Частина І. Міжнародне право навколишнього середовища — галузь сучасного міжнародного права 1 страница

1.1. Глобальні екологічні проблеми

Міжнародне право навколишнього середовища (далі — МПНС) — відносно нова і водночас динамічна галузь сучасного міжнародного права. Її активний розвиток зумовлюється гостротою глобальних екологічних проблем людства[1], які є результатом впливу таких негативних чинників, як: 1) нераціональне використання відновлюваних і невідновлюваних природних ресурсів, що призводить до виснаження або знищення окремих компонентів природи і деградації екосистем; 2) забруднення навколишнього середовища, тобто внесення речовин та енергії в обсягах, які ним не асимілюються; 3) воєнні конфлікти різних масштабів[2]. У результаті дії вищезазначених факторів людство зіткнулося з такими глобальними екологічними проблемами: втрата біорізноманіття, зникнення сотень видів представників фауни і флори, масове забруднення атмосфери і водного середовища, спустелення, ерозія ґрунтів, зменшення запасів питної води, кислотні дощі, озонові діри, глобальне потепління, радіоактивне зараження навколишнього середовища, надмірне нагромадження відходів, голод, численні інфекційні, респіраторні, онкологічні, імунні хвороби, руйнування історичних пам’ятників тощо. Ефективно подолати ці проблеми можливо лише за умови плідної співпраці між державами, міжнародними організаціями, а також індивідами. Серед передумов активізації міжнародного співробітництва у розв’язанні глобальних екологічних проблем можна виділити такі чинники: природно-екологічні, які стимулюють природоохоронне співробітництво з огляду на те, що зміни в становищі одного природного ресурсу неминуче впливають на інші об’єкти навколишнього середовища; соціально-економічні, зумовлені тим, що народи/держави зацікавлені у справедливому обміні економічними засобами життя, що в основному ґрунтуються на використанні природних ресурсів; політичні, які стосуються створення політичного клімату довіри і співпраці з метою забезпечення міжнародного миру і безпеки[3]. Відомий дослідник МПНС Ф. Сендс головним чинником, який вплинув на формування цієї галузі міжнародного права, називає те, що «...взаємозалежність компонентів екосистем не визнає національних кордонів»[4]. Р. Хан і К. Річардс виділяють такі неправові фактори сприяння розвитку МПНС: науковий консенсус щодо причин і гостроти конкретної проблеми, підвищена зацікавленість громадськості, узгодженість позицій держав щодо розподілу тягаря розв’язання екологічної проблеми, короткострокові політичні вигоди[5] тощо.

Екологічні проблеми кидають виклики традиційному міжнародному правопорядку. По-перше, вступають у суперечність принцип невід’ємного державного суверенітету над природними ресурсами (виключне право держави визначати засади природоохоронної політики) і принцип взаємозалежності компонентів навколишнього середовища, яке не визнає державних кордонів і державного суверенітету[6]. По-друге, відбуваються зміни в системі суб’єктів міжнародного права: як і в міжнародному праві з прав людини, індивід, а також окремі неурядові організації набувають все більшого значення у сфері прийняття екологічно значимих рішень, контролю над їх виконанням та доступу до судових органів для захисту порушених екологічних прав, що дає деяким авторам змогу включати їх до кола суб’єктів МПНС (Ф. Сендс, Е. Лоука, О. Кісс і Д. Шелтон). По-третє, активно розвивається комплекс норм інституту міжнародно-правової відповідальності за правомірну діяльність, що значною мірою сприяє підвищенню ефективності заходів боротьби із забрудненням навколишнього середовища. По-четверте, у цій сфері міжнародних відносин набувають особливої гостроти проблеми фрагментації міжнародного права (проявляється в існуванні розрізнених, часто не пов’язаних між собою і таких, що суперечать один одному, режимів охорони навколишнього середовища і використання природних ресурсів) та ефективної реалізації міжнародного права. Остання досягла апогею у сфері МПНС у зв’язку з небажанням держав бути зв’язаними жорсткими юридичними зобов’язаннями, а також недостатністю дієвих засобів імплементації відповідних міжнародно-правових норм.

1.2. Поняття міжнародного права навколишнього середовища

Дискусії щодо назви галузі міжнародного права, про яку йде мова в цьому підручнику, мають важливе теоретичне і практичне значення, оскільки приводять нас до розуміння суті проблеми. Сукупність/систему норм, що регулюють процес раціонального використання природних ресурсів та охорони навколишнього середовища, називають у літературі по-різному: «міжнародне право навколишнього середовища», «міжнародне право охорони навколишнього середовища», «міжнародне екологічне право», «міжнародно-правова охорона навколишнього середовища», «енвіронментальне міжнародне право». І. Лукашук зазначає, що назва «екологічне право» є неточним, оскільки екологія — це галузь біології, яка вивчає взаємодію тварин, рослин, мікроорганізмів між собою і з середовищем, яке їх оточує, тобто мова йде лише про частину навколишнього середовища. Крім того, на його думку, «право навколишнього середовища» є всесвітньо визнаним терміном (англ. — environment, нім. — Umwelt, італ. — medio ambiente, ар. — аль біах)[7].

Термін «екологія» вперше було запроваджено німецьким вченим Ернстом Ґеккелем у 1866 р. у праці «Загальна морфологія організмів». Під поняттям «екологія» він мав на увазі загальну науку про взаємодію живих організмів з їх середовищем існування. Згодом цей термін набув значно ширшого змісту у зв’язку з тим, що сучасна екологія включає, крім усього іншого, також вивчення взаємодії людини з природою, суспільством і створеною нею технікою[8]. Поняття «екологія» сьогодні розглядається вже не як розділ біологічної науки, а як соціальна категорія, що означає постійну взаємодію людства з матеріальним світом, який його оточує, і світом природи[9]. Таким чином, природне середовище — це лише частина навколишнього середовища людини. Навколишнє середовище — це жива (флора, фауна) і нежива природа (вода, копалини, повітря, космос), а також штучно створені людиною об’єкти, які теж належать до живої або неживої природи, але мають дещо іншу соціальну цінність (історичні, природні, культурні пам’ятки)[10]. Більше того, навколишнє середовище — це будь-які природні, соціальні та культурні умови існування, які впливають на життя індивіда або суспільства. Отже, найбільш оптимальний термін для позначення назви галузі міжнародного права, на нашу думку, — це «міжнародне право навколишнього середовища» або «міжнародне право охорони навколишнього середовища». Однак слід зауважити, що термін «міжнародне екологічне право» має право на існування, якщо трактувати його не обмежено (у сенсі лише охорони природного середовища — sensu stricto), а розширено (в сенсі охорони природного середовища, громадського здоров’я, соціально-економічного середовища існування, наприклад, корінних народів, історичних і культурних пам’яток тощо — sensu lato). Таким чином, термін «міжнародне екологічне право» в широкому значенні прирівнюється до терміна «міжнародне право навколишнього середовища».

Одні автори визнають існування окремої галузі міжнародного права, яка регулює охорону і раціональне використання природних ресурсів, інші заперечують це, посилаючись на відсутність суттєвих ознак для виділення даної «сукупності» норм (на противагу системі) в окрему галузь міжнародного права. Аргументи противників існування міжнародного екологічного права як окремої міжнародно-правової галузі підсумував В. Буткевич: «1) міжнародне право навколишнього середовища має дуже вузьку сферу правового регулювання, яка зводиться до запобігання, зменшення та усунення шкоди навколишньому середовищу; забезпечення екологічно обґрунтованого режиму раціонального природокористування; охорони історичних пам’яток; науково-технічного співробітництва між державами у цій галузі; 2) принципи і норми міжнародного права навколишнього середовища часто є складовими міжнародного морського, повітряного чи космічного права; 3) галузь не може вважатися самостійною, бо вона не кодифікована»[11]. Щодо першого аргументу слід сказати, що, крім зазначеної, насправді досить широкої, сфери правового регулювання, МПНС включає також окремі правові аспекти в галузі міжнародної торгівлі, прав людини, роззброєння, безпеки тощо. Стосовно другого аргументу, то зазначені «недоліки» можна знайти і в тих галузях міжнародного права, до складу яких входять норми МПНС. Так, міжнародне морське право включає комплекс норм, які належать до МПНС, власне міжнародного морського права, міжнародного транспортного права, міжнародного приватного права, міжнародного гуманітарного права тощо. За логікою третього аргументу можна поставити під сумнів існування таких галузей міжнародного права, як, наприклад, міжнародне економічне право і право міжнародних організацій. Крім того, незважаючи на відсутність єдиного кодифікаційного акта у сфері охорони навколишнього середовища, по-перше, деякі положення рекомендаційних документів (Стокгольмської декларації 1972 р. і Декларації Ріо 1992 р.) стали нормами міжнародного звичаєвого права, по-друге, щодо кожного напряму міжнародно-правового співробітництва держав у сфері охорони та раціонального використання навколишнього середовища існує універсальна конвенція або конвенції (зміна клімату, біорізноманіття, фауна і флора, небезпечні відходи, небезпечні хімічні речовини, морське середовище, природна та культурна спадщина). На нашу думку, сьогодні питання про існування окремої галузі міжнародного права так гостро вже не стоїть, оскільки переважна більшість вітчизняних і практично всі зарубіжні дослідники визнають це як факт. У зарубіжній літературі іноді зустрічаються інші назви цієї системи норм, наприклад, «міжнародне право сталого розвитку» (англ. — International Law of Sustainable Development), яке, однак, має більш широкий предмет регулювання, ніж МПНС, оскільки включає також економічні та соціальні аспекти; «міжнародне право природних ресурсів/міжнародне природоресурсне право» (англ. — International Natural Resources Law), яке, навпаки, має більш вузький предмет регулювання, ніж МПНС, оскільки стосується виключно проблеми раціонального використання природних ресурсів.

Щодо самого визначення галузі МПНС, то різні дослідники наводять різні визначення. Вивчивши деякі з них, спробуємо сформулювати власне розуміння питання. Отже, МПНС — це система принципів і норм міжнародного права, які регулюють відносини між його суб’єктами щодо попередження, обмеження, усунення негативних наслідків для навколишнього середовища з різних джерел, а також щодо раціонального використання компонентів навколишнього середовища. З цього визначення випливає, що існують два основні напрями міжнародно-правової регламентації у зазначеній сфері: безпосередньо охорона і захист навколишнього середовища, а також раціональне природокористування. МПНС має у своєму арсеналі імперативні, диспозитивні та рекомендаційні норми, універсальні, регіональні, партикулярні та локальні норми, матеріальні та процесуальні норми, договірні, звичаєво-правові і такі, які містяться в рішеннях міжнародних організацій. Проте найголовніше те, що МПНС відповідає всім об’єктивним та суб’єктивним ознакам самодостатньої галузі міжнародного права, оскільки має специфічний предмет і метод регулювання, характеризується автономною відокремленістю комплексу однорідних норм певного функціонального призначення, наявністю спеціальних джерел, виражає зацікавленість міжнародного співтовариства в її існуванні. При цьому з теорії держави і права відомо, що єдиним обов’язковим елементом для виділення окремої галузі права визнається предмет і метод правового регулювання. Координаційний метод правового регулювання властивий будь-якій галузі міжнародного права, у тому числі МПНС. Розуміння предмета й об’єкта правового регулювання серед авторів різне. Так, С. Балашенко і Т. Макарова вважають, що об’єкт МПНС — матеріальні та нематеріальні блага, дії або утримання від дій[12]. С. Кравченко, А. Андрусевич і Дж. Бонайн визначають як об’єкт МПНС міжнародно-правовий природний простір, навколишнє середовище Землі в цілому, глобальну екологічну рівновагу[13]. В. Буткевич поділяє всі об’єкти навколишнього середовища на національні та об’єкти, що належать до сфери міжнародно-правової регламентації. Останні, у свою чергу, поділяються на об’єкти універсального користування (наприклад Світовий океан), багатонаціональні об’єкти (деякі водні ресурси, мігруючі тварини) і взаємні об’єкти (міжнародні ріки й озера, прикордонні природні комплекси)[14], які іноді називають «природними ресурсами, що розділяються між декількома державами». Ці природні ресурси належать кільком державам, і кожна з них не може здійснювати свій суверенітет у такому ж обсязі, як стосовно національних природних ресурсів, оскільки ресурси, розташовані на території кількох держав, залишаються нерозривною біогеофізичною єдністю, і внутрішні зв’язки такої єдності не можна змінити державними кордонами[15]. Прикладом такого природного ресурсу можуть виступати гірські комплекси Альп, Карпат, Анд. У питанні визначення предмета й об’єкта галузі міжнародного права ми будемо спиратися на київську школу міжнародного права. Її представники вважають, що предмет міжнародного права — це міжнародні відносини, що мають міждержавний характер, а об’єкт міжнародного права — ті самі відносини, які встановлюються щодо певних благ (матеріальних і нематеріальних)[16]. За аналогією: предмет МПНС — міжнародні природоохоронні відносини, що мають міждержавний характер, а об’єкт МПНС — міжнародні відносини, що виникають між суб’єктами міжнародного права з приводу певних матеріальних і нематеріальних благ (наприклад, об’єктів живої і неживої природи, об’єктів штучно створеного людиною середовища, естетичної цінності, духовних цінностей, традиційних знань, здоров’я людини тощо).

У зв’язку з визначенням предмета й об’єкта МПНС актуальним і важливим є питання про визначення самого поняття навколишнього середовища. Цей термін походить від стародавнього французького слова environner, що означає «оточувати»[17]. Міжнародні конвенції та правові акти рекомендаційного характеру в цій сфері містять різні визначення поняття «навколишнє середовище». Найбільш широке визначення зафіксовано в Конвенції Ради Європи про цивільну відповідальність за шкоду, спричинену діяльністю, небезпечною для навколишнього середовища, 1993 р. (не вступила в силу), де в ст. 2 зазначається, що навколишнє середовище включає природні ресурси абіотичного і біотичного походження, такі як повітря, вода, ґрунт, фауна і флора, та взаємодію між ними; власність, яка формує культурну спадщину і характерні риси ландшафту[18]. Подібне визначення міститься у Проекті принципів Комісії ООН з міжнародного права, що стосуються розподілу збитків у разі транскордонної шкоди, завданої в результаті небезпечних видів діяльності, 2006 р.[19]. Юридичне визначення поняття «навколишнє середовище» важливе з кількох причин. По-перше, з точки зору імплементації положень природоохоронних конвенцій і правової практики відповідних організацій. Наприклад, невизначеність термінів «китоподібні» і «кити» відповідно до Конвенції про регулювання китобійного промислу 1946 р. призвела до дискусій з приводу того, чи підпадають під дію її положень дельфіни[20]. По-друге, поняття навколишнього середовища безпосередньо пов’язане з поняттям «екологічної» шкоди і відповідальністю за неї, адже чим ширше перше, тим більше дій підпадає під визначення шкоди, тим вищою буде межа відповідальності.

Зацікавленість міжнародного співтовариства в існуванні окремої галузі МПНС можна спостерігати в таких її проявах: наявність у структурі міжнародних міжурядових організацій (далі — МУО) і міжнародних неурядових організацій (далі — МНУО) спеціальних відділів або існування окремих організацій, які цілеспрямовано займаються вивченням цієї галузі (наприклад, Центр з міжнародного права навколишнього середовища, англ. — Center for International Environmental Law, CIEL; Фонд міжнародного права навколишнього середовища та розвитку, англ. — Foundation for International Environmental Law and Development; Комісія з права навколишнього середовища МСОП); розробка ЮНЕП спеціальних програм з МПНС (так звані Програми Монтевідео); рішення міжнародних судових установ, що визнають наявність окремої галузі міжнародного права (наприклад, п. 115 рішення Постійної палати третейського суду у справі про доступ до інформації відповідно до статті 9 Конвенції про захист морського середовища Північно-Східної Атлантики 2003 р., п. 89–115 рішення Міжнародного Суду ООН у справі Габчіково-Надьмарош 1997 р., п. 29 Консультативного висновку Міжнародного Суду ООН про законність ядерної зброї 1996 р., п. 123 рішення Апеляційного органу СОТ у справі EU — Beef Hormones 1998 р.); різноманітні заяви офіційних представників держав у засобах масової інформації, на міжнародних конференціях, у дипломатичному листуванні тощо.

До суб’єктів МПНС належать традиційні суб’єкти міжнародного права: держави, міжнародні міжурядові організації, народи і нації, які борються за свою незалежність, квазідержавні об’єднання. Поступово все більше вчених схиляються до визнання (хто в повному обсязі, хто в обмеженому) міжнародної правосуб’єктності за фізичними особами та МНУО. Західна доктрина доповнює цей перелік такими «недержавними акторами», як наукове співтовариство, приватні компанії і бізнес-концерни, корінні народи[21]. Держави є первинними, основними суб’єктами міжнародного права. У міжнародних угодах з охорони навколишнього середовища проводиться класифікація держав на розвинені, ті, що розвиваються, і ті, в яких відбувається процес переходу до ринкової економіки. Наприклад, Рамкова конвенція ООН зі зміни клімату 1992 р. і Кіотський протокол 1997 р. фіксують різні зобов’язання для цих груп країн на основі принципу спільної, але диференційованої відповідальності. Якщо уважно переглянути підготовчі документи, які яскраво відображають позиції держав під час переговорів щодо прийняття тієї чи іншої конвенції у сфері охорони навколишнього середовища, стає очевидним, наскільки відрізняються інтереси групи розвинених країн і країн, що розвиваються (останні підтримують традицію об’єднуватися на екологічних форумах у «Групу 77»). Розвинені країни, досягнувши певного рівня економічного розвитку, сьогодні спрямовують свої зусилля на встановлення жорстких стандартів щодо обмеження викидів шкідливої для навколишнього середовища людської діяльності, а країни, що розвиваються, посилаючись на історичну справедливість, відстоюють своє право на розвиток, яке задеклароване в багатьох міжнародних документах і передбачає пріоритет економічного розвитку над зобов’язаннями щодо захисту довкілля. Наприклад, перші спроби виділити природні заповідники (Конвенція про збереження фауни і флори в їх природному стані 1933 р., яка стосувалася Африканського континенту) і вилучити їх зі сфери споживання сприймалися свого часу цими країнами як нав’язування волі метрополій, як «примусове збереження»[22]. З метою досягнення консенсусу розвинені країни йдуть на поступки, таким чином залучаючи країни, що розвиваються, до спільних зусиль у боротьбі з деградацією екосистеми Землі. Але водночас ефективність прийнятих міжнародних інструментів значним чином зменшується.

Міжнародним урядовим і неурядовим організаціям присвячено окремий підрозділ цього підручника. Що стосується фізичних осіб та їх об’єднань («недержавні актори»), то в західній доктрині в більшості випадків вони визнаються суб’єктами як міжнародного права загалом, так і МПНС зокрема. Порядок денний на ХХІ століття вказує на необхідність посилення ролі таких груп, які можуть зробити істотний внесок у справу збереження навколишнього середовища: жінки, діти і молодь, корінні народи, неурядові організації, місцева влада, робітники і профспілки, бізнес та підприємці, наукове співтовариство, фермери та ін.[23]. Проявом міжнародної правосуб’єктності міжнародних неурядових організацій може слугувати те, що деякі з них мають право нарівні з державами брати участь у нарадах і зустрічах сторін, висувати своїх кандидатів на вибори до комітетів (Орхуська конвенція 1998 р.), мають статус спостерігачів у секретаріатах «екологічних» конвенцій на умовах, однакових для всіх сторін (Конвенція ОСПАР 1992 р.). Під егідою та за безпосередньої участі МНУО розроблялися проекти багатьох багатосторонніх угод у сфері охорони навколишнього середовища: наприклад, МСОП сприяв підготовці та прийняттю Рамсарської конвенції 1972 р., Конвенції про біорізноманіття 1992 р. Крім того, до складу МНУО нарівні з індивідами і суспільними об’єднаннями можуть входити урядові структури (МСОП). Проявом міжнародної правосуб’єктності індивідів може слугувати те, що їхні права та обов’язки безпосередньо закріплені в міжнародних угодах з охорони навколишнього середовища (Сан-Сальвадорський протокол 1988 р., Орхуська конвенція 1998 р.). Вони мають право подавати позови, у тому числі природоохоронного змісту, в міжнародні судові та квазісудові структури (Європейський суд з прав людини, Міжамериканська комісія і суд з прав людини, Комітет з дотримання Орхуської конвенції), а також несуть відповідальність за «екологічні» правопорушення (ст. 1, 5–8 Римського статуту Міжнародного кримінального суду 1998 р.). Корінні народи є специфічним суб’єктом МПНС, про що свідчить практика Комітету ООН з прав людини, Міжамериканської комісії з прав людини, а також деякі юридично обов’язкові та рекомендаційні міжнародно-правові акти (Конвенція МОП № 169 про корінні народи, що ведуть племінний спосіб життя в незалежних країнах, 1989 р., ст. 8 Конвенції про біорізноманіття 1992 р., Декларація ООН про права корінних народів, схвалена резолюцією ГА ООН 61/295 від 13 вересня 2007 р.).

Детальніше про принципи і джерела МПНС ми будемо говорити в наступних розділах підручника. Крім того, буде проаналізовано основні інститути галузі: поводження з небезпечними відходами і хімічними речовинами, заборона ворожого впливу на навколишнє середовище, охорона морського та прісноводного середовища, охорона атмосферного і космічного простору, охорона біорізноманіття тощо.

Серед особливостей МПНС як галузі міжнародного права виділимо такі: 1) основою МПНС є закони природи, які вивчаються іншими науками — біологією, фізикою, хімією, екологією[24]; 2) галузь МПНС є комплексною, оскільки містить норми з інших міжнародно-правових галузей, таких як міжнародне морське, повітряне, космічне, економічне право, міжнародне право прав людини, гуманітарне право та ін.; 3) галузь є відносно новою (екологічні проблеми з’явилися на порядку денному міжнародного переговорного процесу в 80-х рр. ХХ ст.) і динамічною (різні джерела вказують на значну і все ще зростаючу кількість міжнародних угод з охорони навколишнього середовища). Е. Лоука відзначає, що МПНС виконує дві функції: 1) досягнення ефективності у підтримці й збереженні миру шляхом успішного розв’язання екологічних проблем і міждержавних конфліктів; 2) досягнення рівності в раціональному розподілі природних ресурсів шляхом запобігання та ліквідації наслідків «трагедії спільної спадщини» (англ. — tragedy of commons), яка виникає у зв’язку з доступом держав до ресурсів із міжнародним або змішаним режимом (common pool resources)[25].

Якщо говорити про зв’язок МПНС з іншими галузями міжнародного права, то передовсім слід згадати про міжнародне морське, повітряне і космічне право. На відміну від названих галузей міжнародного права, МПНС характеризується раціональним природокористуванням, оскільки із самого початку формувалося для регулювання міждержавних відносин у сфері захисту та охорони навколишнього середовища. Норми ж міжнародного морського, повітряного та космічного права формувалися для регулювання відносин, пов’язаних з експлуатацією елементів природи, внаслідок чого на перше місце висувалися інші пріоритети — забезпечення реалізації законних прав усіх зацікавлених «акторів» щодо використання певного виду природних ресурсів. Лише після того, як МПНС заявило про себе, міжнародне морське, повітряне та космічне право стало розвиватися з урахуванням обмежень, що запроваджуються з метою охорони навколишнього середовища[26]. Міжнародне екологічне право тісно пов’язане з правом міжнародної безпеки, оскільки сьогодні міжнародна безпека не обмежується військово-політичною складовою, а має всеохопний характер, тобто включає в себе економічні, політичні, військові, екологічні, продовольчі, гуманітарні, інформаційні та інші аспекти. Міжнародне екологічне право впливає на міжнародне економічне право. Це виявляється в тому, що міжнародно-правове регулювання торгових, валютно-фінансових, інвестиційних, науково-технічних відносин дедалі більшою мірою враховує екологічні пріоритети. Міжнародне гуманітарне право регулює обмеження засобів і методів ведення бойових дій, що можуть завдати значної шкоди навколишньому середовищу. Міжнародне право прав людини закріплює право на сприятливе навколишнього середовища, процесуальні екологічні права, а також передбачає міжнародно-правові механізми захисту цих прав.

На завершення кілька слів про термінологію. Проблема адекватності перекладу іноземних виразів і термінів, які використовуються в міжнародно-правових документах, все більше привертає увагу українських науковців[27]. Ще Конфуцій зазначав, що «Реформування держави треба починати з виправлення означень. Якщо речі мають неправильні імена — слова не мають змісту, а якщо слова не мають змісту — то справи не здійснюються»[28]. Ось кілька прикладів виразів, які були запозичені з іноземних мов і в результаті неточного перекладу «прижилися» в «неправильному вигляді» в юридичних документах і наукових статтях: біологічне різноманіття (правильно — біорізноманіття або біотичне різноманіття, що означає різноманітність біоти в природі, від англ. — biodiversity), екологічна мережа (правильно — екомережа або мережа природоохоронних об’єктів, від англ. — eсonet)[29], принцип попередження, обережності або застереження (правильно — принцип перестороги, від англ. — precautionary principle) і таке ін. У Рамковій конвенції про охорону та сталий розвиток Карпат 2003 р. трапляються справжні «перли»: «Усвідомлюючи, що Карпати є важливою частиною екологічного (курсив наш. — О. З., М. М.)... довкілля» або «Сторони проводять політику, спрямовану на підвищення екологічної (курсив — наш, О.З., М.М.) обізнаності та покращення доступу громадськості до інформації…»[30]. Такий стан речей свідчить про те, що для правильного перекладу міжнародних угод з охорони навколишнього середовища слід залучати не тільки юристів загального профілю, а й екологів, біологів, хіміків, які володіють іноземними мовами за своєю спеціальністю, а також готувати юристів за вузькою спеціалізацією — міжнародне право навколишнього середовища.

Питання для самоконтролю:

1. Що таке глобальні екологічні проблеми? Які глобальні екологічні проблеми вам відомі?

2. Визначте об’єктивні фактори, які сприяють розвитку міжнародного співробітництва у сфері охорони навколишнього середовища.

3. Дайте визначення понять «екологія», «навколишнє середовище», «природне середовище», «міжнародне екологічне право», «міжнародне право навколишнього середовища».

4. Що становить предмет і об’єкт міжнародного права навколишнього середовища?

5. У чому особливість суб’єктів міжнародного права навколишнього середовища?

6. Визначте особливості міжнародного права навколишнього середовища як галузі міжнародного права.

1.3. Становлення і розвиток міжнародного права навколишнього середовища

Переважна більшість дослідників МПНС наводить приблизно однакову класифікацію історичних періодів розвитку цієї галузі[31]. Виокремлення тих чи інших історичних періодів зумовлюється, насамперед, розвитком наукових знань про певну сферу діяльності людини або компоненти навколишнього середовища, розвитком технологій з використання природних ресурсів, розвитком правосвідомості щодо наслідків людської діяльності для навколишнього середовища, рівнем політичної волі національних урядів іти на компроміс, що спонукає їх до прийняття відповідних національних і міжнародних правових актів. Отже, історичний розвиток МПНС можна поділити на 4 періоди: 1) середина ХІХ ст. — 1945 р.; 2) 1945 р. — 1972 р.; 3) 1972 р. — 1992 р.; 4) 1992 р. — до сьогодення.

Перед тим, як перейти до аналізу подій першого періоду, зробимо невеликий екскурс в історію міжнародного права стародавнього світу. У той час почали з’являтися певні елементи гуманізації війни, які виражалися, зокрема, у вилученні окремих храмів, прилеглих територій та споруд, визнаних витворами мистецтва, з театру воєнних дій[32]. Старовинні буддистські хроніки ІІІ ст. до н.е. містять проповідь, у якій син індійського імператора Ашоки проголосив такі слова: «птахи, що літають в повітрі, і всяка тварина мають таке ж рівне право жити і пересуватися в будь-яку частину землі, як і ти. Земля належить людям і всім живим створінням; ти лише опікун її»[33]. Християнська традиція свідчить про те, що Бог дав людині Землю і все, що на ній, в ній і над нею для користування, однак таке користування має бути дбайливим і раціональним. У Біблії міститься кілька природоохоронних норм, які мають антропоцентричний характер. Наприклад, у Второзаконні читаємо: «Якщо трапиться тобі на дорозі пташине гніздо на якому-небудь дереві чи на землі, з пташенятами або з яйцями, і мати сидить на пташенятах або на яйцях, то не бери матері разом з дітьми: матір відпусти, а дітей візьми собі, щоб тобі було добре, і щоб подовжились дні твої» (Второзаконня 22: 6, 7). Або: «Якщо довгий час будеш тримати в облозі [яке-небудь] місто, щоб завоювати його і взяти його, то не нищ дерев його, від яких можна харчуватися, і не спустошуй околиць, бо дерево на полі не людина, щоб могло піти від тебе в укріплення» (Второзаконня 20: 19). Згідно із святоотецьким вченням закони природи походять від моральних законів, встановлених Богом; світ є людиноцентричним, тому духовний стан людини відображається на стані навколишнього середовища, отже, причина всіх екологічних катаклізмів, у тому числі Світового потопу часів Ноя або глобальної зміни клімату в ХХ–ХХІ ст., — занепад моральності в суспільстві. Ісламська традиція свідчить про те, що людина — не власник землі, а лише управитель, який використовує її ресурси для задоволення своїх потреб, але таким чином, щоб не нашкодити інтересам майбутніх поколінь[34].