Главная страница Случайная страница КАТЕГОРИИ: АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника |
Частина І. Міжнародне право навколишнього середовища — галузь сучасного міжнародного права 2 страница
Перший період. Першою спробою природоохоронної регламентації в Європі вважається заборона королем Едвардом ІІ (1306 р.) застосування кам’яного вугілля у відкритих вогнищах у Лондоні. Уже в період першої промислової революції правові методи регулювання були спрямовані на захист чистоти атмосферного повітря, у зв’язку з чим було прийнято відповідні норми в Німеччині (1869 р.), Люксембурзі (1872 р.) та інших країнах[35]. Взагалі, перші міжнародно-правові природоохоронні норми концентрувалися на охороні конкретних компонентів навколишнього середовища (в основному фауна і флора), характеризувалися спорадичністю, обмеженістю щодо об’єктів і територій. Перші двосторонні угоди зі збереження природних ресурсів М. Фіцморіс називає «прагматичними, утилітаристськими, антропоцентричними, а не екологічно вмотивованими»[36]. У середині ХІХ ст. приймаються перші універсальні та регіональні акти — «рибні» конвенції, які регулювали режим використання рибних запасів з метою боротьби зі зникненням популяцій. Прикладами можуть слугувати Конвенція між Францією і Великою Британією про рибальство 1867 р., Конвенція про боротьбу з перевиловом рибних ресурсів Північного моря 1882 р., Договір про регулювання вилову лосося в басейні Рейну 1886 р., Конвенція про рибальство у водах Дунаю і Прута 1907 р., Договір про збереження і захист котиків 1911 р., Договір між Англією і Нікарагуа про промисел морських черепах 1916 р., Конвенція про регулювання вилову морської та річкової камбали в районі Балтійського моря 1929 р., Конвенція з регулювання китобійного промислу 1931 р. Першими спробами у сфері охорони птахів стало прийняття Конвенції про захист птахів, корисних в сільському господарстві, 1902 р., яку було розроблено під егідою створеного у 1884 р. Міжнародного орнітологічного комітету і яка стала попередницею Бернської конвенції 1979 р.; Конвенції про захист мігруючих птахів у Сполучених Штатах і Великій Британії 1916 р., а також створення в 1922 р. Міжнародного комітету із захисту птахів. У цей період укладаються конвенції про захист рослин, боротьбу з інфекційними захворюваннями представників фауни і флори, а також транспортування небезпечних речовин: Конвенція про боротьбу зі шкідниками виноградників філоксерою 1889 р., Конвенція, спрямована на ліквідацію загрози епізоотичних хвороб на теренах Австро-Угорщини та Італії 1887 р., Конвенція між рейнськими державами щодо правил перевезення корозійних і отруйних речовин 1900 р. Перші міжнародні угоди з охорони навколишнього середовища були спрямовані передусім на охорону видів фауни, що вважалися цінними з погляду споживання і торгівлі. Лондонська конвенція 1900 р. про збереження диких тварин, птахів і риби в Африці мала вже дещо іншу спрямованість. Вона стала першим регіональним договором, націленим на захист усіх видів фауни і флори, що перебували під загрозою зникнення, в конкретному регіоні. Пізніше її замінила Лондонська конвенція 1933 р. про збереження фауни і флори в їх природному стані, а на Американському континенті було прийнято аналогічну Вашингтонську конвенцію про захист природи та збереження видів диких тварин і птахів Західної півкулі 1940 р. Лондонська конвенція 1933 р., яка так і не вступила в силу, віднесла ті види фауни і флори, які потребували жорсткої регламентації, до класу А, а ті види, які не вимагали такого захисту, були віднесені до класу Б (полювання дозволялося за спеціальними ліцензіями, які видавалися на певний час року і на певній території). Відповідно створювалися резервати із суворим режимом і звичайні резервати. Ефективність конвенції підривалася у зв’язку з тим, що окремі держави виключали певні території з-під дії її положень. Наприклад, свої застереження зробили Англія щодо Гамбії, Бельгія — щодо Конго, ПАР — щодо Південно-Західної Африки. Спроби покінчити з контрабандною торгівлею слоновою кісткою і рогом носорога закінчилися невдачею: Конвенція передбачала спеціальне правило, згідно з яким усі тварини, знайдені мертвими, ставали власністю уряду відповідної африканської території, а отже, метрополії. Таке застереження лише стимулювало знищення тварин[37]. Процесу створення природних заповідників передували національні рухи за створення природних парків у США (1864 р.), Австралії (1879 р.), Канаді (1885 р.), Новій Зеландії (1894 р.). Універсальні акти у сфері використання транскордонних водотоків спочатку закріплювали виключно суверенні права прибережних держав щодо розпорядження такими водними ресурсами і регулювали питання навігації. Згодом договори почали включати положення про охорону водного середовища. Наприклад, у Договорі між США і Канадою про прикордонні води 1909 р. у ст. IV зазначалося, що водні ресурси не повинні забруднюватися з обох сторін таким чином, щоб завдавати шкоди здоров’ю людей або власності. У 1909 р. у Парижі було скликано Міжнародний конгрес з охорони природи. У 1913 р. у Берні відбулася конференція, присвячена охороні природи, проте названі заходи мали характер швидше наукових зборів, наради вчених, аніж міжурядової зустрічі. Конференції мали інформаційний характер і не виробили ніяких практичних заходів. Рішення Конференції 1913 р. про створення Комісії для охорони природи так і не були реалізовані у зв’язку з початком Першої світової війни. Пізніше були створені Організація з боротьби із сараною (Рим, 1920 р.), Міжнародне бюро з боротьби із заразними хворобами тварин (Париж, 1929 р.), Міжнародне бюро з охорони природи (Брюссель, 1928 р.), проте ефективність їхньої діяльності була вкрай низькою. У 1911 р. Інститут міжнародного права схвалив Міжнародні правила про використання міжнародних водотоків у цілях інших, ніж навігація. Що стосується міжнародної судової практики, то в цей період відбувся розгляд двох значущих справ: у 1893 р. — справи про тихоокеанських котиків, у 1941 р. — справи про плавильний завод у Трейлі. Другий період. Початок цього періоду ознаменувався безсумнівно визначною подією в історії розвитку всього міжнародного права — створенням ООН та її спеціалізованих установ. І хоча Статут ООН серед цілей і принципів не згадує охорону навколишнього середовища, поте діяльність кожного головного органу та спеціалізованої установи так чи інакше включає екологічний компонент. У 1948 р. засновується Міжнародний союз з охорони природи — перша універсальна, хоч і неурядова, організація, діяльність якої спрямована виключно на охорону природного середовища. У 1949 р. під егідою ЕКОСОР скликається Конференція ООН щодо збереження і використання природних ресурсів — попередниця Конференцій у Стокгольмі та Ріо-де-Жанейро. І хоча за результатами конференції не було прийнято жодного практично значущого рішення, вона стала початком обговорення на міжнародному рівні проблеми взаємозв’язку між розвитком і охороною навколишнього середовища. У 1954 р. ГА ООН скликає Конференцію зі збереження морських живих ресурсів, яка увінчалася прийняттям Конвенції про рибальство й охорону живих ресурсів відкритого моря 1958 р.[38] 60-ті роки ХХ ст. позначилися зростанням стурбованості світового співтовариства з приводу катастрофічних масштабів забруднення морського середовища нафтою і шкідливих наслідків ядерної діяльності держав, у результаті чого було прийнято міжнародні конвенції, такі як Конвенція про попередження забруднення моря нафтою 1954 р., Конвенція про втручання у відкритому морі у випадках аварій, що призводять до забруднення нафтою, 1969 р., Лондонська конвенція щодо запобігання забрудненню моря скидами відходів та інших матеріалів 1972 р., Віденська конвенція про цивільну відповідальність за ядерну шкоду 1963 р., Конвенція про відповідальність перед третьою стороною в галузі ядерної енергії 1960 р., Конвенція про відповідальність операторів ядерних суден 1962 р., Московський договір про заборону випробувань ядерної зброї в трьох сферах 1963 р. та ін. Крім того, розробляються міжнародні угоди, що стосуються охорони водно-болотних угідь міжнародного значення (Рамсарська конвенція), активізується діяльність регіональних міжнародних організацій, наприклад, ЄЕК ООН, приймається Африканська конвенція про охорону природи і природних ресурсів 1968 р. У цей же час вийшла у світ книга Рейчел Карсон «Мовчазна весна», яка викликала резонанс у суспільстві, оскільки вперше порушила проблему впливу небезпечних хімічних речовин і матеріалів на здоров’я людини і навколишнє середовище. У цей період ГА ООН приймає кілька важливих з точки зору розвитку МПНС резолюцій (низку резолюцій щодо впливу атомної енергії на людину і навколишнє середовище, резолюції «Економічний розвиток і охорона природи» 1962 р., «Проблеми навколишнього для людини середовища» 1968 р., яка визначила роль сприятливого навколишнього середовища для дотримання основних прав людини і якою скликалася Конференція в Стокгольмі). У цей період відбулися заходи, що відображали прогрес, досягнутий у розвитку наукових знань про природу, та його значення для охорони навколишнього середовища. Так, період 1957–1958 рр. було оголошено Міжнародним геофізичним роком; у 1959 р. розпочато Міжнародну програму з біорізноманіття, яка стала попередницею Програми ЮНЕСКО «Людина і біосфера»; в 1968 р. проведено Конференцію експертів щодо раціонального використання ресурсів біосфери. Що стосується міжнародної судової практики, то в зазначений період відбулося винесення рішення арбітражного трибуналу у справі про озеро Лану в 1957 р. Конференція ООН із проблем навколишнього середовища (Стокгольм, 5–16 червня 1972 р.) вважається першою міжнародною міжурядовою конференцією, яка хоч і не ознаменувалася прийняттям юридично обов’язкових документів, однак вплинула на подальший розвиток усього МПНС. Конференція проходила під головуванням Моріса Стронга, який згодом став першим виконавчим директором ЮНЕП. На ній були представлені 113 держав, значна кількість МУО, а також МНУО. Характерною особливістю конференції стали, по-перше, широка участь держав, урядових та неурядових організацій, що свідчить про значення проблеми, по-друге, особлива роль актів м’якого права в становленні та розвитку МПНС[39]. За результатами роботи Конференції було прийнято Декларацію принципів з навколишнього для людини середовища 1972 р., що закріплює антропоцентричний підхід до охорони довкілля і містить 26 принципів; План дій, що містить 109 рекомендацій; Резолюцію про організаційні та фінансові заходи. Рішенням конференції було створено постійно діючий орган ООН з охорони навколишнього середовища — ЮНЕП, Глобальний екологічний фонд, а 5 червня оголошено Всесвітнім днем навколишнього середовища. 1972 р. визнано роком виникнення сучасного МПНС. Третій період. До моменту проведення конференції в Ріо міжнародне співтовариство нагромадило чималий досвід міжнародно-правового регулювання боротьби із забрудненням навколишнього середовища, що підтверджується прийняттям низки документів: Конвенції про охорону всесвітньої культурної і природної спадщини 1972 р., Конвенції СІТЕС 1973 р., Конвенції МАРПОЛ 1973/1978 р., Боннської конвенції 1979 р., Бернської конвенції 1979 р., Віденської конвенції про охорону озонового шару 1985 р., Монреальського протоколу про речовини, що руйнують озоновий шар, 1987 р., Базельської конвенції 1989 р., Конвенцій МАГАТЕ про оперативне оповіщення про ядерну аварію і допомогу у випадку ядерної аварії або радіаційної аварійної ситуації 1986 р., регіональних конвенцій ЮНЕП про охорону морів, проекту Принципів ЮНЕП про збереження та раціональне використання природних ресурсів, що розділяються між двома або більше державами, 1978 р., Всесвітньої стратегії охорони природи 1980 р., Всесвітньої хартії природи 1982 р., Стратегії «Піклуючись про Землю» 1991 р., «Перспективи з охорони навколишнього середовища на 2000 рік і надалі», ухваленій ГА ООН у 1987 р., доповіді Міжнародної комісії з навколишнього середовища і розвитку (Комісії Брундтланда) «Наше спільне майбутнє» 1987 р. МУО ухвалюють значущі з точки зору МПНС рішення, наприклад, мораторій на вилов китів, затверджений Міжнародною комісією з регулювання китобійного промислу в 1983 р. У зазначений період активізується діяльність ЄЕК ООН, яка ухвалює низку конвенцій і протоколів до них: Конвенцію про транскордонне забруднення повітря на великі відстані 1979 р., Конвенцію Еспо 1991 р., Конвенцію про транскордонний вплив промислових аварій 1992 р., Конвенцію про охорону та використання транскордонних водотоків і міжнародних озер 1992 р. Укладаються регіональні конвенції в рамках АСЕАН, ЄС, в Африканському регіоні. Конференція ООН з навколишнього середовища і розвитку (Ріо-де-Жанейро, 3–14 червня 1992 р.) — найбільш вагомий за всю історію розвитку МПНС глобальний форум: у конференції взяли участь близько 180 держав, представлених першими особами (главами держав та міністрами охорони навколишнього середовища), а також більш як 50 міжурядових і 1400 неурядових міжнародних організацій. За результатами роботи конференції було ухвалено: Декларацію Ріо-де-Жанейро з навколишнього середовища та розвитку, що містить 27 принципів, Порядок денний на ХХІ століття, що складається з 4 розділів, поділених на 40 підрозділів, присвячених 115 темам, «Юридично не обов’язкову, авторитетну декларацію глобальної згоди щодо раціонального використання, збереження та освоєння всіх видів лісів» (так звані Лісові принципи), а також було відкрито для підписання дві конвенції: Рамкову конвенцію про зміну клімату і Конвенцію про біорізноманіття. Для реалізації програм і документів, ухвалених на цій конференції, було створено Комісію ООН зі сталого розвитку, основна функція якої — контролювати виконання узятих на себе державами зобов’язань, зокрема щодо Плану дій, який міститься в Порядку денному на ХХІ століття. Таким чином, цей період характеризується встановленням і закріпленням нормативних та інституційно-організаційних основ окремої галузі міжнародного права — МПНС, що знайшло відображення у створенні урядових і неурядових структур з охорони навколишнього середовища, а також прийнятті низки міжнародно-правових актів різної юридичної сили, які фокусуються вже не на охороні окремих представників дикої природи, а на збереженні цілих середовищ (морського, повітряного) або природних ресурсів, що становлять цінність для всього міжнародного співтовариства. Відтак міжнародні угоди з охорони навколишнього середовища трансформувалися з таких, що регулюють транскордонне забруднення повітря, — у такі, які охоплюють глобальні зміни клімату; з таких, що контролюють скидання окремих небезпечних речовин в озера і прикордонні річки, — у такі, які присвячені захисту і раціональному використанню ресурсів цілих водних басейнів; з таких, що спрямовані на збереження окремих представників фауни і флори, — у такі, які охороняють екосистеми. Обсяг зобов’язань держав за міжнародними природоохоронними угодами також змінився: якщо попередні конвенції регулювали переважно питання обміну інформацією, моніторингу, наукових досліджень, то наприкінці ХХ ст. ми маємо договори, що вимагають від усіх учасників міжнародно-правових відносин у сфері охорони довкілля зменшення кількості викидів небезпечних речовин, обмеження шкідливої для навколишнього середовища діяльності, внесення змін у технологічні процеси тощо. На характер таких угод багато в чому вплинуло усвідомлення державами і «недержавними акторами» необхідності інтегрувати екологічний аспект у всі сфери суспільного життя, зокрема торгівлю, що являє собою сутність концепції сталого розвитку. У період, що розглядається, в рамках ГАТТ, Світового банку створюються відділи або комітети, відповідальні за впровадження зваженої і раціональної екологічної політики на всіх етапах прийняття рішень (наприклад, Департамент з охорони навколишнього середовища Світового банку). Все більшу роль у справі охорони та захисту довкілля відіграють «недержавні актори» (індивіди, МНУО). Четвертий період. Після проведення конференції в Ріо-де-Жанейро в наукових, урядових і громадських колах спостерігається загальне піднесення, свого роду екзальтація з приводу досягнутих на ній успіхів у справі охорони глобальної екології. Однак ближче до 2000 р. стало зрозуміло, що досягнутих домовленостей недостатньо і що основна проблема ефективного функціонування МПНС — проблема його імплементації. Таким чином, якщо до 2000 р. зусилля міжнародної спільноти були спрямовані на прийняття міжнародних конвенцій, то після 2000 р. — на їх виконання. Цей період ознаменувався укладенням важливих міжнародних угод: Кіотського протоколу 1997 р., Протоколу з біобезпеки 2000 р., Орхуської конвенції 1998 р., Конвенції про цивільну відповідальність за шкоду від забруднення нафтою 1992 р., Протоколу про зміну Конвенції про створення Міжнародного фонду для компенсації збитків від забруднення нафтою 1992 р., Протоколу про внесення поправок до Віденської конвенції про цивільну відповідальність за ядерну шкоду 1997 р., Конвенції про ядерну безпеку 1994 р., Роттердамської конвенції 1998 р., Стокгольмської конвенції 2001 р., Конвенції про право несудноплавного використання міжнародних водотоків 1997 р. та ін. У 1994 р. ГА ООН скликає Конференцію з питань сталого розвитку малих острівних держав, у 1995 р. — Конференцію ООН з транскордонних рибних запасів та запасів далеко мігруючих видів. У 1993 р. засновується спеціальна камера з розгляду справ щодо охорони навколишнього середовища у Міжнародному Суді ООН, а наступного року — Міжнародний суд екологічного арбітражу і примирення (Міжнародний екологічний суд). У цей період МС ООН виносить свої рішення у справі Габчіково-Надьмарош у 1997 р., активізується діяльність Європейського суду з прав людини в цій галузі, Міжамериканської комісії з прав людини, Міжнародного трибуналу з морського права, а також органів з вирішення спорів СОТ. У 1997 р. проходить ХІХ спеціальна сесія ГА ООН, яка дістала назву «Саміт Землі + 5», оскільки була покликана здійснити оцінку прогресу, досягнутого через п’ять років після проведення Конференції в Ріо. За підсумками роботи сесії було схвалено документ «Програма подальшого здійснення Порядку денного на ХХІ століття»[40]. Всесвітній саміт зі сталого розвитку проходив у Йоганнесбурзі з 26 серпня по 4 вересня 2002 р., через десять років після Конференції в Ріо. Як і Стокгольмська конференція ООН з проблем навколишнього середовища в 1972 р., цей захід не завершився ухваленням юридично значимих рішень, крім традиційного Плану дій щодо імплементації і Декларації принципів з питань сталого розвитку. Деякі вчені вважають Йоганнесбурзький саміт провалом, інші — навпаки, відзначають його важливість з точки зору реалізації попередніх домовленостей і визначення напрямів майбутньої співпраці у сфері охорони навколишнього середовища. На цій конференції уряди закликали до створення єдиної глобальної організації з охорони навколишнього середовища, а основний наголос робився на необхідності налагодження тісної співпраці між усіма ланками суспільства, між державами, індивідами, МУО і МНУО — так званому публічно-приватному співробітництві/партнерстві (англ. — рublic-private partnerships). Підкреслювався також зв’язок між сталим розвитком і глобалізацією. Важливою і безпрецедентною подією в становленні та розвитку МПНС стало набуття чинності Кіотським протоколом у 2005 р. і вступ його в дію в 2008 р. Сьогодні міжнародне співтовариство поступово приходить до розуміння того, що існує загроза екологічній рівновазі на Планеті і що можливий екологічний колапс, якщо не вжити рішучих заходів з обмеження небезпечної для навколишнього середовища діяльності та щодо охорони уразливих природних об’єктів.
Питання для самоконтролю: 1. Які основні етапи становлення міжнародного права навколишнього середовища? 2. Наведіть приклади перших регіональних «рибних» конвенцій, які регулювали режим використання рибних запасів. 3. Назвіть основні міжнародно-правові акти, ухвалені в другий період розвитку міжнародного права навколишнього середовища. 4. Які головні характерні особливості третього та четвертого періодів розвитку міжнародного права навколишнього середовища?
1.4. Джерела міжнародного права навколишнього середовища
До джерел МПНС належать: 1) міжнародні договори; 2) міжнародно-правові звичаї; 3) загальні принципи права; 4) допоміжні джерела — рішення міжнародних судових установ та доктрина; 5) рішення міжнародних міжурядових організацій. Міжнародні договори. МПНС може «похизуватися» чи не найбільшою кількістю міжнародних угод порівняно з іншими галузями міжнародного права, причому різні автори називають різні цифри: хто 200, хто 300, а хто і 3000[41]. На наш погляд, важлива не кількість, а якість і сфера охоплення цих угод, яка є досить широкою. Міжнародні договори у сфері охорони навколишнього середовища можна поділити на дві великі групи: а) договори загальної політичної спрямованості, які регулюють природоохоронний аспект у контексті забезпечення міжнародного миру і безпеки (наприклад, Московський договір 1963 р., Договір про нерозповсюдження ядерної зброї 1968 р.) і б) договори власне екологічної спрямованості (будь-яка міжнародна угода з охорони навколишнього середовища). Міжнародні договори екологічного змісту С. Кравченко, А. Андрусевич і Дж. Бонайн поділяють на договори комплексного змісту (Базельська конвенція) та договори поресурсного змісту (Конвенція МАРПОЛ)[42]. В. Буткевич наводить таку класифікацію міжнародних угод у сфері охорони навколишнього середовища: 1) договори універсального, регіонального і локального (партикулярного) призначення; 2) договори загального та спеціального характеру; 3) договори, які призначені для запобігання забрудненню навколишнього середовища, договори, які встановлюють режим використання природних ресурсів, і договори, які укладаються з метою відновлення природних ресурсів[43]. С. Балашенко і Т. Макарова поділяють усі міжнародні договори залежно від ступеня пов’язаності предмета регулювання з природоохоронною проблематикою на: 1) договори, що регулюють інші, не природоохоронні відносини з приводу природних об’єктів, наприклад, правовий режим водойм; 2) договори, що регулюють відносини з використання природних об’єктів, але містять окремі положення про охорону цих об’єктів, наприклад Конвенція з морського права 1982 р.; 3) договори, повністю орієнтовані на регулювання охорони навколишнього середовища[44]. Ф. Сендс поділяє договори на правовстановлюючі та всі інші. До першої групи він відносить такі договори, мета яких — встановити загальне правило поведінки для великої кількості держав, наприклад, Конвенцію з регулювання китобійного промислу 1946 р., Віденську конвенцію про охорону озонового шару 1985 р., Рамкову конвенцію про зміну клімату 1992 р., Конвенцію про біорізноманіття 1992 р., Базельську конвенцію 1989 р., Стокгольмську конвенцію 2001 р. та ін. Автор також виділяє міжнародні угоди, які приймалися не з природоохоронною метою і навіть не з метою встановлення режиму природокористування, але які так чи інакше фіксують певні зобов’язання сторін у сфері охорони навколишнього середовища: ГАТТ 1947 р., Договір про заснування ЄС 1992 р., Ломейські конвенції 1989 р.[45] Залежно від об’єктної сфери дії можна виділити угоди, спрямовані на захист і охорону Світового океану, атмосферного і космічного простору, фауни і флори, а також угоди, спрямовані на регулювання і контроль за певними сферами людської діяльності, небезпечної для навколишнього середовища (наприклад, ядерна діяльність, перевезення небезпечних відходів і хімічних речовин, генно-інженерна діяльність). Прикладами універсальних конвенцій є Віденська конвенція про охорону озонового шару 1985 р., Рамкова конвенція про зміну клімату 1992 р., Конвенція про біорізноманіття 1992 р., Конвенція ООН з морського права 1982 р., Конвенція МАРПОЛ 1973/1978 р., Лондонська конвенція 1972 р., Конвенція СІТЕС 1973 р. та ін. Приклади регіональних конвенцій — Конвенція про охорону морського середовища Північно-Східної Атлантики 1992 р., Конвенція про охорону морського середовища та прибережних зон Південно-Східної частини Тихого океану 1981 р., Конвенція про захист морського середовища Балтійського моря 1992 р., Конвенція про захист Рейну від забруднення 1963 р., Угода про захист природи і природних ресурсів країн – членів АСЕАН 1985 р., Африканська конвенція про збереження природи і природних ресурсів 2003 р., Угода СНД про взаємодію в галузі екології та охорони навколишнього середовища 1992 р. Прикладом локальних (партикулярних) договорів можуть бути будь-які двосторонні угоди про співробітництво у сфері охорони та раціонального використання навколишнього середовища загалом або окремих його компонентів. Характерною рисою, притаманною МПНС, є так званий рамковий підхід до прийняття міжнародних природоохоронних угод. Це означає, що спочатку приймається рамкова конвенція, яка містить загальні зобов’язання сторін у сфері охорони навколишнього середовища, а потім — додаткові протоколи, які конкретизують ці зобов’язання. Такий підхід має кілька переваг: по-перше, він допомагає державам швидше досягти консенсусу із суперечливих і складних питань шляхом закріплення в конвенції лише загальних напрямів співпраці, миттєво відреагувати на будь-яку екологічну проблему; по-друге, залежно від розвитку наукового знання та технологічного прогресу в конкретній сфері людської діяльності дає змогу вносити зміни у протоколи або додатки до них, що містять або види небезпечної діяльності, або види небезпечних речовин, або види фауни і флори, що перебувають під загрозою знищення, при цьому не зачіпаючи положень самої конвенції і таким чином забезпечуючи відносну гнучкість у правовому регулюванні. Однак рамковий підхід не позбавлений певних недоліків: держава може висловити свою згоду на обов’язковість рамкової конвенції, яка не покладає на неї ніяких серйозних юридичних обов’язків, і водночас — відмовитися робити те ж саме стосовно протоколів, які передбачають такі зобов’язання, тим самим нівелюючи досягнутий на міжнародному рівні результат. Так сталося із США, які підписали Конвенцію про біорізноманіття та Рамкову конвенцію про зміну клімату, однак відмовилися підписувати Картахенський протокол і Кіотський протокол, відповідно. Крім названих міжнародних природоохоронних угод, рамковими є Конвенція про транскордонне забруднення повітря на великі відстані 1979 р., Базельська конвенція 1989 р., Віденська конвенція про охорону озонового шару 1985 р. та ін. Однією з проблем ефективності МПНС є те, що значна кількість міжнародних угод з охорони навколишнього середовища так і не вступають у силу, і часто через те, що для цього необхідно вираження згоди на обов’язковість договору певної кількості держав, відповідальних за конкретну шкідливу діяльність (наприклад, процедура вступу в силу Монреальського та Кіотського протоколів). Другою негативною рисою сучасних міжнародних природоохоронних угод є те, що вони передбачають для держав можливість робити застереження, вилучаючи таким чином дію певних, часто ключових, положень для себе. Прикладом є Базельська конвенція, Конвенція з регулювання китобійного промислу, Конвенція СІТЕС. Третьою проблемою ефективного функціонування МПНС є його фрагментарність, про яку йтиме мова в наступних підрозділах. Вона проявляється в існуванні значної кількості договорів, положення яких іноді суперечать один одному, часто регулюють ті самі питання по-різному, а також у тому, що іноді норми міжнародних природоохоронних угод суперечать нормам інших галузей міжнародного права, наприклад, нормам права СОТ. Е. Лоука визначив головні характерні риси міжнародних інструментів у сфері охорони навколишнього середовища: 1) кількість договорів зразка «наказ-і-контроль» (англ. — сommand-and-control), у яких передбачено конкретні зобов’язання сторін і механізми їх здійснення, зросла, однак з’явилися й інші угоди, в яких передбачено, крім традиційних зобов’язальних або заборонних норм, уповноважуюючі норми — економічні інструменти стимулювання виконання державами своїх зобов’язань за «екологічними» угодами (приклад — Кіотський і Монреальський протоколи); 2) диференціація зобов’язань сторін, що проявляється в їх різному обсязі для окремих категорій держав (розвинених, найменш розвинених і з перехідною економікою); 3) збільшення і розширення тіньової сфери і нелегальних ринків збуту об’єктів/видів, що перебувають під захистом, або речовин, суворо контрольованих або заборонених для торгівлі, наприклад, зростання нелегальної торгівлі видами дикої фауни і флори, озоноруйнівними речовинами, небезпечними відходами тощо[46]. М. Фіцморіс вказує на таку характерну рису сучасних міжнародних природоохоронних угод, як можливість їх тимчасового застосування до остаточної і повної ратифікації всіма сторонами, тобто до вступу в силу. Наприклад, Сторони Конвенції про транскордонне забруднення повітря ухвалили резолюцію з метою «здійснення, якомога швидше і на попередній основі, тимчасової імплементації Конвенції» і «виконання зобов’язань відповідно до Конвенції... до її вступу в силу»[47]. Л. Кімболл підкреслює іншу особливість договорів у сфері охорони навколишнього середовища — особливе місце і важливість наукової інформації, яка використовується при їх укладанні та здійсненні (яскравий тому приклад — система договорів про Антарктику)[48]. О. Кісс визначає таку характерну рису сучасних природоохоронних договорів, як відсутність взаємності. Це означає, що принцип взаємності, характерний для більшості галузей міжнародного права, в МПНС не діє[49]. Автор пише про існування двох груп договорів: «договори-закони» укладаються з метою охорони загальних інтересів людства, тоді як «договори-контракти» ґрунтуються на принципі взаємності. До першої групи належать усі міжнародні угоди з охорони довкілля. Крім того, важливою особливістю таких угод, на думку автора, є регламентація прав і обов’язків третіх сторін (наприклад, Конвенція СІТЕС і Монреальський протокол)[50], що в принципі є неправомірним з точки зору сучасного міжнародного права без чітко вираженої згоди цих третіх сторін.
|