Частина ІІ. Міжнародно-правове регулювання небезпечної для навколишнього середовища діяльності та міжнародно-правова охорона компонентів навколишнього середовища

2.1. Охорона навколишнього середовища під час збройних конфліктів

Вплив на навколишнє середовище здавна використовувався військовими формуваннями як засіб досягнення воєнної переваги і підкорення супротивника. Прикладами такого впливу можуть слугувати деякі випадки з історії Стародавнього світу — це і засолення ґрунтів навколо Карфагена римлянами під час Третьої пунічної війни, і розділення вод Червоного моря під час виходу ізраїльського народу під проводом Мойсея з Єгипту. Однак Старий Заповіт, так само як і Коран, накладав певні обмеження на засоби ведення воєнних дій з метою охорони навколишнього середовища: у першому випадку заборонялося знищувати плодоносні дерева, у другому — всіляке дерево і рослину, за винятком обставин гострої воєнної необхідності. Подібні заборони використовувались і століттями пізніше. Так, Гуго Гроцій у своєму трактаті «Про право війни і миру» стверджував, що право народів забороняє отруєння води[350]. У Середньовіччі існували правила про незаподіяння шкоди цивільним об’єктам під час війни і неможливість визнання їх законною військовою ціллю. Другий Латеранський собор у 1139 р. ухвалив, що певна категорія осіб, а також домашні тварини «залишаються в мирі на всі часи»[351]. Таким чином утверджувався принцип ассилії під час збройних конфліктів. Під час Семирічної війни Фрідріх Прусський попереджав свої війська про те, щоб особлива турбота проявлялася з метою неспричинення шкоди лісам, будинкам, полям і садам, фруктовим деревам і всій власності приватних власників і фермерів. Кодекс Лібера 1863 р., розроблений у результаті Громадянської війни в США, дозволяв такий метод ведення війни, як голод, однак із застереженням про те, що об’єктом нападу можуть бути тільки об’єкти, які становлять законну військову ціль[352].

У XXI ст. також відомі випадки заподіяння значної екологічної шкоди території однієї або більше держав у ході воєнних дій. Досить лише згадати екологічні наслідки бомбардування Хіросіми і Нагасакі (1945 р.), війни в Індокитаї (1965–1973 рр.), Перській затоці (1990–1991 рр.), колишній Югославії (1999 р.), Афганістані (2001 р.), Іраку (2003 р.). Під час війни в Індокитаї США використовували «римські плуги», гербіциди та хімічні агенти для знищення лісів, наземної рослинності, посівів з метою позбавлення ворога можливості сховатися, а також використовували хімікати для підвищення рівня опадів з метою позбавлення супротивника можливості пересуватися.

Під час війни у Перській затоці іракські військові на чолі з С. Хусейном навмисно злили близько 8 млн барелів нафти в затоку, підпалили нафтовидобувні платформи, зруйнували нафтопереробні підприємства, внаслідок чого було завдано колосальних збитків навколишньому середовищу Кувейту, Ірану, Туреччини, Йорданії, Саудівської Аравії у вигляді утворених нафтових озер, сажі й диму, гудронових кірок, кислотних дощів. Значної шкоди навколишньому середовищу було завдано також внаслідок проведення воєнної операції союзних військ. Хоч уряд Іраку виправдовував свої дії принципом воєнної необхідності (тобто з метою припинити наступ супротивника), проте все світове співтовариство засудило дії Іраку і кваліфікувало їх як грубе порушення норм міжнародного гуманітарного права. Свідченням цього є Резолюція РБ ООН № 687 від 1991 р.

