Народні засоби запобігання та розв'язання міжетнічних конфліктів

Запобігання утворенню об'єктивних передумов конфлікту. Екологічні умови існування етносу та стан його провідної діяльності, як головні ма­теріальні (або об'єктивні) передумови міжетнічних конфліктів, безумов­но, посідали певнемісце у «конфліктологічних уявленнях» народів. Останні не лише виокремлювали зазначені чинники як суттєві для власно­го етнічного існування або як такі, що руйнують його, але й намагалися враховувати їх, будуючи стабільну та довгострокову життєдіяльність етнічної спільноти. Стихійні переселення досить швидко і недвозначно показали, що нехтування екологічним фактором унеможливлює організацію на нових місцях традиційних видів провідної діяльності ет­носу, а отже, призводить до втрати угрупованням етнічної специфіки майже в усіх сферах буття. До вже відомих нам таких фактів («з! якучен- ня» російських селян-хліборобів, розпад общинних поселень російських сектантів у Закавказзі) можна додати ще, скажімо, невдалу колонізацію в пожовтневий період естонськими переселенцями Криму, Південного Поволжя та кавказьких субтропіків (Маамягі, 1990) тощо. До речі, у північно-західних областях Росії, Передураллі та Західному Сибіру естонські колонії розвивалися більш-менш нормально.

Останнє, зрозуміло, було характерно й для будь-яких переселенців, які змогли знайти нову «екологічну нішу», яка б давала змогу здійснювати старі форми господарської діяльності.

«Історія слов 'ян тісно пов 'язана з побутом хлібороба. У гонитві за зем­лею вони йшли, переселяючись, не знаючи кордонів, доки не утворилася російська держава... Подільська, Київська та Полтавська губернії, населені нинішніми малоросами і українцями, завжди слугували вихідними місцями для заселення усіх можливих куточків Росії та Європи... Насе­лення цих трьох губерній... зупиняється переважно на чорноземі, невпинно рухаючись на схід....Шукаючи землі, нового, свіжого, ситного хліба, народ без вказівок, а більше «на авось», усе ішов колоніями, острівцями, тихо, мирно й без нарікань, то на південь, то на схід, аж доки не опи­нився зі своїм плугом на березі Тихого океану» (О.Ріттіх, 1882).

Що ж до власне економічних передумов міжнаціональних конфліктів, а саме «розбіжності» ПСД етносів (як правило, через їхню схожість —див. п. 3.1 цієї глави), то вироблений народаш: варіант виключення цих пере­думов передбачає формування певного балансу провідних діяльностей взаємодіючих етносів. Аналізуючи цей момент конфліктологічних уявлень народу, можна стверджувати, що там, де співіснують етноси з різними ПСД, де спостерігається природно утворений міжетнічний «розподіл праці», можна сподіватися мирного співжиття різних етнічних угруповань.

Добрим прикладом на доказ останньої тези є прибайкальська Тункинська долина, де протягом двох з половиною століть безконфліктно спів­існували евенки (провідна діяльність — полювання на диких звірів у тайзі), буряти (скотарство на гірських луках) і росіяни (долинне землеробство) (Єліасов, 1966). У багатонаціональному Сагареджойському районі Грузії, незважаючи на існування у суспільній свідомості негативних етнічних стереотипів представників етнічних більшостей, дослідники з подивом констатували наявність «у всіх обстежених селищах досить міцних і тісних зв'язків, вигідних для обох сторін і зумовлених розподілом праці та спеціалізацією у господарському житті» (Катунін, 1991). Характерно, що зіткнення на національному грунті тут теж не фіксувалися.

Довготривале співіснування етносів завжди пов'язане зі свідомим чи випадковим, але все-таки реальним міжетнічним «розподілом праці» та зумовленим з ним збереженням традиційного ПСД місцевого етносу. Так, євреї Дубровника, столиці балканської Далмації, основою своєї ділової поведінки обрали три принципи, яких суворо дотримувалися. Відмова, по-перше, від участі в роздрібній торгівлі (вони обрали інші, а, як вияви­лося, не менш вигідні сфери діяльності), а по-друге — від лихварства, тобто від надавання грошей у борг під певний відсоток; до того ж, особливістю ділової активності місцевих євреїв була найенергійніша участь у крупній міжнародній торгівлі. Отже, дубровницькі євреї не тільки не порушили традиційного ПСД місцевого населення (не витіснили місцевих крамарів з ринку, а лихварів — зі сфери грошових операцій), а й сприяли його зміцненню та розширенню меж традиційної діяльності дубровничан завдяки забезпеченню проходження великих товаропотоків через Дубровник. Така лінія поведінки зумовила те, що образ єврея в очах дубровничан не мав того негативного відтінку, який ми помічаємо серед етностереотипів багатьох інших народів, а єврейська громада Дуб­ровника за весь час свого існування взагалі не знала погромів.

Подібна політика царського уряду Росії у Бухарському еміраті також дала позитивні результати: зіткнень російських і місцевих селян тут не було (на відміну від Туркестану), бо не було й процесу витіснення місцевого населення зі сфер традиційної діяльності етносу.

Соціально-психологічні засоби запобігання міжнаціональним конфлік­там. Узагалі народні засоби запобігання міжетнічним зіткненням можна поділити на дві групи: ті, що спрямовані на зведення контактів між етнічними групами до мінімуму (тобто і з о л ю ю ч і), й ті, які утверд­жують певні правила контактної взаємодії між пред­ставниками різних етносів.

Етнічна ізоляція. Тактику самоізоляції етносу, самоусунення його від регулярних стосунків з іншими етнічними спільнотами однозначно тре­ба віднести до «протиконфлікторів» суспільного рівня.Проведення та­кої тактики можливе, якщо етнос (етнічна група) здатний забезпечити економічні (натуральне або інше господарство самодостатнього типу; тривале збереження ПСДЕ), соціально-демографічні (достатня кількістьнаселення взагалі та певних вікових категорій; общинність; родова організація) та соціально-психологічні (національна мова, система етностереотипів, регламентацій, в тому числі конфесійних, тощо) її ос­нови. За таких умов етнос має змогу досить тривалий час існувати у майже «автономному режимі», а отже, й захистити себе певною мірою від можливості виникнення міжнаціональних конфліктів.

Не ставлячи собі за мету розгляд економічних і соціально-демографічних передумов явища етнічної ізоляції, зосередимося на психологічному аспекті справи.

Загальним психологічним механізмом етнічної ізоляції є процес фор­мування етнічних стереотипів, тобто усталених уявлень суспільної свідомості щодо типових рис, психічних здібностей, етнокуль­турних особливостей представників власного та інших етносів. Чим більша культурна різниця між контактуючими етнічними групами, тим сильніше група схильна розвивати соціально-психологічні механізми контрсугестії, опору чужому культурному впливові у вигляді негативних стереотипів, збільшення соціальноїдистанцїїта завищення власного статусу (Н.Лебе- дєва та ін.). Кандидатури для негативної стереотипізації етнос відбирає, виходячи з власного уявлення щодо тієї загрози його традиційній життєдіяльності, яку несуть представники певного «чужого» етносу. Звідси, наприклад, побутуваннясеред західних і східних українців двох варіантів одного й того самого прислів'я: «Що дуб — то гілляка, що лях/москаль — то собака» або «На один копил чорт ляха/москаля робив».

З функціонуванням етностереотипів тісно пов’язаний не один соціально-психологічний механізм етнічної ізоляції регламен­тація між етнічних запозичень. На думку народо­знавців, запозичення різних культурних елементів у чужинців оцінюються громадською свідомістю етносу неоднаково. Запозичення я сфери матеріальної культури та господарських прийомів оцінюються позитивно, тоді як запозичення «нематеріального» характеруціннісні орієнтації, особистісні чесноти, світогляд) сприймають етнічною гру­пою негативно, як загроза власному існуванню.

Етнічна група суворо регламентує, як правило, найпринциповіші длязбереження власної етнічної самобутності речі: обряди та звичаї, тради­ційне (найчастіше жіноче) вбрання, мову або говірку, фольклорні твори.

Формування подвійної моральності – ще один засіб етнічної ізоляції, пов'язаний з функціонуванням негативнихетнічних стереотипів у суспільній свідомості контактуючиходин з одним етносів.

«Образи та недовіра щодо росіян призвели до вироблення у чувашів своєрідного подвійного стандарту. Поряд із загальновизнаною вірністю власному слову серед них була досить поширеною приказка: «Для нас російська присяга недійсна». Втратив колишнє значення й чуваський зви­чай «доситися», тобто укладати угоду про вічну дружбу, коли було заведено дарувати один одному найцінніше зі свого майна, тому що дех­то з росіян почав використовувати його [звичай] для ошукування» (Л.Розенберг, 1989).

Загалом, названі засоби запобігання міжетнічним зіткненням забез­печували шлях безконфліктної взаємодії, а саме: виведення якоїсь зі сторін із ситуації загострення стосунків через уникання контакту. Харак­терним прикладом є, скажімо, ситуація комі-саамського співжиття, коли саами розцінили господарську діяльність переселенців-комі на початку XX віку як етнозагрозливу для себе. Після цього селище Ловозеро, де меш­кали обидві етнічні групи, «розкололося» на дві частини: «іжемську» (тобто заселену комі) та саамську. «Ворогування відкритого та гострого між ними нема, — писала 14 квітня 1927 року газета «Полярная правда», — але відокремленість повна. Ніколи жоден іжемець без крайньої потреби не перейде на лопарський [^саамський] бік, і навпаки. Молодь гуляє нарізно, жодного лопаря не побачиш з іжемкою, і навпаки».

Треба зазначити, що перелічені соціально-психологічні механізми досить успішно забезпечували саме політику етнічної ізоляції, тобто уни­кання регулярних стосунків з іншими етносами, а не налагодження стабільних міжетнічних взаємин. Через це зазначені механізми не тільки не могли гарантувати безконфліктної взаємодії між етнічними спіль­нотами, котрі через обставини змушені були включитися до таких взає­мин, а навіть могли спровокувати міжнаціональні конфлікти на основі сформованих негативних гетеростереотипів. Тож немає нічого дивного в тому, що, крім засобів, що ізолюють етноси один від одного, народи виробили й певні міжетнічні «правила контакту».

Тактика безконфліктних етноконтактів. Оскільки реалізацію такти­ки етнічної ізоляції потрібно забезпечити на трьох основних рівнях (еко­номічному, соціально-демографічному та соціально-психологічному), то й протилежна тактика міжетнічних стосунків не може здійснюватися поза межами цих сфер суспільного життя хоча б тому, що вимагає нейтралізації закладених там підвалин етнічної ізоляції.

Отже, зрозуміло, що до числа перших правил безконфліктного етно-контактування (ПБЕ) треба віднести вимогу налагодження спільної діяльності двох (або більше) етносів, причому такої, що не порушує (або мінімально порушує) системи традиційної діяльності етноугруповань, які контактують, тобто налагодження системи «розподілу праці» між співіснуючими етнічними громадами.

«Поміж двома народами при усій близькості їхніх мов існували відмінності, зумовлені перш за все їхньою господарською діяльністю: узбеки займалися поливним рільництвом, а казахи — кочовим скотар­ством, що позначалося на способі життя, матеріальній та духовній культурі... Торгівельні зв 'язки між узбеками-землеробами та казахами- кочівниками існували завжди, їх н е могли порушити жод­ні взаємні зіткнення та війни» (А.Жиліна, 1989).

Характерно, що вимога налагодження спільної діяльності як умови безконфліктної взаємодії етносів може виконуватися не тільки у сфері виробничо-господарської діяльності, але й на наСгупних етапах куль­турної інтеріоризації. Спільні діяльнісні відносини між етносами мо­жуть складатися також у інших формах практичної активності, наприк­лад у формі святкових дійств. Наприклад, у евенків існувала (та й зараз існує) певна система заходів для нейтралізації «шкідливих впливів» чужинців, для переведення чужинця (він називається «того») до розря­ду «своїх» («гірки»). Наречена («того») приєднувалась до світу май­бутнього чоловіка, підживлюючи річку, яка протікала його мисливсь­кою територією, та підтримуючи вогонь у його помешканні. Мисливець, який забив лося чи дикого оленя, мав віддати свою здобич «того», так само треба було вчинити зі шкірою вбитого ведмедя чи росомахи. Тра­диційною формою здійснення подібних приписів було святкування з названих приводів.

Подібні заходи переводять міжнаціональні конфлікти не тільки на інший рівень (міжродинний або й міжособистісний), але й у іншу пло­щину (соціально-демографічну та психологічну). Цей шлях зняття міжна­ціональних конфліктів — переведення на нижчий рівень — викорис­товується у народній конфліктології, зокрема українській, досить регулярно. Наприклад, звичаї родичання (побратимства, посестринства, покумлення тощо) використовувались у народній практиці як засоби запобігання не лише внутрішньоетнічним, а й поміжетнічним конфліктам. Як свідчать етнографічні дані, на значній території України (тій, де ро­дової структури серед населення- не було — чи то через відсутність постійного населення, чи то через руйнацію традиційного побуту) заз­начені заходи, зокрема покумлення, використовували для встановлення родинних відносин між представниками різних етносів, а отже, для запобігання можливості міжетнічних зіткнень, переводячи їх у категорію міжродинних. Зазначимо, що таке покумлення з чу­жинцями, визнання їх членами власного етнічного та родинного колек­тиву супроводжувалось передаванням їм права на виконання деяких важ­ливих родинних ритуалів, що їхраніше виконували найближчі родичі й, зрештою, було спрямоване на формування єдиної родової організації — серцевини кожного етносу.

Але найцікавіші речі спостерігалися у соціально-психологічній сфері. Якщо характеризувати їх загалом, то можна було б сказати, що під час тривалого контактування етносів в їхній свідомості (як на суспільно- психологічному рівні, так і на рівні індивідуальних уявлень) відбуваєть­ся процес розмивання суворості етностереотипів або ж їхній демонтаж. Умови існування у етноконтактній (яка найчастіше була й прикордон­ною) зоні змушували населення відступати від безкомпромісних суспільних моральних вимог, зокрема від безоглядного етнопатріотизму та фанатичної релігійності. Показовими є, наприклад, сказання росі­ян про пресвітера Тимофія, який служив і хану, і Москві, але зрештою отримав прощення, про косимівсьского князька Шах-Алі, котрий склав присягу Василію III і під страхом смерті не порушив її, відмовившись перейти на бік казанців. Духовенству таких зон дозволялося сповідувати помираючих представників інших етносів навіть без знання мови, спілкуючись з ними «за допомогою годящих на те знаків» (М.Нікольський, 1912). Цілком природним виглядає у цьому контексті й загальний висновок громади, зафіксованій літопис­цем: «не токмо нам, крестьянам₄ £ ог помогает, но и ноганьїм по правде способствует».

Подібні компромісні установки суспільної свідомості могли сформу­ватися завдяки можливості переведення міжнаціональних конфліктів на інший, як правило нижчий, рівень. Формуючи загальні негативні уяв­лення щодо чужих, етнос залишає певну «щілину» між стереотипом чу­жинця й образом конкретного чужинця, а відтак можливе спокійне спілкування між окремими людьми.

Сама по собі оцінка представника іншого етносу як людини, а не як уособлення етнічного гетеростереотипу зменшує можливість міжнаціо­нальних конфліктів. Однак протиконфліктний потенціал такого сприй­няття не вичерпується зазначеною обставиною. Адже переоцінка чужинця зумовлює відповідний особистісний самоаналіз та переоцінку (вони ж не заборонені, на відміну від переоцінки етноавтостереотипу!) з боку іншого комуніканта. Завищений внаслідок політики етнічної ізоляції властивий етнічний статус — одна з передумов можливих міжнаціональних конфліктів — переглядається, стає більш «врівноваженим», а отже, менш придатним «пальним» для міжетнічних зіткнень.

«...Цигани дуже пишаються своєю національністю: іноді навіть не­письменні цигани вважають, що вони найрозумніші люди, що з ними можуть рівнятися щодо цього лише євреї, та й то не завсігди. Через те вони часто з великим презирством ставляться до українців, особ­ливо до селянства. І що більше циган дурить селян, то більше пиша­ється перед селянством... Проте ті циган и, що ходили до школи, дуже легко втрачають свою національну гордість». (О.Баранников, 1931).

Якщо до усього сказаного про спільну діяльність як засіб налагод­ження безконфліктного співіснування рівних етничних спільнот додається ще й вдале сполучення (тобто без взаєморуйнації) ПСДЕ та етнічних культур, то у суспільній свідомості контактуючих етнічних груп форму­ються не лише позитивні, а й дуже схожі уявлення щодо характерних рис представників обох народів (така собі «дзеркальність», але вже не нега­тивних, а позитивних етностереотипів). Така ситуація, за свідченням дослідників, існує зараз у народу комі. їхні уявлення про свій етнос суттє­во не відрізняються від уявлень, скажімо, про морально-психологічні риси росіян. Наприклад, на питання щодо характеристик, які могли б бути притаманні представникам комі та російського народів (опитуваним був запропонований список з десяти чеснот: доброта, працьовитість, діло­витість, гостинність тощо), опитувані поставили на перше місце пра­цьовитість, на третє та четверте — акуратність та доброту (як собі, так і росіянам). Деякі розбіжності фіксувалися лише у двох позиціях: гос­тинність {собі — друге, росіянам — п'яте) та стійкість, мужність (собі — п'яте, росіянам — друге). Зрозуміло, що така «позитивна дзеркальність» етностереотипів дуже ускладнює пошук рис для створення «образу во­рога», чим і запобігає розвиткові можливих міжнаціональних конфліктів.

Отже, і на рівні стосунків між великими та малими етнічними грома­дами народна думка де стихійно, а де й свідомо виробила та використа­ла на практиці широкий спектр досить ефективних засобів.

Таким чином, якщо поглянути на запропонований арсенал засобів народної конфліктології не лише як на зібрання засобів «розрядки нер­вової напруги», а й з точки зору діяльнісного підходу до етнопсихогене- зу, то можна побачити досить знайому нам картину. Психогенетичний сенс загальної стратегії традиційної етноконфліктології (попередження об'єктивних передумов конфлікту та широке використання засобів психологічного захисту його учасників) полягає у формуванні у членів етносу навичок створення безконфліктних ситуацій співіснування. На­родна конфліктологія використовує з цією метою різноманітні засоби, які через їх відповідність традиційній схемі формування розумових дій слушно вважати культурними формами інтеріоризації:

• безпосередня інтерперсональна побудова безконфліктної взаємодії (пошук відповідного природного середовища, утворення міжет­нічного розподілу праці, майнові гарантії рівності прав членів под­ружжя тощо);

• обрядово-ритуальні форми запобігання конфліктам;

• фольклорні тексти-застережники конфліктів (пісні, дражніння, прислів'я і т. ін.);

• здатність сформувати безконфліктну взаємодію у власне розумо­вому плані.

Суттєву роль у цьому процесі відіграють етнічні засоби психо­логічного захисту особи (ритуалізація, пряме або непряме виведення осо­би з конфлікту тощо). Якщо пряма зміна «матеріальної» ситуації кон­фліктної взаємодії неможлива, вони дозволяють особі пересемантизувати ситуацію, надати їй іншого особистісного сенсу, тобто все ж таки пере­будувати її у потрібному напрямку, а отже, й тією чи іншою мірою уник­нути конфлікту.