Використання документів при виявленні та розслідуванні корисливих злочинів у банківській сфері

У розвитку ринкових відносин в Україні виключно важ­лива роль належить кредитно-банківській системі, яка регу­лює кредитні і грошові потоки і сприяє зростанню і вдоско­наленню економіки. Ця система об'єднує банки і спеціальні фінансово-кредитні інститути. У країнах з розвинутими рин­ковими відносинами небанківські фінансово-кредитні інститути представлені пенсійними фондами, страховими, лізинговими, інвестиційними, фінансовими компаніями. У нашій країні до небанківських кредитних установ належать каси взаємної допомоги, ломбарди, пенсійні фонди, органи державного та акціонерного страхування.

Банки мобілізують і перетворюють на діючий капітал тимчасово вільні грошові кошти, заощадження та доходи різних верств населення, виконують різноманітні кредитні, посередницькі, інвестиційні, довірчі та інші операції.

Банківську систему України становлять сьогодні Національний банк України із розгалуженою мережею своїх установ, а також комерційні банки.

Правові основи банків, порядок створення й головні принципи їх діяльності визначені законодавством України про банківську діяльність.

Національний банк України є центральним банком дер­жави, вищим рівнем банківської системи України.

Відповідно до Закону України «Про банки і банківську діяльність» Національний банк є емісійним центром Ук­раїни, проводить єдину державну політику в галузі грошово­го обігу, кредиту, організує міжбанківські розрахунки, коор­динує діяльність банківської системи в цілому, визначає курс грошової одиниці відносно валют інших країн. Йому належить монопольне право на випуск грошей в обіг, а та­кож випуск (за рішенням Верховної Ради України) національних грошових знаків. Національний банк видає комерційним банкам кредити, купує і продає випущені де­ржавою цінні папери, а також іноземну валюту і платіжні документи в іноземній валюті; видає комерційним банкам ліцензії на проведення банківських операцій; здійснює конт­роль і регулювання діяльності комерційних банків, зокрема контроль за дотриманням ними банківського законодавства.

Національний банк розробляє основні напрямки грошо­во-кредитної політики, які щорічно затверджуються Верхов­ною Радою України, видає нормативні акти з питань, що входять до його повноважень. Нормативні акти Національного банку є обов'язковими для всіх банків, роз­ташованих на території України. Національний банк вста­новлює єдині правила бухгалтерського обліку в банках із за­стосуванням комплексної автоматизації і комп'ютеризації.

Національний банк України має таку структуру: цент­ральний апарат, Кримське республіканське та обласні уп­равління, розрахункові центри при них, регіональні розра­хунково-касові центри у містах і районах. Кожне обласне управління має понад два десятки функціональних відділів.

Комерційні банки створюються на акціонерних або пайо­вих засадах. Вони виступають у формі акціонерних това­риств з обмеженою відповідальністю або банків за участю іноземного капіталу. Засновниками комерційних банків мо­жуть бути як юридичні, так і фізичні особи, за винятком Рад народних депутатів усіх рівнів, Їх виконавчих органів, політичних і профспілкових організацій, громадських фондів, комерційних банків, а також державних під­приємств. Законом «Про банки і банківську діяльність» участь державних підприємств у створенні комерційних банків не заборонялася. Ця норма встановлена Декретом Кабінету Міністрів 45—93 від ЗО квітня 1993 p. «Про впо­рядкування діяльності комерційних банків, створених за участю державних підприємств». Згідно з декретом правонаступниками державних підприємств стосовні комерційних банків, створених за їх участю, є Міністерство фінансів Ук­раїни (щодо підприємств, які перебувають у загальнодер­жавній власності) та відповідні органи, уповноважені управ­ляти державним майном (щодо інших державних підприємств).

Частка будь-якого засновника банку (акціонера) не повинна перевищувати 35 % статутного фонду.

У прийнятті рішень, пов'язаних із поточною банківською діяльністю, комерційні банки незалежні від виконавчих та розпорядчих органів державної влади та управління.

До складу органів управління банків не можуть входити працівники органів державної влади та управління, у тому числі шляхом поєднання посад.

Відносини між банками і клієнтами мають договірний ха­рактер. Клієнти самостійно вибирають банки для кредитно-розрахункового та касового обслуговування, можуть кори­стуватися послугами одного чи кількох банків.

