Частина І. Міжнародне право навколишнього середовища — галузь сучасного міжнародного права 4 страница

Ф. Сендс визначає такі спеціальні принципи МПНС: 1) суверенітет над природними ресурсами та відповідальність за заподіяння шкоди навколишньому середовищу інших держав або районів за межами національної юрисдикції, 2) принцип превентивних дій, 3) принцип співробітництва, 4) принцип сталого розвитку, 5) принцип перестороги, 6) принцип «забруднювач платить», 7) принцип спільної, але диференційованої відповідальності[82]. О. Кісс і Д. Шелтон виокремлюють такі спеціальні принципи МПНС: 1) принцип превентивних дій, 2) принцип перестороги, 3) принцип «забруднювач платить», 4) принцип справедливості й рівності[83]. Е. Лоука вважає, що спеціальними принципами МПНС є: 1) суверенітет над природними ресурсами, 2) зобов’язання не заподіювати шкоду, 3) принцип превентивних дій і перестороги, 4) принцип «забруднювач платить» і справедливого розподілу тягаря, 5) принцип сталого розвитку, 6) принцип справедливого природокористування, 7) принцип спільної, але диференційованої відповідальності, 8) принцип захисту прав людини[84].

Без сумнівів, кожен автор має право на вираження своїх поглядів з приводу спеціальних принципів МПНС. Не вдаючись до критики, обмежимося лише окремими коментарями і запропонуємо свій перелік таких принципів. Так, принцип природоохоронного співробітництва, на наш погляд, не є окремим специфічним принципом МПНС: будучи одним з основних принципів міжнародного права (принцип співробітництва), у даній сфері міжнародно-правових відносин він набуває найбільш актуального і важливого значення. Те саме стосується принципу відповідальності держав, який є не стільки принципом, скільки загальносистемним інститутом міжнародного права, притаманним будь-якій міжнародно-правовій галузі. Як справедливо зазначає В. Буткевич, причиною такої чималої кількості принципів для відносно нової галузі міжнародного права є те, що в науці міжнародного права не визначені чіткі критерії принципів; часто вчені на свій розсуд трактують поняття «принцип» як правову норму, політичне завдання, зобов’язання чи обов’язок, місію і повинність, функцію і проблему, мету і стандарт, вимогу і спосіб організації системи, елементарне побажання або пораду, напрям розвитку[85]. Більше того, автори перераховують як окремі принципи МПНС різні формулювання того самого принципу або різні його складові. Наприклад, це твердження стосується принципів сталого розвитку та міжгенераційної рівності, принципів захисту навколишнього середовища на благо нинішнього і майбутніх поколінь і сталого розвитку, принципів попередньої оцінки впливу на природне середовище та оцінки транскордонних екологічних наслідків запланованої діяльності, принципів попередження шкоди та запобігання забрудненню навколишнього середовища. Принципи МПНС — явище порівняно нове з огляду на те, що сама галузь зародилася не так давно. Практиці держав і міжнародних установ, на жаль, не притаманна одноманітність і сталість, щоб можна було з цілковитою впевненістю говорити про чітку сформовану систему принципів МПНС. Поведінка і позиція держав стосовно констатації існування того чи іншого принципу досить обережна, тому що пов’язана з темою відповідальності і компенсації за збиток.

Критерієм для встановлення принципу є джерела міжнародного права, у яких цей принцип має бути чітко сформульований і визнаний державами як імперативна норма, а не як рекомендація чи побажання, а додатковим підтвердженням існування того чи іншого принципу може бути його визнання в міжнародних судових або арбітражних рішеннях[86].

Принцип невід’ємного суверенітету над природними ресурсами. Цей принцип розвиває і доповнює основний принцип міжнародного права — суверенної рівності держав. Виник він у контексті розвитку практики експропріації іноземної власності й утвердився після Другої світової війни, коли колоніально залежні держави почали здобувати незалежність. Ще наприкінці ХІХ — початку ХХ ст. іноземні інвестори почали укладати з приймаючими державами (переважно колоніально залежними) концесійні угоди, які надавали їм певні права на експлуатацію природних ресурсів і передбачали ефективний захист цих прав у випадку експропріації[87]. Така експропріація дозволялася в чітко обумовлених випадках: 1) якщо вона здійснюється для досягнення законної мети з урахуванням інтересів громадськості, 2) проводиться на недискримінаційній основі, 3) проводиться виплата швидкої, ефективної й адекватної компенсації[88]. Однак із набуттям незалежності колоніальні країни почали чинити опір такому стану речей і стверджувати, що традиційне міжнародне право більшою мірою захищає права приватних осіб іноземних розвинених держав, ніж їхні суверенні права з експлуатації власних природних ресурсів, таким чином здійснюючи дискримінацію стосовно нових незалежних держав, втручаючись в їхні внутрішні справи і перешкоджаючи їхньому економічному розвитку. У зв’язку з цим ГА ООН приймає резолюцію 626 (VII) «Право вільної експлуатації природних багатств і ресурсів» 1952 р., де вперше порушено питання про право кожної держави вільно володіти, використовувати і розпоряджатися своїми природними багатствами. Пізніше питання постало на порядку денному Комісії з прав людини, а потім послугувало стимулом для створення спеціальної Комісії з постійного суверенітету над природними ресурсами, яка й підготувала проект резолюції 1803 (XVII) «Про постійний суверенітет над природними ресурсами», схвалений ГА ООН у 1962 р.[89], в якій проголошувалося:

«Націоналізація, експропріація або реквізиція повинні проводитися з урахуванням міркувань суспільної корисності, безпеки або національних інтересів, визнаних в якості таких, які мають перевагу над індивідуальними чи приватними інтересами, внутрішніми або ж іноземними. У таких випадках власнику виплачується відповідна компенсація...»[90]

Таким чином, вимогу швидкої, ефективної та адекватної компенсації було замінено на вимогу лише відповідної компенсації. Інші дві умови все ще підлягали виконанню. У 60-х рр. ХХ ст. у зв’язку з активною діяльністю найменш розвинених країн, які об’єднуються на міжнародних форумах у Групу 77, формується новий міжнародний економічний порядок, що знайшов своє юридичне закріплення в Хартії економічних прав і обов’язків держав 1974 р. і Декларації про встановлення нового міжнародного економічного порядку 1974 р., схвалених відповідними резолюціями ГА ООН. Стаття 2 Хартії проголосила:

«Кожна держава має і повинна вільно здійснювати повний постійний суверенітет над усіма своїми багатствами, природними ресурсами і економічною діяльністю, включаючи право на володіння, використання і експлуатацію»[91].

Націоналізувати, експропріювати або реквізувати іноземну власність ст. 2 дозволяє з виплатою відповідної компенсації. Ніяких додаткових умов ст. 2 не висуває.

У 70-х рр. ХХ ст., коли в розвинених країнах, завдяки усвідомленню шкідливого антропогенного впливу інтенсивної індустріалізації на навколишнє середовище, розробка і дотримання екологічних стандартів стали питанням першочергової важливості, найменш розвинені країни використовують принцип постійного суверенітету над природними ресурсами і право на розвиток як таке собі прикриття для звільнення від виконання міжнародних зобов’язань з охорони навколишнього середовища[92]. У цей період відбувається зближення і злиття принципу постійного суверенітету над природними ресурсами та принципу незаподіяння шкоди навколишньому середовищу інших держав і районів, що перебувають за межами національної юрисдикції, які, на думку деяких авторів, неможливо розглядати окремо один від одного[93]. Таким чином, обидва принципи доповнюють і обмежують один одного: перший принцип обмежується другим у тому сенсі, що право держави на експлуатацію природних ресурсів не є абсолютним і має здійснюватися з урахуванням прав та інтересів інших держав і всього світового співтовариства у сфері використання та охорони таких ресурсів. Це твердження знайшло підтримку в двох основних деклараціях МПНС. Принцип 21 Стокгольмської декларації передбачає:

«...держави мають суверенне право розробляти свої власні ресурси відповідно до своєї політики в галузі навколишнього середовища і несуть відповідальність за забезпечення того, щоб діяльність в рамках їх юрисдикції та контролю не завдавала шкоди навколишньому середовищу інших держав або районів за межами дії національної юрисдикції»[94].

Принцип 21 визнаний у Консультативному висновку МС ООН у справі про законність застосування або загрози застосування ядерної зброї 1996 р. як норма звичаєвого міжнародного права. Принцип 2 Декларації Ріо проголошує:

«...держави мають суверенне право на розробку своїх власних ресурсів відповідно до їх власної політики у галузі навколишнього середовища і розвитку, а також мають обов’язок забезпечувати, щоб діяльність, яка здійснюється під їх юрисдикцією або контролем, не завдавала шкоди навколишньому середовищу інших держав або районів, що знаходяться за межами національної юрисдикції».

Необхідно, однак, відзначити, що принцип невід’ємного суверенітету над природними ресурсами стосовно біорізноманіття із самого початку не було визнано як універсальний стандарт. Так, Міжнародна угода про рослинні генетичні ресурси 1983 р. закріплювала за такими ресурсами статус спільної спадщини людства, і лише в 1992 р. Конвенція про біорізноманіття проголосила, що збереження біорізноманіття є «спільним інтересом», при цьому закріпивши принцип невід’ємного суверенітету над природними ресурсами, а в 2001 р. Міжнародний договір ФАО щодо рослинних генетичних ресурсів для харчової промисловості та сільського господарства підтвердив суверенне право кожної держави на використання своїх генетичних ресурсів.

Принцип постійного суверенітету над природними ресурсами було визнано нормою звичаєвого міжнародного права в рішеннях кількох міжнародних трибуналів[95]. У рішенні Постійної палати міжнародного правосуддя у справі про відведення вод річки Маас 1937 р. (Нідерланди проти Бельгії) було підтверджено право Нідерландів як «територіального суверена» контролювати і наглядати за процесом споживання води на своїй території, яке:

«...доповнюється зобов’язанням утримуватися від певних дій з боку Бельгії...»[96].

У справі про деякі фосфатні землі в Науру 1992 р. (Науру проти Австралії) уряд Науру просив МС ООН визнати «обов’язок поважати право народу Науру на постійний суверенітет над природними багатствами і ресурсами»[97], однак МС ООН залишив цю вимогу без розгляду.

Посилання на зазначений принцип можна знайти в низці міжнародних природоохоронних угод, наприклад, у ст. 2 (3) Рамсарської конвенції, преамбулі Лондонської конвенції, преамбулі Конвенції про транскордонне забруднення повітря, ст. 193 Конвенції ООН з морського права, преамбулі Віденської конвенції про охорону озонового шару, преамбулі Рамкової конвенції про зміну клімату, ст. 3 Конвенції про біорізноманіття, ст. 10 Міжнародного договору про рослинні генетичні ресурси для харчової промисловості і сільського господарства 2001 р., преамбулі Базельської конвенції, а також інших міжнародних угодах, наприклад, у спільній ст. 1 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права і Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права 1966 р., ст. 18 Європейської енергетичної хартії 1991 р., ст. 18 Договору до Енергетичної хартії 1994 р.

Принцип незаподіяння шкодинавколишньому середовищу інших держав і районів, що перебувають за межами національної юрисдикції. Цей принцип включає такі складові, як зобов’язання щодо запобігання шкоді навколишньому середовищу, зобов’язання не завдавати шкоди навколишньому середовищу інших держав і районів, що перебувають за межами національної юрисдикції, а також міжнародна відповідальність у разі невиконання зазначених вимог. Принцип випливає з фундаментального принципу поваги державного суверенітету і накладає певні обмеження на дії держав на своїй території, а також передбачає відповідальність держав за заподіяння шкоди навколишньому середовищу інших держав і районів загального користування[98].

Крім зазначених вище принципів 21 і 2 Стокгольмської декларації та Декларації Ріо, принцип незаподіяння шкоди навколишньому середовищу інших держав і районів, що перебувають за межами національної юрисдикції, закріплений у низці рекомендаційних і юридично обов’язкових міжнародних документів. Серед рекомендаційних відзначимо: ст. 30 Хартії економічних прав і обов’язків держав, Заключний акт НБСЄ 1975 р., принцип 3 Проекту принципів ЮНЕП про збереження та раціональне використання природних ресурсів, що розділяються між двома або більше державами, 1978 р., пункт 21 Всесвітньої хартії природи. Серед юридично обов’язкових міжнародних документів можна назвати такі: преамбула Міжнародної конвенції про захист рослин 1997 р., ст. 6 (3) Конвенції про охорону всесвітньої природної і культурної спадщини 1972 р., преамбула Лондонської конвенції, преамбула Віденської конвенції про охорону озонового шару, преамбула Конвенції про транскордонне забруднення повітря, ст. 3 Конвенції про біорізноманіття, преамбула Рамкової конвенції про зміну клімату, ст. 193 та ст. 194 (2) Конвенції ООН з морського права, преамбула Конвенції про транскордонний вплив промислових аварій 1992 р., ст. 5 Конвенції про захист Чорного моря від забруднення 1992 р., ст. 12 Конвенції про запобігання забрудненню Середземного моря 1976 р.

Більше того, цей принцип підтверджено рішеннями міжнародних судових і арбітражних установ. Рішення арбітражного трибуналу у справі про плавильний завод у Трейлі 1941 р. проголосило:

«...жодна держава не має права використовувати чи дозволяти використовувати свою територію таким чином, щоб це могло завдати шкоди задимленням майну або особам на своїй території чи на території іншої держави в тому випадку, якщо таке забруднення спричинить серйозні наслідки, а збиток буде встановлено за допомогою явних і переконливих доказів»[99].

Аналогічні висновки містяться в рішеннях МС ООН у справі про протоку Корфу (Велика Британія проти Албанії) 1949 р. та арбітражного трибуналу у справі про озеро Лану (Іспанія проти Франції) 1957 р. У рішенні Постійної палати міжнародного правосуддя у справі про відведення вод річки Маас 1937 р. зазначалося:

«Що стосується такого роду каналів, кожна з двох держав має право на своїй території змінювати, подовжувати, трансформувати русло, наповнювати і навіть збільшувати обсяг води в них з нових джерел, але за умови, що...» це не перешкоджає тому, що «відведення вод... і об’єм води... для підтримання нормального рівня...» не завдає шкоди іншій державі[100].

В окремій думці судді де Кастро і судді Вірамантрі в рішенні у справі про ядерні випробування 1974 р. також є посилання на зазначений принцип, а також на рішення арбітражного трибуналу у справі про плавильний завод у Трейлі як доказ загальноприйнятої практики держав[101]. Більше того, як зазначалося вище, цей принцип визнаний у Консультативному висновку МС ООН у справі про законність застосування або загрози застосування ядерної зброї 1996 р. як норма звичаєвого міжнародного права; на сьогодні не було заявлено жодного протесту проти такого твердження. МС ООН констатував:

«...загальне зобов’язання держав забезпечувати, щоб діяльність під їхньою юрисдикцією і контролем не завдавала шкоди навколишньому середовищу інших держав або районів за межами національного контролю, сьогодні є частиною міжнародного права, що стосується охорони навколишнього середовища»[102].

Принцип покладено в основу розроблених Комісією ООН з міжнародного права двох проектів статей: Проект статей про попередження транскордонної шкоди від небезпечних видів діяльності 2001 р., і Проект принципів, що стосуються розподілу збитків у разі транскордонної шкоди, заподіяної в результаті небезпечних видів діяльності, 2006 р.

Принцип попередньої оцінки впливу на навколишнє середовище. У зарубіжній літературі принцип попередньої оцінки впливу на навколишнє середовище, а також принцип обміну інформацією та консультацій називаються «прийомами юридичної техніки», «механізмами управління та дотримання»[103]. Однак, судячи зі значної кількості міжнародних угод, які закріплюють вимогу проводити таку оцінку, здійснювати обмін інформацією та проводити консультації, а також відповідних рішень міжнародних судових і арбітражних установ, ми доходимо висновку про існування принципу МПНС. Цей принцип означає, що держави зобов’язані здійснювати оцінку екологічних наслідків тих запланованих видів діяльності, які можуть мати значний негативний вплив на навколишнє середовище. Принцип має гарантувати, щоб до видачі дозволу на певну діяльність відповідні органи державної влади визначили й оцінили екологічні наслідки запланованої діяльності і забезпечили, щоб громадяни, на яких може вплинути така діяльність, мали змогу зрозуміти суть проекту та висловити свою думку з цього приводу[104]. Процес будь-якої екологічної оцінки має враховувати всі можливі альтернативні варіанти здійснення певної діяльності, а також передбачати комплекс заходів щодо зниження допустимих ризиків і негативних наслідків. У Конвенції про оцінку впливу на навколишнє середовище в транскордонному контексті 1991 р. (Конвенція Еспо) цей принцип викладено таким чином:

«1. Сторони на індивідуальній чи колективній основі вживають всіх належних і ефективних заходів по запобіганню значному шкідливому транскордонному впливу як результату запланованої діяльності, а також по його зменшенню та контролю за ним.

2. Кожна Сторона вживає необхідних законодавчих, адміністративних або інших заходів для здійснення положень цієї Конвенції, включаючи, стосовно запланованих видів діяльності, перелічених у Додатку І, які можуть чинити значний шкідливий транскордонний вплив, установлення процедури оцінки впливу на навколишнє середовище, яке дає можливість для участі громадськості, та підготовку документації з оцінки впливу на навколишнє середовище, наведеної у Додатку ІІ.

3. Сторона походження забезпечує, щоб оцінка впливу на навколишнє середовище згідно з цією Конвенцією проводилась до прийняття рішень про санкціонування або здійснення запланованого виду діяльності, внесеного до Додатка І, який може призводити до значного шкідливого транскордонного впливу»[105].

Конвенція розроблялася на основі Директиви ЄС 85/337/ЕЕС про охорону навколишнього середовища та інкорпорувала основні її вимоги. Конвенція також містить зобов’язання сторін щодо дотримання інших принципів і положень, тісно пов’язаних з принципом попередньої оцінки впливу на природне середовище: принцип повідомлення зачеплених сторін (ст. 3), зобов’язання щодо підготовки документації з оцінки впливу нанавколишнє середовище (ст. 4), принцип проведення консультацій (ст. 5), зобов’язання щодо ухвалення остаточного рішення з урахуванням проведеної оцінки впливу та консультацій (ст. 6 (1) і (2)), щодо перегляду такого рішення у разі появи додаткової інформації (ст. 6 (3)), щодо здійснення післяпроектного аналізу (ст. 7) та ін.

Зазначений принцип передбачений також у Декларації Ріо (принцип 17), Цілях і принципах ЮНЕП щодо оцінки впливу на навколишнє середовище 1987 р., Заключному акті НБСЄ, стандартах Комісії Кодекс Аліментаріус, низці документів ОЕСР, ФАО[106], п. 11 Всесвітньої хартії природи, положеннях Порядку денного на ХХІ століття, Плану здійснення Всесвітнього саміту з питань сталого розвитку, ст. 7 Проекту статей Комісії ООН з міжнародного права про попередження транскордонної шкоди від небезпечних видів діяльності, ст. 14 Конвенції про біорізноманіття, ст. 15 і Додатку ІІІ Картахенського протоколу, ст. 5 Кіотського протоколу, ст. 3–10 Протоколу до Конвенції Еспо про стратегічну екологічну оцінку 2003 р., ст. 204, 205, 206 Конвенції ООН з морського права, ст. 4 (2) Базельської конвенції, ст. 4 та Додатку ІІІ Конвенції про транскордонний вплив промислових аварій, ст. 3, 9, 12 Конвенції про охорону та використання транскордонних водотоків і міжнародних озер 1992 р., ст. 8 та Додатку І Протоколу про охорону навколишнього середовища до Договору про Антарктику 1991 р.

Протокол до Конвенції Еспо про стратегічну екологічну оцінку 2003 р. передбачає дещо іншу процедуру оцінки впливу на навколишнє середовище. Стратегічна екологічна оцінка (англ. — strategic environmental assessment) відрізняється від простої оцінки впливу (англ. — environmental impact assessment) тим, що, на відміну від останньої, проводиться на стадії розробки національних планів і програм. Після затвердження таких планів і програм можлива реалізація конкретних проектів, які потребують проведення обов’язкової оцінки впливу на нанавколишнє середовище у кожному конкретному випадку.

Міжнародна судова та арбітражна практика підтверджує існування цього принципу. У рішенні Міжнародного трибуналу з морського права у справі про завод із виробництва оксидного палива 2001 р. (Ірландія проти Сполученого Королівства) зазначалося:

«Ірландія та Сполучене Королівство повинні співпрацювати і з цією метою провести консультації для того, щоб... здійснити моніторинг ризиків та наслідків функціонування заводу з виробництва оксидного палива для Ірландського моря»[107].

В остаточному рішенні Суду ЄС у цій же справі (Комісія проти Ірландії; Комісія проти Сполученого Королівства Великої Британії та Північної Ірландії) 2006 р. Суд посилався на ст. 204-206 Конвенції ООН з морського права, що стосуються моніторингу та оцінки впливу на довкілля, підтвердив, що така оцінка впливу на навколишнє середовище Ірландського моря від функціонування заводу з виробництва оксидного палива належить до сфери регулювання Директиви 85/337, і в результаті задовольнив вимогу Ірландії щодо порушення Сполученим Королівством положень цієї директиви при проведенні оцінки екологічних наслідків 1993 р.:

«...Сполучене Королівство Великої Британії та Північної Ірландії не виконало своїх зобов’язань згідно з правом Співтовариств... про оцінку наслідків деяких публічних і приватних проектів на навколишнє середовище,... оцінка повинна бути проведена лише на початковій стадії надання такого дозволу, а не на більш пізньому... етапі»[108].

У справі про ядерні випробування 1995 р. Нова Зеландія висувала аргумент проти Франції, який ґрунтувався, зокрема, на тому, що Франція порушила зобов’язання провести попередню оцінку впливу на навколишнє середовище таких випробувань відповідно до ст. 16 Конвенції про захист природних ресурсів і навколишнього середовища Південно-Тихоокеанського регіону 1986 р., що, на думку Нової Зеландії, стало нормою звичаєвого міжнародного права[109]. У справі Габчіково-Надьмарош 1997 р. МС ООН розтлумачив положення Договору 1977 р. між Угорщиною і Чехословаччиною таким чином, що вони передбачають зобов’язання сторін провести попередню оцінку екологічних наслідків запланованих проектів[110].

Оцінка впливу на навколишнє середовище застосовується у практиці багатьох міжнародних організацій, особливо валютно-фінансових, проекти яких можуть значною мірою негативно вплинути на довкілля приймаючої держави. Наприклад, Світовий банк, Європейський банк реконструкції та розвитку ухвалили спеціальні документи про обов’язкове проведення оцінки транскордонного впливу запланованих проектів. Світовий банк ухвалив у 1999 р. два документи (переглянуті в 2004 р.), які стосуються оцінки впливу на навколишнє середовище (Operation Policy 4.01, Bank Procedures 4.01), недотримання яких може призвести до призупинення або припинення певного проекту[111].

Принцип, про який ідеться, сформувався у національному праві США, коли в 1969 р. американський Конгрес прийняв Закон про політику у сфері навколишнього середовища (англ. — National Environmental Protection Act, NEPА). У зв’язку з тим, що урядові органи не завжди дотримувалися вимог закону про проведення обов’язкової оцінки впливу на навколишнє середовище, у США активізувалася діяльність природоохоронних громадських організацій і простих громадян, які подавали відповідні позовні заяви і порушували судові процеси. Однією з перших таких справ стала справа «Координаційний комітет Кальверт Кліффс проти Комісії з атомної енергетики» 1971 р., яка стосувалася ліцензування будівництва атомних електростанцій та була розглянута Окружним судом Колумбії, а потім і Апеляційним судом США[112]. Згодом принцип оцінки впливу на навколишнє середовище було затверджено в національному законодавстві більш як 100 держав (Канада, Австралія, Нова Зеландія — 1973 –19 74 рр., Франція — 1976 р., Нідерланди — 1978 р., ЄС — 1988 р.)[113]. В Україні вимога проведення оцінки впливу на навколишнє середовище (у законодавстві частіше використовується термін «екологічна експертиза») відображено в таких законах: «Про охорону навколишнього природного середовища» 1991 р., «Про екологічну експертизу» 1995 р., «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення» 1994 р., «Про об’єкти підвищеної небезпеки» 2001 р. та ін. Аналогічні постанови прийнято в законодавстві країн – учасниць СНД. В Україні є відомою справа про будівництво калійного терміналу, розпочата за позовом НУО «Екоправо-Львів» проти Міністерства навколишнього середовища та ядерної безпеки, рішенням у якій Вищий арбітражний суд у 1997 р. ухвалив:

«Наведені порушення вимог Закону та інших актів законодавства є грубими і суттєвими, вони порушують екологічні права громадян, принципи і завдання екологічної експертизи, права та охоронювані законом інтереси суб’єктів екологічної експертизи»[114].

Поняття оцінки впливу на навколишнє середовище тісно пов’язане з поняттям оцінки ризику від запланованої нової діяльності, впровадження новітніх технологій або випуску на ринок нових продуктів (наприклад, генно-інженерна діяльність і випуск на ринок ГМО). Оцінка ризику передбачає регулювання на нормативному рівні процедури наукового аналізу існуючих даних про продукт/технологію з метою визначення ступеня шкоди, яку здатний завдати даний продукт/технологія довкіллю або здоров’ю людини[115].

Принцип обміну інформацією та консультацій у сфері навколишнього середовища. Цей принцип випливає з попереднього і тісно пов’язаний з ним. У свою чергу, його можна розділити на два самостійних принципи – повідомлення та консультацій, однак як у доктрині, так і в міжнародній договірній та судовій практиці вони розглядаються як єдине взаємодоповнююче ціле. Принципи 18 і 19 Декларації Ріо проголошують:

«Держави невідкладно інформують інші держави про будь-які стихійні лиха та інші надзвичайні ситуації, які здатні привести до несподіваних шкідливих наслідків для навколишнього середовища в цих державах...»

«Держави надають потенційно постраждалим державам попередні та своєчасні повідомлення та відповідну інформацію про заходи, які можуть мати значні негативні транскордонні наслідки, і проводять консультації з цими державами на ранньому етапі в дусі доброї волі».

Таке трактування принципу зустрічається в Порядку денному на ХХІ століття (розділ 40), принципі 11 Цілей та принципів ЮНЕП щодо оцінки впливу на навколишнє середовище 1987 р., ст. 8, 9, 12, 13, 17 Проекту статей Комісії ООН з міжнародного права про попередження транскордонної шкоди від небезпечних видів діяльності, ст.3-5 Конвенції Еспо, ст. 3–5 Конвенції про транскордонне забруднення повітря, ст. 2 Конвенції про допомогу у випадку ядерної аварії або радіаційної аварійної ситуації 1986 р., ст. 2, 5, 6 Конвенції про оперативне сповіщення про ядерні аварії 1986 р., ст. 3 Конвенції про транскордонний вплив промислових аварій, ст. 17 Конвенції про біорізноманіття, ст. 13 Базельської конвенції, ст. 8 Конвенції про транскордонне забруднення повітря, ст. 9 Монреальського протоколу.

Інформація (правова, науково-технічна, соціально-економічна, промислова) надається або з ініціативи держави, на території якої планується діяльність, що може спричинити негативні наслідки для навколишнього середовища інших держав, в обов’язковому порядку, або на прохання будь-якої зацікавленої держави, або такою інформацією держави обмінюються на регулярній основі між собою чи шляхом надання доповідей міжнародному органу, яким найчастіше виступає секретаріат міжнародної природоохоронної угоди. Ф. Сендс розрізняє такі види обміну інформацією: 1) загальне зобов’язання держави надати інформацію з одного або кількох питань, в основному з технічних і правових, не на регулярній основі; 2) зобов’язання держав надавати на регулярній або періодичній основі інформацію з чітко визначеного кола питань певному міжнародному органу (секретаріату конвенції) у вигляді доповідей; 3) зобов’язання держави походження повідомити зачеплену державу про заплановану діяльність, яка може спричинити негативні наслідки для навколишнього середовища цієї держави, або про стихійне лихо чи надзвичайну подію; 4) зобов’язання здійснювати моніторинг і збір інформації[116].

Цей принцип тісно пов’язаний з іншим принципом МПНС, який перебуває у стані формування, — принципом попередньої інформованої згоди (англ. — prior informed consent або advance informed agreement), передбаченим Базельською, Роттердамською конвенціями, Конвенцією про біорізноманіття, Картахенським протоколом, тобто угодами про транскордонне переміщення небезпечних відходів, небезпечних хімічних речовин або продуктів/організмів. На відміну від принципу обміну інформацією та консультацій, які зобов’язують держави походження враховувати думку і побажання зачепленої держави, але аж ніяк не скасовувати заплановану діяльність, процедура попередньої інформованої згоди фактично означає можливість накладення вето з боку цієї іншої держави на реалізацію запланованого проекту/діяльності (наприклад, заборона імпорту пестицидів або ГМО, якої держава експорту зобов’язана беззастережно дотримуватися).