РОЗДІЛ І. Теоретико методологічні засади дослідження форми державного устрою

Зміст

ВСТУП………………...………………………………………………………………...3

РОЗДІЛ І. Теоретико методологічні засади дослідження форми державного устрою …………………………………………………...….…………………………..5

РОЗДІЛ ІІ. Федерація як форма державног устрою……….……………..………..16

РОЗДІЛ ІІІ. Структура конфедераційної моделі ………………….....…………....21

ВИСНОВКИ………………………………………………………………….…….…..28

СПИСОК ВИОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ…………………………….…………….30

Вступ

Держава це складна політична організація, з різними функціями, формами, принципами освіти тощо. Як не існує двох зовсім однакових людей, так не існує двох абсолютно однакових держав. Поняття форми дозволяє дізнатися, як влаштовано управління, хто править, яка взаємозв'язок між частинами держави і цілою державою, які методи використовуються для здійснення влади.Питання федерації та конфедерації є актуальними вже протягом десятка років і в даний час. Звичайно, адже вони не втрачать інтерес до себе не тільки серед дослідників правознавців та істориків, а й простих людей, які спостерігали спочатку за розпадом союзної держави СРСР у суверенні держави і подальші проблеми в цих державах, потім за розпадом і громадянською війною в Югославії та нерозв'язаними й досі питаннями поділу держави за національними або якимись іншими ознаками.

Актуальність теми не викликає сумніву, оскільки розвиток сучасного світу не стоїть на місці, постійна зміна економічної і політичної ситуації на міжнародній арені показує, в тому або іншому ступені, зміну форм державного устрою, наприклад, розділ СРСР, Чехословаччини і Югославії на групу самостійних держав, або ж об’єднання

Методологічною основою курсової роботи є праці відомих українських та зарубіжних вчених. При написанні курсової роботи були використані наступні методи: загальнонаукові, конкретно-соціологічні та емпіричні методи.

Об’єкт дослідження курсової роботи є – форми державного устрою.

Предметом дослідженнякурсової роботи є – процес порівняльного аналізу федеративних та конфедеративних утворень на сучасному та перехідному етапі розвитку держав.

Метою дослідження курсової роботи є - комплексне вивчення та цілком о’бєктивне порівняння та визначення позитивних і негативних ознак федерації та конфедерації.

Для реалізації даної мети вирішуються наступні завдання:

-систематизувати основні теоретичні підходи до аналізу таких понять, як федерація та конфедерація, федералізм, держава, форма державного устрою, державоцентризм тощо;

- визначити передумови формування, розвитку та занепаду федерацій та конфедерацій як суб'єктів на політичній карті світу;

- порівняти федерацію та конфедерацію як форми державного устрою, визначити їх плюси і мінуси в історичному минулому та на сучасному етапі розвитку цих утворень;

Надійність і достовірність результатів дослідження забезпечувалася послідовністю реалізації теоретичних положень при розв'язанні емпіричних завдань, застосуванням методів, адекватних завданням дослідження.

Курсова робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку використаної літератури. Загальний обсяг курсової складає 32 сторінки, обсяг основної частини – 22 сторінки, список використаних джерел (36 найменувань) - 3 сторінки.

