Частина І. Міжнародне право навколишнього середовища — галузь сучасного міжнародного права 6 страница

Говорити про кодифікацію принципів і норм МПНС стало можливим з моменту створення ООН (1945 р.) і МСОП (1948 р.)[148]. Прикладами кодифікаційних актів, що інкорпорують принципи МПНС, однак не мають юридично обов’язкової сили, можуть служити Декларація Ріо, Стокгольмська декларація, Йоганнесбурзька декларація, Всесвітня хартія природи, Всесвітня стратегія охорони природи. Принципи МПНС, що містяться в цих рекомендаційних документах, згодом знаходять своє відображення в універсальних або регіональних природоохоронних угодах, юридично обов’язкових актах міжнародних організацій, закріплюються в національному законодавстві, а деякі з них стають звичаєвими нормами міжнародного права, що підтверджується в рішеннях міжнародних судових та арбітражних органів і доктринальних поглядах авторитетних учених у цій галузі. У принципі 22 Стокгольмської декларації зазначено: «держави співробітничають з метою подальшого розвитку міжнародного права», хоч і стосується це положення лише одного напряму — міжнародно-правової відповідальності за заподіяння екологічної шкоди.

Офіційною кодифікацією МПНС займаються органи та спеціалізовані установи ООН. Комісія ООН з міжнародного права зробила вагомий внесок у цей процес, варто лише згадати про Проект статей про попередження транскордонної шкоди від небезпечних видів діяльності 2001 р., Проект принципів, що стосуються розподілу збитків у разі транскордонної шкоди, заподіяної в результаті небезпечних видів діяльності, 2006 р. (причому спочатку кодифікаційна робота цього напряму велася в рамках ЮНЕП), а також Проект статей про право транскордонних водоносних горизонтів 2008 р. На підставі проекту статей, підготовленого Комісією ООН з міжнародного права, було ухвалено Конвенцію про право несудноплавних видів використання міжнародних водотоків 1997 р.

Після створення в 1972 р. ЮНЕП у системі ООН з’явився орган, прямо уповноважений займатися питаннями кодифікації і прогресивного розвитку МПНС. У 1977 р. в рамках ЮНЕП було засновано Міжурядову робочу групу експертів з удосконалення і розвитку міжнародного права в галузі захисту навколишнього середовища. У документах, ухвалених на сесіях Ради керуючих ЮНЕП, також йдеться про «розвиток і вдосконалення» МПНС. На перших сесіях питання про розвиток і вдосконалення МПНС розглядалося в обсязі, визначеному в принципі 22 Стокгольмської декларації, однак на наступних — у повному обсязі, тобто стосовно всієї сфери охорони навколишнього середовища. При цьому терміни «кодифікація» і «прогресивний розвиток» поки що рідко вживалися в офіційних документах ЮНЕП[149]. З постановкою в ЮНЕП питання про розвиток і вдосконалення МПНС виникли суттєві розбіжності з приводу проблеми по суті, а також визначення основних завдань у цьому напрямі. Деякі представники Ради керуючих ЮНЕП вважали, що у зв’язку з відсутністю достатнього юридичного матеріалу кодифікація МПНС є передчасною. Інші пропонували звести кодифікаційну роботу до розробки принципів у галузі міжнародно-правової відповідальності за шкоду навколишньому середовищу. Водночас багато держав — членів ЮНЕП визнавали важливу роль системної кодифікації МПНС[150]. Сьогодні в ЮНЕП немає сумнівів щодо важливості універсальної кодифікації. Паралельно з кодифікаційної роботою по предметних сферах і по регіонах (так звана часткова кодифікація) ЮНЕП закликає держави до співпраці з метою прийняття універсальної конвенції, яка могла б кодифікувати принципи галузі. Організація та координація діяльності ЮНЕП щодо МПНС здійснюється в рамках програм Монтевідео з розвитку та періодичного перегляду права навколишнього середовища (першу програму було прийнято в 1981 р., другу — в 1992 р., третю — в 2000 р.). Важливе значення має «Реєстр міжнародних конвенцій та протоколів у галузі навколишнього середовища», що відображає сучасний стан договірної практики держав у цій сфері. У ньому фіксуються, зокрема, факти приєднання держав до того чи іншого міжнародного документа, а також дані про укладення нових угод у сфері охорони навколишнього середовища[151].

Прикладом неофіційної кодифікації МПНС може слугувати Міжнародний пакт з навколишнього середовища та розвитку, розроблений спільно Комісією з права навколишнього середовища Міжнародного союзу охорони природи, Міжнародною радою з права навколишнього середовища (англ. — ICEL) і за допомогою Центру програмної діяльності в галузі права навколишнього середовища і природоохоронних установ, схвалений на Конгресі ООН з міжнародного публічного права (Нью-Йорк, 13–17 березня 1995 р.). У передмові до видання, що містить Пакт, процитовано слова Генерального секретаря ООН з його доповіді 1990 р.: «Статут Об’єднаних Націй регулює відносини між державами. Загальна декларація прав людини стосується відносин між державою та індивідом. Настав час винайти пакт, який регулював би відносини між людством і природою»[152]. Пакт являє собою кодекс поведінки, що складається з 72 статей, згрупованих тематично в 11 частин. Ідея прийняття Пакту виникла в експертів Комісії з права навколишнього середовища Міжнародного союзу охорони природи відразу після прийняття Всесвітньої хартії природи. Тоді висловлювалася думка про необхідність розробки юридично обов’язкового документа у сфері МПНС. Відтоді пропонувалися різні назви і редакції нового документа, наприклад, Конвенція з охорони навколишнього середовища і сталого розвитку, Загальна декларація з охорони навколишнього середовища і сталого розвитку, Пакт щодо збереження навколишнього середовища і сталого використання природних ресурсів[153]. Частина I називається «Мета», частина II — «Фундаментальні принципи» (серед них — повага до всіх живих форм, спільна турбота людства, міжгенераційна рівність, попередження, принцип перестороги, право на розвиток, викорінення бідності), частина III — «Загальні зобов’язання» (зобов’язання держав і приватних осіб, зобов’язання згідно з принципами інтеграції навколишнього середовища та розвитку, заборони трансферу шкоди навколишньому середовищу з одного регіону в інший або її трансформації з одного виду в інший, повідомлення про надзвичайні ситуації), частина IV — «Зобов’язання, що стосуються природних систем і ресурсів» (стратосферний озон, глобальний клімат, ґрунт, вода, природні системи, біорізноманіття, культурна та природна спадщина), частина V — «Зобов’язання, що стосуються процесів і діяльності» (запобігання шкоді, забруднення, відходи, впровадження чужорідних або модифікованих організмів), частина VI — «Зобов’язання, що стосуються глобальних питань» (викорінення бідності, споживання і виробництво, демографічна політика, торгівля та довкілля, військова діяльність), частина VII — «транскордонна діяльність» (вплив на навколишнє середовище в транскордонному контексті, попередньо отримана згода, транскордонні природні ресурси) частина VIII — «Імплементація і співробітництво» (оцінка впливу на навколишнє середовище, екологічні стандарти і контроль, моніторинг, фінансування), частина IX — «Відповідальність» (види і форми відповідальності, компенсація, імунітет від юрисдикції), частина X — «Застосування і дотримання» (наприклад, надання доповідей, механізм вирішення спорів), частина XI — «Прикінцеві положення»[154].

Питання для самоконтролю:

1. Визначте основні етапи кодифікації міжнародного права навколишнього середовища.

2. Назвіть види офіційної та неофіційної кодифікації міжнародного права навколишнього середовища.

3. Дайте характеристику Міжнародного пакту з навколишнього середовища та розвитку 1995 р.

1.7. Концепції екологічної безпеки та сталого розвитку

Концепція екологічної безпеки являє собою логічний результат еволюції проблеми охорони навколишнього середовища. Спочатку, на рубежі XIX–XX ст., ця проблема розумілася переважно у двох аспектах: консервативна охорона природи шляхом створення природних резерватів і «розподіл» природних ресурсів між зацікавленими державами. Пізніше вона пов’язувалася головним чином із забрудненням навколишнього середовища. Нарешті, нині запанував цілісний, біосферний підхід, що вимагає однакового застосування науково обґрунтованих обмежень будь-яких впливів людини на навколишнє середовище, будь то внесення речовини або енергії в природні цикли або їх вилучення з метою збереження рівноваги основних сформованих у природному середовищі взаємодій, оскільки її порушення призведе до катастрофічних наслідків[155].

На сьогодні в науці міжнародного права превалює підхід, згідно з яким міжнародна безпека не обмежується військово-політичною складовою, а має всеохопний характер, тобто включає в себе економічні, політичні, воєнні, екологічні, продовольчі, гуманітарні, інформаційні та інші аспекти. Більш того, деякі дослідники виділяють такі види міжнародної безпеки, як технологічна, медична, бактеріологічна, біологічна, генетична, репродуктивна і т.д.[156] Очевидним є те, що екологічна безпека як складова всеохопної системи міжнародної безпеки тісно взаємодіє і впливає на інші складові цієї системи, а також відчуває вплив з боку цих інших компонентів. Досягнення екологічної безпеки без політичної, економічної чи гуманітарної безпеки неможлива, і навпаки.

О. С. Тимошенко вважає, що сьогодні проблема охорони навколишнього середовища усвідомлюється як проблема виживання людської цивілізації. Саме таке її розуміння зумовило включення екологічної безпеки як складової в концепцію всеохопної системи міжнародної безпеки. При цьому екологічна безпека все більше розглядається (поряд із військовою безпекою) як ключовий елемент всеохопної системи міжнародної безпеки, оскільки сьогодні очевидно, що на сучасному етапі розвитку людства відомі дві потенційні причини глобальної катастрофи — ядерна війна та екологічний колапс[157]. В. С. Ржевська стверджує, що протягом другої половини ХХ ст. відбувся поступовий перегляд уявлень про міжнародну та національну безпеку, пов’язаний з тим, що військова сфера стала вважатися головним, але не єдиним середовищем, де можуть виникати загрози для міжнародного миру і безпеки, а воєнна діяльність перестала вважатися єдиною формою співробітництва держав з метою підтримання та відновлення міжнародної безпеки[158]. В. І. Андрейцев екологічну безпеку пов’язує з реалізацією суб’єктивного права громадян на безпечне для життя і здоров’я навколишнє середовище, захистом його у випадку порушення, а також запобіганням погіршенню екологічної обстановки та здійсненням системи заходів у разі виникнення екологічної небезпеки стосовно ліквідації небезпечних наслідків. Відповідно, міжнародна екологічна безпека, на думку вченого, — це такий ступінь розвитку міжнародного співробітництва і його міжнародно-правового опосередкування еколого-правових зв’язків між державами та відповідних відносин у сфері екологічної безпеки, які забезпечують високу якість навколишнього середовища для життя і здоров’я людей та інших живих організмів у транскордонному вимірі[159]. В. П. Кириленко принцип екологічної безпеки називає комплексним принципом міжнародного права[160]. А. В. Кукушкіна стверджує, що правовий зміст принципу екологічної безпеки полягає в обов’язку держав вести свою діяльність таким чином, щоб виключити зростаючий вплив екологічних стресів на місцевому, національному, регіональному та глобальному рівнях. Міжнародна екологічна безпека передбачає такий стан міжнародних відносин, при якому забезпечуються збереження, раціональне використання, відтворення і підвищення якості навколишнього середовища. Такі зобов’язання держав щодо недопущення заподіяння шкоди іншим державам і всьому міжнародному співтовариству загалом автор називає зобов’язаннями erga omnes [161].

Екологічну безпеку можна розглядати у трьох вимірах: 1) екологічні проблеми як загроза політичній та економічній стабільності; 2) міждержавні спори у зв’язку з транскордонним забрудненням або порушенням прав щодо використання спільних/взаємних природних ресурсів як джерело воєнних конфліктів; 3) деградація екологічних систем і вичерпання природних ресурсів як загроза існуванню всього людства[162].

Концепція всеохопної системи міжнародної безпеки почала розвиватися і дістала схвалення в 1980-ті роки, переважно в резолюціях ГА ООН про створення всеохопної системи міжнародної безпеки від 5 грудня 1986 р., 7 грудня 1987 р. і резолюції «Всеохоплюючий підхід до зміцнення міжнародного миру і безпеки відповідно до Статуту ООН» від 7 грудня 1988 р.[163] Інтеграція екологічної безпеки у всеохопну систему міжнародної безпеки супроводжувалася відокремленням цього елементу. Він набуває ключового характеру, про що свідчить внесення на 42-у сесію ГА ООН УРСР та Чехословаччиною спільного проекту резолюції «Міжнародна екологічна безпека»[164]. У цьому проекті вказувалося на взаємозв’язок усіх сфер людської діяльності, наголошувалося на зв’язку екологічної безпеки з іншими аспектами всеохопної системи міжнародної безпеки, а також на необхідності визначення і прийняття єдиних принципів міжнародної екологічної безпеки[165]. На 43-й сесії ГА ООН також обговорювалися питання екологічної безпеки. Радянська делегація запропонувала визначити поняття «світова екологічна загроза» та ухвалити програму імплементації міжнародного режиму екологічної безпеки. Крім того, Михайло Горбачов неодноразово обговорював питання екологічної складової всеохопної системи міжнародної безпеки з Генеральним Секретарем ООН, а в 1987 р. опублікував статтю під назвою «Реальність і гарантії безпечного світу», в якій розмірковував, серед іншого, і про універсальний характер екологічної безпеки. Доктрина міжнародного права, уряди СРСР, а також інших країн соціалістичного блоку приділяли значну увагу питанням екологічної безпеки. У багатьох документах, схвалених Політичним консультативним комітетом Варшавського договору, висловлювалася всебічна підтримка з боку держав-учасниць ідеї про формування всеосяжної системи міжнародної безпеки, яка б включала політичні, економічні, гуманітарні та екологічні аспекти[166].

Якщо говорити про міжнародно-правові акти, що фіксують принципи міжнародної екологічної безпеки, слід звернутися до Стокгольмської декларації та Декларації Ріо. Деякі з перелічених у цих документах принципів можна розглядати як гарантії міжнародної безпеки, наприклад, принципи 1–3, 5, 21, 24, 26 Стокгольмської декларації, а також принципи 2, 23–26 Декларації Ріо[167]. У Найробійській декларації ЮНЕП 1982 р. йдеться про роль забезпечення в усьому світі миру і безпеки для середовища, яке оточує людину. Показовим є також те, що Заключний акт Наради з безпеки і співробітництва в Європі 1975 р. містить окрему главу, присвячену охороні навколишнього середовища. На Віденській та Софійській зустрічах НБСЄ (1988 і 1989 рр. відповідно) екологічна складова міжнародної безпеки також підтверджувалася. У рамках ЮНЕП було схвалено деякі документи, що свідчать про значення охорони навколишнього середовища у справі підтримки всеохопної системи міжнародної безпеки: «Екологічні біженці» 1983 р., «Екологічна перспектива на 2000 рік і надалі» 1987 р., «Роззброєння, навколишнє середовище та сталий розвиток» 1986 р., «Глобальні ресурси і міжнародний конфлікт: екологічні чинники у розробці та реалізації стратегічної політики» 1986 р.[168] Доповідь Комісії Брундтланда «Наше спільне майбутнє» містить окремий розділ під назвою «Світ, безпека, розвиток і навколишнє середовище». У 1988 р. відбулася міжнародна конференція, організована спільно Академією наук УРСР, ЮНЕП, Міжнародним дослідницьким інститутом миру (Осло) та Еко-Форумом за мир (Софія), на якій обговорювалися регіональні та глобальні виміри екологічної безпеки, а також стратегії досягнення нового рівня міжнародної безпеки. У 1989 р. відбулася 24-та Конференція ООН «Екологічні проблеми: загроза глобальній безпеці».

Серед юридично обов’язкових міжнародних документів, що складають основу формування концепції екологічної безпеки, слід назвати: Договір про Антарктику 1959 р., Договір про заборону випробувань ядерної зброї в атмосфері, в космічному просторі і під водою 1963 р., Договір про принципи діяльності держав з дослідження і використання космічного простору, включаючи Місяць та інші небесні тіла, 1967 р., Договір про заборону розміщення на дні морів і океанів та в його надрах ядерної зброї та інших видів зброї масового знищення 1971 р., Конвенція про заборону розробки, виробництва та накопичення запасів бактеріологічної (біологічної) і токсичної зброї та її знищення 1972 р. та ін.[169] На сьогодні відсутній єдиний універсальний документ у галузі охорони навколишнього середовища, який міг би стати, як вважають деякі дослідники, однією з найважливіших складових екологічної безпеки[170]. В. А. Василенко зазначав, що «правовою формою буття системи міжнародної екологічної безпеки повинен бути спільний міжнародний договір, який би закріплював основні принципи міжнародної екологічної безпеки і механізм, що забезпечує їх втілення в життя»[171]. А. В. Кукушкіна вважає, що саме договір забезпечує екологічну безпеку, оскільки має характер активно діючого міжнародно-правового інструменту, закріплює зобов’язання в чіткій і жорсткій формі, містить необхідні гарантії його дотримання. Тому вдосконалення договірних основ і укладання нових договорів є першочерговими завданнями прогресивного розвитку МПНС[172].

Сфера регулювання екологічної безпеки вужча, ніж сфера регулювання МПНС, проте екологічна безпека є складовою не тільки МПНС, а й інших галузей міжнародного права (наприклад, права міжнародної безпеки). Виділяють такі основні характерні риси міжнародної екологічної безпеки: екологічна безпека є всеохопною, рівною і справедливою для всіх учасників міжнародного спілкування; екологічна безпека перебуває в органічному взаємозв’язку з військово-політичною, економічною та гуманітарною безпекою; екологічна безпека ґрунтується на суверенітеті держав над своїми природними ресурсами, а також зобов’язанні не завдавати шкоди навколишньому середовищу інших держав і районам за межами національної юрисдикції; екологічна безпека ґрунтується на співпраці держав, а також недержавних акторів у сфері охорони навколишнього середовища; екологічна безпека передбачає належний організаційно-правовий механізм реалізації на національному та міжнародному рівнях, а також потребує розробки ефективного інструменту міжнародно-правової відповідальності держав у цій сфері.

Принципами міжнародної екологічної безпеки можуть бути визнані принципи всієї галузі МПНС (принцип суверенітету над природними ресурсами, принцип незаподіяння шкоди навколишньому середовищу інших держав і районів, що перебувають за межами національної юрисдикції, принцип попередньої оцінки впливу на природне середовище, принцип обміну інформацією та консультацій, принцип превентивних дій, принцип перестороги, принцип «забруднювач платить», принцип спільної, але диференційованої відповідальності держав), однак у зв’язку з тим, що екологічна безпека — це складова не тільки МПНС, а й права міжнародної безпеки, то спеціальні принципи цієї галузі однаково застосовуються й до екологічної безпеки. Таким чином, іншими принципами міжнародної екологічної безпеки є:

1) принцип рівної (однакової) екологічної безпеки — означає, що екологічна безпека однієї держави не може бути забезпечена у відриві або за рахунок інших держав, а також передбачає право кожної держави без будь-яких обмежень на екологічну безпеку; цей принцип випливає з основного принципу міжнародного права — принципу суверенної рівності держав і знаходить відображення в принципі 24 Стокгольмської декларації:

«Міжнародні проблеми, пов’язані з охороною та поліпшенням навколишнього середовища, слід вирішувати в дусі співробітництва всіх країн, великих і малих, на основі рівноправності. … і це співробітництво слід організувати так, щоб належним чином враховувалися суверенні інтереси всіх держав»;

2) принцип заборони екологічної агресії — сформульований у Конвенції про заборону військового або будь-якого іншого ворожого використання засобів впливу на природне середовище, а також відображений у резолюції ГА ООН «Про історичну відповідальність держав за збереження природи Землі для нинішнього і майбутніх поколінь» 1980 р., у принципі 26 Стокгольмської декларації, Всесвітній хартії природи;

3) принцип неподільності екологічної безпеки — означає, що всі елементи навколишнього середовища взаємопов’язані, природа не визнає кордонів, тому деградація екосистем або руйнування окремих компонентів навколишнього середовища внаслідок їх забруднення або нераціонального використання в одній державі негативно позначається на навколишньому середовищі інших держав або навколишньому середовищі районів за межами національної юрисдикції;

4) принцип незаподіяння шкоди екологічній безпеці інших держав — означає, що держава при здійсненні своєї внутрішньої і зовнішньої політики зобов’язана враховувати інтереси інших держав і всього світового співтовариства;

5) принцип контролю за дотриманням вимог екологічної безпеки. У зв’язку з цим важливе значення мають процедури дотримання/моніторингу, засновані в рамках різних міжнародних природоохоронних угод (наприклад, Монреальського та Кіотського протоколів), що підвищують ефективність реалізації міжнародно-правових приписів у галузі охорони навколишнього середовища;

6) принцип роззброєння — означає, що обмеження гонки озброєнь і власне роззброєння є запорукою сприятливого і безпечного для життя і здоров’я людей довкілля, а також способом запобігання збройним конфліктам, які згубно впливають на стан навколишнього середовища кожної зокрема і всіх держав загалом;

7) принцип мирного вирішення спорів — як один з основних принципів міжнародного права у цій сфері набуває особливого значення, тому що вирішення конфліктів мирним способом — запорука ефективної системи охорони навколишнього середовища та раціонального природокористування, а також запобігання заподіянню незворотної шкоди глобальній екології.

Крім принципів МПНС і права міжнародної безпеки, принципами міжнародної екологічної безпеки можуть бути визнані деякі принципи міжнародного права прав людини, оскільки безпека — це стан захищеності життєво важливих інтересів особи, суспільства, держави від внутрішніх і зовнішніх загроз[173], а міжнародна безпека передбачає не тільки забезпечення безпеки держав, а й безпеки кожної людини окремо. Таким відповідним принципом є принцип забезпечення права на сприятливе навколишнє середовище. Серед принципів міжнародного економічного права виділимо принцип невід’ємного суверенітету держав над природними ресурсами, принцип рівноправної участі країн, що розвиваються, у міжнародних економічних відносинах, а також надання їм преференцій (наприклад, менш суворі зобов’язання за міжнародними природоохоронними угодами, передача екологічно безпечних технологій), принцип забезпечення права на розвиток (яке перебуває «в конфлікті» з правом на сприятливе навколишнє середовище).

Концепція сталого розвитку. В науці не існує єдиної думки з приводу статусу «сталого розвитку» (англ. — sustainable development) в міжнародному праві: деякі автори називають його принципом, парадигмою, деякі — концепцією, інструментом, а деякі називають по-різному в одній роботі[174]. М. Фіцморіс відзначає, що сталий розвиток — це «міждисциплінарна концепція»[175]. Справді, концепція сталого розвитку є однією з центральних концепцій МПНС, міжнародного економічного права, міжнародного права прав людини, міжнародного морського права, а також національних правових систем.

Хоч окремі компоненти концепції сталого розвитку знаходимо в більш ранніх документах, проте вважається, що вперше на міжнародному рівні ця концепція була впроваджена Доповіддю Міжнародної комісії з навколишнього середовища і розвитку (Комісія Брундтланда, названа так ім’ям її голови, прем’єр-міністра Норвегії Ґро Гарлем Брундтланда) «Наше спільне майбутнє», підготовленою 1987 р. і в тому ж році схваленою ГА ООН. У Доповіді сталий розвиток визначається як:

«...розвиток, який задовольняє потреби нинішнього покоління без завдання шкоди здатності майбутніх поколінь задовольняти свої власні потреби»[176].

Доповідь визначила ключові цілі політики в галузі розвитку та охорони навколишнього середовища, а також сформулювала суть концепції сталого розвитку, яка передбачає: певні обмеження, зумовлені сучасним станом технології, природними ресурсами і здатністю біосфери абсорбувати і нейтралізувати вплив антропогенної діяльності; потреби і сподівання всіх людей на краще життя мають бути задоволені, що вимагає не тільки нової ери економічного розвитку націй, більшість з яких є бідними та найменш розвиненими країнами, а й справедливого розподілу ресурсів, необхідних для такого зростання; такої рівності держав можна досягти лише за умови ефективної участі громадськості в процесі прийняття рішень; швидке зростання народонаселення зумовлює дефіцит природних ресурсів і повільне зростання стандартів життя, тому сталий розвиток лише тоді буде досягнутий, коли кількість та зростання населення будуть гармонізовані зі змінами та потенціалом продуктивності екосистем; сталий розвиток — це не зафіксований стан гармонії, а процес змін, у якому використання природних ресурсів, інвестування, технологічний розвиток та інституційні зміни мають бути взаємопов’язані і зумовлені нинішніми та майбутніми потребами; сталий розвиток має спиратися на політичну волю держав[177].

