Частина І. Міжнародне право навколишнього середовища — галузь сучасного міжнародного права 5 страница

Обов’язок держав проводити консультації в процесі певної діяльності, що негативно впливає на навколишнє середовище, підтверджений рішеннями: арбітражного трибуналу у справі про озеро Лану 1957 р., МС ООН у справах про розмежування юрисдикції у сфері рибальства 1974 р. і 1998 р., а також рішеннями відповідних міжнародних судових установ у справі про завод з виробництва оксидного палива. Так, в рішенні у справі про озеро Лану 1957 р. (Іспанія проти Франції) міжнародний арбітражний трибунал посилався на ст. 11 Байоннського договору, в якому зафіксовано принцип повідомлення іншої сторони при плануванні робіт або спорудженні проектів, які можуть вплинути на води озера, однак у зазначеному рішенні арбітраж зробив такий висновок:

«...правило, згідно з яким держави можуть використовувати гідравлічну силу міжнародних водних шляхів тільки за умови попередньої угоди між зацікавленими державами, не може вважатися звичаєм, тим більше загальним принципом права»[117].

Таким чином, арбітражний суд лише підтвердив зобов’язання сторін враховувати інтереси іншої сторони, але не підтвердив право однієї держави бойкотувати рішення іншої держави при плануванні певних робіт, які можуть мати транскордонні наслідки. Іспанія, таким чином, має право вимагати, щоб її права поважались, а інтереси враховувалися, однак Франція не зобов’язана зупиняти заплановані роботи на озері через незгоду Іспанії.

У рішенні Міжнародного трибуналу з морського права у справі про завод з виробництва оксидного палива 2001 р. констатувалося:

«..., на думку Трибуналу, передбачливість і обережність вимагають, щоб Ірландія та Сполучене Королівство співпрацювали в галузі обміну інформацією щодо ризиків та наслідків функціонування заводу з виробництва оксидного палива...»[118].

У рішенні в цій же справі (справа про доступ до інформації відповідно до статті 9 Конвенції з охорони морського середовища Північно-Східної частини Атлантичного океану 1992 р.) 2003 р. (Ірландія проти Сполученого Королівства Великої Британії та Північної Ірландії) Постійна палата третейського суду дійшла висновку, що вимога Ірландії до Сполученого Королівства про надання необхідної інформації, яка стосується впливу функціонування цього заводу на морське середовище, не підпадає під дію статті 9 Конвенції з охорони морського середовища Північно-Східної частини Атлантичного океану 1992 р. (англ. — Конвенція ОСПАР) і що у зв’язку з цим Сполучене Королівство не порушило своїх зобов’язань за цією конвенцією[119].

Е. Лоука вважає, що принцип повідомлення та консультацій у надзвичайних ситуаціях є нормою звичаєвого міжнародного права. В інших випадках, ведучи звичайну поточну діяльність, держави не поспішають висвітлювати і розкривати інформацію про заплановані проекти на внутрішньодержавному рівні, оскільки побоюються можливих негативних наслідків у вигляді міжнародно-правової відповідальності, розсекречення комерційної таємниці або іншої конфіденційної інформації, формування негативного іміджу країни і тощо[120].

Принцип превентивних дій. Цей принцип (англ. — the principle of prevention) тісно пов’язаний із принципом незаподіювання шкоди навколишньому середовищу інших держав і районів, що перебувають за межами національної юрисдикції, однак застосовується на ранніх стадіях планування будь-якої небезпечної для довкілля діяльності. Він означає недопущення негативного впливу на навколишнє середовище або його компоненти, що включає прийняття на національному рівні актів законодавства у даній сфері, створення відповідних органів державної влади, а також створення ефективної системи покарання винних за невиконання вимог національного законодавства. Усі країни повинні ідентифікувати й оцінювати речовини, технології, виробництво і категорії діяльності, які впливають або можуть впливати істотним чином на навколишнє середовище. Вони зобов’язані систематично досліджувати, регулювати або керувати ними з метою запобігання заподіянню шкоди довкіллю або її суттєвого зменшення[121]. Основний зміст принципу можна висловити таким чином: краще вжити заходів щодо жорсткого контролю шкідливої діяльності із самого початку, ніж намагатися виправити ситуацію та компенсувати шкоду навколишньому середовищу згодом[122].

Принцип закріплений у принципах 7, 18, 24 Стокгольмської декларації, принципах 11, 14 Декларації Ріо, ст. 2 Всесвітньої хартії природи, ст.1 Міжнародної конвенції про захист рослин 1997 р., ст. 1 Лондонської конвенції, ст. 1 Конвенції МАРПОЛ, ст. 194 Конвенції ООН з морського права, ст. 1 Конвенції про заборону військового або будь-якого іншого ворожого використання засобів впливу на природне середовище 1977 р., ст. 2 Конвенції про транскордонне забруднення повітря, ст. 2 Віденської конвенції про охорону озонового шару, ст. 2 Конвенції Еспо, ст. 2 Конвенції про зміну клімату, ст. 7, 8 Конвенції про біорізноманіття.

Прикладами судових рішень, що підтверджують існування зазначеного принципу, можуть служити рішення арбітражного трибуналу у справі про плавильний завод у Трейлі 1941 р., про озеро Лану 1957 р. На нього посилалася Австралія в підтвердження своїх вимог у справі про випробування ядерної зброї 1974 р., на нього ж посилалася Науру у справі проти Австралії про деякі фосфатні землі в Науру 1992 р. Так, у справі про плавильний завод у Трейлі міжнародний арбітраж вирішив з метою попередження заподіяння шкоди в майбутньому зобов’язати Канаду встановити на заводі відповідний режим контролю.

Принцип перестороги. Суть цього принципу (англ. — precautionary principle) можна висловити таким чином: якщо існують підстави вважати, що певна технологія або діяльність може завдати шкоди навколишньому середовищу, і при цьому існує наукова невизначеність щодо природи і розміру такої шкоди, заходи з попередження та відвернення цієї шкоди є необхідними і цілком виправданими[123]. Однією з головних ознак принципу є переміщення тягаря доведення вини з тих, хто стверджує про шкідливість і небезпеку нової технології або діяльності, на тих, хто стверджує про їхню безпеку, тобто фактично на виробників пестицидів, хімікатів, ГМО тощо. У транскордонному контексті це означає зміщення тягаря доведення вини з імпортера/країни імпорту на експортера/країну експорту або походження небезпечного продукту чи технології. Таким чином, принцип перестороги заперечує традиційну максиму «невинний, поки не буде доведено протилежне» і відображає занепокоєння світової спільноти з приводу впровадження новітніх, мало досліджених технологій та продуктів, здатних завдати істотної і незворотної шкоди навколишньому середовищу або його компонентам.

Перший випадок застосування принципу — 1854 р., коли під час епідемії холери в Лондоні місцевий лікар запідозрив зв’язок між питною водою, яку постачали мешканцям міста, і спалахом хвороби. І хоча на той момент не було доведено існування причинно-наслідкового зв’язку, лікареві вдалося вмовити місцеву владу закрити водну станцію. Таким чином, запобіжні заходи випередили оцінку дійсної небезпеки і шкоди[124]. Джерело принципу перестороги в тому вигляді, у якому він сформувався в сучасному МПНС, — принцип Vorsorgeprinzip (принцип передбачення), зафіксований у Федеральному законі Німеччини з регулювання викидів 1974 р.[125]

Формування та правове оформлення принципу перестороги на універсальному рівні починається в середині 1980-х рр. у галузі МПНС. На сьогодні існує більше 20 міжнародних угод і рекомендаційних актів, які містять посилання на цей принцип під різними назвами (принцип перестороги, принцип обережності, застережливий підхід, принцип застережливих дій, заходи з перестороги тощо): Декларація Міністерської конференції стосовно забруднення Північного моря 1970 р., Всесвітня хартія природи, принцип 15 Декларації Ріо, Порядок денний на ХХІ століття, преамбула Віденської конвенції про охорону озонового шару, преамбула Монреальського протоколу, преамбула Конвенції про біорізноманіття, ст. 3 (3) Рамкової конвенції про зміну клімату, ст. 2 (5) Конвенції про охорону та використання транскордонних водотоків і міжнародних озер, ст. 3 (2) Конвенції про захист морського середовища Балтійського моря 1992 р., ст. 10 (6) і 11 (8) Картахенського протоколу, ст. V (2) Міжнародної конвенції про регулювання китобійного промислу 1946 р., преамбула Конвенції про охорону всесвітньої спадщини, ст. 4 (3) Бамакської конвенції про заборону імпорту в Африку та контроль за транскордонним перевезенням та управлінням небезпечних відходів у межах Африки 1991 р., ст. 5, 6 та Додаток ІІ Угоди про здійснення положень Конвенції ООН з морського права 1982 р., які стосуються збереження транскордонних рибних запасів та запасів далеко мігруючих риб і управління ними, 1995 р., ст. 2 (2) Конвенції про охорону морського середовища Північно-Східної частини Атлантичного океану 1992 р.

Критерії застосування регулятивних і заборонних заходів у разі існування загрози заподіяння шкоди навколишньому середовищу у кожному міжнародно-правовому акті визначено свої. Для прикладу процитуємо і порівняємо визначення принципу в Декларації Ріо і Конвенції про біорізноманіття, з одного боку, і Картахенського протоколу – з іншого. Принцип Декларації Ріо проглошує:

«З метою захисту навколишнього середовища держави в залежності від своїх можливостей широко застосовують принцип прийняття заходів перестороги. У тих випадках, коли існує загроза серйозної і незворотної шкоди, відсутність повної наукової впевненості не використовується як привід для відстрочення застосування ефективних з точки зору витрат заходів з попередження погіршення стану навколишнього середовища».

Конвенція про біорізноманіття також містить схоже визначення. Картахенський протокол у ст. 10 (6) і 11 (8) передбачає:

«Відсутність наукової достовірності у зв’язку з недостатніми відповідними науковими інформаційними даними та знаннями, що стосуються масштабів можливого несприятливого впливу живого зміненого організму на збереження і стале використання біологічного різноманіття в Стороні імпорту, з урахуванням також ризиків для здоров’я людини, не є перешкодою для Сторони імпорту у прийнятті відповідного рішення щодо імпорту такого живого зміненого організму... з метою запобігання або максимального обмеження такого можливого несприятливого впливу»[126].

З наведених визначень випливає, що в першому випадку ми маємо справу зі «слабким» варіантом принципу, оскільки його застосування обмежене «загрозою серйозної і незворотної шкоди», тоді як у другому випадку запобіжні заходи можна застосовувати не тільки в разі прямої загрози, а й можливості настання такої загрози, тобто за «можливого несприятливого впливу». Крім того, перший варіант містить застереження про зобов’язання держав залежно від їхніх можливостей та ефективності з точки зору витрат, що значною мірою пом’якшує відповідальність за невиконання таких зобов’язань.

На сьогодні питання про статус принципу активно дискутується не тільки в правовій літературі, а й у широких громадських колах. У міжнародно-правовій науці актуальним є питання про статус принципу перестороги в системі принципів міжнародного права і МПНС. Погляди вчених різні: принцип називається принципом звичаєвого міжнародного права, принципом звичаєвого МПНС, принципом тільки МПНС, одним з основоположних принципів міжнародного права, загальним принципом права. Міжнародна судова практика також неоднозначна. МС ООН розглянув дві справи, де порушувалося питання про принцип перестороги. У справі Габчіково-Надьмарош 1997 р. Угорщина стверджувала, що принцип перестороги є «зобов’язанням erga omnes щодо попередження шкоди» і посилалася на ст. 33 Проекту Комісії ООН з міжнародного права про відповідальність держав за міжнародно-протиправні діяння. МС ООН погодився, що ця стаття інкорпорує концепцію перестороги, проте витлумачив її досить обмежено:

«...держава може застосовувати даний принцип, лише продемонструвавши, що існуючий реальний ризик матеріалізується в найближчому майбутньому і що він є чимось більшим, ніж проста можливість або ймовірність»[127].

У справі про випробування ядерної зброї 1974 р. Нова Зеландія посилалася на принцип перестороги як «загальноприйнятий і дійсний принцип міжнародного права». Франція стверджувала, що статус принципу в міжнародному праві не визначений. Хоча МС ООН не ухвалив ніякого рішення щодо цієї проблеми, однак в окремих думках деяких суддів стверджувалося, що принцип «став частиною міжнародного права навколишнього середовища» і «може бути визнаний принципом звичаєвого міжнародного права навколишнього середовища»[128].

У справі про південного блакитного тунця 1999 р., розглянутій Міжнародним трибуналом з морського права, Австралія і Нова Зеландія посилалися на цей принцип для обґрунтування своїх звинувачень проти Японії. У своєму рішенні Трибунал висловив побажання, щоб сторони діяли

«...з обережністю і обачністю для забезпечення ефективних природоохоронних заходів» і що хоча існувала «наукова невизначеність щодо необхідних заходів з метою збереження запасів... тунця,... такі заходи необхідно було застосовувати з огляду на терміновість... задля попередження подальшого знищення»[129].

У справі про завод з виробництва оксидного палива, розглянутій Постійною палатою третейського суду в 2003 р., в аргументах проти Сполученого Королівства Ірландія наполягала, що принцип перестороги відображає «норму загального міжнародного права європейських країн» і набув «статусу звичаєвого міжнародного права».

Рішення Європейського суду з прав людини у справі Бальмер-Скафрос проти Швейцарії (1987 р.) зазнало критики в семи окремих думках суддів на тій підставі, що воно «проігнорувало» принцип перестороги [130].

Органи СОТ у своїх рішеннях з цього питання: EU-Hormones (1998), Japan varietals (1999), Japan-Apples (2003) та EU-Biotech (2006), – однозначно не визначилися щодо статусу принципу перестороги ні в міжнародному публічному праві, ні в міжнародному торговому праві зокрема. У справі EU-Hormones ЄС посилався на принцип перестороги у виправдання своєї заборони на імпорт м’яса і молока американського походження, виготовленого на основі коров’ячого гормону росту. У результаті рішення було винесено не на користь ЄС, оскільки він не зміг надати докази проведеної оцінки ризику щодо можливих негативних наслідків ГМО для здоров’я людини[131]. ЄС стверджував, що принцип перестороги «вже є... загальною звичаєвою нормою міжнародного права або принаймні загальним принципом права». Зі свого боку, США стверджували, що «він може бути охарактеризований як підхід — зміст якого змінюється від випадку до випадку». Компромісну точку зору висловила Канада: «застережливий підхід... ще не став частиною міжнародного публічного права», однак є «принципом міжнародного права, що формується, і який в майбутньому може викристалізуватися в один із загальних принципів права, визнаних цивілізованими націями у значенні статті 38 (1) (с) Статуту Міжнародного Суду ООН»[132]. У рішенні в справі Japan-Apples (2003) Апеляційний орган СОТ визначив чотири умови застосування ст. 5.7 Угоди про санітарні та фітосанітарні заходи 1994 р., яка містить визначення принципу перестороги [133].

Принцип «забруднювач платить». Принцип «забруднювач платить» було запозичено з економіки. Суть цього принципу (англ. — polluter-pays principle) викладено в принципі 16 Декларації Ріо:

«Національні уряди повинні прагнути забезпечити інтерналізацію екологічних витрат і використання економічних коштів, беручи до уваги підхід, згідно з яким забруднювач повинен, в принципі, нести витрати, пов’язані із забрудненням, належним чином враховуючи суспільні інтереси і не порушуючи міжнародну торгівлю та інвестування».

Інтерналізація при цьому означає, що всі екологічні витрати повинен нести виробник/споживач, а не все суспільство в цілому[134]. Один із дієвих способів реалізації зазначеного принципу на практиці — податки на екологічно небезпечне виробництво.

Цей принцип покладено в основу міжнародних конвенцій, що передбачають цивільно-правову відповідальність приватних осіб за шкоду навколишньому середовищу, наприклад, Паризької конвенції про відповідальність перед третьою стороною в галузі ядерної енергії 1960 р., Віденської конвенції про цивільну відповідальність за ядерну шкоду 1963 р., Протоколу про внесення поправок до неї 1997 р., Конвенції про додаткову компенсацію за ядерну шкоду 1997 р., Міжнародної конвенції про цивільну відповідальність за шкоду від забруднення нафтою 1992 р., Міжнародної конвенції про створення Міжнародного фонду для компенсації шкоди від забруднення нафтою 1992 р. та ін.

Ф. Сендс відзначає, що на сьогодні не можна говорити про існування звичаєво-правової норми «забруднювач платить» на універсальному рівні і що цей принцип утвердився як норма звичаєвого права на регіональному рівні — європейському[135]. Таким чином, принцип достатньо міцно вкорінився у правовій системі ОЕСР (Рекомендація Ради ОЕСР про керівні принципи щодо міжнародних економічних аспектів політики в галузі охорони навколишнього середовища 1972 р., Рекомендація Ради ОЕСР про імплементацію принципу «забруднювач платить» 1974 р., Рекомендація Ради ОЕСР про застосування принципу «забруднювач платить» до забруднення в результаті аварій 1989 р.), а також ЄС (Перша програма дій в галузі охорони навколишнього середовища 1973 р., Рекомендація Ради Міністрів 75/436/EUROATOM про розподіл витрат і дії органів державної влади у сфері охорони навколишнього середовища 1975 р., ст. 174 (2) та 175 (5) Договору, що засновує Європейське Співтовариство, 1992 р., Директива Ради Міністрів 96/61/ЕС про комплексне попередження та контроль над забрудненням 1996 р. та ін., а також низка рішень Суду ЄС[136]). Крім того, принцип закріплений у низці універсальних і регіональних договорів у сфері охорони навколишнього середовища: ст. 2 (5) Конвенції про охорону та використання транскордонних водотоків і міжнародних озер, ст. 3 (2) Протоколу до Лондонської конвенції 1996 р., преамбула Конвенції про забезпечення готовності у випадку забруднення нафтою, боротьбу з ним і співробітництво 1990 р., преамбула Конвенції про транскордонний вплив промислових аварій, ст. 294 Угоди про збереження природи і природних ресурсів країн – членів АСЕАН 1985 р., ст. 2 (1) Конвенції про захист Альп 1991 р., ст. 2 (2) Конвенції про охорону морського середовища Північно-Східної частини Атлантичного океану 1992 р., ст. 3 (4) Конвенції про захист морського середовища Балтійського моря 1992 р., преамбула Конвенції Лугано про цивільну відповідальність за шкоду, яка є результатом небезпечної для навколишнього середовища діяльності, 1993 р., ст. 2 (4) Конвенції про співробітництво у сфері охорони та сталого використання річки Дунай 1994 р., ст. 19 (1) Європейської Енергетичної Хартії 1994 р.

Свідченням існування та реалізації на практиці зазначеного принципу є рішення міжнародних судових і арбітражних установ, які визнали відповідальність однієї держави, що завдала шкоди навколишньому середовищу або правам та інтересам іншої держави в результаті ведення діяльності з транскордонними наслідками: справи про плавильний завод у Трейлі (визнана винною Канада із зобов’язанням виплати компенсації США), про греблю Гат 1903 р. (визнана винною Канада із зобов’язанням виплати компенсації США), Габчіково-Надьмарош (визнані винними і Угорщина, і Словаччина із зобов’язанням виплати взаємної компенсації).

Між принципами превентивних дій, перестороги і «забруднювач платить» простежується такий зв’язок: якщо перший вимагає вживати заходів для запобігання наперед відомих ризиків і небезпеки, які певний вид людської діяльності здатний завдати навколишньому середовищу (наприклад, будівництво дамби на річці), а другий — заходів для запобігання наперед невідомих ризиків і негативних наслідків (наприклад, впровадження і продаж ГМО), то третій вимагає притягнення до відповідальності і компенсації вже завданих збитків. Якщо перші два принципи мають на меті забезпечити захист навколишнього середовища до заподіяння шкоди, то останній — забезпечити такий захист після її заподіяння.

Принцип спільної, але диференційованої відповідальності держав. Принцип сформульовано в принципі 7 Декларації Ріо:

«З урахуванням того, що різні держави не однаковою мірою сприяли погіршенню стану навколишнього середовища планети, вони несуть спільні, але диференційовані за своїм ступенем обов’язки. Розвинені країни визнають відповідальність, яка покладається на них у контексті міжнародних зусиль по забезпеченню сталого розвитку, з урахуванням того тягаря, який накладають їх суспільства на навколишнє середовище планети, і тих технологій і фінансових ресурсів, якими вони володіють».

Цей принцип є втіленням концепції справедливості[137] і полягає у тому, що не всі країни однаковою мірою «сприяли» деградації навколишнього середовища і не всі країни мають однакові можливості для боротьби з такою деградацією. Водночас усі країни тією чи іншою мірою зобов’язані вживати певних заходів щодо запобігання заподіянню шкоди довкіллю, боротьби із забрудненням навколишнього середовища і поліпшення стану його компонентів. Найповніше цей принцип відображено у ст. 5 (1) Монреальського протоколу до Віденської конвенції про охорону озонового шару, а також ст. 3 (1) і (2), 4 і 12 Рамкової конвенції зі зміни клімату та ст. 2 (3), 10, 11 і Додатку В Кіотського протоколу до неї. Принцип спільної, але диференційованої відповідальності держав передбачає, по-перше, різні зобов’язання сторін щодо тієї самої конвенції у сфері охорони навколишнього середовища, по-друге, надання країнам, що розвиваються, відстрочок виконання своїх зобов’язань, по-третє, надання цим країнам додаткової допомоги для виконання ними своїх зобов’язань (передача технологій, інформації, обмін кадрами, додаткове фінансування тощо).

Зазначений принцип включає в себе таку складову, як зобов’язання враховувати потреби країн, що розвиваються, а також їхні можливості боротися із забрудненням навколишнього середовища. Таке зобов’язання міститься у принципі 23 Стокгольмської декларації, ст. 30 Хартії економічних прав і обов’язків держав, принципах 6 і 11 Декларації Ріо, п. 24 Йоганнесбурзької декларації, преамбулі та ст. 20 (4) Конвенції про біорізноманіття, ст. 11 Лондонської конвенції, преамбулі та ст. 207 Конвенції ООН з морського права, преамбулі та ст. 2 (2) Віденської конвенції про охорону озонового шару, преамбулі та ст. 3 (2) Рамкової конвенції зі зміни клімату.

Принцип природоохоронного співробітництва, на наш погляд, не є окремим специфічним принципом МПНС: будучи одним з основних принципів міжнародного права (принцип співробітництва), у цій сфері міжнародно-правових відносин він набуває особливо важливого й актуального значення. Однак деякі автори виділяють його як окремий спеціальний принцип МПНС на тій підставі, що він відображений у низці міжнародних природоохоронних угод (наприклад, у преамбулі Конвенції про транскордонний вплив промислових аварій, ст. 10 Базельської конвенції, ст. 123 і 197 Конвенції ООН з морського права, а також принципі 24 Стокгольмської декларації, принципі 27 Декларації Ріо) і підтверджений у кількох рішеннях міжнародних судових установ (наприклад, справа про озеро Лану 1957 р., Габчіково-Надьмарош 1997 р., про завод з виробництва оксидного палива, про південного блакитного тунця 1999 р.).

Що стосується принципу сталого розвитку та принципу екологічної безпеки, то на сьогодні немає єдиної думки з приводу того, чи це принципи, підходи або ж концепції. Це питання буде розглянуто в наступних підрозділах більш детально.

Те саме стосується і так званого екосистемного підходу (англ. — ecosystem approach). Екосистемний підхід був розроблений в американській науковій літературі у 1930–1940-х рр.[138] На міжнародному рівні екосистемний підхід уперше впроваджено в рамках Конвенції про біорізноманіття 1992 р. Конвенція визначає «екосистему» як динамічний комплекс угруповань рослин, тварин і мікроорганізмів, а також їх неживого навколишнього середовища, взаємодіючих як єдине функціональне ціле. Хоча в самому тексті документа не міститься жодної згадки про екосистемний підхід, проте існує низка рішень Конференцій Сторін Конвенції з цього питання. Шоста Конференція Сторін визначила екосистемний підхід у своєму рішенні V/6 (Найробі, 15–26 травня 2000 р.) як «стратегію інтегрованого управління суходільним, водним середовищем і живими ресурсами, яка забезпечує збереження та стале використання біорізноманіття на справедливій основі».

Екосистемний підхід не має уніфікованого визначення — воно тлумачиться по-різному залежно від умов і потребує подальшої практичної верифікації. Різні автори вказують на те, що концепція перебуває у процесі розвитку, а її концептуальні положення і керівництво щодо застосування на практиці вимагають узгодження, пояснень і деталізації[139]. Відсутність консенсусу серед учених можна пояснити тим, що екосистемний підхід залишає широке поле для інтерпретацій, які варіюються від антропоцентричних концепцій до екоцентричних[140]. Сприйняття екосистемного підходу ускладнюється через недостатні наукові знання і відсутність достовірних даних про екосистеми, зв’язки між ними і всередині них, що призводить до наукової невизначеності та несподіваних результатів, які складно передбачити, а отже, побудувати на їх основі систему управління та прийняття рішень. Міжнародно-правові акти в цій сфері не дають чіткого уявлення про місце екосистемного підходу в системі міжнародного права. Як правило, ці документи або містять посилання на окремі елементи чи принципи екосистемного підходу[141], або мають лише рекомендаційний характер[142], або мають обмежену територіальну сферу дії[143], або ще не вступили в силу[144].

Іноді в літературі окремо виділяється принцип «навколишнє середовище — спільна турбота людства» (англ. — common concern of mankind або common interest of mankind). На наш погляд, це швидше побажання або мета, програма або завдання. Зобов’язання всіх без винятку держав з приводу загальних або ж окремих зусиль в охороні навколишнього середовища, що є спільною турботою всього людства і кожної людини зокрема, за змістом пов’язані з принципом спільної, але диференційованої відповідальності держав. Цю норму містять преамбули Рамкової конвенції зі зміни клімату, Конвенції про біорізноманіття, Конвенції про регулювання китобійного промислу, Лондонської конвенції, Конвенції про всесвітню спадщину, Конвенції про спустелення, а також Конвенція про збереження морських живих ресурсів Антарктики, Конвенція про регулювання рибальства у відкритих водах Північної частини Тихого океану 1972 р.

На відміну від концепції «навколишнє середовище — спільна турбота людства», яка має більш політичну, ніж правову природу, статус «спільної спадщини людства» детально врегульовано в міжнародному праві. Ця концепція передбачає встановлення певного міжнародно-правового режиму і відображається в міжнародних угодах, що регулюють статус ресурсів Місяця і небесних тіл, дослідження космосу, геостаціонарної орбіти, Міжнародного Району морського дна, Антарктики[145].

Так само немає єдиної узгодженої позиції серед учених щодо того, чи набули норми з охорони навколишнього середовища статусу норм jus cogens або erga omnes. З цього приводу висловлюються протилежні думки.

О. Кісс згадує також про три «етичних» складових сучасних міжнародних природоохоронних угод, заснованих на принципах рівності та справедливості, а саме — принцип «внутрішньо-генераційної» рівності (означає необхідність розподілу природних ресурсів таким чином, щоб вигоди від їх використання, витрати, пов’язані з їх охороною, і втрати, пов’язані з деградацією екосистем, справедливо розподілялися між усіма членами суспільства), принцип «міжгенераційної» рівності (означає необхідність використання природних ресурсів з урахуванням прав і потреб майбутніх поколінь) і принцип «міжвидової» рівності (означає повагу самодостатності і внутрішньої цінності природи незалежно від її користі для людини, що проявляється у визнанні «прав тварин» і «біотичних прав»)[146].

Питання для самоконтролю:

1. Назвіть загальні принципи міжнародного права навколишнього середовища.

2. Назвіть спеціальні принципи міжнародного права навколишнього середовища.

3. Охарактеризуйте принцип незаподіювання шкоди навколишньому середовищу інших держав і районів, які перебувають поза межами національної юрисдикції.

4. Визначте співвідношення між принципом попередньої оцінки впливу на навколишнє середовище та принципами обміну екологічною інформацією та консультацій.

5. Визначте співвідношення між принципом попередження транскордонної шкоди навколишньому середовищу та принципами перестороги і «забруднювач платить».

1.6. Кодифікація міжнародного права навколишнього середовища

На сьогодні немає єдиного офіційного кодифікаційного акта у сфері охорони навколишнього середовища. М. Копилов і Е. Кузьменко пояснюють це низкою політичних і соціально-економічних причин, серед яких: небажання багатьох держав, перш за все тих, що розвиваються, брати на себе жорсткі міжнародні зобов’язання шляхом приєднання до нових міжнародних договорів (такі держави побоюються втратити частину свого державного суверенітету); значна вартість екологічних програм і проектів, що лягає важким тягарем на бюджети держав і не дає їм змоги дотримуватися жорстких екологічних стандартів; відсутність у багатьох державах належних матеріальних можливостей раціонального використання навколишнього середовища; відсутність будь-яких відчутних результатів від діяльності з кодифікації принципів і норм, що проводиться в рамках ЮНЕП[147].