I. Програми міжнародних організацій з питань інформації та комунікації

Основні положення концепції інформаційного суспільства. Еволюція концепції ООН в галузі інформації та комунікації. Програми міжнародних організацій з питань інформації та комунікації (ООН: Major Programme IV Towards a Communication And Information Society For All; ЄС: eEurope: An Information Society For All).

Аналіз закордонного досвіду дозволяє виділити такі основні положення концепції інформаційного суспільства:

1 – Створення концепції інформаційного суспільства є необхідністю, засобом підвищення конкурентоспроможності держави на міжнародних ринках, надання своїм громадянам можливості освіти та працевлаштування в інформаційному сторіччі.

2 – Програми та концепції розраховані лише на ті елементи інформаційної індустрії, на які держава може впливати, хоча ця сфера майже цілком зосереджена у приватному секторі, який і ризикує своїми капіталами. Завдання держави – створити сприятливі умови для залучення капіталів до інформаційної галузі.

3 – Державні органи в інформаційному суспільстві використовують нові технології для відкритої взаємодії з суспільством.

4 – Інформаційне суспільство надає нові можливості для розвитку демократії, контролю за державним апаратом, аналізу громадської думки.

5 – Глобальна природа міжнародного інформаційного суспільства вимагає узгодження національних політик, тому значно зростає вага міжнародного співробітництва.

6 – Головна роль держави в інформаційному суспільстві – у створенні адекватної законодавчої бази, яка повинна сприяти інвестиційному клімату, конкуренції в інформаційній галузі, вдосконаленню освіти новими інформаційними засобами тощо.

7 – Концепції інформаційного суспільства мають яскраву соціальну орієнтованість, а також приділяють значну увагу дистанційній освіті, телемедицині тощо.

8 – Міжнародним суспільством та окремими країнами практично не виділяються конкретні інформаційні технології, проголошується технологічний нейтралітет інформаційного суспільства.

9 – Здійснюється ідея стійкого розвитку, в межах якої країни, що розвиваються, мають можливість отримати результати розвитку техногенної цивілізації.

У 1987 р. Європейська Комісія випустила “Зелену книгу”, у якій стверджувалося, що телекомунікаційні мережі становлять нервову систему сучасного економічного та соціального життя.

У 1988 р. адміністрація США надрукувала доповідь “NTIA Telecom 2000 report”, у якій підкреслювалося, що телекомунікаційна і інформаційна структури життєво важливі для підтримки дієспроможності американської та світової економіки.

У 1993 р. віце-президент США А.Гор [1] використав поняття “інформаційна супермагістраль”. Наступного року на конференції Міжнародного союзу зв’язку він вже говорив про глобальну інформаційну інфраструктуру.

Інформаційні суспільства мають такі головні характеристики:

· інформація використовується як економічний ресурс з метою підвищення ефективності, стимулювання інновацій, підвищення конкурентоспроможності;

· інформація стає предметом масового споживання населення;

· відбувається інтенсивне формування інформаційного сектора економіки, який зростає більш швидкими темпами, ніж інші сектори. Знаменно, що рух до інформаційного суспільства – спільна тенденція для розвинутих країн і країн, що розвиваються.

Підходи у США і Європі до побудови інформаційного суспільства значно відрізняються: у США акцент робиться на технологічних аспектах, в Європі – на соціальних вимірах.

Уряд США зробив розвиток інформаційної інфраструктури пріоритетом своєї політики. Відомою ініціативою, яка реалізується у США з 1993 р., є “Національна інформаційна інфраструктура: план дій”. Згідно з цією ініціативою визнається, що інформаційну інфраструктуру створює переважно приватний сектор, але держава повинна відігравати суттєву роль у цьому процесі для забезпечення всіх американців інформаційними ресурсами за доступними цінами.

У Канаді концепцію національного суспільства розглядають як засіб збереження культурної ідентичності перед загрозою інформаційної експансії США і засіб входження до економіки наступного сторіччя. У відповідній роботі з цієї теми, що була підготовлена урядовим агентством, пропонується цей перехід здійснити за допомогою Канадської інформаційної магістралі (Building the Information Society: Moving Canada into 21^st Century. Ministry of Supply and Services. Canada, 1996).

Значних успіхів досягла Велика Британія, яка послідовно проводить політику надання інформації і послуг громадянам з боку держави за допомогою Internet (http//www.open.gov.uk/). Так, державна інформаційна служба країни забезпечує доступ до більш ніж 300 державних організацій.

Зростання питомої ваги інформаційної індустрії у світовій економіці стає все більш помітним. Продовжується стабільний ріст цього сегменту в економіці США (9, 8%). Однак найшвидшими темпами ринок інформаційних технологій розвивається в азіатських країнах – Республіці Корея, Тайвані, Гонконзі та Сингапурі.

Позиція США з питання електронної торгівлі зафіксована у 1996 р. і включає такі принципи:

ü Приватний сектор повинен переважати у створенні Глобальної інформаційної інфраструктури.

ü Держава повинна уникати обмежень електронної торгівлі.

ü В разі необхідності держава повинна втручатися лише з метою створення послідовної та прогнозованої бази для електронної торгівлі.

ü Держава повинна визнавати унікальні властивості Internet і сприяти ініціативам приватного сектора у розвитку Мережі.

ü Міжнародні правила повинні сприяти електронній торгівлі в Internet.

Для широкого впровадження електронної торгівлі в Internet необхідно розв’язати низку проблем: фінансові (митні і податкові збори, електронні системи розрахунків); правові (“універсальний торгівельний код” для мережі Internet, захист інтелектуальної власності, таємниця приватного життя, безпека); проблема доступу до ринку (телекомунікаційні інфраструктури та їхня взаємодія, зміст, технічні стандарти).

Поза корпоративним сектором електронна торгівля застосовується в багатьох галузях: фінансові послуги, секс (за оцінками компанії “Forrester Research” – це 10% всієї продукції, що продано через Мережу), транспортні агентства, роздрібна торгівля, музика, книги, автомобілі, реклама і маркетинг.

“Електронна революція” не виходила з наукових лабораторій і дослідних виробництв на барикади, але призвела до вибухоподібних змін у громадському житті. Докорінно змінивши систему поширення інформації та сферу масових комунікацій, вона вплинула на життя переважної частини людства. Запропоновані нею комп’ютерна техніка, відеоапаратура, скловолоконні кабельні мережі, супутниковий зв’язок та інші нововведення створили умови для тотального переходу від символів друкованих до аудіовізуальних.

Як наслідок, навіть у визначенні сучасних розвинутих суспільств фігурує поняття не “постіндустріальні”, а “інформаційні”. Як доказ – поява можливості створення глобальної фінансової системи і наднаціональних структур у промисловості, виготовлення високотехнологічного озброєння.

Звичайно, ця ситуація не могла залишитися поза увагою урядів, міжнародних організацій та угруповань. Цій проблематиці дедалі більше уваги приділяють ООН загалом і такий її специфічний підрозділ, як ЮНЕСКО.

Від часу виникнення ЮНЕСКО постійно сприяла:

- ліквідації чи зменшенню перешкод, що заважали свободі інформації;

- вдосконаленню інформаційних та комунікаційних засобів та технологій.

Однак ситуація, що склалася на межі 70-80-х років, поставила цю міжнародну організацію перед необхідністю більш глибоко проаналізувати перебіг інформаційних процесів у світі, а також наслідки їхнього впливу на національні культури.

Одним з перших досліджень у цьому напрямку була робота фінських вчених К.Норденстренга та Т.Варіса, виконана на замовлення ЮНЕСКО – “Телевізійний потік: вулиця з однобічним рухом? Дослідження і аналіз міжнародного потоку телевізійного програмного матеріалу” (Париж, 1974). У ній вперше на основі зіставлення значного масиву статистичних даних автори показали, що потоки телевізійних програм вкрай незбалансовані як з кількісного, так і з якісного боку.

Результати зацікавили не тільки науковців, але й політичних діячів. Так, Урхо Кекконен (президент Фінляндії) зробив заяву з питань національної та міжнародної комунікаційної політики. Він піддав сумніву доктрину “вільного потоку інформації” і порушив питання про соціальну справедливість і збалансованість в світі масової комунікації.

Аналогічні дослідження почали проводитись і в інших країнах.

ЮНЕСКО розпочала вдосконалювати свої методи нагромадження світової статистики в галузі мас-медіа. Поступово питання про засоби масової комунікації набуло рис глобального і стало одним з головних напрямків діяльності ЮНЕСКО. На порядку денному цієї організації постало питання про модель нового міжнародного інформаційного порядку.

Розглядаючи цю ідею в історичному аспекті, треба виділити 2 напрямки.

Перший – політичний, а саме деколонізація. Головним його представником виступав Рух неприєднання і разом з ним “соціалістичний світ”. Кульмінація прийшлася на 70-ті роки. Саме тоді ООН прийняла Декларацію про новий економічний порядок.

Другий – інтелектуальний напрямок в соціальних науках загалом і, зокрема, у вивченні мас-медіа. Цей напрямок сприяв появі нових наукових шкіл, що піддавали критиці гегемонічні політичні та культурні інститути, появі нових ідей про пріоритет соціальних структур як в самих національних спільнотах, так і в стосунках між ними.

Ці два напрямки існували паралельно майже 10 років, хоча деякі ідеї залишалися для них спільними, зокрема ідея цілісного погляду на світ.

Але поступово визрівали нові підходи до інформації, визначення її ролі у сучасному світі. По-новому оцінювались і можливості використання засобів масової комунікації.

Ці проблеми обговорювали учасники симпозіуму, організованого Рухом неприєднання (березень 1969, Туніс). Саме тоді з’явилося формулювання “ новий міжнародний інформаційний і комунікаційний порядок ” (НМІКП). Пізніше було констатовано: “НМІКП так само життєво важливий, як і новий економічний порядок”. Після цього поняття увійшло в політичний обіг.

Рух за НМІКП визначився і набрав ваги за зацікавленої підтримки двох угруповань: Руху неприєднання та ЮНЕСКО. Однією з перших акцій стало прийняття Декларації основних принципів щодо внеску мас-медіа у зміцнення миру і міжнародного взаєморозуміння, підтримки прав людини і запобігання расизму, апартеїду і війні.

У 1980р. важливість цієї декларації ЮНЕСКО було підтверджено доповіддю комісії ЮНЕСКО, очолюваної видатним ірландським політиком Шоном Мак Брайдом, “ Багато голосів, один світ. Доповідь Мак Брайда. 1980” (назва закріпилася в багатьох міжнародних документах). Одним з найважливіших висновків доповіді було визнання, що існує транснаціональний контроль над комунікаціями. Пропозиції було трансформовано у принципи НМІКП:

1 - усунення незбалансованостей та нерівностей, що характеризують сучасну ситуацію;

2 - усунення негативних наслідків дій окремих монополій, власних або громадських, та їхньої нестримної концентрації;

3 - зняття зовнішніх та внутрішніх перешкод, що стоять на заваді вільного потоку та більш широкого і збалансованого розповсюдження інформації та ідей;

4 - плюралізм джерел та каналів інформації;

5 - свобода преси та інформації;

6 - свобода для журналістів та професіоналів в комунікаційних медіа; свобода, яка є невід’ємною від відповідальності;

7 - надання країнам, що розвиваються, можливостей для створення інформаційної інфраструктури, сприятливих умов існування інформаційних та комунікаційних медіа;

8 - широка допомога країнам, що розвиваються, у досягненні цієї мети;

9 - повага до культурної ідентичності народів і до права кожної країни інформувати світ про себе;

10 - повага до права всіх народів брати участь у міжнародному обміні інформацією на основі рівності, справедливості та загального процвітання;

11 - повага до прав спільнот, соціальних та етнічних груп, так само, як і окремих індивідиумів, мати доступ до інформаційних джерел і брати активну участь в комунікаційних процесах.

Доповідь Мак Брайда викликала бурхливу критику з боку США та близьких до країни кіл. Але концепція НМІКП мала подальший розвиток у Міжнародній програмі розвитку комунікацій (МПРК), а також у трьох середньострокових програмах ЮНЕСКО “Комунікація на службі людства”.

У 1984 р. США залишили ЮНЕСКО з метою залякування та опору програмі НМІКП. США підтримала Велика Британія.

У 1987р. ООН і ЮНЕСКО значно змінили ставлення до НМІКП через ряд чинників:

· початок перебудови в СРСР і, відповідно, припинення фінансової, політичної та воєнної підтримки;

· інтенсивне зростання рівня транснаціонального контролю над глобальними комунікаційними процесами;

· підготовка нової стратегії “Захисту вільного потоку інформації” ООН і ЮНЕСКО (тобто дистанціювання від політики НМІКП).

Плани ЮНЕСКО містять такі орієнтири:

1. Інвестиції в інфраструктуру, збільшення та модернізація комунікативних мереж у країнах, що розвиваються.

2. Підготовка людських ресурсів, передача пріоритетів освіті, відповідним технологіям та прикладним дослідженням.

3. Підготовка досліджень з проблем соціокультурного впливу комунікаційних медіа та нових технологій на культурну ідентичність народів.

4. Розвиток програм, що спрямовані на освіту тих, хто користується комунікативними медіа. Метою навчання є формування навичок впевненої критичної орієнтації в отриманій інформації і вміння робити її відбір, щоб зреагувати на можливості маніпуляції й захистити свої права громадянина.

Перевага надається:

· вільному потоку інформації та незалежності медіа;

· практичній діяльності із значним зниженням інтересу до досліджень;

· розвитку інформаційних технологій.

Генеральна Асамблея ООН підтримала “нову стратегію ЮНЕСКО для розвитку комунікації та вільного потоку інформації”, а також прийняла, спираючись на неї, резолюцію 46/73А “Інформація на службі людства”. Міжнародне занепокоєння щодо “вільного потоку інформації” пов’язане, в першу чергу, з можливою експансією США.

Глобалізація міжнародного суспільства - це економічний, фінансовий, а також і науково-технічний процес, у рамках якого нові інформаційні технології оперізують весь світ мережею, яка є настільки ж щільною, як і гнучкою. Однак це й культурний процес.

ЮНЕСКО розглядає глобалізацію як процес, який далеко виходить за рамки економічних питань: впливає на спосіб життя і поведінку, змінює звичне уявлення про прийняття рішень і управління, а також про форми художнього вираження. Тільки усвідомлення глобальних тенденцій надасть міжнародному суспільству можливість домогтися найбільших результатів при повазі до існуючих розбіжностей.

Саме тому глобалізація знаходиться зараз у центрі уваги ЮНЕСКО. Коітіро Мацуура (Генеральний директор ЮНЕСКО) таким чином визначив головні пріоритети, які сьогодні відповідають меті ЮНЕСКО [22]: