Частина І. Міжнародне право навколишнього середовища — галузь сучасного міжнародного права 12 страница

Щодо кримінальної відповідальності фізичних осіб згідно з міжнародним правом, то прикладом міжнародно-правового акту, що зобов’язує держави вживати заходів з метою притягнення до кримінальної відповідальності за вчинення діянь, які завдають шкоди довкіллю, є Конвенція Ради Європи про захист навколишнього середовища за допомогою кримінального права 1998 р. (не вступила в силу).

Слід зазначити, що безпосередньо звертатися до суду по захист своїх порушених прав в екологічній сфері та компенсацію збитку можуть не тільки фізичні та юридичні особи, державні органи, а й групи осіб, а також неурядові громадські організації. Групу осіб («комуни») було визнано потерпілою стороною в справі про аварію танкера «Амоко Кадіс» 1978 р. Неурядові організації без доведення своєї зацікавленості за змістом ст. 2 (5) і 9 (2) Орхуської конвенції 1998 р. мають право заявляти в суді про порушення своїх прав і прав громадян, яких вони представляють.

Наслідки порушення міжнародно-правового зобов’язання, що спричинило шкоду навколишньому середовищу, для винної і потерпілої держав визначені загальним міжнародним правом, про що було зазначено в рішенні Постійної палати міжнародного правосуддя у справі про фабрику в м. Хожуві 1928 р. У ньому, зокрема, говорилося, що:

«Принципом міжнародного права є те, що порушення зобов’язання тягне за собою обов’язок забезпечити відшкодування в адекватній формі»[302].

Юридичні наслідки порушення міжнародно-правового зобов’язання, зокрема в екологічній сфері, а також можливі форми відшкодування шкоди визначено в частині ІІ Проекту статей Комісії ООН з міжнародного права про відповідальність держав за міжнародно-протиправне діяння 2001 р.

Крім винної відповідальності, міжнародному праву відома також відповідальність за правомірну діяльність (інакше — відповідальність за наслідки дій, не заборонених міжнародним правом, відповідальність за ризик, сувора, об’єктивна, абсолютна відповідальність). Така діяльність пов’язана з науково-технічним прогресом і хоча має в собі потенційні, до кінця не вивчені, ризики, але з огляду на те, що здатна принести значну соціально-економічну користь для держав, не заборонена міжнародним правом[303]. Перш за все, це такі види діяльності, як транспортування нафти морем, перевезення інших небезпечних речовин усіма можливими засобами наземного, повітряного та водного сполучення, здійснення ядерних програм, космічна діяльність, цивільна авіація тощо. В англомовній літературі, на відміну від вітчизняної, поняття «абсолютна» і «сувора» відповідальність розмежовуються. Якщо в першому випадку винятком для настання відповідальності визнається лише вина позивача, то в другому — також інші події, про які йтиметься нижче. Якщо ж будь-яка особа своїми діями умисно сприяла створенню ситуації, за якої було завдано шкоду навколишньому середовищу, настає винна відповідальність, а сума компенсації не підлягає обмеженню. Спинимося на характерних рисах міжнародно-правових угод, які передбачають сувору/абсолютну відповідальність як держави, так і приватних осіб. Універсальної конвенції в цій сфері не існує: міжнародне право пішло шляхом створення «секторальних» режимів відповідальності за правомірну небезпечну діяльність. Основна мета угод з цивільно-правової відповідальності — забезпечити фінансовий захист осіб, яким заподіяно шкоду, а також, в окремих випадках, — компенсувати безпосередню «екологічну» шкоду. Цивільно-правова відповідальність є суворою, тобто такою, що настає незалежно від вини оператора, спрямованою, тобто чітко визначає винну особу (оператора), а компенсація є обмеженою, тобто такою, що визначається на підставі встановлених порогових рівнів, конкретних меж відповідальності. Конвенції про цивільно-правову відповідальність мали своєю метою, крім іншого, звільнити держави, під юрисдикцією або контролем яких ведеться потенційно небезпечна діяльність, від можливих претензій з боку жертв забруднення або іншої шкоди і не допустити переростання пов’язаних з цим спорів до рівня міжнародних публічно-правових відносин[304]. Такі конвенції, як правило, визначають поняття шкоди, оператора, види небезпечної діяльності, обов’язок компенсувати, суму компенсації, винятки і систему компенсації. Сума компенсації обмежується, наприклад, залежно від тоннажу судна, категорії небезпечної діяльності, маси небезпечного вантажу. Універсального визначення оператора на сьогодні не існує. Все залежить від роду діяльності та інтересів тих чи інших осіб. Загальновизнано, проте, що оператором є особа, яка контролює певну діяльність у момент заподіяння транскордонної шкоди. Наприклад, відповідно до Конвенції про цивільну відповідальність за забруднення моря нафтою 1992 р. оператором є власник судна, тоді як відповідно до Протоколу про відповідальність і компенсацію за шкоду, заподіяну в результаті транскордонного перевезення небезпечних відходів та їх видалення 1999 р. оператором визнається особа, яка надає повідомлення відповідно до положень Базельської конвенції (тобто ним може бути імпортер, експортер чи особа, відповідальна за видалення та яка вступила у володіння небезпечними відходами). Винятки для настання суворої відповідальності можуть бути такими: збройні конфлікти, громадянські війни, воєнні дії, заколот; природні явища, які мають винятковий, неминучий, непередбачуваний і нестримний характер; виконання обов’язкових заходів, передбачених органом влади держави, де було завдано шкоду; умисна протиправна поведінка третьої сторони, включаючи особу, якій завдано шкоду.

