Література. Андрух І. Січові стрільці у корпусі генерала Натієва / Андрух Іван // Літопис Червоної Калини

Андрух І. Січові стрільці у корпусі генерала Натієва / Андрух Іван // Літопис Червоної Калини. – Львів, 1930. – Чис. 4. – С. 8; Чис. 5. – С. 15, 17. – Передрук: Олена Степанів – Роман Дашкевич: спогади і нариси... – С. 545.

Батько відомого історика: (Генерал-хорунжий Роман Дашкевич) // Літопис Червоної Калини. – Львів, 1935. – Чис. 6. – С. 4.

Герчанівський Д. Початки Січових стрільців / Дмитро Герчанівський // Вісті комбатанта. – Торонто; Нью-Йорк, 1967. – Чис. 2 (27). – С. 30–31, 34.

Дашкевич Р. Некролог // Вісті Комбатанта. – Нью-Йорк, 1975. – Чис. 5. – С. 51–52.

Дашкевич Роман // Гловацький І. Ю. Українські адвокати Східної Галичини (кінець XVIII – 30-ті роки ХХ ст.) / Гловацький І. Ю., Гловацький В. І. – Львів, 2004. – С. 76.

Дашкевич Роман // Енциклопедія українознавства. Словникова частина / за ред. В. Кубійовича. Перевидання в Україні. – Львів, 1993. – Т. 2. – С. 490.

Дашкевич Роман-Микола Іванович // Офіцерський корпус Армії УНР (1917–1921). Ч. 1. – К.: Темпора, 2007. – С. 133–134.

Дашкевич Роман // Підкова І. Довідник з історії України / Ігор Підкова, Роман Шуст. – Львів, 1993. – С. 171–172.

Дашкевич Роман // Українська державна чоловіча гімназія у Перемишлі, 1895–1995. – Дрогобич, 1995. – С. 143–144.

Дашкевич Роман // Українська загальна енциклопедія: в 3 т. / за ред. І. Раковського. – Львів; Станиславів; Коломия, 1930. – Т. 1. – С. 1018.

Дашкевич Роман-Микола Іванович // Збройні сили України першої пол. ХХ ст. Генерали і адмірали / Ін-т українознав. ім. І. Крип’якевича НАН України / Литвин М. Р., Науменко К. Є. – Харків: Вид-во «Сага», 2007. – С. 75.

Дашкевич Роман-Микола Іванович // Генералітет українських визвольних змагань: біограми генералів та адміралів українських військових формацій першої половини ХХ століття / Ін-т українознав. ім. І. Крип’якевича НАН України / Колянчук О. М., Литвин М. Р., Науменко К. Є. – Львів, 1995. – С. 62.

Дашкевич Я. Генерал Роман Дашкевич / Ярослав Дашкевич // Україна: Наука і культура. – Київ, 1994. – Вип. 28. – С. 42–43. – Передрук: Олена Степанів – Роман Дашкевич: спогади і нариси... – С. 565–568.

Дашкевич Я. Генерал Роман Дашкевич // Дашкевич Я. Постаті: нариси про діячів історії, політики, культури. – 2-ге вид., виправл. й доп. / Ярослав Дашкевич. – Львів, 2007. – С. 588–590.

Думін О. Мотовилівський бій: (критичні зауваги до його історії) / Осип Думін // Історичний календар-альманах на 1929 рік. – С. 51–64.

Дурбак І. Генерал-хорунжий д-р Роман Дашкевич / Іван Дурбак // Олена Степанів – Роман Дашкевич: спогади і нариси... – С. 555–556.

Карпинець І. Участь бувших учнів Перемиської української гімназії в українській визвольній війні / Іван Карпинець // Олена Степанів – Роман Дашкевич. Спогади і нариси... – С. 543–544.

Курдидик А. Ген. д-р. Р. Дашкевич – чергова варта / Анатоль Курдидик // Новий шлях. – Вінніпег, 1975. – Чис. 5. – С. 1. – Передрук: Олена Степанів – Роман Дашкевич: спогади і нариси... – С. 557–558.

Литвин М. Р. Дашкевич Роман-Микола Іванович / Литвин М. Р., Науменко К. Є. // Енциклопедія історії України. – К.: «Наукова думка», 2004. – С. 295–296.

Мартинець С. За гроші родини – кріси й мундири: на Личаківському цвинтарі перепоховали останки генерала УНР Романа Дашкевича / Світлана Мартинець // «Україна Молода». – 2008. – № 112. – 19 черв.

Нечай С. Вражіння з лугового свята / Семен Нечай // Тризуб. – Париж, 1935. – Чис. 39. – С. 2–7. – Передрук: Олена Степанів – Роман Дашкевич: спогади і нариси... – С. 547–551.

Плаксій М. Спомини про д-ра Р. Дашкевича / Микола Плаксій // Свобода. – Джерзі-Ситі; Нью-Йорк, 1995. – Чис. 72. – С. 2. – Передрук: Олена Степанів – Роман Дашкевич: спогади і нариси... – С. 553–554.

Олена Степанів – Роман Дашкевич. Спогади і нариси / Упоряд. Г. Сварник, А. Фелонюк; Львівське відділення ІУАД ім. М. С. Грушевського НАНУ. – Львів: Літературна агенція «Піраміда», 2009. – 632 с.

Сварник Г. Дашкевич Роман / Галина Сварник // Енциклопедія Львова. – Львів: Вид-во «Літопис», 2008. – Том 2: Д–Й. – С. 25–27.

Сварник Г. Дашкевич Роман-Микола / Галина Сварник // Українська журналістика в іменах: матеріали до енциклопедичного словника / НАН України, ЛНБ ім. В. Стефаника, НДЦ періодики; наук. консультант Я. Р. Дашкевич; за ред. М. М. Романюка. – Львів, 1996. – Вип. 3. – С. 9–104.

Сварник Г. Роман Дашкевич – редактор часописів «Січові вісти» та «Вісти з Лугу» / Галина Сварник // Олена Степанів – Роман Дашкевич: спогади і нариси... – С. 559–564.

Сушко Р. Коростишівські семінаристи / Роман Сушко // Історичний календар-альманах Червоної Калини на 1930 рік. – Львів; Київ, 1929. – С. 23. – Передрук: Олена Степанів – Роман Дашкевич: спогади і нариси... – С. 540.

Тинченко Я. Ю. Українське офіцерство: шляхи скорботи та забуття, 1917–1921 роки. / Я. Ю. Тинченко. – Київ, 1995. – С. 182–184.

Товариство «Повітова Січ» у Львові // Гей там на горі «Січ» іде!: пропам’ятна книга «Січей» / зібрав і упорядкував Петро Трильовський. – Едмонтон, 1965. – С. 230–249.

Трильовський К. Відновлення січової роботи в Галичині: (оригінальна допись з Відня) / Кирило Трильовський // Народне слово. – Пітсбург, 1923. – Чис. 50. – С. 4–5. – Передрук: Олена Степанів – Роман Дашкевич: спогади і нариси... – С. 546.

Трильовський П. Роман Дашкевич – кошовий «Повітової Січі» і товариства «Українські січові стрільці ІІ» у Львові (спогад) / Петро Трильовський // Олена Степанів – Роман Дашкевич: спогади і нариси... – С. 537–538.

Фелонюк А. Симон Петлюра у спогадах і публіцистиці Романа Дашкевича / Андрій Фелонюк // Діаспора як чинник утвердження держави Україна у міжнародній спільноті. Українська діаспора у світовій цивілізації: тези доп. другої міжнар. наук.-практ. конф. 18–20 червня 2008 року, м. Львів, Україна. – Львів, 2008. – С. 276–277.

Удовиченко О. Україна у війні за державність: історія організації і бойових дій Українських збройних сил, 1917–1921 / Олександр Удовиченко. – Вінніпег, 1954.

Dachkevych Roman // Encyclopedia of Ukraine. – Toronto; Buffalo; London. – 1984. – Vol. I: A–F. – P. 649.

Daszkewycz Roman (Дашкевич Роман Іванович) // Ukraiń scy generał owe w Polsce emigranci polytyczni w latach 1920–1939: Sł ownik biograficzny. – Przemyś l, 2004. – S. 89–91.

ДМИТРІЄВ (ДМИТРЕНКО) МИКОЛА АНДРІЙОВИЧ (псевд. і крипт. – Слобожанин, М. Д.) (10.04.1867, м. Харків – 6.07.1908, с. Яреськи, тепер Шишацького р-ну Полтавської обл., похований у Полтаві) – адвокат, громадсько-політичний та культурно-освітній діяч, публіцист, видавець, редактор.

DMYTRIEV MYKOLA (pseudonym – Slobozhanyn, M. D.) (10.04.1867, Kharkiv – 06.07.1908, Yares’ky, now Shyshatskyy dist., Poltava reg., buried in Poltava) – advocate, socio-political, cultural and educational activist, publicist, publisher, editor.

Народився 10 квітня 1867 р. у м. Харкові. Початкову освіту здобув удома, згодом навчався у Харківській гімназії. У гімназійні роки на формування його світоглядних орієнтирів великий вплив мав Олександр Олександрович Русов – відомий діяч старої «Громади», статистик та етнограф.

Після закінчення гімназії правничу освіту здобув у Харківському університеті (1887–1892). Під час навчання адміністрація університету русифікувала його прізвище, змінивши з Дмитренка на Дмитрієв. Під час літніх канікул мандрував з товаришами по селах, вивчав життя, побут і традиції українського селянства. Ще студентом чітко усвідомив, що його покликання – служіння народові. У 1892 р. після закінчення університету М. Дмитрієв проходив військову службу в Полтаві. У 1893 р., звільнившись з війська, виїхав працювати правником у цукрових магнатів Харитоненків у Сумському повіті Харківської губернії. У серпні 1894 р. йому запропонували посаду секретаря «Полтавських губернських відомостей», і він переїхав до Полтави. Згодом залишає роботу в газеті і займається адвокатською діяльністю.

Публічні виступи М. Дмитрієва в судових процесах на захист бідних селян, пристрасні публіцистичні статті з актуальних проблем суспільного життя зробили його не тільки відомим адвокатом, але і громадським діячем Полтави. Селяни називали його «своїм адвокатом», а газети того часу писали: «Бувши присяжним повіреним, він давав широку, часто зовсім дармову поміч бідним людям…». Виступав у суді захисником селян, які брали участь у революційних подіях 1905 року. Відомий судовий процес, в якому брав участь адвокат Дмитрієв, – справа братів Скитських, яких звинувачували у вбивстві секретаря Полтавської Духовної консисторії Комарова; чимало зусиль доклав до організації захисту братів, їздив до Москви і Петербурга, запрошував відомих адвокатів. Цей судовий процес тривав 3 роки – з 1899 по 1901 рр., брати Скитські були виправдані. Виступав М. Дмитрієв як адвокат по спадковості Олени Пчілки, у зв’язку зі смертю Є. І. Драгоманової. Захищав Василя Горленка у справі з лихварями. Коли М. Дмитрієв перебував на вихідних у рідному селі, до його хати приходили чисельні юрби селян, яким давав поради.

У Полтаві Микола Дмитрієв стає помітним українським громадським діячем, душею і організатором передової української інтелігенції та української громади назагал. У 1899 р. провів через цензуру і видав оповідання Панаса Мирного «Лихий попутав». Навколо нього гуртувалися люди з демократичними і патріотичними переконаннями: Панас Мирний, Г. Маркевич, В. Василенко, Л. Падалка та інші. Помешкання М. Дмитрієва стало осередком українців у Полтаві. Про це студент полтавського Реального училища Юрій Коллард згадує так: «Був я у Дмитрієвих на зібранні старших членів українського громадянства, де познайомився з Панасом Мирним, з Іваном Липою, який був тоді земським лікарем в с. Мачухах, Сергієм Шелухіним, що приїхав з Одеси, Левом Падалкою та іншими старшими українцями… Дружина Дмитрієва Ганна також була свідомою українкою й їх оселя стала центром українства в Полтаві».

Був ініціатором різних громадських починань, організовував для полтавців виступи відомих діячів, зокрема виступ хору Миколи Лисенка, гастролі театральних труп Марка Кропивницького, Миколи Садовського. Брав активну участь в організації по збору коштів на пам’ятник Іванові Котляревському, входив оргкомітету з організації і проведенні свята, приуроченого відкриттю пам’ятника в Полтаві в 1903 р. Коли напередодні свята царський уряд не дозволив виступати українською мовою, в помешканні Дмитрієва зібралося 40 представників з усіх кутків України. Вирішували проблему української мови. Що робити? Були дві пропозиції – бойкотувати свято або надати йому українського характеру. Під час святкування 27 – 30 серпня 1903 р. в Дмитрієва мешкали Олена Пчілка з Лесею Українкою, Микола Лисенко з дочкою Галиною. Безумовно, що тоді ж у М. Дмитрієва бували Михайло Старицький з донькою Марією, Микола Міхновський, Михайло Коцюбинський, Іван Стешенко та багато інших видатних українських діячів, письменників, музикантів.

«Великою справою гуртка Дмитрієва та його особисто, – пише в своїй автобіографії Олена Пчілка, – була організація і проведення свята Котляревського в 1903 році. Гурток Дмитрієва хотів це свято зробити святом українським, громадським. І це їм вдалося, про що й свідчить історія».

У журналі «Київська старовина» (1903) помістив статтю про історію відкриття монумента. Від української громадськості полтавського краю М. Дмитрі­єв вітав Івана Нечуя-Левицького на відзначенні 35-річного ювілею письменника. У 1902 році на сторінках полтавської преси розгорнулася дискусія навколо спорудження будинку Полтавського губернського земства. Будівлю споруджували за ухваленим земством проектом архітектора Василя Кричевського в оригінальному стилі, у якому б відображалися українські будівничі традиції. Микола Дмитрієв, Панас Мирний, Григорій Ротмістров та інші полтавці гаряче підтримали цю ідею. Навесні 1904 року розпочалося спорудження будинку земства за проектом В. Кричевського. Зведена у 1904–1908 рр., будівля Полтавського губернського земства стала першим прикладом українського архітектурного стилю. Відродження українських традицій М. Дмитрієв плекає у приватному житті. Так, у 1905–1906 рр. на його замовлення у с. Яреськи В. Кричевський спорудив будинок, в основу якого поклав ідею народної хати. Будинок М. Дмитрієва в Яреськах став одним з шедеврів української народно-стильової архітектури В. Кричевського. На жаль, будівля не збереглася.

Микола Дмитрієв був серед тих, хто в умовах Російської імперії з її численними цензурними заборонами на все українське виборював право українців на пресу й освіту рідною мовою. В силі залишався Валуєвський указ від 18 травня 1876 року, під забороною перебувало «малоросійське наріччя». Про громадянську позицію М. Дмитрієва, його авторитет серед свідомої української інтеліґенції свідчить той факт, що він був у числі українських діячів, які делегацією їздили до Петербурга з вимогою скасувати ганебний указ про заборону української мови. В липні 1905 р. в помешканні М. Дмитрієва відбувся з’їзд представників українських громад, на якому обговорювалося питання автономії України. У роботі з’їзду брали участь: від Києва – Борис Грінченко, від Чернігова – Ілля Шраг, від Харкова – Микола Міхновський, від Одеси – Сергій Шелухін, від Лубен – Володимир Шемет та інші, а також члени полтавської громади. Тези доповіді про автономію України були направлені до Петербурга на з’їзд недержавних народностей (19–21.11.1905), який схвалив їх. У 1905–1906 рр. у Полтаві створено осередок Української соціал-демократичної робітнича партії (УСДРП) на чолі з М. Дмитрієвим, зав. статистичним відділом губернського земства Г. Ротмістровим та іншими. Члени партії організували «Селянську Спілку» і взяли участь у виборах до першої Державної Думи. Своїм політичним завданням УСДРП поставила відстоювання автономії України. Полтавська крайова організація УСДРП вирішила видавати український друкований орган. Після проведення декількох нарад у помешканні М. Дмитрієва (листопад 1905) за участю Панаса Мирного, Г. Коваленка, Г. Маркевича вирішено видавати щотижневий часопис під назвою «Рідний край» – одне з перших видань українською мовою, яке почало виходити у Полтаві після проголошення Маніфесту 17 жовтня 1905 р., яким цар Микола ІІ дарував підданим громадські права (нові правила про друк почали діяти з 24 листопада). Перше число вийшло 5 січня 1906 р. Відповідальними редакторами були М. Дмитрієв та Г. Коваленко, літературним редактором – Панас Мирний. Спільно з Г. Коваленком відповідальним редактором працював у 1906–1907 рр. (ч. 1–26), з 27-го номера (1906) до 11-го (1907) – персонально редактором-видавцем та був видавцем 13–17 номерів за 1907 р.

М. Дмитрієв так окреслив завдання цього видання: «Часопись служитиме для оборони інтересів трудящих людей, для добра і волі в нашому краю… «Рідний край» допоможе повернути нашому народу інтелігенцію і забезпечить національне відродження України».

За глибоким переконанням М. Дмитрієва, часопис мав бути «щиро демократичним виданням, не збочувати на шлях шовінізму чи романтичного націоналізму». Він зумів залучити до співпраці багатьох українських письменників: І. Нечуя-Левицького, П. Капельгородського, Лесю Українку, історика М. Аркаса. З середини 1905 р. до роботи в редакції «Рідний край» долучається відома українська письменниця і громадська діячка Олена Пчілка. З 1908 року Микола Дмитрієв випускає додаток до «Рідного краю» – часопис «Молода Україна», де працює Олена Пчілка, для цього вона переїздить до Полтави. Коли ж в умовах реакції стало неможливим видавати «Рідний край» у Полтаві, М. Дмитрієв передає його О. Пчілці, а сам зосередився на проблемах народної школи, роботі з учителями.

Пророчими словами починалася передова стаття «Рідного краю» Панаса Мирного: «Настав день, коли ми можемо озватися рідним словом до рідного краю, – той день, якого ми дожидалися в тяжкі часи, в тяжкі, довгі роки неволі і смутку… Тисячі і мільйони людей уже встали боротися за вільність, і вже не оживе старий розвалений лад, не встане деспотизм… Годі спати, прокидайтесь усі, хто живий, в кого серце б’ється! Вставайте, вже сходить сонце правди і волі!».

В цьому ж номері надруковано революційний вірш Панаса Мирного «До сучасної Музи». У «Рідному краї» Микола Дмитрієв розкрився як блискучий публіцист. Особливо хвилювали його питання культури і її вплив на формування національної свідомості. М. Дмитрієв у журналі надрукував чимало публіцистичних статей, історичних і літературно-мистецьких матеріалів, бібліографічних заміток тощо. У 1906–1907 рр. Дмитрієв опублікував (під псевдонімом «Слобожанин» і криптонімом «М. Д.») такі матеріали: «Микола Костомаров», «Як справляли перші роковини смерті Шевченка харківські студенти», «Український театр», «Святкування Шевченка городами й земствами», «Українські часописі Галичини, Буковини, і Америки», «Музика до «Кобзаря» Шевченка», «Спомин про Т. Г. Шевченка: Святкування 45-літніх Шевченкових роковин у Полтаві», «Як відгукнулись закордонні українці під час відкриття пам’ятника Котляревському», «До українського жіноцтва» та ін. Публіцистичні статті Дмитрієва були голосом, який закликав до соціального й національного визволення. Йому належать передові статті, через які низку чисел часопису конфіскували (ч. 29 за 1906 р. і ч. 6 за 1907 р.). У цих статтях виступав проти чорносотенства, терору, переслідування селянських спілок тощо.

Свої погляди на народну освіту М. Дмитрієв виклав у виступах перед учителями та на сторінках газет («Потреби народної освіти на Україні», «До учителів», «Книжка для шкіл», «Про українську школу» тощо). 20 листопада 1905 р. він виступив з доповіддю на губернському з’їзді Союзу вчителів і діячів народної освіти у Полтаві, в якій охарактеризував сучасне становище школи, «ненормальність становища навчальної справи на Полтавщині», наголосив на необхідності реформування школи в Україні. В резолюції з’їзду йшлося про те, що: «Для українського населення, на території України народна школа повинна бути українською, тобто викладання повинно бути рідною, українською мовою» («Киевская старина», 1905, № 11–12). Постанова з’їзду вимагала видавати підручники українською мовою, організувати учительські курси з української мови, літератури та історії України. З цією метою і було засновано перше у Наддніпрянській Україні видавництво української дитячої та навчальної літератури «Український учитель». Видавництво, створене 1906 р. у Полтаві за участю М. Редька (голова), Г. Шерстюка, М. Дмитрієва та Г. Ясинського, було через рік закрите царською владою, проте встигло видати 12 книг українською мовою. Видавництво оголосило конкурс на кращий підручник з історії української літератури, а М. Дмитрієв надав кошти для винагороди. Він прагнув, щоб була створена така історія українського красного письменства, в якій би «показано було національну основу й прикмети письменства, а також і впливи на його від сусідніх письменств». За його фінансового сприяння у цьому видавництві вийшла друком праця С. Єфремова «Історія українського письменства». Публікував публіцистичні статті у інших полтавських часописах, зокрема у щоденній газеті «Полтавщина» помістив рецензію на працю М. Комарова «Т. Шевченко въ литературе и искусстве (библіографический указатель матеріаловъ для изученія жизни и произведеній его») (Одеса, 1903).

У 1906 році М. Дмитрієв разом з Панасом Мирним засновує «Спілку вчителів-українців» і стає її першим головою. Він також створив «Товариство допомоги учням при училищі 1-го розряду Шевелевої». У 1907 р. підготував проект статуту фонду імені Івана Карпенка-Карого, щоб видавати премії за кращі драматичні твори і передав власні кошти до фонду. Брав активну участь у діяльності Всеукраїнської загальної безпартійної демократичної організації (1897–1904), на з’їздах якої разом з Г. Ротмистровим та Л. Жебуньовим представляв полтавську громаду. У березні 1907 р. разом з П. Мирним, Г. Маркевичем, Г. Коваленком та ін. став одним з організаторів Шевченківських свят у Полтаві, а «Рідний край» присвятив Т. Шевченкові спеціальні номери в гарному художньому оформленні (мал. Г. Коваленка). Дбав М. Дмитрієв і про поширення музичної освіти, особливо серед простого люду. Про це писав у статті «Кобзарі минулого й будущини» (вміщ. в книзі «Кобза й кобзарі», Полтава, 1907), у якій висловив віру в те, що музична освіта буде розвиватися, що кобза не загине, а молодь гідно підніме славу народної пісні.

Микола Дмитрієв був одним з тих українських діячів, життя та діяльність яких були нероздільними з українським суспільством в усіх його проявах. Яскравим підтвердженням цього є заповіт відомого адвоката, який він склав за рік до своєї загибелі (опубл. у «Раді», 1911). Він заповідав провести грошові виплати українським товариствам – місцевій та львівській «Просвіті», Науковому товариству імені Шевченка у Львові, петербурзькому товариству видання дешевих та загальнокорисних книжок, на організацію народних книгозбірень на Полтавщині, на підтримку українського періодичного видання, на конкурс імені Карпенка-Карого на кращий драматичний твір, на субсидію охочому поїхати у Львівський університет для слухання спеціальних предметів українською мовою – всього на суму 2 100 крб., а розпорядниками духівниці призначив дружину та двох своїх друзів – О. Русова та Панаса Мирного, який був хрещеним батьком сина М. Дмитрієва Юрія і опікуном його старшого сина Бориса, вони ж називали Панаса Мирного своїм другим батьком. Підтримував тісні контакти з українськими діячами Австро-Угорщини. Так, за спогадами Марка Черемшини, Микола Дмитрієв з дружиною були постійними гостями літературних вечорів, які він зі своїм товаришем Миколою Кошаком влаштовував у Відні наприкінці ХІХ століття і на які які сходилися письменники Сильвестр Яричевський, Мелетій Кічура, Роман Сембратович, Павло Демцьо, Петер Альтенберг.

Микола Дмитрієв потайки одружився у 1892 р. з домашньою вчителькою Ганною Тимофіївною Теплицькою – донькою кріпачки з Іваново-Вознесенська, разом виховали синів Бориса та Юрія.

Життя Миколи Андрійовича Дмитрієва раптово обірвалося на 42-му році життя – 6 липня 1908 року. Він потонув у річці Псьол, поблизу села Яреськи, рятуючи сільську дівчину.

Коли М. Дмитрієва не стало, «Рідний край» так підсумував життя та діяльність відомого адвоката: «Все його життя було виповнене працею для українських справ. Його жвава, ретельна натура жила вірою в кращу долю України, жила працею для неї, а при тому вміла й інших зігріти тією вірою, уміла й інших привернути до неї» (1908, №12).

Поховали Миколу Дмитрієва на тодішньому центральному кладовищі м. Полтави. Стараннями дружини Ганни у 1910 р. на могилі споруджено масивний монумент з сірого граніту (архітектор В. Кричевський). Виконавцем робіт був П. Певний, а позолоту літер й орнаменту виконав Е. Сагал. Пам’ятник мав вигляд каплиці в українському стилі. На передній частині пам’ятника було встановлене бронзове погруддя М. Дмитрієва роботи скульптора Ф. Балавенського. На задній частині золотом викарбувані слова Тараса Шевченка:

То воля Господа! Годіть,