Під час воєнної операції в Косово у 1999 р. НАТО завдавали бомбових ударів по хімічних та нафтопереробних заводах, внаслідок чого води Дунаю, флора і фауна, ґрунт і повітря на цій території були заражені нафтою і токсичними хімічними речовинами. Забруднення мало транскордонний характер, оскільки торкнулося навколишнього середовища Греції, Албанії, Македонії. ООН створила спеціальну групу експертів із представників ЮНЕП, Центру ООН з народонаселення (англ. — Habitat), а також країн – членів ЄС і МНУО, яка підготувала заключну доповідь, що оцінює наслідки війни в колишній Югославії для навколишнього середовища. Група дійшла висновку, що хоча наслідки є вкрай негативними, однак конфлікт у Косово не спричинив екологічної катастрофи в Балканському регіоні[353]. У доповіді зазначалося, що екологічні наслідки воєнних дій були спровоковані «хронічними джерелами забруднення», а не бомбовими ударами[354]. Безуспішними виявилися також спроби притягти НАТО до відповідальності за порушення норм міжнародного гуманітарного права, що встановлюють захист навколишнього середовища під час збройного конфлікту, перед Міжнародним трибуналом для колишньої Югославії. Комітет, спеціально створений для перевірки правомірності бомбардування Югославії, зазначив: довести те, що кумулятивного стандарту Додаткового протоколу досягнуто, — досить складне завдання[355].

1) Звичаєве міжнародне гуманітарне право. Загально прийнято, що основними принципами міжнародного гуманітарного права, які мають силу міжнародно-правового звичаю, є такі (вони ж мають прямий стосунок до охорони навколишнього середовища під час збройних конфліктів):

а) принцип воєнної необхідності — комбатант може застосовувати будь-які засоби і способи ведення воєнних дій, необхідні для підкорення супротивника, проте за умови, що такі методи не заборонені правом війни[356]. Принцип знайшов відображення в Санкт-Петербурзькій декларації 1868 р., IV Гаазькій конвенції про закони і звичаї сухопутної війни 1907 р. (ст. 23). Іншими словами, має існувати законна військова ціль, інакше воєнні дії стосовно будь-якої державної чи приватної власності, зокрема полів, лісів, посівів, водних ресурсів, культурних споруд та інших об’єктів, що становлять історичний, культурний або природоохоронний інтерес, вважатимуться протиправними. Деякі автори пропонують розширити сферу дії зазначеної статті Гаазької конвенції, включивши в неї об’єкти, що становлять спільний інтерес для людства: атмосферу, мігруючі види, літосферу, моря й океани[357];

б) принцип пропорційності — забороняє методи ведення воєнних дій, здатних призвести до випадкової загибелі цивільного населення або поранення цивільних осіб, завдання шкоди цивільним об’єктам, або настання таких наслідків, які були б невиправданими порівняно з очікуваною конкретною і безпосередньою воєнною перевагою[358];

в) принцип гуманності або застереження Мартенса — населення і воюючі сторони перебувають під захистом принципів міжнародного права, які випливають з усталених звичаїв між цивілізованими націями, законів людяності та вимог суспільної свідомості[359]. Цей принцип міститься у преамбулі IV Гаазької конвенції, а також у всіх Женевських конвенціях. Після війни в Перській затоці Міжнародний Комітет Червоного Хреста і Генеральна Асамблея ООН оголосили про застосування застереження Мартенса до захисту навколишнього середовища під час збройних конфліктів. Більше того, Міжнародний Комітет Червоного Хреста виступає за застосування принципу перестороги до захисту навколишнього середовища під час збройних конфліктів;

г) принцип незаподіяння зайвих і надмірних страждань, закріплений у Санкт-Петербурзькій декларації та в Гаазькому положенні 1899 р., рівною мірою стосується і захисту навколишнього середовища під час збройних конфліктів.

У 2005 р. Міжнародний Комітет Червоного Хреста завершив дослідження, присвячене визначенню норм міжнародного гуманітарного права, які набули сили міжнародного звичаю. Хоча це дослідження не має характеру юридично обов’язкового документа, проте його значення для кодифікації та прогресивного розвитку міжнародного гуманітарного права важко переоцінити. Звичаєво-правовим названо принцип розрізнення, який включає принцип розрізнення між цивільними і військовими об’єктами, принцип вжиття превентивних заходів з метою охорони цивільних об’єктів, принцип особливого захисту релігійних об’єктів, культурних цінностей, споруд та установок підвищеної небезпеки, навколишнього природного середовища тощо[360].

2) Договірне міжнародне гуманітарне право. Перелічимо основні положення міжнародних договорів, прямо або опосередковано спрямованих на захист навколишнього середовища під час збройних конфліктів.

А) IV Гаазька конвенція про закони і звичаї сухопутної війни 1907 р. у ст. 23 відзначила:

«Крім обмежень, встановлених особливими угодами, забороняється:

...

д) вживати зброю, снаряди або речовини, здатні спричинити зайві страждання;

...

ж) винищувати або захоплювати ворожу власність, крім випадків, коли таке знищення або захоплення настійно викликається воєнною необхідністю…»[361].

Стаття 22 забороняє сторонам користуватися необмеженим правом у виборі засобів завдання шкоди супротивнику. Стаття 46 забороняє конфіскацію приватної власності. Стаття 55 говорить про те, що держава, яка зайняла область, повинна визнавати за собою лише право управління і користування стосовно громадських будинків, нерухомості, лісів, сільськогосподарських угідь, що містяться в ній, вона зобов’язана зберігати основну цінність цих видів власності і керувати ними згідно з правилами користування. Стаття 56 надає особливий захист церковним, освітнім установам, а також історичним пам’яткам. Відкритим залишається питання, чи є навколишнє середовище держави частиною її власності.

Б) Протокол про заборону застосування на війні задушливих, отруйних або інших подібних газів і бактеріологічних засобів (1925 р.). У 1969 р. ГА ООН схвалила Резолюцію 2603 у відповідь на використання США хімічних речовин (гербіцидів) у війні з В’єтнамом, в якій проголосила, що Протокол 1925 р. забороняє застосування у збройних конфліктах будь-якого хімічного агента, здатного спричинити токсичний вплив на людину, тварин або рослини (хімічна речовина в газоподібному, рідкому або твердому стані), а також будь-якого біологічного агента (живі організми, здатні заподіяти хвороби або смерть людини, тварин або рослин). Водночас існують різні думки з приводу сфери охоплення Протоколу у зв’язку з тим, що його приймали у період, коли турбота про навколишнє середовище під час збройних конфліктів не набувала такої гостроти, як сьогодні.

В) Женевська конвенція про захист цивільного населення під час війни (1949 р.) містить ст. 53, яка встановлює, що будь-яке знищення окупуючою державою рухомого або нерухомого майна, яке є індивідуальною або колективною власністю приватних осіб або держави, громад, або громадських чи корпоративних організацій, яке не є абсолютно необхідним для воєнних операцій, забороняється. Стаття 147 до серйозних порушень міжнародного гуманітарного права відносить незаконне, самовільне і таке, що здійснюється у великих масштабах, руйнування та привласнення майна, не викликане воєнною необхідністю. Знову невирішеним залишається питання, чи належать до категорії власності об’єкти, які являють собою суспільне благо, наприклад, водні ресурси, земля і повітря.

Додатковий протокол I до Женевських конвенцій, що стосується захисту жертв міжнародних збройних конфліктів, 1977 р. містить норми, безпосередньо спрямовані на охорону навколишнього середовища під час збройних конфліктів. Так, ст. 35 містить формулювання:

«Забороняється застосовувати методи або засоби ведення воєнних дій, які мають на меті заподіяти або, як очікується, заподіють велику, довгострокову і серйозну шкоду природному середовищу».

Стаття 55 містить трохи інше формулювання:

«1. При веденні воєнних дій проявляється турбота про захист природного середовища від великої, довгострокової і серйозної шкоди. Такий захист включає заборону використання методів і засобів ведення війни, які мають на меті завдати або, як можна очікувати, завдадуть такої шкоди природному середовищу і тим самим завдадуть шкоди здоров’ю або виживанню населення.

2. Заподіяння шкоди природному середовищу як репресалії забороняється»[362].

Статті 35 та 55 відрізняються тим, що, по-перше, ст. 35 забороняє навмисне застосування методів і засобів воєнних дій, які можуть завдати шкоди навколишньому середовищу, тоді як ст. 55 покладає на держави обов’язок виявляти турботу і «належну обачність» з метою охорни навколишнього середовища під час збройних конфліктів, по-друге, ст. 35 націлена на охорону окремого об’єкта — навколишнього середовища з огляду на його значимість і власну цінність, а ст. 55 націлена на охорону навколишнього середовища настільки, наскільки це необхідно для охорони і захисту жертв війни — цивільного населення, тобто відображає антропоцентричний підхід.

Наведені положення Протоколу зазнали критики через надмірну абстрактність і неконкретність формулювань «велика, довгострокова і серйозна шкода», які в документі не визначені. Така формула, що втілює кумулятивний стандарт (тобто для притягнення до відповідальності необхідне виконання всіх трьох умов одночасно), передбачає досить високий пороговий рівень, що знижує ефективність і реальність захисту навколишнього середовища під час збройних конфліктів[363]. Більше того, фраза «або, як можна очікувати, завдадуть» ставить під сумнів законність застосування будь-якої зброї, яка наразі дозволена звичаєвим міжнародним гуманітарним правом. Деякі автори вважають, що в цьому випадку ми маємо справу зі спробою закріпити й «узаконити» принцип перестороги в міжнародному гуманітарному праві[364]. У деяких ситуаціях дотримання зазначених положень про неспричинення «великої, довгострокової і серйозної шкоди» може суперечити іншим принципам міжнародного гуманітарного права. Наприклад, уявімо ситуацію: з метою перешкодити ворогові здійснити напад на мирне населення на іншому кінці лісу, який охороняється національним або міжнародним правом, військові протилежної сторони застосували тактику «випаленої землі». Або інший приклад: війська пересуваються не по населених пунктах, що загрожувало б випадковими обстрілами і людськими жертвами, а по місцевості, яка має суттєве екологічне значення. Такі дії виправдані з точки зору принципів воєнної необхідності, пропорційності або гуманності, однак будуть заборонятися з огляду на факт порушення ст. 35 і 55 Протоколу[365]. З іншого боку, воюючі сторони можуть і зловживати принципом воєнної необхідності з метою виправдання заподіяння великої, довгострокової і серйозної шкоди навколишньому середовищу іншої сторони. Подібні аргументи стали одним із приводів відмови США ратифікувати Протокол.

Деякі автори вважають, що Протокол спрямований переважно на обмеження застосування під час війни лише зброї масового знищення. Це підтверджується коментарем експертів Міжнародного Комітету Червоного Хреста, написаним у передмові до проекту Протоколу, де йдеться про проблеми, що стосуються атомної, бактеріологічної і хімічної зброї[366], а також принципом 26 Стокгольмської декларації, яка зв’язує проблему охорони навколишнього середовища під час війни з проблемою застосування зброї масового знищення.

Якщо наслідки нападу не підпадають під визначення «велика, довгострокова і серйозна шкода», це не означає, що він є правомірним, оскільки може порушувати інші принципи міжнародного гуманітарного права (пропорційності, розрізнення, гуманності, воєнної необхідності)[367].

Інші норми Протоколу спрямовані на охорону навколишнього середовища лише опосередковано, в основному шляхом охорони цивільного населення від наслідків війни. Так, ст. 54 забороняє напад на об’єкти, необхідні для виживання цивільного населення (у тому числі на сільськогосподарські райони, посіви, худобу, споруди з постачання питної води, іригаційні споруди). При цьому заборона не діє, якщо напад виправдовується нагальною воєнною необхідністю. Стаття 56 передбачає особливий захист установок і споруд, які містять небезпечні сили (гребель, дамб і атомних електростанцій) навіть у тих випадках, коли такі об’єкти є військовими об’єктами, якщо напад супротивника може викликати вивільнення небезпечних сил і тяжкі втрати серед цивільного населення. Особливий захист припиняється щодо гребель і дамб тільки в тому випадку, якщо вони використовуються будь-яким чином, що відрізняється від їх нормального функціонування, і для регулярної суттєвої та безпосередньої підтримки воєнних операцій; щодо атомних електростанцій — тільки в тому випадку, якщо вони виробляють електроенергію для регулярної суттєвої та безпосередньої підтримки військових операцій. Список таких об’єктів у ст. 56 є вичерпним, однак залишається незрозумілим, чому подібні положення не можна застосувати до нафтових танкерів, нафтоплатформ, а також споруд з виробництва хімічної і біологічної зброї[368]. МАГАТЕ ухвалило низку резолюцій (№№ 407 (1983), 425 (1984), 444 (1985), 475 (1987), 533 (1990)), що забороняють атаку на ядерні установки у зв’язку з можливим радіоактивним зараженням. ГА ООН також прийняла таку резолюцію 45/58J в 1990 р. США критикують зазначене положення Протоколу на тій підставі, що греблі, дамби й атомні електростанції вже перебувають під захистом принципу пропорційності, і надання їм додаткового захисту тільки спровокує ворога на використання цих об’єктів для воєнних цілей.

Протокол передбачає процедуру дотримання та здійснення його положень, передбачену в ст. 85 про припинення порушень Протоколу (пп. (а), (b) і (c) п. 3), якими є, серед іншого, напад невибіркового характеру на цивільні об’єкти, напад на установки і споруди, що містять небезпечні сили.

Додатковий протокол II, що стосується захисту жертв збройних конфліктів неміжнародного характеру, не містить ніяких норм, спрямованих на охорону навколишнього середовища.

Г) Конвенція про заборону військового або будь-якого іншого ворожого використання засобів впливу на природне середовище (1977 р.) — Конвенція ЕНМОД — другий документ після Додаткового протоколу І до Женевських конвенцій, що безпосередньо спрямований на охорону навколишнього середовища. Конвенція забороняє вороже використання природного середовища як засіб ведення війни. Вона була розроблена в рамках Комітету з роззброєння, ухвалена Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1976 р. і відкрита для підписання в Женеві 18 травня 1977 р. Держави –учасниці Конвенції зобов’язуються не вдаватися до військового або будь-якого іншого ворожого використання засобів впливу на природне середовище, які мають широкі, довгострокові або серйозні наслідки, як способи руйнування, завдання збитків або заподіяння шкоди будь-якій іншій державі-учасниці (п. 1 ст. 1). Крім того, кожна держава-учасниця зобов’язується не допомагати, не заохочувати і не спонукати будь-яку державу, групу держав або міжнародну організацію до ведення діяльності такого роду (п. 2 ст. 1). До засобів впливу на природне середовище належать такі засоби, які слугують змінам — шляхом навмисного управління природними процесами — динаміки, складу або структури землі, включаючи її біоту, літосферу, гідросферу та атмосферу, або космічного простору (ст. 2). За змістом тексту статті 1, використання засобів впливу на природне середовище забороняється за наявності трьох умов одночасно, а саме – якщо таке використання: є ворожим; призводить до руйнувань, завдання збитків або заподіяння шкоди іншій державі-учасниці; має широкі, довгострокові або серйозні наслідки. Остання вимога, у свою чергу, не є кумулятивною (на відміну від Додаткового протоколу І до Женевських конвенцій), що означає: для притягнення до відповідальності достатньо існування лише одного з перелічених наслідків (або широких, або довгострокових, або серйозних). Таким чином, методи захисту навколишнього середовища за Конвенцією «сильніші» від методів захисту за Протоколом. У пояснювальних документах до Конвенції уточнюються умови, які стосуються широких, довгострокових та серйозних наслідків, що згадуються в ст. 1. Так, наслідки вважаються: 1) широкими, коли вони охоплюють простір площею в кількасот квадратних кілометрів; 2) довгостроковими, коли вони тривають протягом кількох місяців або однієї пори року (для порівняння: у підготовчих документах до Додаткового протоколу І до Женевських конвенцій вказано період у кілька десятиліть, що значно знижує рівень захисту); 3) серйозними, коли вони призводять до серйозних або відчутних порушень чи завдають серйозної або відчутної шкоди здоров’ю людини, природним та економічними ресурсами, іншим багатствам. У пояснювальних документах наведено також неповний перелік явищ, які можуть бути результатом застосування засобів впливу на природне середовище. Це землетруси, цунамі, порушення екологічної рівноваги в тому чи іншому регіоні, зміна атмосферних умов (хмарність, опади, циклони й буревії), зміна кліматичних умов, океанічних течій, стану озонового шару та іоносфери.