Щодо системи компенсації, то, як правило, угоди передбачають, що оператор повинен забезпечити або підтримувати протягом періоду позовної давності страхування або будь-яке інше фінансове забезпечення, яке покриває його відповідальність за завдану шкоду в разі настання обставин, що приводять до необхідності виплати компенсації. Деякі угоди передбачають створення додаткових фондів, інші — ні. Так, конвенції щодо цивільної відповідальності за забруднення моря нафтою (Міжнародна конвенція ММО про цивільну відповідальність за шкоду від забруднення нафтою 1992 р. і Міжнародна конвенція ММО про створення Міжнародного фонду для компенсації шкоди від забруднення нафтою 1992 р. з останніми змінами, внесеними Протоколом від 2003 р.) передбачають два рівні компенсації: 1) компенсація, яка виплачується оператором/страхувальником; 2) у разі, якщо потерпілий не отримав достатньої компенсації відповідно до Конвенції про цивільну відповідальність за шкоду від забруднення нафтою 1992 р., виплата додаткових коштів здійснюється Міжнародним фондом для компенсації збитку від забруднення нафтою, який фінансується за рахунок внесків приватних нафтових компаній. Протоколом 2003 р. було засновано Міжнародний додатковий фонд для компенсації збитків від забруднення нафтою, що виплачує решту коштів потерпілій особі у випадку, якщо вона не отримала повну і достатню компенсацію відповідно до положень Конвенції про Міжнародний фонд для компенсації збитків від забруднення нафтою 1992 р. Якщо ж забруднення моря нафтою відбулося в результаті дій державного судна, держава нестиме міжнародно-правову відповідальність відповідно до Конвенції ООН з морського права 1982 р., Конвенції про запобігання забрудненню моря з суден 1973/1978 р., а також згідно із зазначеними конвенціями з цивільно-правової відповідальності — у формі відповідальності, що настає за недотримання зобов’язання «належної обачності». Подібну схему передбачено і в деяких інших міжнародних угодах про цивільну відповідальність у сфері морських перевезень: Конвенції про відповідальність і компенсацію за шкоду у зв’язку з перевезенням небезпечних і шкідливих речовин морем 1996 р. (не вступила в силу) і Конвенції про цивільну відповідальність за шкоду від забруднення моря бункерним паливом 2001 р. (набула чинності 21 листопада 2008 р.). Міжнародний фонд для компенсації збитків від забруднення нафтою розглянув кілька справ, що стосуються компенсації за забруднення моря нафтою. Хоча в справі про судно Патмос 1985 р. (судно зареєстроване в Греції), внаслідок розливу нафти з якого відбулося забруднення навколишнього середовища прибережних районів Італії, Фонд відхилив позов, Апеляційний суд Італії в 1989 р. розтлумачив положення чинної тоді Конвенції 1969 р. про цивільну відповідальність за шкоду від забруднення нафтою, посилаючись на Конвенцію про втручання у відкритому морі у випадку аварії 1969 р., як такі, що включають шкоду навколишньому середовищу, і постановив виплатити 827 тис. лір в якості компенсації. В іншій справі про судно Хейван 1991 р. (зареєстроване на Кіпрі), внаслідок розливу нафти з якого було завдано шкоду прибережним районам Італії та Франції, Фонд визнав, що, хоча шкода навколишньому середовищу виходить за рамки зазначених конвенцій, такого роду скарги можуть розглядатися в національних судах[305].

Крім зазначених конвенцій (міждержавних угод — джерел міжнародного публічного права), питання про компенсацію за забруднення моря нафтою регулювалося свого часу приватно-правовими угодами, що укладалися між власниками суден і нафтовидобувними та нафтопереробними компаніями: Добровільна угода власників танкерів про відповідальність за забруднення нафтою (англ. — TOVALOP) 1969 р., Контракт про доповнення до відповідальності власників танкерів за забруднення нафтою (англ. — CRISTAL) 1971 р., Угода нафтових компаній про відповідальність за забруднення нафтою у відкритому морі (англ. — OPOL) 1975 р. Перші дві угоди припинили свою дію в 1997 р. внаслідок масштабної підтримки державами режиму, передбаченого в зазначених вище конвенціях ММО. OPOL застосовується, головним чином, у сфері дії юрисдикції Великої Британії.

Конвенції про цивільну відповідальність за ядерну шкоду (Паризька конвенція ОЕСР про відповідальність перед третьою стороною в галузі ядерної енергії 1960 р., Віденська конвенція МАГАТЕ про цивільну відповідальність за ядерну шкоду 1963 р., Брюссельська конвенція 1963 р., що доповнює Паризьку конвенцію, із змінами від 2004 р., Протокол про внесення поправок до Віденської конвенції про цивільну відповідальність за ядерну шкоду 1997 р., Конвенція про додаткову компенсацію за ядерну шкоду 1997 р. з останніми змінами, внесеними Протоколом від 2004 р., — в силу не вступила) передбачають три рівні компенсації: 1) компенсація, яка виплачується оператором\страхувальником; 2) компенсація, яка виплачується державою, відповідальною за установку; 3) компенсація, яка виплачується із спеціально виділених державних фондів на основі спеціальної формули внесків з боку держав-учасниць. Пояснити те, що схема реалізації цивільної відповідальності за забруднення моря нафтою передбачає додаткову компенсацію без участі державних фондів, на відміну від схеми реалізації цивільної відповідальності за ядерну шкоду, де така участь передбачається, можна тим, що за загальним правилом тягар компенсації покладається на суб’єктів, які мають найбільшу користь від правомірної небезпечної діяльності: у першому випадку (перевезення нафти) — це переважно приватні компанії — одержувачі нафти, у другому випадку — держава, що контролює здійснення ядерних програм. При цьому держава в усіх випадках несе міжнародно-правову відповідальність за незабезпечення належного контролю за діяльністю приватних осіб у межах національної юрисдикції.

У галузі, яку ми розглядаємо, існує також Конвенція про цивільну відповідальність за шкоду, заподіяну в результаті перевезення небезпечних вантажів автомобільним, залізничним і річковим транспортом, 1989 р. (не вступила в силу).

Щодо абсолютної міжнародно-правової відповідальності держав, то вона передбачена угодами у сфері космічної діяльності. Так, ст. ІІ Конвенції про міжнародну відповідальність за шкоду, заподіяну космічними об’єктами, 1972 р. визначає, що запускаюча держава несе абсолютну відповідальність за виплату компенсації за шкоду, завдану її космічним об’єктом на поверхні Землі або повітряному судну в польоті[306]. Це положення ґрунтується на ст. VII Договору про принципи діяльності держав з дослідження і використання космічного простору, включаючи Місяць і інші небесні тіла, 1967 р.[307] Додаток VI до Протоколу про охорону навколишнього середовища Антарктики, що стосується відповідальності у випадку екологічних надзвичайних ситуацій, 2005 р., визначає як оператора, а отже, суб’єкта відповідальності, фізичну або юридичну особу, як урядову, так і неурядову. Таким чином, передбачається сувора відповідальність (ст. 6) як для представників держави, так і для приватних осіб. Крім того, держава несе «залишкову» відповідальність у тому випадку, якщо приватний оператор не в змозі відшкодувати завдану шкоду навколишньому середовищу Антарктики в повному обсязі.

Починаючи з 1978 р. Комісія міжнародного права працює над підготовкою проекту статей про міжнародну відповідальність за шкідливі наслідки дій, не заборонених міжнародним правом, оскільки Проект статей про відповідальність держав за міжнародно-протиправні діяння такого аспекту не передбачав. У 1997 р. Комісія вирішила поділити цю тему на дві: спочатку підготувати проект статей про попередження транскордонної шкоди від небезпечних видів діяльності, а потім почати роботу над проектом статей про розподіл збитків у разі транскордонної шкоди, заподіяної внаслідок небезпечних видів діяльності. Обидва варіанти були остаточно завершені в 2001 р. і в 2006 р. відповідно. Таке рішення Комісії пояснювалося тим, що для початку необхідно розробити норми стосовно застосування заходів, які б унеможливлювали заподіяння транскордонної шкоди (кореспондує першому виду відповідальності держав — responsibility чи зобов’язанню «належної обачності»), а потім, у разі фактичного настання матеріальної шкоди, — норми, які б зобов’язували винних нести відповідальність і компенсувати цю шкоду (liability). Таким чином, другий блок норм вступає в дію за умови, якщо всі зобов’язання держав щодо першого блоку виконано. Основними доповідачами Комісії для роботи над темою були призначені Р. К. Квентін-Бакстер, Х. Барбоза і П. С. Рао. Перший Проект статей ґрунтується на принципах sic utere tuo ut alienum non laedas, «належної обачності» і добросовісного співробітництва[308]. Мета документа — забезпечити потерпілим швидку та адекватну компенсацію за понесені збитки, а також забезпечити охорону і захист навколишнього середовища (!). Головне призначення — зробити внесок у процес розробки міжнародно-правових документів у сфері цивільної відповідальності за небезпечну діяльність шляхом встановлення керівних принципів і ключових елементів. До основних зобов’язань держав належать: зобов’язання надавати попередню згоду на будь-яку небезпечну діяльність у межах національної юрисдикції (ст. 6), проводити попередню оцінку ризику (ст. 7), інформувати потерпілу державу (ст. 8), проводити з усіма зацікавленими державами консультації (ст. 9), обмінюватися з усіма зацікавленими державами відповідною інформацією (ст. 12) та ін.[309] Другий Проект статей передбачає сувору відповідальність як для держави (у тому випадку, коли діяльність проводиться державними структурами, які визначаються як оператори), так і для фізичних або юридичних осіб. Крім того, держава несе залишкову відповідальність, забезпечуючи виплати з додаткових фондів у тому випадку, якщо приватний оператор не може в повному обсязі відшкодувати завдані збитки особам, власності або навколишньому середовищу іншої держави. Такі фонди фінансуються або промисловими компаніями, які отримують прибуток від даного виду небезпечної діяльності, або самою державою. Райони за межами будь-якої національної юрисдикції не входять до предметної сфери дії майбутньої конвенції[310]. Комісія вважала зайвим включати в обидва проекти перелік небезпечних видів діяльності, не заборонених міжнародним правом, оскільки з розвитком науки і техніки такий список підлягав би постійному перегляду. Крім того, існуючі документи у сфері цивільної відповідальності за небезпечну діяльність і конвенції більш загального характеру у сфері охорони навколишнього середовища вже містять подібні переліки, на які державам і приватним особам слід орієнтуватися в питанні притягнення до відповідальності та компенсації за заподіяну шкоду (наприклад, Конвенція про охорону морського середовища району Балтійського моря 1992 р., Конвенція про транскордонний вплив промислових аварій 1992 р., Орхуська конвенція 1998 р., Конвенція Лугано 1993 р.).

Питання міжнародно-правової відповідальності держав за завдану шкоду навколишньому середовищу розглядалися в міжнародній судовій практиці. Так, у справі про гідровузол Габчіково-Надьмарош 1997 р. Угорщина у виправдання призупинення робіт зі здійснення проекту посилалася на «стан екологічної необхідності», тимчасом як Словаччина вважала, що абстрактне і не визначене в міжнародному праві поняття «екологічної необхідності» не може слугувати підставою для призупинення дії Договору 1977 р. та обставиною, що звільняє від відповідальності, в сенсі Проекту статей про відповідальність держав за міжнародно-протиправні діяння. МС ООН ухвалив, що хоча турботу Угорщини про стан навколишнього середовища даного регіону можна розглядати як «істотний» інтерес, однак:

«Аргументи Угорщини з приводу стану необхідності не можуть переконати Суд у тому, що в 1989 р. існувала реальна, «серйозна» і «неминуча» «небезпека» і що заходи, вжиті Угорщиною, були єдино можливою відповіддю на неї…

Суд вважає, що … і Угорщина, і Чехословаччина порушили свої зобов’язання за Договором 1977 р. … вчинили міжнародно-протиправні діяння …

Відповідно, Словаччині належить компенсація за шкоду … в результаті прийняття Угорщиною рішення призупинити і згодом припинити роботи в Надьмарош і Дунакіліті …

Угорщині належить компенсація за шкоду, заподіяну зміною русла Дунаю, оскільки … Словаччина … позбавила Угорщину законного права щодо спільних водних ресурсів і використовувала ці ресурси виключно для власної вигоди».

У справі про фосфатні землі в Науру 1992 р. Республіка Науру вимагала від Австралії компенсацію за шкоду, заподіяну в результаті видобутку фосфатів на своїй території за часів існування мандатної системи Ліги Націй (80% всіх ґрунтів виявилися спустошеними і неродючими), посилаючись на принципи міжнародного права, а саме:

«…принцип загального міжнародного права, згідно з яким держава, відповідальна за управління територією, зобов’язана не вносити в стан цієї території будь-яких змін, здатних завдати непоправної шкоди … законним інтересам іншої держави по відношенню до цієї території».

МС ООН спростував усі контраргументи Австралії (крім одного), внаслідок чого сторони досягли мирової угоди з приводу необхідності компенсації Науру «екологічної» шкоди в 1993 р. Згідно з домовленістю Австралія визнала свою відповідальність за шкоду навколишньому середовищу і зобов’язалася, крім виплати певної суми компенсації, також надавати всіляку допомогу Науру.

В рішеннях у справі про плавильний завод у Трейлі 1938 і 1941 рр. арбітражний трибунал не розглядав питання про компенсацію «чистої» «екологічної» шкоди: було прийнято рішення про необхідність присудити компенсацію за шкоду землям у зв’язку з втратою ними своєї ринкової вартості; збитки, завдані річці Колумбія та іншим природним об’єктам, компенсації не підлягали[311].

В рішенні у справі про протоку Корфу 1949 р. МС ООН посилався на принцип, згідно з яким:

«…обов’язком кожної держави є не допустити свідомо того, щоб її територія використовувалася для здійснення актів, які порушують права інших держав»[312].

У справі про випробування ядерної зброї 1974 р. МС ООН хоч і встановив, що в даному випадку питання про компенсацію за шкоду не виникає, проте визнав, що:

«Загальноприйнятим є те, що односторонні декларації, які стосуються правових або фактичних ситуацій, можуть створювати юридичні зобов’язання»[313],

і визнав за односторонньою заявою Франції припинити подальші атмосферні випробування ядерної зброї силу правового акта.

На «екологічну» шкоду посилалася також Боснія і Герцеговина у справі про застосування Конвенції про попередження злочину геноциду і покарання за нього 1948 р. (2007), проте МС ООН не прийняв ніяких постанов з цього приводу[314].

Після аварії на Чорнобильській АЕС жодна держава не висунула СРСР претензій про виплату компенсації за шкоду, заподіяну випадінням радіоактивних опадів, хоча деякі держави (ФРН, Сполучене Королівство) зарезервували за собою право зробити це в майбутньому, якщо з’являться відповідні підстави.

Справа про випробування ядерної зброї на Маршаллових островах (також відома під назвою справа «Фукуру-Мару») 1983 р. знаменна тим, що США визнали свою відповідальність і погодилися виплатити жертвам проведених випробувань компенсацію ех gratia, тобто в дусі доброї волі[315].

Після падіння в січні 1978 р. на канадську територію радянського супутника «Космос-954» Канада висунула претензію щодо компенсації витрат на пошуки, виявлення, видалення і перевірку радіоактивних залишків та очищення заражених районів. Питання було врегульовано у 1981 р. у результаті досягнутої угоди про виплату Канаді ех gratia 3 млн канадських доларів[316]. При цьому, в обґрунтування своїх претензій, Канада посилалася на «загальні принципи міжнародного права» і положення Конвенції про міжнародну відповідальність за шкоду, заподіяну космічними об’єктами, 1972 р., що стосується абсолютної відповідальності держав.

Показовою в цьому аспекті є практика Комісії ООН з компенсації, заснованої відповідно до резолюції РБ ООН № 687 (1991), в якій говориться, що «Ірак …несе відповідальність за міжнародним правом за будь-які прямі втрати, збитки, включаючи шкоду навколишньому середовищу і виснаження природних ресурсів … в результаті незаконного вторгнення Іраку і окупації ним Кувейту»[317]. Комісія — квазісудовий орган, який в адміністративному порядку перевіряє скарги й оцінює суму компенсації за збитки постраждалим. Комісія розглядає 6 категорій скарг, серед яких категорія F4 — скарги з приводу шкоди навколишньому середовищу, поділені на дві підкатегорії: 1) скарги з приводу шкоди навколишньому середовищу і виснаження природних ресурсів у районі Перської затоки, включаючи шкоду, завдану пожежами на установках з видобутку нафти і викидом нафти в море; 2) скарги з приводу компенсації за шкоду, якої зазнали іноземні держави за межами району Перської затоки при наданні ними допомоги державам, які зазнали прямої «екологічної» шкоди у результаті вторгнення. У своєму рішенні № 7 Рада керуючих Комісії пояснила, що мається на увазі під «шкодою навколишньому середовищу» і «виснаженням природних ресурсів» — витрати і втрати, пов’язані з попередженням екологічної шкоди, заходами щодо відновлення й очищення навколишнього середовища, моніторингом і оцінкою екологічної шкоди, моніторингом громадського здоров’я та виснаженням природних ресурсів[318]. Комісія надала Раді 5 доповідей за всіма скаргами категорії F4, де визначила деякі принципи, якими вона керувалася, приймаючи рішення про суму компенсації. Наприклад, було визначено, що термін «шкода навколишньому середовищу», як він зазначений у резолюції РБ ООН № 687 не обмежується діяльністю, визначеною в рішенні № 7 Ради керуючих Комісії; Ірак не звільняється від відповідальності за шкоду і втрати, завдані в результаті вторгнення, лише на тій підставі, що інші фактори сприяли такій шкоді й втратам[319]; розмір шкоди визначається в кожному конкретному випадку і не залежить від такого критерію, як «значна» або «істотна»; розмір компенсації залежить від того, наскільки виправдано та ефективно постраждалі особи вжили заходів щодо запобігання та зменшення шкоди навколишньому середовищу [320]; шкода навколишньому середовищу підлягає компенсації, якщо вона стала прямим результатом вторгнення та окупації Іраком Кувейту, незалежно від того, завдано її природним ресурсам з комерційною вартістю чи ні (тобто чиста екологічна шкода) і незалежно від того, чи була вона тимчасовою або постійною[321].

На сьогодні Комісія завершила розгляд усіх скарг (із 168 скарг задоволено 109) категорії F4: із заявлених у сукупності 84 млрд дол. компенсації Комісія присудила для виплати лише 5 млрд дол. зі спеціально створеного Фонду.

Питання для самоконтролю:

1. У чому полягають особливості відповідальності в міжнародному праві навколишнього середовища? Назвіть види відповідальності в міжнародному праві навколишнього середовища.

2. Що таке концепція «належної обачності»?

3. Охарактеризуйте принцип об’єктивної (суворої) відповідальності в міжнародному праві навколишнього середовища.

4. Дайте визначення поняття «шкода навколишньому середовищу».

5. Проаналізуйте основні положення Проекту статей Комісії міжнародного права про попередження транскордонної шкоди від небезпечних видів діяльності 2001 р. та Проекту статей Комісії міжнародного права про розподіл збитків у випадку транскордонної шкоди, спричиненої в результаті небезпечних видів діяльності, 2006 р.

1.11. Реалізація міжнародного права навколишнього середовища

Реалізація міжнародного права навколишнього середовища: питання термінології. До основних засобів реалізації міжнародно-правових норм відносять: виконання (активні дії суб’єктів щодо реалізації міжнародно-правових зобов’язань), використання (реалізація суб’єктивних прав, передбачених міжнародним правом), дотримання (утримання від дій, заборонених міжнародним правом) і застосування (спосіб реалізації, який здійснюється уповноваженими на це органами державної влади або МУО)[322]. Проте різні автори вживають ці терміни, надаючи їм різного значення, або виділяють свої власні способи реалізації, або випускають з уваги деякі з них. Найбільш проблемними у сфері МПНС є виконання, дотримання і застосування, або мовою Керівних принципів ЮНЕП 2002 р., про які йтиметься далі, — дотримання та забезпечення виконання. У кількох дослідженнях, проведених під егідою ЮНЕП, поряд з дотриманням (англ. – compliance), застосуванням (англ. – enforcement), широко вживаються імплементація/здійснення (англ. – implementation) та ефективність (англ. – effectiveness) міжнародних природоохоронних угод [323]. Проблема реалізації договорів з охорони навколишнього середовища розглядається в трьох аспектах: 1) запобігання недотриманню договорів; 2) допомога у здійсненні договорів (створення потенціалу і зниження витрат); 3) забезпечення дотримання за допомогою спеціальних механізмів і процедур (доповідей, перевірок, примусових заходів)[324].

Проблема ефективності міжнародного права навколишнього середовища. Ефективність міжнародно-правових актів визначається ступенем зміни поведінки його адресатів, вирішенням екологічної проблеми та економічною ефективністю, в результаті чого досягається мета міжнародно-правового регулювання. Б. Чемберс визначає такі критерії ефективності міжнародних природоохоронних угод: а) ступінь дотримання без застосування системи санкцій; б) існування і результативність додаткових не правових інструментів, що підвищують рівень дотримання (створення потенціалу); в) відсутність конфлікту з іншими міжнародними договорами[325]. Далі розглянемо деякі ключові проблеми ефективності МПНС.

1) Вибір юридичної форми міжнародно-правового акту у сфері охорони навколишнього середовища (юридично обов’язковий договір або акт «м’якого права»). Однозначної відповіді на те, що є більш ефективним — міжнародний договір чи міжнародно-правовий акт, який має лише рекомендаційну силу (резолюція, декларація), — не існує. Питання ефективності слід розглядати окремо в кожному конкретному випадку. Серед основних переваг ухвалення документа у формі договору виділимо: існування механізму контролю за дотриманням, звітності, правозастосовних процедур, механізмів вирішення спорів. Однак ефективність будь-якої природоохоронної угоди може бути підірвана у зв’язку з такими факторами, як необхідність досягнення компромісу на переговорах щодо прийняття документа будь-якою ціною (наприклад, шляхом пом’якшення зобов’язань окремих країн щодо квот на викиди забруднюючих речовин), неучасть у договорі з охорони довкілля ключових гравців (наприклад, держав, відповідальних за значне забруднення певного середовища або компонентів навколишнього середовища), відсутність ефективної системи контролю за дотриманням (як правило, в міжнародних природоохоронних угодах санкції прямо не передбачені, а якщо і застосовуються, то ad hoc відповідно до згодом ухвалених рішень Конференцій Сторін) і механізму вирішення спорів, тривалість і складність процедур укладання договору та впровадження його положень у національне законодавство, незалучення до переговорів і реалізації документа недержавних акторів (МНУО, бізнес, громадськість). Перелічені недоліки договірної форми (досягнення компромісу, участь ключових гравців, тривалість і складність процедур, участь недержавних акторів) долаються при укладанні документа м’якого права. Більш того, деякі рекомендаційні документи супроводжуються своєрідним механізмом контролю за дотриманням (наприклад, держави – учасниці Йоганнесбурзького саміту зі сталого розвитку 2002 р. зобов’язалися надати свої національні доповіді щодо здійснення основних положень і впровадження результатів досягнутих домовленостей), проте такі механізми застосовуються державами на власний розсуд.

2) Зниження ефективності у зв’язку з допустимими застереженнями і дозволеними винятками із загального правила. Наприклад, приєднання України до Конвенції про охорону дикої флори та фауни і природних місць існування в Європі (Бернської конвенції) 1979 р. відбувалося з прийняттям застереження такого змісту:

«1. В Україні допускається в обмеженій кількості в умовах відповідного контролю щодо таких видів тварин, перелічених у Додатку ІІ до Конвенції: вибіркове регулювання чисельності вовка … і ведмедя бурого … з метою запобігання негативного впливу їх на популяції інших видів, серйозній шкоді худобі та іншим об’єктам власності; добування дупеля … в зв’язку з достатньо великою чисельністю та розповсюдженістю. 2. Дозволяється використання засобів і способів добування, відлову та інших форм полювання, перелічених у Додатку IV до Конвенції: пасток та сіток — для відлову з науковою метою і переселення ссавців та птахів, перелічених у Додатку III до Конвенції; капканів — для добування вовка …, сурка звичайного …, бобра …, тхора чорного …, куниці лісової …, куниці кам’яної …, перелічених у Додатку ІІІ до Конвенції»[326].