Частина І. Міжнародне право навколишнього середовища — галузь сучасного міжнародного права 3 страница

Міжнародний звичай. Прикладом звичаєвої норми в МПНС дослідники визнають принцип заборони заподіювати шкоду території іншої держави або держав і принцип відповідальності за таку шкоду. Цей звичай бере свій початок у максимі римського права «sic utere tuo ut alienum non laedas» (користуйся своїм так, щоб не нашкодити іншому). У міжнародній судовій практиці цей принцип уперше було сформульовано в рішенні арбітражного трибуналу у справі про плавильний завод у Трейлі 1941 р. Міжнародний Суд ООН підтвердив існування загального обов’язку держави не дозволяти використовувати свою територію всупереч правам інших держав у справі про протоку Корфу 1949 р., а також визнав існування такого обов’язку саме у сфері охорони навколишнього середовища в Консультативному висновку про законність застосування або загрози застосування ядерної зброї 1996 р. Цей принцип знайшов своє закріплення в принципі 21 Стокгольмської декларації, принципі 2 Декларації Ріо, а також численних міжнародних природоохоронних угодах. Інший приклад звичаю в МПНС — норми Конвенції ООН з морського права, яка, як відомо, є кодифікацією звичаєвого права, у тому числі щодо природоохоронних аспектів. Що стосується інших міжнародно-правових звичаєвих норм, то різні дослідники наводять свої приклади: обов’язок використовувати спільні/взаємні природні ресурси справедливим і раціональним способом, обов’язок не захоронювати у Світовому океані високо радіоактивні відходи, принцип спільної, але диференційованої відповідальності, принцип перестороги, принцип «забруднювач платить», принцип попередження. Прикладом регіонального звичаю може служити заборона експортувати небезпечні відходи на Африканський континент.

М. Фіцморіс стверджує, що міжнародний звичай не відіграє головної ролі у правовому режимі охорони довкілля, оскільки міжнародне право навколишнього середовища, з огляду на історично сформовані обставини і нагальні потреби в охороні природи, розвивалося стрімко, на відміну від класичного міжнародного звичаєвого права, для формування або зміни якого в більшості випадків необхідна значна кількість часу і практика держав. Автор також ставить під сумнів позицію деяких учених, які стверджують про можливість становлення звичаю завдяки широкій участі в багатосторонній угоді з охорони навколишнього середовища[51].

Загальні принципи права. Прикладами загальних принципів права в МПНС можуть служити такі постулати римського права, як «власник землі володіє нею до неба і до самих глибин», «закони природи найбільш досконалі і незмінні», «не може вважатися законним те, що суперечить природі», а також принцип добросовісності (посилання на нього міститься в рішенні арбітражного трибуналу у справі про тихоокеанських морських котиків, рішенні арбітражного трибуналу у справі про плавильний завод у Трейлі, рішенні МС ООН у справі про випробування ядерної зброї 1974 р., а також у справі Габчіково-Надьмарош), принцип рівності та справедливості (ст. 83 (1) Конвенції ООН з морського права, ст.5–6 Конвенції про право несудноплавних видів використання міжнародних водотоків 1997 р., рішення МС ООН у справі про розмежування континентального шельфу Північного моря 1969 р., у справі про «рибну юрисдикцію» 1974 р., у справі про розмежування континентального шельфу між Тунісом і Лівією 1982 р., рішення арбітражного трибуналу у справі про Качський Ранн 1968 р.), принцип естопель (рішення МС ООН у справі про розмежування континентального шельфу Північного моря 1969 р.), принцип поваги взаємних інтересів (принципи 21 і 2 Стокгольмської декларації та Декларації Ріо відповідно).

