Родинні конфлікти за участю дітей

Внутрішньосімейні конфлікти можна поділити на такі:

• конфлікти поміж самими дітьми;

• конфлікти типу «батьки і діти» (тобто конфлікти між дорослими — з одного боку й молодим поколінням сім'ї — з іншого);

• конфлікти виключно між дорослими представниками родини.

Щодо суто дитячих непорозумінь, то ми знаходимо тут цілковите підтвердження нашим припущенням відносно загальної стратегії запобігання конфлікту. Ось, наприклад, як це виглядає на матеріалах дитячих дражнінь — невеликих віршованих творів («лірика висміювання», за висловом відомого збирача фольклору Г. Виноградова), які є своєрідною формою словесної агресії, певним способом висміювання (а отже, негативної соціальної оцінки) певних відхилень від норм і правил поведінки, способом утвердження неписаного кодексу дитячого життя.

Стосовно загальної характеристики цього жанру дитячої творчості слід зазначити, що у їх побудові дослідники виокремлюють кілька схем:

1) твердження або нав'язування особі чи групі певних негативних ознак або дій;

2) заперечення «позитивних» ознак чи дій;

3) заперечення одних ознак з одночасним приписуванням інших.

~ " Серед дражнінь російських дітей представлено всі три типи композиційної будови (Г.Виноградов), а, приміром, серед наявного українського матеріалу дражніння, засновані на запереченні «позитивних» ознак, майже відсутні, через що, зрозуміло, відсутні й твори змішаного характеру (Г.Довженок). Натомість прозивалки-твердження тут досить різноманітні. Так, висміюваній особі можуть просто приписуватися негативні ознаки чи дії («Савка-булавка // Через тин гавка»), така особа може стати об'єктом дії («Грицю, Грицю, Грицю — сала, // Гриця цюця покусала, // Відкусила бульку з носа, // Грицю сало із барбоса»), нарешті, вона може негативно характеризуватися через пов'язані з нею предмети чи особи («Кіндрат — свиням брат, // Поросятам дядько, // А кобилі сват»).

Оскільки, як правило, типові конфлікти в дитячому середовищі виникають внаслідок досить неширокого переліку дій та індивідуальних властивостей малюків і попередити такі зіткнення можна блокуванням чи хоча б суттєвим послабленням вияву згаданих дій та рис особистості, остільки дитячі громади майже всіх етносів використовують з цією метою досить схожі та обмежені за тематикою твори. Найчастіше мотивами дражнінь стають вдача й моральні якості дитини (злодійкуватість, жадібність і т. ін.), та її зовнішній вигляд (неохайність, «модність» тощо). До речі, за свідченням сучасних дослідників вітчизняного дитячого фольклору (М.Мельников та ін.), серед дражнінь повоєнних років — порівняно із записами початку століття — у 5 разів менше стало дражнінь про зовнішність, проте вдвічі збільшилася питома вага дражнінь, які характеризують моральні якості дитини.

Отже, запобігаючи поширенню у дитячих стосунках, скажімо, злодійкуватості (а отже, попереджуючи виникнення об'єктивних умовдля відповідних конфліктів), російські діти дражнили малого «злодія» так:

Вор-ворище

Украл топорище,

Надоть вора подковать,

Чтоб не етап воровать.

Що ж до дій власне «психологічного захисту» особистості, тобто засобів надання ситуації зіткнення інтересів дещо відстороненого, нетравмуючого дитину, а часом навіть і позитивного сенсу, то і їх народна конфліктологія дитячого віку знає досить багато. Згадана формула «кто обзьіваетея, тот сам так назьівется» демонструє можливість несприйнят- тя образливого порівняння шляхом контрсугестивного його повернен­ня авторові.

Розподіл ігрових ролей — справа, зазвичай конфліктна — стає більш-менш «мирним» завдяки використанню «безособових» процедур: «вимірювання» палиці, жеребкування, лічилки, — адже до них значно важче ставитися «по-людськи» — з образою. Усім, здається, відомі та­кож примовки типу: «У серединці — в золотій скринці («в новій ряднинці», «на золотій пір'їнці» тощо)», «Скраю — як у раю», якими українські діти «вихваляють» отримане ними у грі не зовсім бажане місце. Відстав малий у гонах наввипередки, не може наздогнати суперника і, аби «виправдати» себе, зняти психологічне напруження ситуації й не дати останній перерости у конфлікт, посилає навздогін: «Вереду, вереду —чорт попереду!», на що, правду сказати, може негайно ж отримати відсічну відповідь: «Ладу, ладу — чорт позаду».

До речі, пересемантизація, надання ситуації іншого значення як засіб психологічного захисту також зустрічається і у представників старших вікових категорій, зокрема у молоді. Якщо хлопець, як твердить наступ­на веснянка, не здатний оцінити особистісні чесноти коханої дівчини, він зовсім не вартий її любові та переживань і взагалі нікому — окрім чортів в болоті — не потрібний.

У досить поширеній ситуації випрошування у ровесника якоїсь бажа­ної речі діти використовують іще один комплексний засіб запобігання конфлікту — ритуалізацію дії прохання.

Ритуалізовані дії виконують функцію комп­лексних етнічних антиконфлікторів дитячої поведінки щонайменше у трьох планах. По-перше, створюючи реальний контекст спільних дій прохача і потенційного давача конкретної речі, «церемоніал» прохання зменшував ступінь «відстороненості» давача від прохача і через це змен­шував шанси на відмову. По-друге, деякі приспівки, як-от наведена приспівка малих вінничан, фактично забороняли відмову через осміяння(соціальної негації) відмовника, тобто формували об'єктивні умови безконфліктного розв'язання проблеми, що виникла. Нарешті, перенося­чи увагу дитини з внутрішнього переживання ситуації на виконання (і обов'язково правильне виконання) певної системи зовнішніх дій, ритуалізація міжособистісного спілкування послабляла силу афекту, що його в даний момент переживала дитина (це стосується обох учасників спілкування), виводячи афект з фокусу поточних ціннісних переживань малюка і надаючи афекту соціалізованих (а отже, керованих) форм.

Треба зауважити, що міжособистісні комунікативні дії, які «ззовні» сприймаються як ритуалізована послідовність поведінкових актів, за своїм психологічним змістом є, як зазначалося, розгорнутими матеріальними попередницями розумових дій. А це означає, що засвоє­ння подібних розгорнутих дій робить індивіда врешті-решт здатним до побудови на рівні свідомості безконфліктної системи соціальних взаємодій. Можливо, що саме впевненість у тому, що діти мають дос­татньо засобів для розв'язання власних конфліктів, змушує українсь­кий етнос — загалом дуже чуйний до проблем організації дитячого виховання — несхвально ставитися до фактів втручання батьків (і взагалі дорослих) у «дитячі справи», яке було закріплено навіть у рішеннях ко­лишніх волосних судів.

Оскільки обов'язок виховання і відповідальність за результати вихов­ного процесу покладалися на батьків, останні змушені були все ж таки втручатися в справи своїх малих і доросліших дітей, що й зумовило існування в різних суспільствах зіткнення інтересів старшого та молодшо­го поколінь, тобто конфліктів типу «батьки — діти». Народознавство фіксує дві основні лінії розв'язання конфліктів між дітьми й дорослими: або за рахунок дітей — через визнання пріоритетності інтересів батьків, або якнайшвидшим зрівнянням у соціальних правах дітей і батьків й виз­нанням рівноцінності інтересів сторін. У межах як першої, так і другої лінії ми знаходимо широкий спектр засобів, які допомагають запобігти виникненню об'єктивних передумов конфлікту та забезпечують психологічний захист залучених до передконфліктної ситуації людей.

Найрадикальнішим засобом запобігання таким конфліктам є, очевид­но, загальна відмова від народження дітей або й породільний інфантицид. Зрозуміло, це не може стати загальноетнічною панацеєю, але у багатьох етносах були верстви населення, які досить широко користувалися саме цим рецептом «профілактики» обговорюваного типу конфліктів.

Якщо взяти за приклад традиційне буття австралійських аборигенів, діти яких живуть " одним життям з дорослими, змалку отримують не спеціально препаровану, а повну та неспрощену інформацію щодо життя та стосунків останніх й через це дуже рано здатні будувати свої відносини з іншими людьми як дорослі, то ми бачимо тут і суспільні механізми забез­печення рівних можливостей реалізації певних інтересів дітей порівняно з дорослими. Найпомітніше це виявляється, скажімо, у випадках соціального «вирівнювання» фізичних можливостей дитини та дорослого. Так, гро­мадська думка аборигенів племені мурнгін примушує матерів бути «доб­рими та лагідними» з власними дітьми, забороняючи їм сварити та кара­ти останніх, як це роблять європейські жінки, навіть у випадках очевидної брутальності щодо матері: Спостерігачі не раз були свідками таких подій, коли мати, не маючи змоги силою припинити дитячі пустощі, била пали­цею по стовбуру дерева або по землі, де залишилися сліди дитини, даючи таким чином вихід накопиченому роздратуванню, але пальцем не торка­лася самого пустуна. Водночас протилежні орієнтація — невизнання рівності власних інтересів дитини та дорослого — уможливлює зовсім інші дії «збалансування» інтересів сторін, як це, наприклад, відбувалося в процесі російського народного виховання.

В українському етносі подібний шлях розв'язання ситуації зіткнення інтересів різних поколінь — на користь шанування батьківських — та­кож був досить поширений. Як свідчить П.Чубинський, волосні суди «Західно-Руського краю» з легкістю виносили вироки про тілесне пока­рання різками навіть дорослих дітей не тільки тоді, коли останні піднімали руку на батьків або лаяли їх «непристойними словами», а й тоді, коли йшлося — як у випадку з волинянином Михайлом Федорчу- ком — лише про те, що син «не поважає та не шанує її як матір, і є непос­лухом в розпорядженнях її по господарству» (П.Чубинський, 1872).

Маючи таку перевагу в процесі розв'язання проблем поточного сімейного життя, батьки, в свою чергу, зобов'язані були запобігати мож­ливим родинним конфліктам, пов'язаним зі шлюбом дітей та їхньою майбутньою господарською діяльністю (пошук подружжя, забезпечен­ня цноти дочки-нареченої і т.ін.). Безконфліктне розв'язання таких про­блем вимагало створення певних об’єктивних умов насамперед — пев­ного матеріального достатку, які б дозволили здійснити намічені плани. Серед багатьох заходів, що мали забезпечити досягнення поставленої мети, українське звичаєве право (українська народна етноконфліктологія) передбачає обмеження прав батьків на користування власним майном: певна його частина (наприклад, так звана «дідизна» чи «материзна») не підлягала продажу чи знищенню, а мала бути збереженою й переданою пошлюбленим, дітям.. Батьки мусили забезпечити дітям, «стартовий» матеріальний рівень життя навіть у разі власної передчасної смерті, які мали розділити з рідними батьками дитини турботи з її виховання та «виведення в люди».

Дорослість, зрілість дійсно багато в чому змінюють відносини поміж батьками й дітьми Діти отримують право власної дії у певних сферах, зокрема у шлюбних справах, батьки зобов'язані зважати на їхню думку.

Навпаки, розв'язання «дорослого» конфлікту за таких вихідних умов можна було шукати на шляху «здитячення» когось з його учасників: зга­даємо хоча б традиційну відповідь сватам тоді, коли весілля було неба­жаним: «вона ще мала (воно ще дитя)».