РОЗДІЛ І. Теоретико методологічні засади дослідження форми державного устрою

Будь-яка держава є єдина по суті, змісту й формі. Щоб вона активно функціонувала, щоб якісно й корисно діяв її механізм, потрібна чітко організована державна влада, яка, забезпечуючи цілісність і безпеку суспільства, здійснювала б керівництво суспільством в інтересах домінуючої частини населення, а також управління загально – суспільними справами.Про різноманіття форм держави говорив Аристотель - учень Платона і разом з тим його критик. Традиції старогрецької думки в дослідженні форм держави розвивалися і в Стародавньому Римі. Цицерон (106-43 рр. до н.е.), наприклад, виділяв, залежно від числа правителів, три прості форми держави (царську владу - монархію, владу оптиматів - аристократію, а також народну владу - демократію) і змішана форма.
Форма держави – це її устрій, що виражається в характері політичних взаємин між людьми, між людьми і державою, між державою і людьми в процесі управління ними (політичний режим), у способах організації вищих органів державної влади (форма правління) і в адміністративно-територіальному розподілі держави (форма територіального устрою) [5, с 123]. Термін „форма держави” ще у XVIII столітті застосовували філософи та юристи. Проте характеристика держави за різними формальними критеріями об’єктивно віднесена до „вічних” наукових проблем: відповідні тези були викладені ще Платоном і Аристотелем у вченнях про державу [6, с 47].Кожна держава має свою форму і зміст. Форма означає зовнішнє оформлення, вираження того чи іншого соціального явища, його змісту. Питання про форму держави є питанням, як організована державна влада, яка система державних органів існує, які існують форми правління, які взаємозв'язки між окремими органами державної влади, національно-територіальний устрій держави і методи управління державою і суспільством. Форма держави є спосіб її існування і функціонування. Держава є політичною формою економічного і соціального розвитку суспільства [7, с 224].
Структура форми держави – його внутрішня цілісна будова, що є стійкою єдністю елементів:
форми державного правління;
форми державного устрою;
форми державного режиму;
форми політичного режиму [8, с 119].
Форма державного устрою тісно пов’язана не тільки з публічною владою, але і з територіальною організацією населення. Вчасно і правильно вирішені питання державного устрою забезпечують стабільність держави, його плідне функціонування: навпаки, знайдені форми устрою держави, що не відповідають його характеру і завданням, можуть стати одній з причин його розпаду.
Під формою державного yстрою мається на yвазі внyтрішня бyдова держави, її поділ на складові частини – адміністративно-територіальні одиниці, автономні політичні утворення чи сyверенні держави; відображує характер співвідношення держави в ціломy та її частин.
Форма державного устрою показує:
– з яких частин складається внутрішня структура держави;
– яке правове положення цих частин і які взаємини їх органів;
– як будуються відносини між центральними і місцевими державними органами;
– у якій державній формі виражаються інтереси кожної нації що проживає на території даної держави. [36, с 119].
По видах державного устрою, державу можна підрозділити на унітарні (єдині державні утворення); федерації (союзи щодо самостійних в правовому відношенні державних утворень: союзних республік, автономних республік, штатів, земель і т. п.); конфедерації (державно-правові об'єднання, союзи суверенних держав).
Класична теорія розподілу форми державного устрою залишається ця ж. Але практика публічного управління в хх ст.. уточнює і доповнює цю типологію:

1) конфедерації стають історичною, не існуючою в сучасному світі формою державного устрою;
2) поняття унітарної держави істотно змінюється за рахунок внутрішньої диференціації (відмінностей в ступені централізації, наявності або відсутності автономних територіальних утворень і т.д.);
3) федеративні держави також трансформуються, набуваючи невластивих класичним федераціям риси і стають все більш різноманітними;

4) з'являються нові форми територіальної організації публічної влади, від недержавних утворень (Європейський Союз) до регіоналізованних держав (держав автономій) [9, Тема 5].
Сьогодні неможливо сказати яка з вказаних вище форм державного устрою може виявитися оптимальною. Здавалося б, унітарна, єдина, централізована держава найкращим чином протистоїть сепаратистським спрямуванням, проте багаторічні конфлікти в Ольстері (Великобританія), з басками (Іспанія), з Тамілом (Цейлон) та ін. дають приклади зовсім нерідких виключень з правила.
Не складно припустити, що демократичний унітарний державний устрій може бути станом благополуччя країни, де влада зосереджена в основному в руках центрального уряду, а регіонам надана деяка автономія, межі якої визначаються договором між регіонами і центром. Центральні уряди завжди прагнуть до збільшення своїх повноважень, а регіональна влада чинить опір, одночасно добиваючись всіма способами переваг над іншими регіонами, що характерно і для США, і для Швейцарії, і для Росії. Вважається, що федеральний устрій з найширшими політичними, економічними, соціальними правами на місцях може привести до розпаду держави. [30, с 25].

Проблема територіальної організованості влади характерна саме для державно-організованого суспільства, оскільки в нім люди керуються не безпосередньо (як це було в первісному суспільстві, де вони відособлялися і об'єднувалися за кровноспорідненою ознакою), а посередньо - через організацію державою соціально-виробничого процесу на певній території: люди керуються постільки, поскільки вони на цій території знаходяться. Державна влада і державне управління будуються за територіальним принципом. На форми державного устрою впливають всілякі чинники: тип держави, економічних рівень суспільства, національний склад населення, історичні традиції, територіальні розміри держави та ін. [10, с 69].
Таким чином, форма державного устрою – це адміністративно-територіальна організація державної влади, характер взаємин між державою і складовими його частинами (у Україні – області, у Польщі – воєводства, в Швеції – округа (лени), в США – штати, в Італії – провінції, в Англія – графства, в Греції – області і т.д.), між окремими частинами держави, між центральними і місцевими органами.

З розвитком науково-технічного прогресу, явищем глобальних екологічних проблем й іншими чинниками починаються процеси об'єднання, які приводять до створення складних держав і їх утворень: федерацій, конфедерацій, співдружності і т.д. [32, с 19].
Вже більше трьохсот років у вченнях про державу використовується термін „складна держава”. Вживаний в працях різних учених, які часто дотримуються абсолютно різних, деколи навіть протилежних поглядів, трактується він, як не дивно, однаково. Такий консенсус можливий лише в двох випадках: або дане поняття настільки добре розроблене, що ніяких неясностей в ньому просто не залишилося, або, навпаки, воно не привертало до цих пір до себе пильної уваги дослідників через ясність і загальновизнаність його змісту. З двох приведених думок справедливішим представляється друге. Причому до певного часу ясність, що здається, і простота дозволяли успішно використовувати вказане поняття без серйозного дослідження його змісту.
У науковій літературі рідко використовується поняття-протилежність складної держави – проста держава. В.Е. Чиркін у своїй монографії „Сучасна держава” стверджує: „Унітарні держави бувають двох видів: прості і складні. Прості складаються тільки з адміністративно-територіальних одиниць, складні мають в своєму складі ті або інші форми автономії.
Кажучи про „просту” і „складну” держави, ми маємо справу не просто з термінами-антиподами, але з різними явищами. Якщо терміном „складна держава”, починаючи з XVII ст., іменувалася держава, що виникає з об'єднання декількох держав, то концепція „простої держави” повинна була виходити з уявлення про нього як про щось суто єдине, тобто такій державі, де все політичне життя виходить з центру і в нім же завершується.
Слід зазначити, що проста унітарна (походить від лат. слова „unus”, що значить один, єдиний) держава – це така держава, складові частини якої не мають власного суверенітету і не можуть бути суб'єктами політичних міжнародних відносин. Наприклад, республіки Білорусь, Польща, Болгарія. Є прості унітарні держави, які мають автономні утворення. До таких держав відносяться. України, Іспанія, Італія, Португалія [11, с 35].
Складні держави – це такі держави, які об'єднались (утворились) з окремих державних утворень, що мали всі ознаки держави, в тому числі і суверенітет, але певну частину своїх суверенних прав, як правило, добровільно передали вищим центральним органам союзної держави. Це, по суті, постійний чи тимчасовий союз суверенних держав. До складних держав належать федерація, конфедерація і імперія[31, с 119].
Г. Еллінек розглядав в проблемі територіального розділення „простих” держав немало додаткових складнощів. Класик німецького державознавства вважав, що самі ці системи управління значно розрізняються між собою. Він виділяв так звану провінційну систему управління, при якій „для окремих частин держави створюються вищі установи”. Як приклад приводилися міністерства і відомства, що створюються у складі найвищих органів державного управління для завідування справами тих або інших окремих територій, найчастіше колоній.
Б. А. Стародубський, розглядаючи державність різних народів Європи в давнину і Середньовіччя, писав: „Звернемося до аналізу територіально-політичного устрою таких античних держав, як Афіни, Спарта, Рим... яка ж була їх форма державного устрою – федеральна або унітарна? Ні та, ні інша, а форма міста-держави (стародавні греки називали її „поліс”, стародавні римляни - „civitas”). Вона зовсім не схожа на сучасну унітарну форму, бо на територіях навіть дрібних сучасних унітарних держав розташована та або інша безліч міст і областей, а поліс (civitas) не міг мати великої території по тій простій причині, що був влаштований у вигляді одного міста. І в цьому його специфіка”. Подібне твердження, зрозуміло, потребує серйозного і доказового обґрунтування. Адже міста-держави відомі не тільки старовині і Середньовіччю. Сучасний Сінгапур (1949-1990 рр.), Західний Берлін, м. Данциг (1923-1939 рр.), Краків (1815-1846 рр.), що володіли вельми істотною політичною самостійністю, цілком можна віднести до тієї ж категорії.
Як затверджує А. А. Мішин: „Наявність конкретної форми державного устрою в певній країні залежить від цілого ряду соціальних, історичних, національних, географічних і інших умов. Саме ці умови визначають специфіку наявної форми державного устрою, яка ніколи не може бути результатом випадкового збігу обставин, але завжди детермінована”.[5с 106].
Розглянувши коротку характеристику висловів учених з приводу складної і простої держави, слід звернути увагу на специфіку і поняття унітарної держави. Унітарна держава – це єдине державне утворення, що складається з адміністративно-територіальних одиниць, які підкоряються центральним органам влади і ознаками державної незалежності не володіють. Це сама домінуюча форма державного устрою в світі. Унітарними державами є такі країни як, наприклад, у складі Великобританії – Шотландія і Північна Ірландія, в складі Данії – автономні утворення – Фарерські острови та Гренландія, у складі Іспанії – Країна Басків, Каталонія, Валенсія та ін., у складі Китайської Народної Республіки за ознаками територіального проживання національних меншин створено 5 автономних районів, у складі Азербайджану – Нахічеванська автономна республіка, а також Франція, Італія, Швеція, Норвегія, Фінляндія, Греція та ін.
Як правило, унітарна держава характерна для одно-національних держав, де більшість населення є представником однієї нації. Також унітарна форма державного устрою характерна для держав з монархічною формою правління.
Історично, унітарна форма державного устрою склалася першочергово, разом із самою державою. Усі без винятку державні утворення древності та середньовіччя мали цю форму державного устрою. Прикладом тому можуть служити Римська імперія, імператорські Китай і Японія, середньовічні європейські королівства. Пізніше з'явилося чимало прогресивних ідей, що і привело до появи в області державного будівництва багатьох країн інших форм державного устрою – федерацій і конфедеративних державних союзів. [14, 123].
Унітарна держава характеризується єдністю державної влади, тобто відсутністю територіального розподілу влади, його можна розділити на:
а) децентралізовані держави - це держави, у яких Конституцією розмежовані повноваження між центральною владою і територіальними одиницями вищого рівня (Франція, Іспанія, Україна). У децентралізованих унітарних державах крупні регіони користуються широкою автономією і навіть мають в своєму розпорядженні власні парламенти, уряди, адміністративно-управлінські структури і самостійно вирішують передані їм у ведення питання. Найчастіше – це питання освіти, комунального господарства, охорони громадського порядку і т.п.;
б) централізовані держави - це держави, в яких владні функції на місцях здійснюють тільки представники, призначені центральними органами влади (Великобританія, Швеція, Данія, Фінляндія, Польща). Централізовані держави можуть надавати достатньо широку самостійність низовим органам управління. Проте в них середні рівні управління не володіють значною автономією і безпосередньо орієнтовані на виконання рішень центральними органами управління. Також є держави з вираженими авторитарними політичними режимами. У ряді країн Африки значна роль в здійсненні влади на місцях належить родоплемінним вождям. Втім, зараз рідко можна зустріти держави, де на місцях відсутні виборні органи. Проте в країнах з однопартійною системою, формальна наявність місцевих виборних органів влади є не більше ніж ширма для всевладдя на місцях;
в) на їх основі організовується і третій тип - змішаний, властивий системам самоврядування Італії, Норвегія, Японія, Туреччина.
Унітарна держава залежно від етнічного складу може бути:
- національною (Франція, Естонія, Японія);
- багатонаціональною (Китай, Афганістан, Україна, Судан, Монголія).
Унітарна форма державного устрою характерна для державних утворень, що є суб'єктами якої-небудь федерації. Так, наприклад, будь-яка республіка у складі Російської Федерації є державою з унітарною формою правління.
Для країн з унітарною формою державного устрою характерна наявність наступних ознак:
1) На території унітарної держави діє одна конституція без вилучень або обмежень, оскільки всі адміністративно-територіальні одиниці держави мають рівний правовий статус. У ній міститься, принципи розмежування повноважень між центральною владою і територіальними одиницями, форма державного устрою, компетенцію розділу держави, правове положення особи, форма правління, структура найвищих органів державної влади (Конституція Франції 1958 р.) Але існує виключення з правила: Конституція Великобританії і Нової Зеландії, там діє неписана конституція. Її розпорядження містяться не в одному документі, а у величезному їх числі (нормативно-правові акти і правові звичаї);
2) Єдина система найвищих органів державної влади (глава держави, уряд, парламент), юрисдикція яких розповсюджується також на територію всієї країни. Органи місцевого самоврядування можуть видавати закони, які мають підрядний характер і не суперечать Конституції і центральними органами влади. Дії органів місцевого самоврядування безпосередньо підпорядковані главі держави, уряду, парламенту;
3) Однопалатний парламент. Діє в половині держав Європи: Фінляндія, Угорщина, Болгарія, Данія, Швеція і ін. Але існує і виключення: Франція, Іспанія, Італія, Польща і ін. Верхня палата парламенту формується по політико-адміністративних територіальних одиницях. Наприклад: Французький парламент складається з двох палат: нижній - Національних зборів і верхній - Сенату. Впродовж тривалого часу переважна більшість парламентів були двопалатними, однопалатні парламенти становили виняток (Данія, Люксембург, Фінляндія, Гватемала, Парагвай, Нова Зеландія). Проте в даний час більшість парламентів однопалатні;
4) Складові частини унітарної держави (області, департаменти, округа, провінції, графства) державним суверенітетом не володіють. Адміністративно-територіальні одиниці не мають своїх самостійних військових формувань, зовнішньополітичних органів і інших елементів державності. Місцеві органи в унітарній державі володіють значною самостійністю. Також сюди відноситься розподіл державної влади (децентралізована, централізована, змішана); [19, с 31].
5) Унітарна держава, на території якої проживають невеликі за чисельністю національності, широко допускає національну і законодавчу автономію. У Монголії, наприклад, автономним державним утворенням є Баян-Ульгійський аймак, на території якого проживають, в основному, особи казахської національності. У Судані згідно закону про самоврядування Південних провінцій 1972 р., автономне право надане Південному регіону. Там створена виборна регіональна народна рада, яка формує виконавський орган – Вищу виконавчу раду. Самостійні автономні утворення є у складі Азербайджану, Таджикистану, Грузії і інших унітарних держав;
6) В унітарній державі всі зовнішні міждержавні зв'язки здійснюють центральні органи, котрі офіційно показують країну на міжнародній арені. Адміністративно-територіальні одиниці не мають правового статусу, оскільки вони всі рівні і не володіють суверенітетом (як суб'єкти федерації);
7) Основне територіальний розподіл є політико-адміністративним. Разом з цим, у ряді країн є адміністративно-територіальні одиниці як загального типу, де діють органи загальної адміністрації, так і спеціального, де діють спеціалізовані державні органи. Число ступенів політико-адміністративного розподілу залежить від чисельності населення і розмірів території країни. Скажімо, якщо Великобританія має три рівні територіального ділення, то Франція чотири;
8) Діє єдина судова система, яка здійснює правосуддя на території всієї країни, керуючись загальними для всіх державних утворень нормами матеріального і процесуального права. Судові органи, як, втім, і всі інші правоохоронні органи, є ланки єдиної централізованої системи, чому сприяє єдина правова система. Її базу утворює єдина конституція, і нормативні акти, що видаються державною владою, також нормативні акти, що видаються органами місцевого самоврядування.
Переважна більшість сучасних унітарних держав - держави багатонаціональні. Проте існують і виключення з цього правила, що приводить до конфліктів на міжнаціональній основі, які можуть продовжуватися впродовж безлічі століть. Наприклад, Великобританія з Північною Ірландією або Іспанія. Так само в унітарній державі не повинно бути поглинання державною владою місцевого самоврядування, командування муніципалітетами і т.д. [11, 56].
У наш час, як уже відзначалося раніше, унітарна держава також існує, але це явище не носить настільки значного і всеосяжного характеру, як раніше. Унітарна форма характерна для невеликих держав (тому що невелика територія легко керується за допомогою звичайних адміністративних методів), однонаціональних (через відсутність необхідності здійснення права кожного народу на самовизначення і самостійне державне будівництво), а також для монархічних держав (у зв'язку з традиціями). Прикладами можуть служити Польська республіка, Італія, Японія та ін. Крім того, унітарна форма державного устрою характерна для державних утворень, що є суб'єктами будь-якої федерації. Так, будь-яка республіка в складі РФ є державою з унітарною формою правління.
З розвитком науково-технічного прогресу, явищем глобальних екологічних проблем й іншими чинниками починаються процеси об'єднання, які приводять до створення складних держав і їх утворень: федерацій, конфедерацій, співдружності і т.д. [19].
Підводячи підсумок вищесказаному, можна відзначити, що унітарна держава – це єдине державне утворення. Держава при цьому ділиться лише на адміністративно-територіальні частини. Для такої держави характерне існування загальних для всієї країни найвищих органів державної влади і управління, єдиної судової системи і конституції.