Засоби запобігання міжродовим конфліктам: дошлюбний період.

З першою групою «запобіжних засобів» ми частково ознайомилися, розглядаючи конфлікти молодого подружжя з батьками обох молодят. Поза усяким сумнівом до народних засобів запобігання міжродовим конфліктам, що функціонують у передшлюбний період життя майбутнього подружжя, треба віднести всі правила «пошуку собі пари» та всі форми ознайомлення молоді з можливими ситуаціями шлюбного зіткнення інтересів різних сторін, а також із дійовими особами таких ситуацій. Окрім власних спостережень, виховних заходів батьківзгаданих раніше прислів'їв таку функцію, до того ж у набагато більших масштабах, виконують численні хороводні ігри, на кшталт наведеної далі гри «латиських» росіян, у якій дівчина, що грає роль молодої невістки, просить по черзі в інших учасників гри, які вдають із себе її родичів з боку чоловіка, відпустити її в гості «погуляти».

Можна, зрозуміло, дискутувати, наскільки «дуля в кармані» є ефек­тивним засобом зняття психологічної напруженості котрогось з учасників конфліктної ситуації, але загалом не треба, мабуть, нікому доводити, що вона анітрохи не гірша за палицю, що нею австралійські матері, б'ють сліди своїх неслухняних дітей, або гумового опудала власного началь­ника. Народна практика виробила широкий спектр передшлюбних засобів запобігання формуванню об'єктивної ситуації напруженості міжродових стосунків, конкретно запобігання ситуації «передчасного» або з інших причин небажаного шлюбу. По-перше, існували спеціальні «маркери» наявності чи, навпаки, відсутності передшлюбного стану, готовності роду і самої дівчини до шлюбу. У багатьох народів таким індикатором дорослості слугували певні ініціаційні обряди-випробування, виконувані публічно або таємно. На Русі після успішного завершення таких випро­бувань у межах свята повноліття дівчини над її хатою нерідко вивішували червоний прапор, а в багатьох українських селах обводили червоною глиною вікна хати, коли в ній з'являлася дівчина на виданні. Тож потра­пивши в чуже село (а такі випадки були зовсім непоодинокі й також були своєрідною формою запобігання конфлікту в разі відмови жениху у своє­му селі), старости досить легко могли зорієнтуватись у можливих на­прямках власних дій, а не шукати наречену шляхом випадкових і потенційно конфліктних візитів у кожну хату.

До речі, саме сватання було організоване так, що робило конфліктний розвиток подій украй малоймовірним. Навіть якщо не брати до уваги факт попереднього знайомства хлопця та дівчини, що було, як вже йшло­ся, без сумніву, бажаним елементом передшлюбних взаємин у багатьох етносах, та можливості попередньої домовленості між майбутніми наре­ченими, процедура сватання передбачала, так би мовити, попереднє з'я­сування обставин перед власне засиланням старостів. Виконання цього відповідального завдання покладалось, як правило, на якусь сусідку чи родичку, досвідчену у виконанні подібних делікатних доручень. А вже після її загальної позитивної оцінки стану справ відбувалося «офіційне» сватання. Нагадаємо, що свати в традиційному європейському та угрофінському ритуалі, зайшовши до хати, вели розмови алегоричною мо­вою: про «куницю», «лисицю» або «телицю», яка від них утекла і яку вони розшукують, про товар та купця і т. ін. Алегоричність розмов ро­била ситуацію сватання семантично невизначеною або хоча б семантич­но неоднозначною, що, безумовно, давало змогу обом сторонам вчасно припинити сватання, коли воно-буяе небажаним для сім'ї дівчини, не доводячи його до стану відкритого зіткнення.

Якщо ж сватання давало бажані результати, то починали працювати такі застережники можливих майбутніх міжродових конфліктів: огляди­ни, заручини (руковини, хустки), запоїни (печоглядини) тощо, тобто система знайомства батьків і родичів наречених як одного з одним, так і з господарсько-майновим станом обох сторін. Оскільки від цього зале­жало майбутнє благополуччя не тільки власної дитини, але й стан міжродових відносин, то такі акції (і насампередоглядини) провадилися дуже прискіпливо.

Питання майнового стану подружжя — а через нього й роду — було у процедурі пошлюблення настільки важливим, що могло не тільки вирішити долю конкретних хлопця та дівчини, а й узагалі зробити не­можливим шлюб поміж представниками «чужих» родових угруповань. Аби не віддавати «чужинцям» частину родинного майна й не підривати економічний стан власного роду, немало етнічних спільнот тяжіють до укладання шлюбних союзів у межах власного роду (так звані кроскузенні шлюби — шлюби з дочкою брата матері або дочкою сестри батька, ортокузенні шлюби — шлюби з дочкою брата батька або з дочкою сестри матері та ін.). Ще на початку нашого сторіччя такі шлюби були характерні, наприклад, для кавказьких курдів, а гірські народи Паміру зберегли його ще й понині.

Про важливість економічного боку справи у процесах міжродових конфліктів свідчить і той факт, що у випадках, коли шлюб розстроював­ся на стадії довесільних приготувань, то обов'язковою умовою мирного завершення такої драматичної колізії було відшкодування винуватцями всіх матеріальних витрат сторони, що постраждала.

У період здійснення перелічених заходів дошлюбної обрядовості спо­стерігалися не тільки дії, спрямовані на запобігання виникненню об'єк­тивних передумов конфлікту, а й дії психологічного захисту учасників майбутнього весілля обрядового (обв'язування рушниками, обмін каб­лучками) та побутового (спільні частування, подарунки) характеру. Не варто також забувати й про антиконфліктну дію ритуалізованої процедури дошлюбного спілкування.