Сталий розвиток має дві основні характеристики: 1) політики, що приймають рішення, повинні думати і турбуватися як про нинішнє, так і майбутні покоління; 2) питання охорони навколишнього середовища, економічні та соціальні питання не можуть розглядатися ізольовано, вони мають бути інтегровані[178]. Як сказано в самій доповіді «Наше спільне майбутнє»: «Це не окремі питання: екологічна криза, криза розвитку, енергетична криза. Це все єдине»[179]. На думку Ф. Сендса, основними елементами концепції сталого розвитку є: 1) принцип міжгенераційної справедливості (необхідність зберігати навколишнє середовище і природні ресурси для блага майбутніх поколінь); 2) принцип сталого використання (використання природних ресурсів раціональним, розумним, обачним, належним чином); 3) принцип справедливого використання (використання природних ресурсів однією державою має здійснюватися з урахуванням інтересів інших держав); 4) принцип інтеграції (необхідність інтегрувати екологічні приписи в економічну політику, плани, програми або проекти, і навпаки)[180]. Іноді виділяють матеріальні елементи/основні принципи концепції (право на розвиток, міжгенераційна справедливість і рівність, принцип інтеграції, стале використання, справедливе використання, спільна, але диференційована відповідальність) і процесуальні елементи/допоміжні принципи (суверенітет над природними ресурсами, міжнародне співробітництво, право на інформацію, право на участь у процесі прийняття рішень, право на компенсацію у результаті заподіяння шкоди, оцінка впливу на навколишнє середовище, принцип перестороги, принцип «забруднювач платить» та ін.)[181]. А. В. Кукушкіна виокремлює соціально-економічний і екологічний аспекти сталого розвитку: перший зумовлює реалізацію в глобальному масштабі комплексу заходів, спрямованих на боротьбу з бідністю, зміну структури споживання, регулювання зростання населення, збереження здоров’я людини, сприяння сталому розвитку регіонів, врахування екологічних вимог при прийнятті соціальних та економічних рішень; другий передбачає широке коло заходів, спрямованих на охорону навколишнього середовища і раціональне використання природних ресурсів: охорону атмосфери, раціональне використання земельних ресурсів, збереження лісів, боротьбу із спустеленням і посухою, збереження біорізноманіття, охорону і раціональне використання водних ресурсів, екологічно безпечне використання біотехнологій, підвищення безпеки використання токсичних хімічних речовин, розв’язання проблеми відходів[182].

Показовим прикладом судового рішення, що закріпив принцип міжгенераційної справедливості та рівноправності, є рішення Верховного Суду Республіки Філіппіни 1993 р., який визнав право на позов групи дітей як представників нинішнього і майбутніх поколінь проти секретаря Департаменту навколишнього середовища і природних ресурсів з вимогою скасувати видану ліцензію на вирубку лісу і заборонити видавати нові ліцензії[183]. Суд спирався у своєму рішенні на концепції міжгенераційної відповідальності і міжгенераційної справедливості, а також визначив, що група дітей (в особі свого представника) має право представляти як своє покоління, так і ще не народжені покоління, які можуть ніколи не скористатися благами рідкісних та унікальних природних ресурсів, і визнав право нинішніх і прийдешніх поколінь жити в безпечному і здоровому навколишньому середовищі, що підтвердив статтями з Конституції Філіппін і Цивільного кодексу країни[184]. Принцип відображений також у ст. 5 Міжнародного пакту з навколишнього середовища та розвитку.

Принцип сталого використання характерний, перш за все, для міжнародних угод у сфері регулювання рибальства або використання інших морських ресурсів. Показовою у цьому плані є ст. 61 Конвенції з морського права «Збереження живих ресурсів»:

«2. Прибережна держава … забезпечує шляхом належних заходів по збереженню і управлінню, щоб живі ресурси у виключній економічній зоні не піддавалися небезпеці в результаті надмірної експлуатації. …

3.Такі заходи також спрямовані на підтримку або відновлення популяцій виловлюваних видів на рівнях або до рівнів, при яких може бути забезпечений максимальний сталий вилов, який визначається з урахуванням відповідних екологічних та економічних факторів…»[185]

Схожі формулювання містяться в Конвенції про біорізноманіття (ст. 1, 2, 8, 11, 12, 16–18), Рамковій конвенції про зміну клімату (ст. 3 (4)), Картахенському протоколі (ст. 1). Міжнародні природоохоронні угоди використовують різні найменування цього принципу: «стале», «оптимальне», «раціональне», «розумне», «належне», «безпечне» використання.