Рішення міжнародних судових установ. Рішення Міжнародного Суду ООН не мають прецедентного характеру на відміну від рішень Європейського суду з прав людини або Суду ЄС. Це обумовлюється ст. 59 Статуту МС ООН («Рішення Суду є обов’язковим лише для тих сторін, які беруть участь у справі, і лише по даній справі»)[52] і п. 1 ст. 94 Статуту ООН («Кожен член Організації зобов’язується виконати рішення Міжнародного Суду по тій справі, в якій він є стороною»)[53]. Однак практично в кожному рішенні МС ООН цитуються попередні — як доказ існування певної міжнародно-правової норми. Найбільш показовими справами МС ООН, що належать до сфери міжнародно-правової охорони навколишнього середовища, є: справа Габчіково-Надьмарош 1997 р., справи про випробування ядерної зброї 1974 і 1995 рр., справи про розмежування юрисдикції у сфері управління рибними ресурсами 1974 і 1998 рр., справа про прохід у каналі Корфу 1949 р., справа про Міжнародну комісію річки Одер 1929 р. і справа про річку Маас 1937 р. (розглянуті Постійною палатою міжнародного правосуддя). Серед інших міжнародних судових і квазісудових установ та органів певний внесок у розвиток МПНС зробили: Міжнародний трибунал з морського права (справи про південного блакитного тунця 1999 та 2000 рр.), Європейський суд з прав людини (справа Герра та ін. проти Італії 1998 р., справа Лопес Остра проти Іспанії 1994 р.), Міжамериканська комісія з прав людини (рішення у справі про гідроелектричний проект Панге/Ралко у верхній течії річки Біо-Біо в Чилі 2003 р., справа про індіанців яномамі проти Бразилії 1985 р.), органи з вирішення спорів СОТ (справа про імпорт перероблених шин 2007 р., справа про імпорт продуктів біотехнології 2006 р., справа про імпорт окремих видів креветок 1998 р., справи про імпорт тунця 1990 і 1994 рр.), Суд ЄС (справа про завод з виробництва оксидного палива 2006 р.), а також численні арбітражні суди (справа про плавильний завод у Трейлі 1938–1941 рр., справа про озеро Лану 1957 р., справа про тихоокеанських морських котиків 1893 р.).

Доктрина. Праці видатних учених у сфері міжнародно-правової охорони навколишнього середовища визнаються додатковим джерелом МПНС. У цьому плані дуже цінними є коментарі проектів статей представників Комісії ООН з міжнародного права, резолюції груп юристів Асоціації міжнародного права та Інституту міжнародного права. Відомо, що при вирішенні справи про плавильний завод у Трейлі арбітражний трибунал спирався на праці професора Іглтона[54]. Окрема думка судді МС ООН Вірамантрі, наприклад, у справах Габчіково-Надьмарош і про випробування ядерної зброї, цитується не тільки у працях юристів-міжнародників, а й в окремих судових рішеннях. Переконання авторитетних юристів значною мірою здатні вплинути на хід розвитку МПНС. Так, останні наукові дискусії про статус принципу перестороги виявляють вагомість та актуальність цього питання.

Рішення міжнародних міжурядових організацій. Рішення МУО не увійшли до переліку джерел міжнародного права, які використовує МС ООН при вирішенні спорів між державами (ст. 38 Статуту МС ООН), однак деякі з них цілком можуть вважатися такими джерелами. У даному випадку рішення МУО буде обов’язковим для держав-учасниць з огляду на прописану норму в її статуті. Прикладами рішень МУО, які мають юридично обов’язковий характер, є: рішення Міжнародної китобійної комісії про запровадження мораторію на комерційний вилов китів 1983 р., резолюція Консультативної наради Сторін Лондонської конвенції про введення мораторію на захоронення радіоактивних відходів у морі 1985 р., рішення Конференції Сторін Конвенції СІТЕС про заборону міжнародної торгівлі дериватами африканського слона 1989 р., резолюція РБ ООН про відповідальність Іраку за вторгнення в Кувейт 1991 р.

Більшість рішень МУО не мають юридично обов’язкової сили, хоча значною мірою впливають на формування та розвиток МПНС (наприклад, шляхом підтвердження існування міжнародно-правового звичаю). Прикладом таких рішень є: 1) Резолюція ГА ООН «Економічний розвиток і охорона природи» 1962 р., в якій ідеться про важливість цілісного розгляду питань навколишнього середовища, використання природних ресурсів, фауни і флори; необхідність зміни терміна «охорона природи» на більш широкий термін «охорона навколишнього середовища»; необхідність комплексного розгляду питань охорони навколишнього середовища та економічного розвитку; 2) Резолюція ГА ООН «Проблеми навколишнього для людини середовища» 1968 р., де відзначається вагома роль сприятливого навколишнього середовища у справі дотримання основних прав людини та належного соціально-економічного розвитку і де ГА ООН приймає рішення про скликання Стокгольмської конференції; 3) Резолюція ГА ООН «Про історичну відповідальність держав за збереження природи Землі для нинішнього і майбутніх поколінь» 1980 р., у якій виділяється важливий аспект охорони навколишнього середовища — необхідність скорочення гонки озброєнь; 4) Всесвітня хартія природи, схвалена резолюцією ГА ООН 1982 р., що складається з 27 принципів. Відмінною рисою цього документа є те, що він насичений не стільки юридичною термінологією, скільки термінологією, яка використовується такими науками, як екологія, біологія, хімія, і те, що він спрямований виключно на охорону природи, а не людини як частини такої природи (таким чином, антропоцентризм не є домінуючим підходом). Хартія складається з трьох розділів («Загальні засади», «Функції» та «Виконання») і вперше на міжнародному рівні поділяє небезпечні види діяльності на три види залежно від ступеня ризику для навколишнього середовища: діяльність, здатна завдати незворотної шкоди, якої слід уникати; діяльність, здатна завдати значної шкоди, яку можна здійснювати при виконанні певних умов; діяльність, здатна певним чином вплинути на навколишнє середовище, яку можна здійснювати за умови проведення оцінки її екологічних наслідків; 5) «Екологічна перспектива на 2000 рік і надалі», схвалена резолюцією ГА ООН 1987 р., яка була підготовлена ЮНЕП і містить заклик до розробки глобальної конвенції із захисту та сприяння охороні навколишнього середовища, а також підкреслює важливість і бажаність мирних способів вирішення спорів у сфері охорони довкілля; 6) За 2007 рік ГА ООН прийняла більше 20 резолюцій, що стосуються охорони навколишнього середовища, сталого розвитку та раціонального природокористування, наприклад, «Імплементація Конвенції ООН про боротьбу із спустеленням в тих країнах, які страждають від серйозної посухи та/або від спустелення, особливо в Африці», «Юридично не обов’язковий інструмент, що стосується всіх типів лісів», «Захист глобального клімату для нинішніх і майбутніх поколінь», «Про попередження транскордонної шкоди і компенсацію збитків від небезпечних видів діяльності», «Заборона захоронення радіоактивних відходів», «Дотримання норм з охорони навколишнього середовища в процесі підготовки та виконання угод щодо роззброєння і контролю над озброєнням», «Огляд дій ООН у сфері зміни клімату».

Окреме місце займає Заключний акт Наради з безпеки і співробітництва в Європі 1975 р., а також низка рішень конференцій, що скликалися під егідою ОБСЄ, які містять, крім іншого, положення про охорону навколишнього середовища [55].

Рекомендаційні акти. Найбільш яскравими прикладами рекомендаційних актів (актів «м’якого права») є декларації принципів, схвалені на конференціях у Стокгольмі, Ріо-де-Жанейро і Йоганнесбурзі. При цьому більшість авторів вважає, що перші дві стали нормами міжнародного звичаєвого права з огляду на їх подальше закріплення в міжнародних договорах, міжнародній судовій практиці, а також законодавчій та судовій практиці окремих держав. Плани дій, затверджені на вище перерахованих форумах, являють собою своєрідну дорожню карту подальших міжнародних ініціатив щодо втілення в життя попередніх і прийняття нових природоохоронних угод. Актами м’якого права, які значним чином вплинули на становлення і розвиток МПНС, вважаються: 1) Всесвітня стратегія охорони природи, схвалена МСОП, ЮНЕП, ВФДП, ЮНЕСКО та ФАО в 1980 р., яка одна з перших впровадила поняття сталого розвитку, що передбачає взаємозалежність стратегій з охорони навколишнього середовища та економічного розвитку; 2) Стратегія «Турбота про Землю: Стратегія сталого існування», схвалена МСОП, ЮНЕП і ВФДП в 1991 р., яка визначила принципи і додатковий план дій зі сталого виживання, а також закликала уряди прийняти Загальну декларацію і Пакт про сталість. Важливе значення у цій сфері мають також рішення й рекомендації, що ухвалюються органами ЮНЕП.

Односторонні акти держав. На сьогодні в літературі розгортається гаряча дискусія з приводу правомірності односторонніх актів держав (або унілатералізму — від англ. unilateralism), що застосовуються з метою охорони навколишнього середовища, а також можливість визнання їх джерелами міжнародного права. У певних випадках односторонні акти держав здатні породжувати міжнародно-правові зобов’язання[56], але вони аж ніяк не можуть визнаватися ідентичними джерелу міжнародного права. У крайньому випадку такі акти можуть розглядатися як початковий етап становлення міжнародно-правового звичаю — формування постійної одноманітної загальної практики (у формі мовчазної згоди або ж активної підтримки такої практики), яка потребує подальшого визнання з боку держав як юридично обов’язкової (opinio juris sive necessitatis).

Як у доктрині, так і в міжнародній договірній та судовій практиці відсутня єдина думка щодо правомірності односторонніх актів держав у сфері охорони навколишнього середовища. Так, принцип 12 Декларації Ріо 1992 р. лише вказує на те, що державам слід (курсив наш. – О. З., М. М.) уникати односторонніх дій з вирішення екологічних завдань за межами юрисдикції країни, що здійснює імпорт, і що найкращий вихід із ситуації — досягати домовленостей на міжнародному рівні[57]. У Йоганнесбурзькій декларації держави-учасниці також висловили свою прихильність зміцненню багатосторонності[58]. СОТ у рішеннях у справах US-Tuna-Dolphin I (1990), US-Tuna-Dolphin II (1994), US-Shrimp-Turtle (1998) засудила практику односторонніх актів США, що неправомірно обмежували міжнародну торгівлю, проте під час другої фази з виконання рішення у справі US-Shrimp-Turtle (2001) дійшла діаметрально протилежного висновку.

Односторонні акти держав у сфері охорони навколишнього середовища можна поділити на кілька видів: 1) ті, які породжують нові міжнародно-правові зобов’язання, і 2) ті, які націлені на імплементацію існуючих міжнародно-правових норм[59]. Стосовно першого, то прикладом таких актів, які не викликають сумнівів щодо своєї «нормативності» та обов’язковості з точки зору міжнародного права, можна назвати обіцянку вищих посадових осіб Франції, надану публічно в односторонньому порядку, припинити проводити подальші випробування ядерної зброї в атмосфері на Південному Тихоокеанському узбережжі, яке МС ООН визначив як міжнародно-правове зобов’язання у справі про випробування ядерної зброї 1974 р.[60] Або ж обіцянку Японії, надану перед Міжнародним трибуналом з морського права, про припинення експериментальної програми з рибальства до серпня 1999 р.[61]

Прикладами односторонніх актів держав, які викликають сумніви з приводу своєї «нормативності» та обов’язковості з точки зору міжнародного права, можуть слугувати:

а) Акти законодавства, спрямовані на охорону природних ресурсів, що перебувають за межами національної юрисдикції. Канадський закон про попередження забруднення арктичних вод 1970 р. не претендував на встановлення суверенітету, але наділяв канадський уряд широкими повноваженнями з регулювання судноплавства в районі 100 морських миль від канадського арктичного узбережжя (аж до затримання іноземного судна в разі викиду заборонених відходів, порушення правил плавання в зонах безпеки або мінімальних технічних стандартів для суден). Закон не відповідав існуючим міжнародно-правовим звичаєвим нормам, які стосувалися статусу арктичних морів, викликав протест із боку США, однак внаслідок мовчазної або явно вираженої підтримки з боку решти світової спільноти став новою звичаєвою нормою, що знайшла своє остаточне закріплення в ст.ст. 220 і 234 Конвенції ООН з морського права 1982 р.[62] Інший приклад — Канадський закон про внесення змін до Закону про охорону прибережних рибних ресурсів 1994 р., який дозволяв урядовим органам здійснювати арешт іноземних суден у разі порушення природоохоронних заходів, затверджених державами – членами Північноатлантичної організації з рибальства (англ. — NAFO) або Канадою. Таким чином, дії Канади означали розширення повноважень держави за межі 200-мильної виключної економічної зони, що суперечило положенням Конвенції ООН з морського права 1982 р. і спричинило низку протестів з боку інших держав. У 1995 р. на підставі цього закону Канада наклала арешт на іспанське судно, яке займалося рибальством за 245 миль від канадського узбережжя, що стало приводом до порушення справи в МС ООН (справа про розмежування юрисдикції у сфері управління рибними ресурсами 1998 р. між Іспанією та Канадою). Суд дійшов висновку, що він не має юрисдикції у цій справі. У 1995 р. було ухвалено Угоду про здійснення положень Конвенції ООН з морського права 1982 р., що стосуються збереження транскордонних рибних запасів і запасів далеко мігруючих риб та управління ними, яка дозволила державам-учасницям проводити у відкритому морі огляд та інспекцію іноземних суден, а також направляти судна до порту, якщо є всі підстави вважати, що вони порушують природоохоронні заходи, встановлені регіональною або субрегіональною організацією з рибальства. Ця угода засвідчила правомірність односторонніх дій Канади в 1994–1995 рр.[63]

б) Активні дії з метою охорони навколишнього середовища, наприклад, бомбування у відкритому морі британськими королівськими повітряними силами лівійського танкера «Торрі Каньйон» з метою запобігання розливу нафти на британському і французькому узбережжях у 1967 р. У результаті цього інциденту було ухвалено багатосторонню угоду — Конвенцію про втручання у відкритому морі у випадках аварій, що призводять до забруднення нафтою, 1969 р.

в) Декларації про проголошення суверенітету на райони і природні ресурси, що раніше знаходилися за межами національної юрисдикції: Прокламація Трумена 1945 р. щодо природних ресурсів морського дна континентального шельфу, в якій США проголосили свій державний суверенітет і юрисдикцію над прилеглими до узбережжя США районами, таким чином порушивши раніше встановлену міжнародно-правову норму про право держави поширювати свій контроль на природні ресурси континентального шельфу в межах 12 морських миль. У зв’язку з тим, що низка держав скористалася прикладом США, цей односторонній акт став першим етапом у формуванні спочатку звичаєвої, а потім і договірної норми, яка знайшла своє остаточне оформлення в Женевській конвенції про континентальний шельф 1958 р.[64] При розгляді справи про континентальний шельф Північного моря 1969 р. МС ООН відзначив, що Прокламація Трумена має особливий статус: вона стала вихідним пунктом у формуванні позитивного права щодо континентального шельфу[65]. Інший більш ранній приклад — зроблена в 70-х рр. ХІХ ст. декларація США про право охороняти морських котиків у районах, що виходять за межі тримильної зони (на яку тоді поширювався державний суверенітет), яка послужила приводом для розгляду спору в міжнародному арбітражі[66].

г) Заборона імпорту продуктів і товарів, які не відповідають національному природоохоронному законодавству, що встановлює певні вимоги до процесу або методу виробництва продуктів іноземного походження або способу експлуатації ресурсів у районах, які знаходяться за межами дії національної юрисдикції (тобто заходи, що мають екстериторіальну дію). Приклади — рішення СОТ у справах US-Tuna-Dolphin I (1990), US-Tuna-Dolphin II (1994), US-Shrimp-Turtle (1998) і US-Shrimp-Turtle (2001). Деякі дослідники відзначають позитивний вплив такого роду актів на розвиток МПНС. Наприклад, Поправка Пеллі, прийнята в США у 1971 р., що дозволяє президентові застосовувати торгове ембарго проти держав, чиї дії знижують ефективність заходів у рамках Міжнародної конвенції з регулювання китобійного промислу або Конвенції СІТЕС, сприяла новим природоохоронним ініціативам і припиненню шкідливої для екології практики[67].

Що стосується групи односторонніх актів держав, які спрямовані на імплементацію існуючих міжнародно-правових норм, то серед них є такі, що не викликають сумнівів щодо їх правомірності. Наприклад, це заборона імпорту особливо небезпечних хімічних речовин, прийнята на підставі положень Роттердамської конвенції, або заборона імпорту небезпечних відходів — на підставі Базельської конвенції, або заборона імпорту стійких органічних забруднювачів — на підставі Стокгольмської конвенції. Відмова держави ратифікувати міжнародну угоду, спрямовану на боротьбу з глобальним забрудненням навколишнього середовища (наприклад, відмова США ратифікувати Кіотський і Картахенський протоколи, незважаючи на активну участь у їх підготовці[68]), — це односторонній акт держави, що може розцінюватися як такий, що підриває основи міжнародного правопорядку.

Таким чином, унілатералізм — не завжди неправомірне явище; іноді односторонні дії держав перед неминучою загрозою навколишньому середовищу бажаніші, ніж довгострокові неефективні багатосторонні переговори щодо укладення міжнародних угод, тим більше вони кращі за бездіяльність, що може спричинити деградацію довкілля. Унілатералізм тісно пов’язаний із поняттям крайньої необхідності, наявність якої здатна виправдати звернення держави до односторонніх дій, однак з дотриманням чітко визначених умов. Посилання сторін спору на стан необхідності у тому сенсі, в якому він відображений в останній редакції Проекту статей Комісії ООН з міжнародного права про відповідальність держав за міжнародно-протиправні діяння 2001 р., по-різному розцінювалися міжнародними судовими та арбітражними установами[69]. Трактування «істотного інтересу» держави, якій загрожує серйозна і неминуча небезпека, у тому числі в галузі охорони навколишнього середовища, повинно здійснюватися в кожному конкретному випадку з урахуванням певних обставин справи. Однозначної відповіді на запитання, чи є унілатералізм законним, не існує. Так чи інакше, унілатералізм — реалізація суверенітету держави, що проявляється в праві останньої приймати рішення, що стосуються її внутрішньої і зовнішньої політики, в односторонньому порядку. Питання лише в тому, чи має право держава у певному випадку діяти односторонньо, чи вона зобов’язана вступити в багатосторонні переговори щодо розв’язання конкретної проблеми. Односторонні акти держав, які є протиправними у процесуальному плані, можуть бути виправдані у зв’язку з їх законною метою або досягнутим результатом. При цьому необхідною умовою їх визнання є принцип пропорційності досягнутої мети/результату і методів/наслідків для інших держав, світового співтовариства і глобальної екології[70]. Односторонні акти прямо не заборонені міжнародним правом, проте вони повинні відповідати основним принципам міжнародного права і не суперечити основоположним принципам МПНС та існуючим домовленостям на міжнародному рівні.

Питання для самоконтролю:

1. Назвіть джерела міжнародного права навколишнього середовища.

2. Наведіть відомі Вам класифікації міжнародних договорів у сфері охорони навколишнього середовища.

3. Що таке «рамковий підхід» до розробки та ухвалення міжнародних угод у сфері охорони навколишнього середовища?

4. Наведіть приклади міжнародних звичаїв і загальних принципів права у сфері охорони навколишнього середовища.

5. Чи можна вважати рішення міжнародних міжурядових організацій джерелами міжнародного права навколишнього середовища?

6. Наведіть приклади односторонніх актів держав у сфері охорони навколишнього середовища.

1.5. Принципи міжнародного права навколишнього середовища

Принципами МПНС є, перш за все, основні принципи міжнародного права. При цьому їх зміст набуває додаткового розвитку[71]. Основні принципи міжнародного права закріплені, як відомо, в Статуті ООН 1945 р., Декларації про принципи міжнародного права 1970 р. і Заключному акті НБСЄ 1975 р. Усього основних принципів міжнародного права десять, і всі вони без винятку застосовуються в МПНС: принцип незастосування сили або погрози силою (набуває особливого значення у сфері боротьби з військовим або іншим ворожим використанням засобів впливу на природне середовище), принцип суверенної рівності держав (включаючи суверенне право держав розробляти свої природні ресурси та здійснювати їх експлуатацію згідно з національним законодавством), принцип невтручання у внутрішні справи (у тому числі щодо правового режиму природокористування та охорони природи), принцип територіальної цілісності держав (ніяке набуття територій та природних чи культурних об’єктів на них за допомогою застосування сили не повинні визнаватися), принцип непорушності кордонів (заборона узурпації певної території з усіма природними та культурними об’єктами на ній), принцип мирного врегулювання спорів (дотримання цього принципу має особливе значення з огляду на те, що 90% воєнних конфліктів у світі відбувається через перерозподіл природних ресурсів), принцип поваги прав і основних свобод людини (характерною рисою МПНС є гомоцентричність: у центрі перебуває людина з її потребами та інтересами[72]; цей принцип реалізується через закріплення в міжнародно-правових документах права на сприятливе навколишнє середовище, а також процесуальних екологічних прав), принцип рівноправності і права народів розпоряджатися своєю долею (включає право народів вільно, без втручання ззовні розпоряджатися природними ресурсами і культурними цінностями, а також право на свій розсуд визначати напрями природоохоронної діяльності), принцип співробітництва (цей принцип лежить в основі всіх без винятку міжнародних природоохоронних угод і часто міститься в преамбулах відповідних документів), принцип добросовісного виконання міжнародно-правових зобов’язань (особливо актуальний у зв’язку з низькою ефективністю реалізації природоохоронних угод).

На думку деяких учених (Л. В. Сперанської, К. В. Третьякової), до загальновизнаних принципів міжнародного права можна також віднести і принцип охорони навколишнього середовища, який було сформульовано ще до виникнення МПНС як галузі міжнародного права, саме навколо цього принципу й почали виникати спеціальні принципи МПНС[73].

Що стосується спеціальних принципів МПНС, то скільки є вчених, які спеціалізуються на цій темі, стільки існує й думок з приводу кількості таких принципів, їх змісту і статусу в міжнародному праві загалом і МПНС зокрема. Слід зазначити, що принципові засади МПНС у комплексному вигляді не сформульовані і можуть бути виявлені за допомогою аналізу значної кількості природоохоронних та інших договорів, інших актів нормоутворюючого характеру[74], а також міжнародної судової практики. Те, що на сьогодні відсутній єдиний юридично обов’язковий акт, який би містив всеосяжну кодифікацію принципів МПНС, не означає, що таких принципів немає. Принципи МПНС, що містяться в рекомендаційних документах, якими є Декларація Ріо, Стокгольмська декларація, Йоганнесбурзька декларація, Всесвітня хартія природи, Всесвітня стратегія охорони природи, Міжнародний пакт з навколишнього середовища та розвитку, згодом знаходять своє відображення в універсальних або регіональних природоохоронних угодах, юридично обов’язкових актах міжнародних організацій, закріплюються в національному законодавстві, а деякі з них стають звичаєвими нормами міжнародного права, що підтверджується в рішеннях міжнародних судових та арбітражних органів і доктринальних поглядах авторитетних учених у цій галузі.

В. Буткевич вважає, що спеціальними принципами МПНС є: 1) принцип незаподіювання шкоди навколишньому середовищу інших держав і районів, які перебувають за межами національної юрисдикції, 2) принцип захисту навколишнього середовища, 3) принцип, який закріплює право людини на свободу, рівність і належні умови життя, на навколишнє середовище такої якості, що дає можливість жити гідно і благополучно (однак цей принцип перебуває у процесі становлення)[75]. С. Кравченко, А. Андрусевич і Дж. Бонайн стверджують, що до спеціальних принципів МПНС, які остаточно сформувалися і є загальновизнаними, належать: 1) право людей на життя у сприятливому навколишньому середовищі та відповідальність за збереження довкілля на благо нинішніх і майбутніх поколінь, 2) суверенне право держав розробляти свої природні ресурси та їх обов’язок не завдавати шкоди навколишньому середовищу інших держав, 3) міжнародна відповідальність за заподіяння такої шкоди, 4) міжнародне співробітництво держав у сфері охорони навколишнього середовища на основі рівноправності, 5) попередження забруднення морів і заподіяння шкоди навколишньому середовищу. Водночас автори вважають, що поряд з цими принципами в МПНС сформувалося кілька нових, які впливають на концептуальні зміни і розвиток як МПНС, так і міжнародного публічного права, але які не є загальновизнаними, зокрема у вітчизняній літературі: 1) принцип сталого розвитку, 2) принцип міжгенераційної рівності, 3) принцип доступу до інформації та участі громадськості у прийнятті рішень у сфері охорони навколишнього середовища, 4) принцип спільної, але диференційованої відповідальності держав[76] та деякі інші.

І. Лукашук із спеціальних принципів МПНС виділяє принцип захисту навколишнього середовища на благо нинішнього і майбутніх поколінь, принцип спільної, але диференційованої відповідальності, принцип єдності захисту середовища і сталого розвитку[77]. А. Кукушкіна називає такі спеціальні принципи: 1) принцип охорони навколишнього середовища на благо нинішнього і майбутніх поколінь, 2) принцип міжнародного природоохоронного співробітництва, 3) принцип попередження транскордонної шкоди навколишньому середовищу, 4) принцип відповідальності за шкоду навколишньому середовищу, 5) принцип попередньої оцінки впливу на природне середовище, 6) принцип обміну інформацією щодо екологічної ситуації на національному та регіональному рівнях, 7) принцип оцінки транскордонних екологічних наслідків запланованої діяльності, 8) принцип заборони військового або будь-якого іншого ворожого використання засобів впливу на природне середовище, 9) принцип екологічної безпеки, 10) принцип контролю за дотриманням міжнародних договорів з охорони навколишнього середовища[78]. К. Бекяшев, Я. Кожеуров і Е. Моїсеєв виділяють свої принципи МПНС: 1) навколишнє середовище — спільна турбота людства, 2) навколишнє природне середовище поза державними кордонами є загальним надбанням людства, 3) свобода дослідження і використання навколишнього середовища та його компонентів, 4) раціональне використання навколишнього середовища, 5) сприяння міжнародному співробітництву в дослідженні і використанні навколишнього середовища, 6) взаємозалежність охорони навколишнього середовища, миру, розвитку, забезпечення прав людини та основоположних свобод, 7) застережливий підхід до навколишнього середовища, 8) право на розвиток, 9) попередження шкоди, 10) запобігання забрудненню навколишнього середовища, 11) відповідальність держав, 12) принцип «платить той, хто забруднює» або «забруднювач платить», 13) принцип спільної, але диференційованої відповідальності держав, 14) принцип доступу до інформації, що стосується навколишнього середовища, 15) відмова від імунітету від юрисдикції міжнародних або іноземних судових органів[79]. С. Балашенко і Т. Макарова всі принципи охорони навколишнього середовища поділяють на дев’ять груп залежно від їх правового змісту: 1) принципи, що закріплюють пріоритет прав людини на сприятливе навколишнє середовище і сталий розвиток, 2) принципи, що проголошують суверенітет держави на використання природних ресурсів, 3) принципи, що характеризують роль громадян, соціальних груп, громадських рухів у справі охорони навколишнього середовища (жіночий, молодіжний рух, рух корінних громад), 4) принципи, які декларують відповідальність за охорону навколишнього середовища, 5) принципи, які встановлюють пріоритети у використанні природних ресурсів, 6) принципи, зорієнтовані на запобігання забрудненню навколишнього середовища та іншим шкідливим впливам на природу, 7) принципи, що передбачають тісне та ефективне міжнародне співробітництво в цій галузі, 8) принципи, що забезпечують право на інформацію, 9) принципи, які встановлюють зобов’язання з охорони навколишнього середовища у випадках збройних конфліктів[80]. І. Мухін серед принципів МПНС виділяє: 1) неприпустимість заподіювання транскордонної шкоди, 2) принцип сталого розвитку, 3) неприпустимість радіоактивного зараження навколишнього середовища, 4) заборону випробовувань, воєнного використання та знищення неядерної зброї, 5) забезпечення екологічної безпеки, 6) принцип захисту екологічних систем Світового океану, 7) міжнародну відповідальність[81].