Частина І. Міжнародне право навколишнього середовища — галузь сучасного міжнародного права 9 страница

Питання впливу економічних проектів на права корінного населення, зокрема право на землю і сприятливе навколишнє середовище, належать до компетенції Світового банку. Банк ухвалив низку директив, що вимагають урахування інтересів корінного населення при реалізації фінансованих ним проектів (наприклад, директива 4.20 про корінні народи 1986 р.), а також заснував Інспекційну раду в 1994 р., завдяки чому групи осіб отримали право звертатися зі скаргами до цієї структури з приводу проектів, що здійснюються Міжнародним банком реконструкції та розвитку та Міжнародною асоціацією розвитку. Прикладом може слугувати звернення в 1995 р. до Ради осіб, що представляють народність мапуче-пехуенче, з вимогою провести розслідування обставин будівництва дамби на річці Біо-Біо в Чилі.

Як показує практика, найбільш ефективно права корінних народів реалізуються і захищаються в рамках процедур, передбачених Комітетом з прав людини і Міжамериканською комісією і судом з прав людини. Комітет з прав людини, створений відповідно до частини IV Міжнародного пакту про громадянські і політичні права та уповноважений приймати скарги від осіб про порушення їхніх прав на підставі Факультативного протоколу до Пакту, розглянув кілька справ, пов’язаних із правом корінного населення на землю, природні ресурси і навколишнє середовище. Найвідомішою є справа Bernard Ominayak and the Lubicon Band v. Canada 1984 р. Позивачі стверджували, що порушено їхнє право на самовизначення і право на вільне розпорядження природними ресурсами у зв’язку з видачею дозволів органами провінції Альберта на розробку нафти і газу на землях індіанців. Комітет визнав порушення статті 27 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права:

«...історична несправедливість... і деякі сучасні досягнення загрожують способу життя та культурі населення озера Лубікон і становлять порушення статті 27...»[222]

Найвідоміша справа, розглянута Міжамериканською комісією з прав людини, — справа індіанців яномамі проти Бразилії 1985 р., у якій позивачі скаржилися на порушення їхніх прав згідно з Американською декларацією прав і обов’язків людини у зв’язку з будівництвом швидкісного шосе, розробкою мінеральних копалин на землях індіанців, нездатністю уряду визначити межі охоронюваних земель, а також створити на цих землях заповідник. Комісія визнала порушення ст. 1, 8 та 11 Декларації і рекомендувала Бразилії вжити необхідних заходів[223].

Права «екологічних» біженців. Як вважає Спеціальний доповідач з питань навколишнього середовища та розвитку, особи, які залишили свої будинки через несприятливі екологічні умови, користуються тим же обсягом прав, що й «традиційні» біженці згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 р.[224] Як відомо, ця конвенція під поняттям «біженець» визначає особу, яка «в результаті подій, що відбулися до 1 січня 1951 року, і внаслідок цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни або не бажає користуватися таким захистом внаслідок таких побоювань»[225]. Протокол, що стосується статусу біженців, 1967 р. зняв усі часові та географічні обмеження, встановлені Конвенцією, однак ці універсальні документи не включили до зазначеного переліку обставини, що дали б змогу особі, яка залишила свою країну з огляду на природні або техногенні катастрофи, дістати статус біженця.

Конвенція ОАЄ, що стосується спеціальних аспектів проблем біженців в Африці, 1969 р. ширше трактує поняття «біженець» ­— особа, яка залишає свою країну у зв’язку із «зовнішньою агресією, окупацією, іноземним пануванням або подіями, які істотним чином підривають громадський порядок»[226]. Ця остання умова дає змогу віднести до категорії біженців так званих кліматичних або екологічних біженців.

Картахенська декларація про біженців 1984 р. містить схоже визначення біженців: «особи, які залишили свою країну через те, що їхнє життя, безпека або свобода опинилися під загрозою … насильства, іноземної агресії, міжнародних конфліктів, масових порушень прав людини або інших обставин, які істотним чином підривають громадський порядок»[227]. У доповіді, представленій Комітетом правових експертів на Міжнародній конференції з проблем біженців Центральної Америки в 1989 р., під назвою «Принципи та критерії захисту та надання допомоги біженцям Центральної Америки, тим, хто повертається, і внутрішньо переміщеним особам в Латинській Америці» «інші обставини» тлумачаться як такі, що включають також наслідки людської діяльності та природних катастроф.

Визнання за особами, що залишили країну через природні або техногенні катастрофи, статусу біженця дає їм можливість користуватися всіма правами, передбаченими зазначеними вище міжнародно-правовими актами. Спеціальний доповідач з питань навколишнього середовища та розвитку у своїй доповіді 1994 р. відзначила, що екологічний біженець — це особа, яка залишила місце свого звичайного проживання внаслідок несприятливих екологічних умов тимчасово або ж на постійній основі, опинилася всередині країни або ж за її межами і користується щонайменше правом на життя, на здоров’я, їжу і притулок, а також правом не бути висланою в те місце, яке вона залишила[228].