Положення Конвенції застосовуються і в тому випадку, коли збройний конфлікт як такий відсутній. При цьому винною буде вважатися як нападаюча сторона, яка застосувала заборонену технологію, так і сторона, що захищалася, яка також застосувала таку технологію. Конвенція не забороняє використання засобів впливу на навколишнє середовище для мирних цілей (наприклад, з метою боротьби зі зміною клімату або з руйнуванням озонового шару). Проте в міжнародному договірному праві відсутні конкретні уніфіковані норми, що регулюють таке використання. Прикладом двостороннього розв’язання проблеми можемо назвати Угоду між США і Канадою про обмін інформацією стосовно діяльності в галузі зміни погоди 1975 р. У 1980 р. ЮНЕП спільно з ВМО розробила і рекомендувала для застосування державами «Положення, що стосуються співробітництва між державами в галузі впливу на погоду для мирних цілей»[369].

Механізм дотримання Конвенції включає такі положення. Будь-яка держава-учасниця, яка констатує, що будь-яка інша держава-учасниця діє в порушення зобов’язань, що випливають з Конвенції, може подати скаргу до Ради Безпеки ООН. На підставі такої скарги Рада Безпеки має право ініціювати розслідування (п. 3 і 4 ст. 5). Крім цього, передбачено створення Консультативного комітету експертів з функцією проведення фактичного розслідування обставин кожної справи.

Конвенція є документом, ухваленим на перспективу, оскільки в 70-ті рр. ХХ ст. не існувало достатньо обґрунтованих наукових розробок прикладного значення щодо можливого управління природними процесами з мирною або воєнною метою. Сьогодні, коли проводяться подібні експерименти, більше того, розробляється заснована на них зброя, Конвенція — явище надзвичайно актуальне. Наприклад, астероїди й метеорити, що падають на Землю, за допомогою лазера можна використати з воєнною метою — направити на територію супротивника. Те саме стосується можливості створювати діри в озоновому шарі для отримання великої порції ультрафіолетового випромінювання. Маніпулюючи атмосферою, гідросферою і літосферою, можна викликати різні природні явища і направити їх у «потрібне річище»: буревії, снігопади, зливи, цунамі, землетруси, повені тощо. Серед найбільш грандіозних дослідних (поки дослідних!) проектів назвемо HAARP (англ. — High Frequency Active Auroral Research Program) — програма високочастотних активних авроральних досліджень, науково-дослідницький проект із вивчення полярних сяйв. Історія його створення пов’язується з ім’ям Ніколи Тесли. Проект запущений навесні 1997 року, в Гаконі, штат Аляска. Офіційно комплекс іоносферних досліджень побудований для вивчення природи іоносфери, її фізичних та електричних властивостей. Деякі наукові та громадські діячі й організації висловлюють занепокоєння з приводу можливості використання HAARP для воєнних цілей як геофізичної/іоносферної/плазмової зброї, наприклад, для створення перешкод морській та повітряній навігації, блокування радіозв’язку і радіолокації, виведення з ладу бортової електронної апаратури космічних апаратів, ракет, літаків і наземних систем, провокування аварій в електричних мережах, на нафто- і газопроводах, маніпулювання погодою в глобальному масштабі, заподіяння шкоди екосистемі Землі або її повного руйнування, впливу на психіку людей у великих масштабах. Захисники проекту HAARP висувають такі контраргументи: кількість енергії, що випромінюється комплексом, є мізерно малою порівняно з енергією, що отримується іоносферою від сонячної радіації та грозових розрядів; зміни в іоносфері, що вносяться в неї завдяки випромінюванням комплексу, зникають досить швидко; немає ніяких серйозних наукових обґрунтувань для перелічених вище можливостей застосування HAARP. Творці проекту стверджують, що вжито всіх необхідних заходів для безпеки і захисту людей та навколишнього середовища від можливих негативних наслідків[370].

Інший приклад — запуск суперприскорювача протонів (Великого адронного коллайдера) біля Женеви 10 вересня 2008 року. Вчені сподіваються, що Великий адронний коллайдер допоможе їм дати відповіді на складні питання загальної теорії відносності та квантової теорії поля, зрозуміти, як взаємодіють між собою матерія та енергія. Він являє собою гігантський магніт у вигляді вакуумного кільця діаметром 30 км, розташованого під землею на глибині 100 метрів. Пристрій побудовано спільними зусиллями країн Європи, що об’єдналися в єдиному науковому центрі, який дістав назву ЦЕРН. Незважаючи на багатообіцяючі наукові відкриття, існує ризик заподіяння непоправної і серйозної шкоди всій екосистемі планети Земля, оскільки ніхто точно не може прогнозувати поведінку коллайдера в майбутньому.

Після війни в Перській затоці за клопотанням Йорданії Генеральна Асамблея ООН включила до порядку денного питання для розгляду на 56-й сесії під назвою «Захист навколишнього середовища під час збройного конфлікту». Йорданія як одна з найбільш постраждалих держав стверджувала, що Конвенція 1977 р. виявилася неадекватною для розв’язання подібних проблем і що ГА ООН повинна розглянути питання про прийняття нової конвенції. Однак Шостий комітет постановив, що розробляти новий документ немає сенсу і що зусилля держав повинні спрямовуватися на імплементацію вже існуючих домовленостей. У результаті ГА ООН обмежилася ухваленням резолюції 47/37 в 1992 р., в якій підтвердила висновки Комітету з цього питання[371].

Д) Конвенція про заборону застосування, накопичення запасів, виробництва і передачі протипіхотних мін та про їх знищення (1997 р.) в ст. 5 зазначає: якщо держава-учасниця вважає, що не зможе знищити або забезпечити знищення всіх протипіхотних мін у певні терміни, вона може звернутися до наради держав-учасниць або конференції з розгляду дії Конвенції з проханням збільшити проміжок часу, встановлений для повного знищення таких протипіхотних мін, на строк до десяти років. При цьому в проханні слід детально викласти підстави для пропонованого продовження, включаючи опис гуманітарних, соціальних, економічних та екологічних наслідків. Крім того, кожна держава-учасниця зобов’язана надати Генеральному секретарю ООН інформацію про стан програм, пов’язаних зі знищенням протипіхотних мін, включаючи докладні дані про методи, які будуть використані з метою здійснення процесу знищення, місце розташування всіх об’єктів, де буде здійснюватися знищення, і застосовані норми безпеки та екологічні норми, яких необхідно буде дотримуватися.

Е) Протокол ІІІ до Конвенції про заборону або обмеження застосування конкретних видів звичайної зброї, які можуть вважатися такими, що завдають надмірних ушкоджень або мають невибіркову дію (1980 р.), забороняє перетворювати ліси або інші види рослинного покриву на об’єкт нападу із застосуванням запальної зброї, за винятком випадків, коли такі природні елементи використовуються для того, щоб укрити, сховати або замаскувати комбатантів або інші військові об’єкти, або коли самі є військовими об’єктами.

Ж) Конвенція про захист культурних цінностей у випадку збройного конфлікту (1954 р.) зазначає, що захист культурних цінностей включає охорону і повагу цих цінностей. Стаття 3 визначає поняття охорони культурних цінностей: Сторони зобов’язуються підготувати ще в мирний час охорону культурних цінностей, розташованих на їхній власній території, від можливих наслідків збройного конфлікту, вживаючи заходів, які вони вважають необхідними. Стаття 4 визначає поняття поваги культурних цінностей: Сторони зобов’язуються поважати культурні цінності, розташовані на їхній власній території, а також на території інших Сторін, забороняючи використання цих цінностей, споруд для їх захисту і безпосередньо прилеглих до них ділянок з метою, що може призвести до руйнування або пошкодження цих цінностей у випадку збройного конфлікту, і утримуючись від будь-якого ворожого акту, спрямованого проти цих цінностей. Сторони зобов’язуються, крім того, забороняти, попереджати і, якщо необхідно, припиняти будь-які акти крадіжки, грабежу або незаконного привласнення культурних цінностей у будь-якій формі, а також будь-які акти вандалізму стосовно зазначених цінностей.

Крім положень про загальний захист, Конвенція містить норми про спеціальний захист. Під спеціальний захист може бути взято обмежену кількість укриттів, призначених для збереження рухомих культурних цінностей у випадку збройного конфлікту, центрів зосередження культурних цінностей та інших нерухомих культурних цінностей, які мають важливе значення, за умови: а) що вони перебувають на достатній відстані від великого індустріального центру чи будь-якого важливого військового об’єкта, що являє собою уразливий пункт, наприклад, аеродрому, радіостанції, підприємства, що працює на національну оборону, порту, великої залізничної станції або важливої лінії комунікацій; б) що вони не використовуються для воєнних цілей. Спеціальний захист надається культурним цінностям шляхом внесення їх у «Міжнародний реєстр культурних цінностей, що перебувають під спеціальним захистом». Розпізнавальним знаком Конвенції є щит, загострений знизу, розділений на чотири частини синього та білого кольорів (складається з квадрата синього кольору, один з кутів якого вписаний у загострену частину щита, і синього трикутника над квадратом; квадрат і трикутник розмежовуються з обох сторін трикутниками білого кольору).

Нині лише незначна кількість культурних цінностей пройшла процедуру внесення в Міжнародний реєстр (територія Ватикану, притулок Альт-Аусзее у Верхній Австрії, 6 сховищ культурних цінностей в Нідерландах, центральне сховище Оберрідер Штоллен в Німеччині).

Протокол I до Гаазької конвенції 1954 р. зобов’язує кожну з Договірних Сторін запобігати вивезенню з території, окупованої під час збройного конфлікту, культурних цінностей, визначених у Конвенції, брати під охорону ті культурні цінності, що були ввезені на її територію прямо чи опосередковано з будь-якої окупованої території, а також після припинення воєнних дій повернути культурні цінності, що перебувають на її території, компетентній владі раніше окупованої території. Протокол II до Гаазької конвенції 1999 р. значно доповнив і модифікував положення Конвенції з метою підвищення ефективності міжнародно-правового захисту культурних цінностей під час збройного конфлікту. Наприклад, визначені заходи перестороги під час нападу, заходи попередження наслідків воєнних дій. Глава 3 встановлює посилений захист (замість положень Конвенції про особливий захист): культурні цінності можуть бути взяті під посилений захист, якщо вони відповідають таким трьом умовам: а) вони є культурною спадщиною, б) охороняються завдяки прийняттю на національному рівні належних правових та адміністративних заходів, які визнають їх виняткову культурну та історичну цінність і забезпечують захист на найвищому рівні, в) не використовуються для воєнних цілей або прикриття військових об’єктів, і відповідна Сторона зробила заяву на підтвердження того, що вони не будуть використовуватися таким чином. Такий посилений захист надається культурним цінностям з моменту включення їх до «Списку всесвітньої спадщини, що перебуває під посиленим захистом». У рамках ЮНЕСКО було створено Комітет із захисту культурних цінностей у випадку збройного конфлікту, який розробив Проект Керівних принципів здійснення Другого протоколу від 1999 р. до Гаазької конвенції про захист культурних цінностей у випадку збройного конфлікту від 1954 р., що передбачає, серед іншого, принципи і порядок номінації об’єктів для їх включення до Списку.