Вищим органом управління комерційного банку є загальні збори і Рада акціонерів. Оперативне керівництво ро­ботою банків здійснює Правління разом із центральним апа­ратом. У Республіці Крим, у місті Києві, у кожній області є дирекції відповідних республіканських чи обласних банків. Обласні дирекції мають значну кількість функціональних відділів. Так, у складі обласних дирекцій акціонерного комерційного агропромбанку «Україна» налічується 20 таких відділів, серед них відділи кредитних ресурсів комерційної діяльності, довгострокового кредитування і фінансування, короткострокового кредитування, інженерно-економічної експертизи, внутрішньої ревізії, цінних паперів, вкладних операцій, автоматизованих банківських, технологій; міжнародних розрахунків і валютних операції касових опе­рацій, а також операційний і договірно-правовий відділи.

З метою забезпечення своєї фінансової надійності та за­хисту інтересів клієнтів комерційні банки створюють стра­хові та резервні фонди. Обов'язковим у діяльності банків є дотримання економічних нормативів, встановлених Національним банком, таких як: мінімальний розмір статут­ного фонду; граничне співвідношення між розміром власних коштів банку та сумою його активів; показники балансу; розмір обов'язкових резервів, що розміщуються у Національному банку; максимальний розмір ризику на одного позичальника. Норматив, що визначає мінімальний розмір статутного фонду, запобігає заснуванню фінансово слабких банків, неспроможних гарантувати надійне збере­ження депозитів та інших коштів клієнтів.

Граничне співвідношення між розміром власних коштів банку та сумою його активів встановлює відносну межу роз­гортання кредитних операцій комерційного банку.

Обов'язкові резерви, що зберігаються у Національному банку, виконують функцію страхування депозитів.

Ліквідність балансу банку — це здатність банку своєчасно й повністю виконувати свої зобов'язання за пер­шою вимогою вкладників. Показники ліквідності балансу комерційного банку встановлюються у вигляді нормативного співвідношення між активами і зобов'язаннями банку з ура­хуванням строку їх погашення, а також можливості ре­алізації активів. Максимальний розмір ризику на одного по­зичальника визначається у процентному відношенні до за­гальної суми власних коштів банку. У розрахунок ризику включається вся сума вкладів даного позичальника і кре­дитів йому, а також видані за його дорученням гарантії, до­ручення та інші зобов'язання.

Законом України «Про банки і банківську діяльність» визначено види операцій, які можуть виконувати банки. Це, зокрема, залучення і розміщення грошових вкладів і кре­дитів; здійснення розрахунків за дорученням клієнтів, банків-кореспондентів та їх касове обслуговування; ведення рахунків клієнтів і банків-кореспондентів; фінансування капітальних вкладень за дорученням власників або розпо­рядників інвестиційних коштів; випуск платіжних доку­ментів та інших цінних паперів (чеків, акредитивів, век­селів, акцій, облігацій тощо); купівля, продаж і зберігання платіжних документів, цінних паперів, а також операції з ними; видача поручительств, гарантій та інших зобов'язань за третіх осіб, які передбачають їх виконання у грошовій формі; придбання права вимоги щодо постачання товарів і надання послуг, прийняття на себе ризику виконання таких вимог та інкасація цих вимог (факторинг); придбання за власні кошти засобів виробництва для передачі їх в оренду (лізинг); купівля валюти у організацій і громадян і продаж їм іноземної валюти.

Комерційні банки зобов'язані виконувати операції по ка­совому виконанню бюджету за дорученням Національного банку, їм забороняється вести діяльність у сфері виробницт­ва і торгівлі матеріальними цінностями, а також виконувати операції по страхуванню, крім страхування валютних, кре­дитних та процентних ризиків.

Комерційні банки та їх установи працюють на принци­пах комерційного розрахунку, тобто в процесі виконання своїх функцій вони одержують прибуток, який обчис­люється як різниця між його доходами та витратами.

Головним напрямом діяльності комерційних банків є кре­дитні операції, які приносять їм значну частку прибутку.

Вирішуючи питання про кредитування, банк враховує бага­то різноманітних факторів, у відповідності з якими визначає строк позички, суму забезпечення, умови повернення боргу, рівень процента та ін.

Для одержання кредиту клієнт повинен надати банку такі документи, як:

· заявка та засвідчені нотаріусом копії установчих доку­ментів.

· засвідчена нотаріусом картка із зразками підписів і відбитку печатки,

· баланс на останню звітну дату, засвідчений податковою інспекцією, та довідка із податкової інспекції,

· техніко-економічне обґрунтування ефективності проекту,

· копії контрактів, угод,

· гарантії повернення кредиту (вони можуть бути підтверджені гарантійним листом банку) з доданням уста­новчих документів банку-гаранта), балансу на останню звітну дату, економічних нормативів, картки із зразками підписів і печатки, гарантійного листа страхової компанії, застави.

Як свідчить практика, найбільш надійним забезпеченням кредиту є банківська гарантія. Деякі банки видають кредити під заставу майна (автомобілі, оргтехніка, нерухомість).

За гарантійним листом страхової компанії можна одержа­ти кредит лише на невеликі суми, оскільки механізм страху­вання і перестрахування кредитів ще надійно не відпрацьований. Питання пов'язані з гарантією повернення кредиту шляхом заставляння майна, регулює Закон України «Про заставу», прийнятий 2 жовтня 1992 p. Національний банк України розробив механізм використання як застави цінних паперів, зокрема векселів.

Ретельно вивчивши за наданими клієнтом документами, його фінансово-господарське становище, результати, мету і перспективи діяльності, банк укладає з клієнтом кредитний договір. У цьому документі зазначаються мета, строки, умо­ви кредиту, перелік розрахунків підприємством т. ін. Згідно із кредитним договором клієнт зобов'язаний повернути одер­жаний кредит у строк, заплатити банку проценти за кори­стування кредитом, не ухилятися від банківського контро­лю, не погіршувати своє фінансово-господарське становище, використовувати кредит відповідно до його цільового при­значення і гарантувати наявність забезпеченості кредиту протягом усього строку кредитування, тобто до дня фактич­ного повернення кредиту. Таким чином, основними принци­пами кредитування є терміновість, цільовий характер пози­ки, її забезпеченість товарно-матеріальними цінностями та платність.

Принцип терміновості означає, що позика має бути по­вернена позичальником банку у визначений договором строк.

Цільовий характер кредитування передбачає вкладення позичкових коштів у конкретні господарські процеси.

Принцип забезпеченості позичок має на меті захистити інтереси банку і запобігти збиткам від неповернення пози­чальниками боргу внаслідок їх неплатоспроможності.

Кредитування підприємств і громадян передбачає не тільки повернення банку одержаної позички, а й виплату процента за користування нею.

При видачі кредиту і використанні його нерідко трапля­ються порушення з боку працівників банків і самих клієнтів. Детальніше ці порушення розглядатимуться далі.

Значне місце в діяльності банків займає обслуговування платіжного обігу. За дорученням своїх клієнтів комерційні банки проводять безготівкові платежі і платежі готівкою як за рахунок коштів клієнтів, так і на кредитній основі.

Для обслуговування платіжного обігу в банківській сис­темі України використовуються такі платіжні документи, як чеки, платіжні доручення, вимоги-доручення, векселі. Век­сель є знаряддям комерційного кредиту. У зв'язку з недо­статнім розвитком комерційного кредиту в Україні до остан­нього часу не було вексельного обігу, а отже і банківського інкасування векселів. Розрахунки векселями одержали «право громадянства» після прийняття постанови Верховної Ради України від 17 червня 1992 p. «Про застосування век­селів у господарському обороті України».

Інкасо — це одержання банком за дорученням клієнта належних йому грошей від платника і зарахування цих гро­шей на банківський рахунок клієнта. Інкасування векселів проводиться банком до настання строку виплати по векселю (його погашення). Воно оформляється інкасовим індосаментом (передатним надписом на зворотному бот векселя), який засвідчує передачу клієнтом банкові права за векселем. Одержавши від боржника потрібну суму, банк га­сить вексель і перераховує гроші на рахунок клієнта.

Кабінетом Міністрів і Національним банком України ЗО липня 1992 p. прийнято спільне рішення про запровадження з 1 січня 1993 p. форм розрахунків, які відповідають умовам сучасного господарювання, можуть використовуватися із застосуванням електронних технологій і забезпечують гарантоване прискорене надходження коштів. Це такі форми розрахунків, як платіжні доручення, платіжні вимоги-доручен ня, чеки, акредитиви з депонуванням коштів у банку (постачальника, векселі. Рішенням Уряду і Національного банку України встановлено, що платежі за хлібопродукти, воду, електро- й теплоенергію, за користування телефоном, за поштово-телеграфні послуги, перевезення товарів, а та­кож розрахунки із залізницями, пароплавствами, автотранс­портними підприємствами повинні здійснюватися з викори­станням попередньої оплати.

Одним із видів діяльності комерційних банків є здійснення інвестиційних операцій. У банківській практиці такі операції означають вкладення коштів у цінні папери підприємств на порівняно тривалий період. Інвестиційні цінні папери — це зобов'язання, які обертаються на ринку у вигляді векселів, облігацій та акцій. В Україні цей вид банківських операцій ще не набув належного поширення, що пов'язано з відсутністю сформованого ринку цінних па­перів.

Обслуговування банком зовнішньоторговельних угод по­лягає в його посередництві у фінансових розрахунках між експортерами та імпортерами, а в разі необхідності — у кре­дитуванні. Посередництво здійснюється на основі кореспон­дентського договору, тобто угоди між двома або кількома кредитними установами щодо здійснення платежів і розра­хунків однією з них за дорученням і за рахунок іншої. Такі розрахунки відображаються на кореспондентських рахунках.

До нових нетрадиційних видів послуг комерційних банків належать лізингові послуги. Лізинг являє собою зда­чу в оренду на тривалий строк предметів довгострокового користування. Як правило, протягом строку дії договору про лізинг орендар сплачує орендодавцю повну вартість взятого в оренду майна. На прохання клієнта банк закуповує певне майно (устаткування, транспортні засоби, обчислювальну техніку тощо) і бере на себе практично усі зобов'язання власника, включаючи відповідальність за збереження май­на, внесення строкових платежів, оплату майнових подат­ків. Клієнт, на прохання якого було куплене майно, укладає з банком строковий договір оренди, в якому визначається, разом з іншими умовами, розмір орендної плати і періодичність її внесення.

Однією з нетрадиційних банківських послуг є факторинг. Він являє собою купівлю банком у клієнта права на вимогу боргу (без права зворотної вимоги від клієнта). Як правило, банк купує дебіторські рахунки, пов'язані з постачанням то­варів або наданням послуг. Факторингова послуга оформ­ляється укладенням між банком і клієнтом спеціального до­говору. Клієнт, що продав дебіторський борг, одержує від банку гроші (готівка, переказ, оплата чека тощо) у розмірі 80—90 % суми боргу. Залишені 10—20 % суми банк тимча­сово стягує як компенсацію ризику до сплати боргу.

Комерційні банки здійснюють консультування клієнтів з широкого кола питань економічного (фінансового) аналізу та бухгалтерського обліку (вивчення платоспроможності гос­подарюючих партнерів клієнта, організація емісій і повтор­ного обігу цінних паперів, вибір напрямку інвестування коштів тощо). Як, правило, консультування, пов'язане з іншими послугами, що надаються банком: кредитними, лізинговими операціями, обслуговуванням платіжного обігу та ін.

Послуги банків у торгівлі валютою мають своєю метою надання клієнтам валюти для забезпечення їх платежів, страхування ризику знецінення коштів унаслідок зміни ва­лютних ресурсів, одержання прибутку за рахунок зміни курсів валюти.

Разом із торгівлею валютою банк здійснює посередницт­во у валютних операціях. Зокрема, за дорученням клієнта банк протягом визначеного строку здійснює конвертацію карбованцевих коштів у валюту і навпаки.

Довірчі (трастові) послуги полягають у здійсненні бан­ком операцій в інтересах і за дорученням клієнтів (довірителів) на правах довірчої особи. Вони включають ви­конання робіт по обліку, збереженню цінностей, розміщенню коштів, фінансовому аналізу тощо. Довірителями виступають в основному приватні особи, а та­кож фірми, благодійні організації, різні фонди, зокрема пенсійні.

Комерційні банки здійснюють операції по фінансуванню і кредитуванню капітальних вкладень. Фінансування капітальних вкладень проводяться за дорученням інвесторів. Порядок оформлення фінансування залежить від того, як здійснюються витрати — згідно з планом державних цент­ралізованих капітальних вкладень чи за рахунок власних коштів інвесторів. Усі грошові кошти, виділені на капітальні вкладення, концентруються в банку, що гарантує безперер­вне і цільове фінансування витрат.

Для всіх банків (крім Укрощадбанку) встановлено єдині правила ведення бухгалтерського обліку, організації контро­лю, документообороту і звітності.

Облік у банках тісно пов'язаний з обліком у галузях на­родного господарства. Цей зв'язок виявляється насамперед у діяльності банків по розрахунковому, касовому, кредитному обслуговуванню клієнтів. Операції, що здійснюються банка­ми по кредитуванню, фінансуванню, розрахунках, відображаються у бухгалтерському обліку банків та їх клієнтів.

Основою ведення бухгалтерського обліку в банках є єдина система рахунків синтетичного обліку (план рахунків бухгалтерського обліку), які деталізуються особовими ра­хунками аналітичного обліку, а також методологія відображення операцій на рахунках бухгалтерського обліку. Це означає, що всі банки (крім Укрощадбанку) користують­ся єдиною номенклатурою рахунків балансу. Отже, у сис­темі банківського обліку застосовуються єдині порівнянні показники з усіх видів діяльності банків.

На даний момент банки України використовують план рахунків бухгалтерського обліку, запроваджений у банківській системі колишнього Радянського Союзу в люто­му 1990 року і до якого наступні роки Національним банком України було внесено необхідні зміни та доповнення.

Балансові рахунки синтетичного обліку складаються із рахунків першого порядку (основних рахунків) і рахунків другого порядку, які деталізують основні рахунки. Перші дві цифри номера позначають рахунки першого порядку і вка­зують на основні економічні ознаки операцій, що обліковуються на рахунку. Певний тризначний номер ра­хунку позначає рахунок другого порядку. Третій знак де­талізує ознаки рахунку. Наприклад, у розділі Х «Кредитні і розрахункові операції балансовий рахунок 20 є загальним рахунком, на якому відображаються розрахункові рахунки підприємств паливної промисловості. В його складі виділяються 5 рахунків другого порядку, зокрема рахунок 204 (розрахункові рахунки асоціацій, концернів, кон­сорціумів та інших великих організаційних структур палив­но-енергетичного комплексу), рахунок 205 (розрахунковий рахунок галузевого фонду фінансового регулювання Держвуглепрому України). Отже, балансові рахунки синтетич­ного бухгалтерського обліку, вказуючи на основні еко­номічні ознаки операцій, можуть також показувати галузеву і відомчу належність грошових операцій, і на належність клієнта до певного банку. За номерами балансового рахунку можна визначити, які операції обліковуються на рахунку і ким вони здійснюються.

До регістрів синтетичного обліку належать щоденні ба­ланси, касові й бухгалтерські журнали, оборотні відомості та картки.

Бухгалтерський журнал призначений для реєстрації всіх операцій, проведених за день по балансу банківської устано­ви. У ньому відображаються обороти та їх підсумки за ба­лансовими синтетичними рахунками.

У касових журналах, які складаються окремо по прибут­кових та видаткових операціях, фіксуються операції, визна­чаються загальні їх підсумки за умови обов'язкової корес­понденції із записами на рахунку «Каса» та іншими балан­совими рахунками.

По субрахунках в розрізі відповідних синтетичних ра­хунків ведуться оборотні відомості.

Зведені картки бухгалтерського обліку складаються на підставі записів балансових рахунків, в яких реєструються обороти за день та їх підсумки по кожному рахунку, а також даних бухгалтерських журналів або щоденних пе­ревірних відомостей.

Бухгалтерський баланс складається щоденно на підставі даних зведених карток. Підсумки активу та пасиву балансу повинні обов'язково кореспондуватися з підсумковими дани­ми в журналі реєстрації операцій та регістрами аналітичного обліку.

На перше число кожного місяця в установах банків по всіх балансових рахунках складаються перевірні відомості залишків коштів на аналітичних рахунках. Ці відомості підписуються відповідальними виконавцями та головним бухгалтером.

Ефективність боротьби з корисливими правопорушення­ми у банківській сфері, як і в інших галузях економіки, залежить від професіоналізму кадрів правоохоронних органів, від опанування ними банківської справи, бухгалтерського обліку, зокрема тактичних і методичних аспектів викори­стання документів при виявленні та розслідуванні таких злочинів.

Досвід боротьби органів внутрішніх справ України із зло­чинами у банківській сфері, а також обґрунтовані прогно­стичні характеристики можливих правопорушень дозволя­ють виділити найпоширені способи скоєння корисливих зло­вживань, а саме: підроблення кредитних авізо або чеків, неоприбуткування коштів вкладників, привласнювання час­тки облігацій державної позики при купівлі їх від населен­ня, неправильне нарахування відсотків по вкладах клієнтів. Розглянемо ці способи скоєння злочинів детальніше.