на несправедливе правління державних органів, а найбільшим злочином було те, що він закликав до сильної організації Української радикальної партії з метою боротьби проти несправедливості польської влади. Захисниками на цьому процесі були адвокати Лев Бачинський, Степан Брикович, Іван Волошин, Лев Ганкевич, Іван Кіцула та Іван Новодворський, які домоглися виправдального вироку.

У жовтні 1926 р. вийшов з Української соціалістично-радикальної партії (УСРП), у зв’язку з незгодою підпорядкувати «Луг» партійній організації. Був видавцем і редактором нового часопису «Вісти з Лугу» (1926–39), органу товариства «Луг», перше число якого вийшло 25 липня 1926 р. Станом на 1929 р. у Галичині налічувалося понад 800 осередків, однак після хвилі репресій 1930 р. залишилося приблизно 500, які охоплювали майже 50 тис. членів. Старанням Р. Дашкевича видані посібники, зокрема «Підручник для руханково-пожарничих Січей та Лугів» (1926), в якому автори так описували місію товариства: «Луг» має викорінити підле почуття рабства, а молодих людей виховати в гордих членів української нації, гордих за свою культуру, свою історію, свої змагання... має виховати українську несвідому масу в українську націю».

Р. Дашкевич багато зробив для збереження та розбудови «Лугу», очолив його головний орган – «Великий Луг», став ініціатором та організатором проведення щорічних крайових та повітових лугових свят-фестин. Будучи видавцем та редактором часописів «Січові вісти», а потім «Вісти з Лугу», був автором більшості матеріалів організаційного й ідейного характеру; спогади про визвольні змагання, статті про стан і перспективи розвитку лугових організацій публікувалися в цих виданнях.

З початком Другої світової війни залишив (26.09.1939) Львів та виїхав на територію Польщі, яка була окупована німцями. У 1941–43 рр. перебував у Львові, працював адвокатом на підставі тимчасового дозволу, який був виданий 18.10.1941 р. відділом юстиції Генерального Губернаторства дистрикту Галичина. Наприкінці 1943 р. еміґрував до Австрії (Гізінґен, Ляндек, Куфштайн). Попри важку працю на текстильній фабриці, за його ініціативи українська громада зорганізувала у травні 1945 р. культурно-релігійне Товариство св. Андрея ім. митрополита Андрея Шептицького, головою якого в 1946–50 рр. був Р. Дашкевич. У 1950 р. поселився в таборі для переміщених осіб у м. Куфштайні, після ліквідації якого залишився жити в цій місцевості. Займався пасічництвом та продовжував брати участь у житті української громади, читав лекції з історії українським дітям у школі, підтримував зв’язки з представниками уряду УНР в екзилі та послідовниками УВО – ОУН, вів чисельне листування, написав спогади «Початки Українських Січових Стрільців» та «Артилерія Січових Стрільців у боротьбі за Золоті Київські ворота», які у 1950-х – на початку 1960-х років публікували діаспорні часописи «Народна воля» (США) та «Вільне слово» (Канада). Нагороджений Державним Центром УНР в екзилі «Хрестом Симона Петлюри» (приблизно 1936–37 р.) та Президентом УНР в екзилі «Воєнним Хрестом Армії УНР» (25.09.1960 р. №14). На еміґрації Романові Дашкевичу було присвоєно звання генерал-хорунжого Армії УНР. 14 липня 1920 р. у Відні одружився з Оленою Степанів, у подружжя народився син Ярослав, згодом відомий історик (13.12.1926 – 25.02.2010).

«Відданий душею ідеї визволення України, ідеаліст, невтомний робітник на народній ниві, справжній народолюбець, демократ у повноту того слова значенні, він майже не мав свого особистого життя. Ввесь свій час, вільний від фахової праці, віддавав українській молоді, виховуючи її в лицарському дусі, нав’язуючи до народно правних ідеалів і тенденцій Запорозької Січі, що їх втілював у життя… Як великий ентузіаст, організатор і активний фронтовик, генерал-хорунжий д-р Роман Дашкевич перейде до історії організації української збройної сили та наших визвольних змагань як один із заслужених патріотів землі української», – так красномовно згадує про Романа Дашкевича Іван Дурбак.

Роман Дашкевич помер 11 січня 1975 р., похований у м. Куфштайні (Австрія). На надмогильному пам’ятнику – напис: