Частина І. Міжнародне право навколишнього середовища — галузь сучасного міжнародного права 10 страница

Управління діяльністю ЮНЕП здійснюється Радою керуючих (звітує перед ГА і ЕКОСОР ООН), яка формується з 58 членів, що обираються ГА ООН на 4-річний термін з урахуванням принципу справедливого географічного представництва. Рада збирається двічі на рік. Виконавчі функції належать Виконавчому директору (станом на 14.08.2008 р. Виконавчим директором є Акім Штайнер, раніше – голова МСОП) і Комітету постійних представників. Секретаріат розташований у Найробі (Кенія), однак офіси ЮНЕП є також у Парижі (Франція) і Нью-Йорку (США). Регіональні представництва ЮНЕП діють в Європі (Женева), Північній Америці (Вашингтон), Африці (Найробі), Азії і Тихоокеанському регіоні (Бангкок), Західній Азії (Манама), Латинській Америці і Карибському басейні (Мехіко). У 1999 р. за пропозицією ГА ООН було засновано Глобальний міністерський екологічний форум, який збирається щорічно у рамках регулярних і спеціальних сесій Ради керуючих і має на меті підвищення ефективності оцінки стану навколишнього середовища, екологічних проблем та механізму прийняття рішень.

На сьогодні експерти вказують на певні проблеми, що стосуються визначення правового статусу ЮНЕП, а також проблеми ефективності діяльності цієї організації. У резолюції Генеральної Асамблеї, якою було засновано ЮНЕП, правовий статус Програми не знайшов чіткого визначення. О. Тимошенко відносить ЮНЕП до категорії органів ООН, що мають ознаки міжнародної організації. О. Колбасов відзначає, що «в процесі інтерпретації та проведення в життя [...] резолюції Генеральної Асамблеї не тільки склалася програма діяльності для координації всієї роботи з охорони навколишнього середовища, що проводиться урядами та міжнародними організаціями переважно в системі ООН, а й утворився особливий установчій механізм для проведення в життя цієї програми». На думку О. Колбасова, ЮНЕП являє собою допоміжний орган ООН, який за своєю структурою і характером прирівнюється до міжнародної організації[253]. Обмежені нормотворчі та правозастосовчі повноваження ЮНЕП, брак фінансування та науково-технічних ресурсів ставлять під сумнів ефективність цієї організації і породжують різні пропозиції щодо її реформування (наприклад, перетворення в повноцінну спеціалізовану установу ООН).

Під керівництвом Виконавчого директора здійснюється реалізація функціональних програм ЮНЕП (всього їх 7): Інформація з навколишнього середовища, оцінка її стану і раннє оповіщення; Розробка екологічної політики і природоохоронне законодавство; Здійснення природоохоронної політики; Технологія, промисловість і економіка; Регіональне співробітництво і присутність у регіонах; Співпраця з механізмами конвенцій; Зв’язок та інформація загального користування.

У 70-ті рр. діяльність ЮНЕП у галузі права навколишнього середовища мала епізодичний характер і здійснювалася переважно як реакція на конкретні прохання Ради керуючих. Проте з 1982 р. організація і координація діяльності ЮНЕП з екологічного права здійснюється в рамках чергових програм Монтевідео з розвитку та періодичного перегляду права навколишнього середовища. Програма Монтевідео І була затверджена Радою керуючих в 1981 р. Вона визначила три головні тематичні напрями для розробки керівних положень, принципів і угод: забруднення морського середовища з наземних джерел; охорона стратосферного озонового шару; перевезення, обробка та видалення токсичних і небезпечних відходів.

Програма Монтевідео ІІ була розроблена в 1992 р. на Нараді старших урядових експертів з питань права навколишнього середовища для проведення огляду Програми Монтевідео і ухвалена Радою керуючих у 1993 р. Програму було підготовлено під час проведення Конференції ООН з навколишнього середовища і розвитку в Ріо-де-Жанейро. Мандат, що випливає з Програми, було доповнено іншими відповідними рішеннями, зокрема рішеннями Комісії з питань сталого розвитку та рішеннями сесій Ради керуючих ЮНЕП. Після проведення середньострокового огляду Програми, який полягав у перегляді її тексту стосовно механізму здійснення, починаючи з 1993 р., з урахуванням нових і виникаючих проблем сталого розвитку було зроблено відповідні зауваження, схвалені Радою керуючих ЮНЕП у 1997 р.

Програма Монтевідео ІІІ була розроблена на Нараді старших урядових експертів з питань права навколишнього середовища в 2000 р. і ухвалена рішенням Ради керуючих 21/23 від 9 лютого 2001 р. як широкомасштабна стратегія діяльності ЮНЕП у галузі права навколишнього середовища на перше десятиліття XXI ст. Програма включає 20 компонентів у рамках трьох головних тем: 1) ефективність права навколишнього середовища (здійснення, дотримання та забезпечення дотримання; нарощування потенціалу; попередження та зменшення шкоди навколишньому середовищу; запобігання і врегулювання міжнародних спорів, пов’язаних з навколишнім середовищем; зміцнення і розвиток міжнародного права навколишнього середовища; узгодження та координація; участь і доступ громадськості до інформації; інформаційні технології; новаторські підходи до права навколишнього середовища); 2) збереження і регулювання (прісноводні ресурси; прибережні і морські екосистеми; ґрунти; ліси; біорізноманіття; попередження забруднення та контроль у цій галузі; структури виробництва і споживання; надзвичайні екологічні ситуації та стихійні лиха); 3) зв’язок з іншими галузями (торгівля; безпека та навколишнє середовище; військова діяльність і навколишнє середовище).

На сьогодні ЮНЕП уже почала роботу над Програмою Монтевідео IV, у зв’язку з чим було організовано зустріч експертів у вересні 2007 р., а також консультативну зустріч урядових представників та експертів з Програми у сфері розвитку та періодичного перегляду права навколишнього середовища в листопаді того ж року. Хоч основу нової програми склала попередня, проте в Монтевідео IV присутні нові елементи: зміна клімату, бідність, доступ до питної води та санітарія, захист екосистем, нові технології, синергія між багатосторонніми угодами з охорони навколишнього середовища.

ЮНЕП зробила значний внесок у розробку глобальних природоохоронних угод. ЮНЕП є також штаб-квартирою для секретаріатів кількох глобальних і регіональних конвенцій у сфері охорони навколишнього середовища. Прикладом міжнародно-правових актів, розроблених під егідою ЮНЕП, можуть слугувати: Віденська конвенція про охорону озонового шару і Монреальський протокол до неї, Базельська конвенція та Протокол про відповідальність і компенсацію до неї, Роттердамська конвенція та Стокгольмська конвенція (під егідою ЮНЕП і ФАО), Конвенція про біорізноманіття та Картахенський протокол до неї. Серед міжнародно-правових актів, розроблених за технічного сприяння ЮНЕП, виділимо Рамкову конвенцію ООН про зміну клімату та Конвенцію ООН по боротьбі із спустеленням. ЮНЕП надає також секретаріатські послуги Конвенції СІТЕС і Боннській конвенції.

Зусилля ЮНЕП спрямовані на розробку регіональних природоохоронних угод, надання юридичних консультацій та підтримку міжурядових нарад у відповідних регіонах. Так, заснована в 1974 р. Програма регіональних морів є однією з найважливіших ініціатив ЮНЕП у галузі раціонального природокористування в морських і прибережних районах (охоплює 18 регіонів світу, складається з 13 регіональних програм і 5 програм-партнерів). У цьому контексті було прийнято кілька конвенцій (всього 14 станом на 14.08.2008 р.), протоколів і планів дій із захисту морського та прибережного середовища, наприклад, Барселонська конвенція про захист Середземного моря від забруднення 1976 р. і відповідні протоколи. Крім того, ЮНЕП сприяла урядам у розробці регіональних конвенцій з регулювання використання спільних ресурсів прісної води, атмосфери, біорізноманіття та небезпечних відходів.

ЮНЕП сприяє також розробці документів, що не мають обов’язкової юридичної сили, в галузях, які ще не охоплені іншими міжнародно-правовими актами, що мають обов’язковий юридичний характер. Ці документи спрямовані на те, щоб спонукати уряди та інші зацікавлені сторони, як державні так і приватні, вживати заходів з охорони навколишнього середовища на добровільній основі. До них належать насамперед різні принципи, керівні положення і кодекси поведінки, наприклад, зі спільних природних ресурсів 1978 р., зі змін у погоді 1980 р., з обміну інформацією про небезпечні хімічні речовини в міжнародній торгівлі 1984, 1987 і 1989 рр., із забруднення морського середовища з наземних джерел 1987 р., з оцінки впливу на навколишнє середовище 1987 р., Кодекс етики в міжнародній торгівлі хімічними речовинами 1994 р., Міжнародні технічні керівні принципи щодо безпеки у сфері біотехнології 1995 р., Керівні принципи забезпечення дотримання багатосторонніх природоохоронних угод 2002 р. Крім того, ЮНЕП приймає програми дій на міжнародному та регіональному рівнях, наприклад, Глобальну програму дій щодо захисту морського середовища від забруднення в результаті здійснюваної на суходолі діяльності, яка доповнює Конвенцію ООН з морського права.

У рамках ЮНЕП функціонує 8 підрозділів: з раннього оповіщення та оцінки; з технології, промисловості та економіки; з розвитку політики і права; з імплементації політики у сфері охорони навколишнього середовища; з регіонального співробітництва; з екологічних конвенцій; з інформації та зв’язку з громадськістю; з координації діяльності Глобального екологічного фонду (ГЕФ).

ЮНЕП є однією із засновників і виконавців у Глобальному екологічному фонді, створеному в 1991 р. відповідно до резолюції директорів-виконавців Світового банку і на основі відповідних угод між Програмою розвитку ООН, ЮНЕП і Світовим банком. Фонд забезпечує країнам, що розвиваються, безоплатне та пільгове фінансування екологічних проектів у шести ключових сферах: зміна клімату, біорізноманіття, міжнародні води, озоновий шар, деградація земель і стійкі органічні забруднювачі. З 1991 р. ГЕФ надав гранти для більш як 1300 проектів у 150 країнах на суму 3, 5 млрд дол. США. Для фінансування проектів ГЕФ розроблено систему надання фінансової допомоги за допомогою Програми малих грантів, Програми забезпечення діяльності, проектів середніх розмірів і повномасштабних системних проектів. Протягом 1994–2003 рр. за підтримки ГЕФ в Україні було здійснено кілька природоохоронних проектів («Відновлення екосистеми Чорного моря», «Збереження біорізноманіття в Азово-Чорноморському коридорі», «Розробка стратегічного плану дій і механізмів його здійснення для басейну Дніпра», «Створення транскордонних заповідних територій у верхній течії річки Прип’ять»).

Проект ЮНЕП «Глобальна екологічна перспектива» (англ. — Global Environmental Outlook, GEO), ініційований у 1995 р., покликаний допомогти ЮНЕП у здійсненні повноважень з контролю стану глобального навколишнього середовища. GEO одночасно є процесом наукового аналізу щодо змін навколишнього середовища, причин, наслідків і необхідних заходів у відповідь, а також процесом обміну інформацією між зацікавленими сторонами. У рамках ЮНЕП функціонує Система глобального екологічного моніторингу, а також Міжнародний реєстр потенційно токсичних речовин і Служба для обміну інформацією у сфері навколишнього середовища ІНФОТЕРРА як її складові. ЮНЕП заснувала Реєстр міжнародних договорів та інших угод у галузі навколишнього середовища.

Конференції ООН з питань охоронинавколишнього середовища. 1) 17 серпня — 6 вересня 1949 р. (Лейк-Саксесс, США) — резолюцією ЕКОСОР ООН скликається перша конференція ООН з питання охорони навколишнього середовища — Науково-практична Конференція ООН щодо збереження і використання природних ресурсів. Конференція не ухвалила ніяких міжнародно-правових актів, оскільки її мандат обмежувався обміном науковою інформацією у цій сфері та оцінкою економічних наслідків різних технологій. На Конференції було порушено шість тем: мінерали, паливо та енергія, вода, ліси, земля, дика природа і рибні ресурси.

2) 5–16 червня 1972 р. — перша міжнародна міжурядова конференція з проблем охорони навколишнього середовища, скликана на підставі резолюції ГА ООН — Конференція ООН із проблем навколишнього середовища (Стокгольм, Швеція). Конференція проходила під головуванням Моріса Стронга, який згодом став першим виконавчим директором ЮНЕП. У Конференції взяли участь близько 113 держав, значна кількість МУО, а також МНУО. На Конференції було ухвалено міжнародно-правові акти рекомендаційного характеру: Декларацію принципів про навколишнє для людини середовище 1972 р. (містить 26 принципів), План дій (109 рекомендацій) і Резолюцію про організаційні та фінансові заходи. За рішенням Конференції було створено ЮНЕП і ГЕФ.

Деякі делегати порівнювали Декларацію принципів про навколишнє для людини середовище за її значенням в історії людства з Великою хартією вольностей[254]. Усі принципи Декларації згруповано в окремі теми: принципи 2, 3 і 5 присвячені збереженню відновлюваних і невідновлюваних природних ресурсів; принципи 4, 6, 7 і 26 — екологічним загрозам (захист видів фауни і флори, що перебувають під загрозою зникнення, токсичні речовини, забруднення морів, загроза зброї масового знищення), принципи 8–16 — питанням взаємозв’язку охорони навколишнього середовища і розвитку (з особливим акцентом на потреби країн, що розвиваються), принципи 17–20 — науково-технічним і гуманітарним питанням, принципи 21, 22 — питанням відповідальності, принципи 23–25 — питанням міжнародного співробітництва.

3) 3–14 червня 1992 р. — Конференція ООН з навколишнього середовища і розвитку (Ріо-де-Жанейро, Бразилія), скликана на підставі резолюції ГА ООН. У роботі Конференції взяли участь більше 180 держав, а також понад 50 МУО і 1400 МНУО. На Конференції було ухвалено рекомендаційні міжнародно-правові акти: Декларацію Ріо-де-Жанейро з навколишнього середовища і розвитку (27 принципів), Порядок денний на ХХІ століття, Заяву щодо принципів для глобального консенсусу щодо раціонального використання, збереження і сталого розвитку всіх типів лісів (так звані Лісні принципи), а також відкрито для підписання дві конвенції: Рамкову Конвенцію ООН про зміну клімату і Конвенцію про біорізноманіття. Для реалізації програм і документів, ухвалених на Конференції, було створено Комісію ООН з питань сталого розвитку.

Конференції передували кілька зустрічей на вищому рівні: Нарада старших урядових експертів з питань права навколишнього середовища, проведена під егідою ЮНЕП восени 1991 р., 4 наради Підготовчого комітету для проведення Конференції в період 1990–1992 рр., 5 сесій Міжурядового комітету з розробки Конвенції щодо зміни клімату в період 1991–1992 рр. і 5 сесій Міжурядового комітету з розробки Конвенції з біорізноманіття в період 1991–1992 рр.

Після закінчення роботи Конференції в наукових колах почали говорити про перехід від права навколишнього середовища до нового права сталого розвитку, оскільки саме в ухвалених на ній документах концепція сталого розвитку знайшла своє юридичне оформлення і визнання з боку світової спільноти. Гасло Конференції — «Наш останній шанс врятувати планету».

Деякі розвинені країни і представники МНУО пропонували назвати Декларацію принципів «Хартією Землі», однак такі пропозиції були однозначно відкинуті представниками Групи-77 і Китаєм як такі, що допускають досягнення мети охорони навколишнього середовища за рахунок права цих країн на розвиток[255]. Зміст Декларації Ріо, в кінцевому підсумку, не відображає виключно екологічні імперативи. Вона також сфокусована і на соціально-економічних пріоритетах. Декларація — суцільний компроміс, досягнутий між групою розвинених країн і країн, що розвиваються. Вона містить дві групи принципів: одні — запропоновані і включені в текст документа з ініціативи розвинених країн (принцип 10 про доступ громадськості до інформації, процесу прийняття рішень та правосуддя, принцип 15 про заходи перестороги, принцип 16 про те, що забруднювач повинен платити за екологічну шкоду), інші — з ініціативи країн, що розвиваються (принцип 3 про право на розвиток, принцип 5 про співробітництво з викорінення бідності, принцип 6 про особливі потреби країн, що розвиваються, принцип 7 про спільні, але диференційовані зобов’язання).

Порядок денний на ХХІ століття — стратегія глобальної співпраці у сфері охорони навколишнього середовища для досягнення сталого розвитку. Вона визначає дії держав, міжнародних організацій, основних груп населення (жінок, молоді, корінних народів) і їх внесок у розв’язання екологічних проблем. Порядок містить 4 розділи: 1) Соціально-економічні аспекти (питання міжнародної співпраці, бідності, споживання, населення, здоров’я, планування поселень, інтеграції екологічної та соціально-економічної політики), 2) Збереження та раціональне використання ресурсів з метою розвитку (захист і збереження атмосфери, земель, біорізноманіття, морів і океанів, боротьба із спустеленням, обезлісенням та ін.), 3) Зміцнення ролі основних груп населення (жінок, молоді, дітей, корінних народів, НУО, місцевої влади, робітників та їх профспілок, представників бізнесу і промислових підприємств, науково-технологічних організацій, фермерів), 4) Засоби здійснення (фінансові ресурси, передача технологій, створення потенціалу, наука, освіта, міжнародні структури, обмін інформацією). Хоча Порядок має рекомендаційний характер, його значення для МПНС визначається тим, що він на найвищому рівні поставив завдання перед урядами, закликав розробити і врешті-решт посприяв ухваленню Конвенції по боротьбі із спустеленням, проведенню дипломатичної конференції з проблем далеко мігруючих рибних запасів, малих острівних держав, забруднення моря з наземних джерел, а також розподілив між міжнародними організаціями завдання щодо здійснення заходів у сфері охорони навколишнього середовища (наприклад, МАГАТЕ — прийняти конвенції з ядерної безпеки, Шостому комітету ГА ООН за участю Міжнародного Комітету Червоного Хреста — вжити заходів з охорони навколишнього середовища під час збройних конфліктів).

Лісні принципи — юридично необов’язковий міжнародно-правовий акт. Під час переговорів з проведення Конференції різні делегації висували пропозиції щодо ухвалення документа саме у формі міжнародного договору, який би поклав на держави юридичні обов’язки стосовно збереження та раціонального використання всіх видів лісів. Однак такі пропозиції зустріли опір з боку країн, що розвиваються, — експортерів тропічної деревини, які побоювалися істотного обмеження своїх суверенних прав щодо використання стратегічно важливого для їх економіки природного ресурсу. У зв’язку з цим прийняття юридично обов’язкового документа було заблоковано[256].

Одночасно з Конференцією ООН в Ріо-де-Жанейро пройшов Міжнародний форум неурядових організацій, на якому також було ухвалено деякі документи з охорони навколишнього середовища (наприклад, Пакт з охорони навколишнього середовища і раціонального використання природних ресурсів). Як визнають самі учасники Форуму, ці договори розглядалися не як альтернатива схваленим рекомендаційним актам і двом конвенціям (участь у розробці яких взяли кілька МНУО), а скоріше як доповнення до існуючих ініціатив. Вони являють собою «відкриті документи», що підлягають постійному оновленню, доповненню і змінам за допомогою засобів електронного зв’язку з урахуванням зауважень і пропозицій зацікавленої громадськості[257].

Конференція в Ріо пов’язувалася із загальними надіями на реформування системи ООН з урахуванням екологічної проблематики: висувалися пропозиції про створення Ради Безпеки з охорони навколишнього середовища або міжнародного екологічного трибуналу. Серед значущих результатів Конференції у сфері формування інституційних основ МПНС виділимо заснування, крім Комісії зі сталого розвитку, Департаменту ООН з координації політики та сталого розвитку, Міжвідомчого комітету з питань сталого розвитку, а також реформування ГЕФ. На альтернативному Глобальному форумі МНУО було засновано неурядову Раду Землі зі штаб-квартирою в Сан-Хосе (Коста-Ріка).

4) 26 серпня — 4 вересня 2002 р. — Всесвітній саміт зі сталого розвитку (Йоганнесбург, ПАР), названий «Ріо плюс 10», оскільки відбувся через десять років після Конференції в Ріо. На Конференції було ухвалено рекомендаційні міжнародно-правові акти: План дій з імплементації та Декларацію принципів зі сталого розвитку. Обидва документи сфокусовані не стільки на проблемах охорони навколишнього середовища, скільки на питаннях соціально-економічного розвитку та особливих потребах країн, що розвиваються.

Хоча за підсумками Конференції не було ухвалено ніяких міжнародних конвенцій, не створено міжнародних структур, а на держави не покладено ніяких фінансових обов’язків, її значення не можна применшувати. Учасники Саміту визнали, що не досягли значного прогресу у виконанні обіцянок, даних на Конференції в Ріо, у зв’язку з чим погодилися зосередити увагу на обговоренні проблеми реалізації вже існуючих ініціатив. Характерною рисою Конференції стало офіційне визнання різних форм (усього 266) публічно-приватного співробітництва/партнерства (англ. — рublic-private partnerships) — добровільних партнерських об’єднань, що включають уряди, міжнародні міжурядові структури, НУО, ТНК, представників бізнесу та громадськості. Ще в 2001 р. ГА ООН схвалила резолюцію «Назустріч глобальному партнерству», в якій заохотила участь всіх структур системи ООН в публічно-приватних партнерствах у різних сферах суспільного життя. Конференція в Йоганнесбурзі заохотила таку участь конкретно у сфері охорони навколишнього середовища. Географічна сфера охоплення більшості публічно-приватних партнерств — країни Африки, Азії та Форуму малих острівних держав, що розвиваються[258].

У процесі підготовчих заходів з проведення Саміту виявилися різні позиції держав та недержавних акторів щодо сутності таких публічно-приватних партнерств. Так, наприклад, представники МНУО вважали, що подібна форма міжнародного співробітництва «відводить» держави від прийняття і виконання юридичних зобов’язань за міжнародними угодами з охорони довкілля, може загрожувати нав’язуванням інтересів сильніших гравців слабшим (наприклад, вплив ТНК на уряди країн, що розвиваються) чи простим відмиванням грошей.

Публічно-приватні партнерства здійснюються під контролем Комісії ООН зі сталого розвитку, яка схвалила низку керівних принципів з розвитку, здійснення та звітності, наприклад, Керівні принципи щодо партнерства з метою сталого розвитку 2002 р. Публічно-приватні партнерства, що відповідають визначеним критеріям, підлягають реєстрації і є підзвітними Комісії щодо результатів діяльності. Серед перших офіційно зареєстрованих публічно-приватних партнерств назвемо здійснення проекту з насадження лісів у басейні річки Амазонка. У 2004 і 2005 рр. пройшли Перший і Другий Міжнародні форуми зі співробітництва з метою сталого розвитку, на яких обговорювалися питання ефективності та результативності публічно-приватних партнерств[259].

Міжнародні неурядові організації. Не применшуючи ролі та значущості МУО у справі збереження навколишнього середовища та раціонального природокористування, необхідно підкреслити особливо важливе місце в системі МПНС міжнародних неурядових організацій та їх об’єднань. Концепція «навколишнє середовище — спільна турбота людства» передбачає взаємозалежність природних ресурсів Землі, а також спільний інтерес усіх і кожного в їх збереженні та захисті. Таким чином, навколишнє середовище та його ресурси — турбота не окремих держав, а всього людства[260], яке включає, крім традиційних суб’єктів міжнародного права, також МНУО, різні наукові, промислові та громадські об’єднання. І саме МНУО мають найбільший потенціал і можливості для об’єднання зусиль світової спільноти, різних груп та утворень у досягненні спільної мети.

МНУО не визнаються суб’єктами міжнародного права, проте вони наділені окремими правами (наприклад, правом бути спостерігачами на Нараді Сторін), які дають їм змогу брати участь у міжнародно-правових відносинах, пов’язаних з використанням і збереженням навколишнього середовища та його компонентів. Глава 27 Порядку денного на XXI століття визначає МНУО партнерами сталого розвитку та закликає держави до співробітництва з ними. Показовими в цьому плані є положення Конвенції СІТЕС, яка в п. 7 ст. 11 проголошує:

«Органи або установи, що відносяться до нижче зазначених категорій, технічно компетентні в галузі захисту, охорони або раціонального управління дикою фауною і флорою, будуть, після повідомлення Секретаріату про своє бажання бути представленими на сесії Конференції спостерігачами, допущені на сесії, якщо принаймні одна третина присутніх Сторін не заперечуватиме проти цього:

а) міжнародні установи та органи, урядові або неурядові,...; і

б) національні неурядові установи або органи, затверджені з цією метою державою, в якій вони знаходяться. Будучи допущеними на сесії, ці спостерігачі матимуть право на участь в обговореннях без права голосу».

Схожі положення містять п. 5 ст. 11 Монреальського протоколу і п. 6 ст. 7 Конвенції про зміну клімату.

МНУО можуть брати участь у міжнародному судовому процесі у двох іпостасях: як сторони (або треті сторони) або ж amicus curiae. Як сторона МНУО можуть бути представлені в Суді ЄС[261], Європейському суді з прав людини[262] та інших регіональних структурах із захисту прав людини. На відміну від останніх, доступ до Європейського суду з прав людини відкритий для МНУО за умови, що вони є потерпілими від порушення прав людини[263]. Як amicus curiae (основна функція — допомога суду шляхом надання необхідної інформації та здійснення експертизи) МНУО можуть брати участь у засіданнях Європейського суду з прав людини, Міжамериканського суду з прав людини, органів з вирішення спорів СОТ[264], а також НАФТА[265]. Крім того, МНУО мають право брати участь у засіданнях квазісудових міжнародних установ, таких як Інспекційна рада Світового банку[266], ГЕФ, Секретаріат Північноамериканської комісії зі співробітництва в охороні навколишнього середовища, створеної в рамках НАФТА[267].

Деякі міжнародні природоохоронні угоди передбачають можливість запиту і використання послуг, сприяння та інформації з боку компетентних МНУО[268], деякі — можливість участі МНУО в процесі імплементації відповіних договорів[269]. Практиці міжнародного права відомі випадки підписання міжнародних угод між державами, міжнародними організаціями, з одного боку, і МНУО, з іншого, наприклад, Угода 1964 р. між Еквадором, ЮНЕСКО та Федерацією Чарльза Дарвіна про заходи щодо охорони біорізноманіття Галапагоського архіпелагу.

Значна кількість багатосторонніх угод з охорони довкілля розроблялися за широкої участі МНУО: документи Конференції Ріо (Глобальний форум МНУО), Орхуська конвенція (Європейський Екофорум), Конвенція зі зміни клімату (Фундація міжнародного права навколишнього середовища та розвитку). Хоч участь МНУО обмежується неофіційними дебатами без права голосу, їх внесок у розвиток МПНС оцінюється досить високо. По-перше, вони здатні привернути увагу світової спільноти до важливих і невідкладних екологічних проблем, що потребують політичних і правових рішень. По-друге, вони надають науково-технічну інформацію та інші необхідні ресурси в межах своєї компетенції для підготовки проектів міжнародних договорів. По-третє, вони виступають як «сторожовий пес», який стежить за дотриманням узятих державами зобов’язань. По-четверте, вони допомагають державам здійснювати екологічно значимі проекти і надають для цього ресурси, наявні в їхньому розпорядженні[270]. У літературі дискутується питання про можливе визнання МНУО суб’єктами міжнародного права, однак таке визнання здатне спричинити деякі негативні й небажані наслідки. По-перше, держави усвідомлюють загрозу своєму суверенітету, завдяки якому вони мають виключне право ухвалювати і реалізовувати міжнародно-правові норми, а також право здійснювати контроль над своїми природними ресурсами. По-друге, МНУО складно проконтролювати і притягти до відповідальності. По-третє, МНУО можуть перебувати під впливом зацікавлених урядових органів і груп, а також відображати інтереси переважно розвинених країн, що, як правило, є місцем перебування і основним донором МНУО[271].

Міжнародний союз охорони природи (англ. — International Union for Conservation of Nature, IUCN). МСОП було створено 5.10.1948 р., і сьогодні він об’єднує близько 80 держав, 108 урядових та 688 неурядових національних організацій, 80 МНУО, 35 асоційованих членів і 10 000 учених і експертів з понад 140 країн. Місія МСОП — здійснення керівництва та сприяння світовому природоохоронному руху для підтримки цілісності та збереження різноманітності живої природи і забезпечення використання людиною природних ресурсів на сталих і розумних засадах. Діапазон діяльності Союзу досить широкий: від збереження видів, що зникають, природних охоронюваних територій та управління екосистемами до природоохоронного законодавства та соціальної політики. Основним внеском МСОП у галузі охорони природи є сприяння у розробці та ухваленні міжнародних природоохоронних угод (наприклад, Конвенції СІТЕС, Рамсарської конвенції, Конвенції про біорізноманіття), а також таких документів, як Всесвітня стратегія охорони природи 1980 р. (за співпраці та фінансової підтримки ЮНЕП, ВФДП, ФАО і ЮНЕСКО), Турбота про Землю 1991 р. і Глобальна стратегія з біорізноманіття 1992 р. Крім того, МСОП ініціював проведення сесій Глобального форуму з біорізноманіття, всесвітніх форумів з проблем охорони природи, включаючи Світовий конгрес з охорони природи і Всесвітній конгрес парків, здійснює співробітництво зі Світовим банком стосовно створення Всесвітньої комісії щодо дамб. «Червоні списки» МСОП (у 1962 р. було розроблено першу Червону книгу) та Плани дій щодо видів, які перебувають під загрозою зникнення, використовуються багатьма організаціями і державами як найбільш авторитетні документи в галузі збереження біорізноманіття. МСОП здійснює експертизу пропозицій щодо контролю міжнародної торгівлі зникаючими видами, що лягає в основу подальшого прийняття рішень Нарадою Сторін з Конвенції СІТЕС, а також оцінку номінацій природних об’єктів для включення до Списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО.