Об'єктивні та суб'єктивні передумови міжетнічних зіткнень

Міжетнічний передконфлікт: екологічний аспект. Сучасні етнографічні дослідження свідчать, що представники етнічних груп, змушених мігрувати у незвичне природне середовище, розплачуються за це перед усе власним здоров'ям. Чуже оточення — неабиякий стресовий фактор, бо досить великою є вірогідність виникнення конфліктів, тож природно, що серед мігрантів, як правило, збільшується кількість нервово-психічних і серцево-судинних захворювань. Отже, щоб зменшити можливість виникнення міжнаціональних конфліктів хоча б за рахунок зниження психофізіологічної готовності до подібного конфлікту, етнічні переселення мають відбуватися з урахуванням особливостей природних умов — як місця традиційного існування етнічної групи, так і запланованого місця міграції.

«...Тож під час переселення...слід дотримуватися правил, пов'язаних з природою людини, без яких переселенці можуть зробитися жертвою незвичних занять, ґрунту, клімату та побуту» (О.Ріттіх, 1882).

Але справа не вичерпується лише тим, що, потрапивши до незвичного природного оточення, мігранти перебувають у стані постійної передконфліктної готовності, а відтак, зрештою, зростає можливість самого конфлікту. Справа ще й у тому, що природне середовище певною мірою сприяє стабільному й безконфліктному співіснуванню етносів, спричинює можливість гострих зіткнень між ними, асиміляцію одного етнічного угруповання іншим тощо. Наприклад, аналіз процесу асиміляції, що відбувався впродовж останніх десятиріч у селищах російських сектантів (молокан і духоборів) у Азербайджані, свідчить, щонебажані міжетнічні зіткнення були спровоковані перш за все еколо­гічними обставинами.

Процес адаптації названих груп росіян до нових, незвичних для них природних умов охопив три покоління, починаючи з 1830 року, коли вигнані у судово-адміністративному порядку з південноросійських губерній сектанти-розкольники були змушені переселитися в посушливі закавказькі субтропіки. Вже на початку XX сторіччя більшість російських сектантських поселень економічно зміцніли та мали всі можливості для стабільного демографічного та культурного розвитку. При збереженні деяких общинних норм соціального життя основу їхнього життєзабез­печення становили одноосібні господарства. Поява та зміцнення індивідуальних господарств свідчили про завершальний етап пристосу­вання російських сектантів до неоднорідних природних умов Закавказ­зя (В.Степанов та ін.).

Однак нагромаджений потенціал пристосованості селян був пі­дірваний колективізацією. Розкуркулення сектантських господарств ра­зом з ліквідацією одноосібних господарств призвело до різкого падіння ефективності використання місцевих земельних ресурсів уже з середини 30-х років. Невеликі поля приватних власників, розташовані на найліп­ших щодо обробки ділянках підгір'я, були поступово замінені великими колгоспними полями, які майже неможливо було раціонально обробля­ти. Постійне зниження врожайності сільськогосподарських культур нама­галися, за колгоспною традицією, компенсувати оранкою додаткових площ. А оскільки в гірських умовах можливість екстенсивного розши­рення орних земель украй обмежена, адміністративна колективізація зе­мель спричинилася до їхньої швидкої деградації.

Уже в 30-ті роки значно зменшуються обсяги вивезення російськими селянами власної сільгосппродукції на місцевий ринок, із середини 50-х російські колгоспи Закавказзя вже не виконують державні плани вироб­ництва та постачання. Погіршується матеріальний стан багатьох родин, порушуються звичні форми сімейно-родових та общинних зв'язків (тоб­то наростають внутрішньоетнічні конфлікти), починається масовий відплив «зайвих» людей за межі Кавказу. З іншого боку, ослаблення етногрупових зв'язків між російськими сектантами стимулювало приплив місцевого населення у колишні суто російські села, в тому числі адмінистративно-насильницькими методами з метою збільшення кількості «робочих рук». Зрештою, російські етнічні групи в Азер­байджані були приречені на знищення.

Економічні підвалини міжнаціональних конфліктів. Говорячи про економічні підвалини міжнаціональних конфліктів, ми маємо на увазі не стільки соціально-політичний (або політекономічний), скільки психоге- нетичний аспект проблеми. Нагадаємо, що психологічна теорія діяльності виходить з методологічного принципу єдності психіки та діяльності (осо­би чи спільноти), згідно з яким етнічні особливості психічної діяльності зумовлені етнокультурними особливостями в типах і формах практич­ної діяльності різних людських спільнот. Отож стає зрозумілим, що спро­ба насильницької зміни типу (типів) провідної діяльності етносу постає в очах останнього не лише замахом на фундамент фізичного існування даної етнічної групи, а й безпосередньою загрозою основам психічної своєрідності спільноти та кожного її члена. Це призво­дить до переростання напруженої ситуації протистояння інтересів різних етнічних спільнот у форму конфлікту: адже ситуація починає сприйматися членами етносу як особиста чи особистісно значуща проблема.

Але чи дійсно можливий і наскільки реальний такий перебіг подій? Спробуємо з'ясувати це питання, послідовно аналізуючи пов'язані з ним проблеми: діяльнісну обумовленість усталеності та можливості зміни типу етнічної свідомості, діяльнісне підґрунтя міжетнічних зіткнень.

Усталеність етнічної свідомості. Отже, проблему усталеності етнічної психіки з погляду діяльнісної теорії етнопсихогенезу можна розв'язати, досягаючи стабільності провідної діяльності етносу, систематичного відтворення базового типу (типів) діяльності етносу від покоління до покоління. Розглянемо деякі факти на користь цього припущення.

У сучасному світі нема, здається, найбільш відомого взірця багато­вікового збереження етнічного самоусвідомлення, свідомої етнічної самоідентифікації, ніж той, який дає єврейський народ. Чи можна вважати, що та усталеність етнічної свідомості, яку демонструють представники даного етносу попри вимушену еміграцію, має під собою, окрім релігій­ної, етносоціальної тощо, ще й економічну основу? Цілком вірогідно.

Євреї, приміром, масово з'явилися на території України в останню чверть XVIII сторіччя, що було зумовлено колонізаційною політикою уряду царської Росії та утисками єврейського населення на території Польщі. Усупереч сподіванням уряду, євреї, які емігрували з Польщі, майже всі відмовлялися засновувати власні селища, отримувати землю «для хлебопашества и для скота». Вони наполягали, аби їм було дозво­лено селитися поміж раніше осілим населенням, у містечках і містах, серед «неєврейської людності, якій вони могли б постачати вироби своїх ремесел і свій крам» (Василенкова-Полонська, 1929). Наприкінці XIX ст. ми спостерігаємо ту саму картину: за даними Всеросійського загального перепису 1897 року, 38, 65% євреїв Росії займалися торгівлею, а 35, 43% — ремісництвом, найбільше кравецтвом (до речі, загалом серед мешканців імперії торгівлею займалися 3, 8%, ремісництвом — 10, 25%, а хлібо­робством — 74, 31%) (Б.Бруцкус, 1908). Подібні дані наводять П.Чубинсь­кий (1872) щодо євреїв «Западно-Русского края» (44% «душ» живуть торгівлею, 25, 4% — ремісництвом), Б.Бруцкус — щодо євреїв Германії (відповідно 54, 5% і 18, 8%) та Австрії (33, 3% і 26, 5%), К.Форнберг (1908) — відносно євреїв штату Массачусетс (27, 02% займаються торгівлею).

Наведені дані не можна вважати чимось винятковим. Статистика та етнографія свідчать, що тривале збереження соціальною групою своєї ет­нокультурної, в тому числі етнопсихологічної, специфіки безпосередньо пов'язане зі збереженням нею провідної діяльності етносу. Наприклад, українські цигани за чотири століття проживання в Україні майже не асимілювалися місцевим етносом, відмовляючись бути землеробами навіть на пільгових умовах і займаючись звичним циганським ремеслом (продаж коней, коновальство, ковальство, ворожіння, крадіжки)нгзіть тоді, коли починали вести осідлий спосіб життя (М.Плохинський, 1890; О.Ба- ранников, 1931). В узбецьких колоніях у Сибіру, які існували з XVII сто­ліття, основними типами виробничої діяльності були шкіряне виробницт­во та килимарство, перенесені сюди з батьківщини, землеробством вони майже не займалися (Зияєв, 1968). Навпаки, мешканці російських посе­лень у Туркестанському краї у 1916 році засівали зерновими 80-95% зе­мель, а, скажімо, традиційний для місцевих селян бавовник сіяли тільки 9, 2% господарств російських переселенців (Фомичьов, 1983). До речі, росіяни зберігали у своїх поселеннях-колоніях традиційну для них общин­ну форму землевласності з регулярним перерозподілом земель (Веліцин, 1893; Фомичьов, 1983), німецькі колоністи трималися «особисто-общин­ної» форми власноЛі на землю (ВеліцЙй, 1893), а естонські колоністи — від Криму до Сибіру — зберігали хутірську систему господарювання.

Суттєвий зв'язок між психолого-культурною унікальністю етносу та його провідною діяльністю не залишився поза увагою суспільної думки, відбився у найнесподіваніших формах суспільної свідомості.

Втрата етнічної визначеності свідомості. Ми маємо достатньо прик­ладів, коли через ті чи інші обставини етнічна група змушена була відмо­витися від традиційних форм провідної діяльності власного етносу, втративши етнокультурну специфіку, зазнавши акультурації. Найпро- мовистішим прикладом можна вважати «з'якучення» переселених у XVIII столітті на Північ російських державних селян-хліборобів, змушених по­кинути землеробство через суворі кліматичні умови Якутії. Схожа, хоча, здається, не така драматична доля, спіткала українців у багатьох куточ­ках світу.

Головним чинником у подібних процесах, пов'язаних з втратою ет­нічної ідентичності, є саме зміна групою чи особою традиційної провідної діяльності етносу. Це стає особливо помітним тоді, коли йдеться про досить близькі один до одного етноси, як-от про тофаларів і чулимських хакасів.

Тофалари — невелика народність, яка мешкає на південному заході Іркутської області, чулимські хакаси — понад р. Чулим у Томській області та Красноярському краї; чисельність обох народностей на основній ет­нічній території приблизно однакова (близько 600 чол.). Схожими є та­кож деякі інші умови існування цих етнічних груп: природне середовище, переважання некорінного населення над корінним на території постійного проживання етносу, російська мова як основна мова спілкування, праця в етнічно змішаних колективах, майже повна втрата фольклору тощо. Але поза цим усім ми маємо стабільне існування етносу (з тенденцією до роз­ширеного відтворення) у тофаларів і фактичну асиміляцію — у чулимсь­ких хакасів. Останні, наприклад, втратили загальновживаний етнонім, у них постійно зменшується кількість новонароджених дітей власної національності («тофаларами» ж записують при народженні навіть тих дітей, у яких є хоча б 1/8 «тофаларськоі» крові) і т. ін.

Розгадка цього парадоксу полягає в тому, що у тофаларів, на відміну від чулимських хакасів, майже не змінився традиційний спосіб життя: проживання в місцях народження (84% тофаларів і 19, 7% чулимських хакасів, яких свого часу переселили заради «укрупнення» сіл), знання національної кухні та постійне приготування традиційних страв (відпо­відно 80% і 24% у тофаларів, 12, 3% і 1, 3% у хакасів), а головне — тра­диційні види провідної виробничої діяльності.

Шлях до втрати етнічної визначеності свідомості або до нової етнічної ідентифікації особи через руйнування системи традиційних діяльнісних відносин етносу із середовищем, членів етносу поміж собою і т. ін. не тільки давно відомий, а й давно випробуваний «зацікавленими» особами та інстанціями. У минулому сторіччі, приміром, таке завдання поставив пе­ред російською православною церквою в Сибіру архієпископ Веніамін. «Спасіння» бурятів та інших «диких» народів — справа, на думку пасти­ря, цілком реальна, якщо церква буде боротися «не лише з чужою вірою, але й з чужою національністю, з характером, зі звичками та усім укладом звичайного життя інородців... щоби зробитися їм не тільки за вірою, але й за національністю росіянами» (Веніамін, 1895). У 30-ті роки XX століття у Латвії, яка ще не стала радянською республікою, але, схоже, все одно по­терпала від російського «елементу», провадилась офіційна (а в очах бага­тьох — і цивілізаційна) акція розселення місцевих росіян з російських се­лищ на хутори: аби, мабуть, були ближчі до «правильного» господаря. Такі акції відбуваються й сьогодні у багатьох куточках планети.

Зміни в діяльності етносу: сприйняття особою. Спостерігаючи еконо­мічні перетворення в Радянському Союзі наприкінці 20-х років, відомий український етнограф, який присвятив чимало часу вивченню цигансько­го етносу, О.Баранников якось зробив меланхолійне зауваження: «У на­ших економічних умовах цигани мусять перестати бути ц и г а н а м и» (1931).

Коли наприкінці 30-х років XVIII століття в Малоросії з ініціативи російського уряду у статусі землевласників з'явилися представники гру­зинської опозиції, включаючи деяких членів царської родини, місцеві селяни поставилися до них зовсім інакше, ніж панство. Для селянина поміщик-грузин майже не відрізнявся від пана-«малороса». Інакше ка­жучи, поява пана іншої національності аж ніяк не впливала на тип провідної діяльності українського селянина тих часів. Інша справа пан­ство: поселення грузин у Малоросії вона вважала порушенням власних прав і привілеїв, згідно з якими тільки вона мала право володіти землею, тобто порушенням стабільності власної провідної діяльності. Звідси постійна ворожість у ставленні старшини до грузинського панства, хвороблива реакція на їхню появу й постійні спроби позбутися цього фактора руйнування традиційної системи діяльніших відносин. Характерно, що у клопотанні до Катерини II у 1764 році одним з пунктів поновлення своїх прав українське панство вважало виселення грузинів з Малоросії (М.Плохинський, 1893).

Можна навести також приклад з історії таврійських ногайців, кочо­вого народу Причорномор'я, який в останній чверті XVIII сторіччя прий­няв російське підданство на тих умовах, що йому буде дозволено «жити та керуватися власними законами». У 1808 році приставом ногайських орд було призначено французького емігранта графа Я. де Мезона, який вирішив у найкоротший термін поліпшити добробут таврійських ногайців. Він видав наказ будувати хати селянського типу та планувати ногайські поселення «по лінії»; до 1811 року в 67 поселеннях було збудо­вано понад 4000 хат. Однак оглядаючи навесні 1812 року ногайські по­селення, де Мезон виявив, що нові будинки порожні, а ногайці продов­жують жити у кибитках поряд. Де Мезон наказав спалити кибитки, аби покласти край кочовому способу життя ногайців, — наказ було викона­но. Але ногайці не стали осілим народом: більшість з них, боронячи тра­диційний спосіб життя, покинули Росію та емігрували до Туреччини (Че- ренков, 1989).

Економічне підґрунтя міжнаціональних зіткнень. Отже, економічною основою міжнаціональних конфліктів є взаємне або одностороннє пору­шення етносами, що спілкуються, власних традиційних систем життє­діяльності. Доситьнаочно етнічну систему діяльнісних відносин характе­ризує профіль сукупної діяльності етносу (ПСДЕ), тобто відображення у тій чи іншій формі конкретних видів діяльності у загальній картині життєдіяльності етносу. Пізнавальна цінність ПСДЕ в етнопсихологічних розвідках пов'язана з тим, що він дає змогу визна­чити саме провідні для етносу типи продуктивної діяльності. Так, ПСД єврейського етносу в Росії наприкінці XIX сторіччя матиме два помітних піки: торгівля (38, 6% населення) та ремісництво (35, 5%). Водночас ПСД інших етнічних груп Росії дещо інший. Так, для ПСДЕ російських німців «піковими» є сільське господарство (57, 5% етносу) та ремісницько-про- мислова діяльність (21, 5% населення, причому, на відміну від євреїв, які тяжіли до кравецтва та подібних обслуговуючих ремесел, 21% німців-го- родян займалися металообробкою). ПСД тогочасного вірменського ет­носу такий: «сільське господарство (71%) — ремісництво (10, 6%) — тор­гівля (7, 5%)»; ПСД російських поляків: «сільське господарство (62, 9%) — ремісництво (14, 1%) — приватна діяльність (11, 9%)»; ПСД росіян (разом, на жаль, з «малоросами» та білорусами) був землеробським (76, 5% насе­лення, тоді як ремісницько-промисловою діяльністю займалися усього 10%). Цілком зрозуміло, що зазначені розбіжності у провідних типах діяльності етносів, у її структурі та формах не змогли не позначитися на розумовій діяльності представників порівнюваних етносів, про що, зокре­ма, вже йшлося щодо етнічної специфіки асоціативних реакцій, мислення тощо (див. главу «Психологічні аспекти етнопедагогіки» підрозд. 6.2).

Треба зазначити, що поняття ПСДЕ дає змогу дещо по-новому погля­нути не лише на проблему тривалого збереження або, навпаки, досить швидкої зміни особливостей етнічної свідомості, а й на проблему прог­нозування можливих міжетнічних конфліктів. Досить імовірно, що може виникнути міжетнічне протистояння^ тій етноконтактній зоні, де за умо­ви обмеженості відповідних ресурсів змушені співіснувати етноси з по­дібними ПСД, тобто з однаковими формами провідної діяльності. У та­ких випадках міжнаціональні конфлікти особливо вірогідні, коли один із таких етносів починає витісняти інший з якоїсь традиційної для нього сфери діяльності. Саме про це йдеться, наприклад, у посланні українсь­кого населення Львова до короля Сигізмунда III (поч. XVII століття).

«Обтяжені ми, народ руський, з боку народу польського ярмом, тяж­чим за неволю єгипетську, що нас хоч і без меча, але гірше, ніж мечем, з потомством вигублюють, заборонивши нам пожитків і ремесел обходів всіляких, чим би тільки чоловік живий бути міг, на все те не має права русин на рідній землі своїй вживати у тому ж руському Львові» (Хрестоматія з історії Української РСР, 1961).

Згаданий конфлікт сягає своїм корінням ще XIV сторіччя, коли Казимір III підкорив Львів (разом з іншими українськими землями), пос­тавивши його під протекторат Королівства Польського. Король Казимір дарував Львову привілей Магдебурзького права (муніципальну авто­номію, численні поступки мешканцям тощо). Однак скористатися з но­вої юрисдикції міг тільки той, хто заприсягся на вірність католицькій церкві. Українська громада міставідмовилася, тож і позбавилася можливості скористатися з наданих Магдебурзьким правом переваг. Як зазначає українська дослідниця з США Мар'яна Рубчак (1993), «це оз­начало справжнє усунення українців від. міського економічного та політичного життя і фактично започаткувало процес маргіналізації ук­раїнської громади».

Коли на початку XX століття іжемські комі почали переселятися на Кольський півострів, місцеві саами прийняли їх прихильно. Але як тільки-но оленячі стада прийшлого етносу почали швидко зростати, обмежую­чи ресурси для саамських оленів, комі-саамські стосунки різко погір­шилися (О.Котов, 1987). Напружені стосунки поміж селянським населенням Росії та німецькими колоністами також мали суто економічну основу.

Соціально-психологічні передумови міжнаціональних конфліктів. Не­зважаючи на важливість ролі зазначених чинників у процесі виникнення та розвщку конфліктної ситуації між різними етнічними угруповання­ми, ми мусимо визнати, що велику вагу можуть мати і мають чимало інших обставин (релігійні, політичні, адміністративно-правові тощо).

«Керівні посади в районах, місця у торговельній мережі, правоохорон­них органах та органах охорони здоров 'я, тобто майже усі «престиж­ні» та «дохідні» місця, займають, як правило, особи тієї національності, представників якої більшість у районі. Тому негативні явища, прита­манні адміністративно-командній системі взагалі... представники етнічних меншин у місцях їхнього проживання схильні відносити на рахунок національних недоліків керівних осіб, пояснювати національними утисками... У випадках сусідства одночасно з двома та більше етноса­ми... більшу кількість негативних характеристик отримали ті з них, які ширше представлені у керівних структурах» (В.Катунін, 1991).

Іншими словами, не буде великим перебільшенням сказати, що прак­тично будь-яке напруження чи загострення стосунків у суспільстві, пов'я­зане із зіткненням інтересів тих чи інших соціальних структур, може за певних обставин набрати форми міжетнічних зіткнень. Необхідною соціальною умовою трансформації суспільнихє, зрозуміло, існування самих етносів, а в останніх — наявність родо­вої організації людських спільнот, тобто утворення людських колективів за ознакою кровного родичання, походження від спільного предка. Предок може бути один і цілком історичний (у родових груп най­нижчого рівня), може бути не один і легендарний (Кий, Авраам та інші «батьки народів» — у родових угруповань вищого рівня), нарешті, цілком міфологічний (різноманітні тотеми), але, головне, щоб вони сприймалися свідомістю громади як початок родоводу кожного члена даного соціуму.

Тривалий час суспільствознавчі науки дотримувалися думки, що ро­дова організація суспільства («родовий лад») є винятково первісна фор­ма соціальності, а отже, шукати її поза межами «дикунського» безкласо­вого соціуму — заняття безперспективне, тим більше пояснювати фактом існування такого «пережиткового» соціального інституту реальні національні протиріччя «живого» класового суспільства. Але протягом останніх десятиліть етнографія та інші народознавчі науки (соціологія, політологія та ін.) активно використовують поняття про певні форми родової організації (клан, субклан, патронімія, матронімія і т. ін.) для пояснення розвитку сучасних суспільств (у тому числі індустріальних). На думку сучасних дослідників, родова організація суспільства не відмирає з розпадом первісного докласового ладу, а «пристосовується» до виконання нових завдань, що постають уже перед класовим соціумом та окремими його групами, шарами та прошарками (забезпечення поза-общинної інтеграції, гарантій життя та власності, військової організації суспільства, придушення опору пригнічених верств тощо). На певному етапі розвитку докласових і ранньокласових суспільств трансформова­на родоплемінна організація може бути — і навіть досить довго — аль­тернативою утворенню держави, державяйї організації людської спільноти (О.Коротаєв, О.Оболонков та ін.).

Для нас важливо наголосити, що історично поступаючись місцем державі, родова організація та притаманні їй механізми соціальної регуляції не тільки продовжують існувати одночасно з нею («кагал» у євреїв різних країн, родова община у багатьох народів Європи та Азії тощо), але й поновлюються за певних умов навіть у народів, які її давно втратили (скажімо, в російських переселенців на Півночі, в Україні чи у Сибіру). Лс'їснузання, общинної організації на різних етапах розвитку суспільств цов'яза.не зі'збереженням певних фундаментальних умов і параметрів суспільного відтворення (натуральність господарства, висо­ка залежність від випадкових факторів) і було соціальним механізмом компенсації природної випадковості, так і родова організація суспільства (збереження та відновлення розвинених систем родинності) продовжує існувати як фактор захисту певних життєвих інтересів членів суспільства.

Консолідована в одне ціле уявленням про спільне походження та сис­темою родинних зв'язків, етнічна група (до речі, за сучасними уявлення­ми, повноцінним суб'єктом міжетнічних стосунків може бути група чисельністю близько 10 тис. осіб, однак не менше 2-3 тисяч членів) мала досить засобів протистояти впливу інших етносів і регулювати психологічну реакцію своїх членів на міжетнічні контакти. Серед таких засобів перш за все треба назвати суспільні стереотипи сприйняття влас­ного (етнічні автостереотипи) і чужих (гетеростереотипи) етносів, регламентація етнокультурних обмінів і запозичень та ін. За допомогою таких соціально-психологічних механізмів формувалася, наприклад, психологічна дистанція між представниками різних етнічних угруповань, зменшувалася або, навпаки, підвищувалася оцінка «етнічної небез­печності» певних дій з боку «чужинців» тощо, а отже, зменшувалась можливість виникнення міжетнічних зіткнень.