SLAPP — процеси і захист прав «свистунів». SLAPP (англ. – Strategic Lawsuit Against Public Participation) означає стратегічний судовий процес проти участі громадськості. Цей термін був запроваджений професорами університету Денвера Дж. Прінгом і П. Кенен. SLAPP -процеси характеризуються такими особливостями: вони пов’язані з інформацією, що призначена вплинути на урядові дії; призводять до цивільних судових процесів; спрямовані проти неурядових груп і організацій; стосуються певної проблеми, що становить громадський інтерес або має соціальне значення[229]. Як правило, відповідачами у SLAPP -процесах є особи, які вчиняють цілком законні дії, наприклад, публікують статті в ЗМІ, виступають на громадських зборах, беруть участь у мирній демонстрації, повідомляють в органи державної влади про порушення закону. «Свистуни» (whistle blowers) — це представники громадськості, які активно реалізують екологічні права й у зв’язку з цим потребують захисту від судового переслідування і покарання за свою діяльність. Приклади переслідування осіб за розкриття екологічної інформації та притягнення їх до кримінальної відповідальності є в багатьох країнах: Росії (справи Нікітіна, Пасько), Філіппінах (справа Романа), Танзанії (справа Малеза)[230], США[231]. В Україні першою такою справою стала справа активіста О. Малицького, який опублікував у 2005 р. в газеті «Вечірній Миколаїв» статтю під назвою «Ташлицька ГАЕС: чи так вона необхідна?», де висловив занепокоєння заходами безпеки, що вживаються на атомних електростанціях України, забрудненням навколишнього середовища в регіоні, а також висловив критику з приводу нової гідроакумулюючої електростанції. Національна атомна енергогенеруюча компанія «Енергоатом» (ДП НАЕК «Енергоатом») звернулася до суду з позовом про захист своєї честі, гідності і ділової репутації, вимагаючи від відповідача спростування необґрунтованої інформації. Суд задовольнив вимоги позивача, хоча суму компенсації було призначено в багато разів меншу. На нинішній момент справа перебуває на розгляді у Верховному Суді України[232].

Відповідачі в SLAPP -процесах іноді подають зустрічні позови — так звані SLAPPback -процеси.

Гарантії захисту прав «свистунів» містяться у п. 8 ст. 3 Орхуської конвенції (кожна сторона забезпечує, щоб особи, які здійснюють свої права відповідно до Конвенції, не підлягали за свою діяльність покаранню, переслідуванню або утискам у будь-якій формі) і п. 3 ст. 3 Протоколу про регістри викидів і перенесення забруднювачів (кожна сторона вживає необхідних заходів для забезпечення того, щоб працівники об’єкта або представники громадськості, що повідомляють державним органам про порушення національних законів, не зазнавали покарання, переслідування або утисків з боку цього об’єкта або державних органів за свої дії, пов’язані з повідомленням про певне порушення).

Європейський суд з прав людини розглянув кілька справ, пов’язаних зі SLAPP -процесами і захистом прав «свистунів». У справі Bladet Tromsө and Stensaas v. Norway 1999 р. позивачі скаржилися на те, що рішення національного суду, який встановив порушення законодавства про дифамацію у зв’язку з опублікуванням газетою (позивачем) доповіді пана Ліндберга про численні порушення правил проведення полювання на котиків, являє собою невиправдане втручання у свободу вираження поглядів, передбачену ст. 10 Європейської конвенції з прав людини. Суд задовольнив вимоги позивачів[233]. Справа Thoma v. Luxembourg 2001 р. схожа з попередньою і стосувалася звинувачень у дифамації у зв’язку з корупційною практикою насадження лісів у Люксембурзі[234].

У деяких країнах існують закони, призначені для запобігання SLAPP -процесам і захисту екологічних процесуальних прав. Так, Вашингтон став першим штатом США, що ухвалив подібний національно-правовий акт у 1989 р.

Міжнародно-правові механізми захисту екологічних прав. Основні механізми захисту екологічних прав існують у рамках Комітету ООН з прав людини, Європейського суду з прав людини, Міжамериканської комісії та суду з прав людини, а також Африканської комісії з прав людини.

Комітет ООН з прав людини ухвалив низку рішень у справах, які головним чином стосувалися екологічних прав корінного населення[235] і ґрунтувалися на порушенні ст. 27 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, де йдеться про права етнічних, релігійних і мовних меншин, зокрема, про право користуватися своєю культурою. У 1994 р. Комітет підготував Загальний коментар № 23 до статті 27 Пакту, в якому визначив, що «культура виявляється в різних формах, включаючи своєрідний спосіб життя, пов’язаний з використанням природних ресурсів, особливо у випадку корінних народів»[236].

Європейська конвенція про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р. не містить права на сприятливе навколишнє середовище чи будь-яких процесуальних екологічних прав, оскільки приймалася в умовах необхідності забезпечення, перш за все, громадянських і політичних прав у країнах Західної Європи і в умовах, коли екологічні проблеми істотним чином не загрожували здійсненню людиною своїх прав і свобод. Проте Конвенція — «гнучкий і живий» інструмент, який пристосовується до змін у навколишньому світі[237]. Незважаючи на відсутність відповідної статті в Конвенції, екологічні права громадян отримали свій захист у практиці Європейського суду з прав людини. Здебільшого право на сприятливе навколишнє середовище позивачі обґрунтовують статтею 8, яка забезпечує повагу до приватного та сімейного життя, а також житла. Однак у кожному конкретному випадку позивач має довести зв’язок між забрудненням або шкодою довкіллю та індивідуальною шкодою як наслідок порушення права на особисте життя і на житло. У деяких справах є також посилання на статті 2, 3 (справа LCB v. the United Kingdom 1998 р.), 6 і/або 13 (справи Zimmermann and Steiner v. Switzerland 1983 р., Oerlemans v. Netherlands 1991 р.), 10 (справи Bladet Tromsө and Stensaas v. Norway 1999 р., Guerra and others v. Italy 1998 р.), а також ст.1 Протоколу № 1 Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (Fredin v. Sweden 1991 р., Matos e Silva, Lda., and others v. Portugal 1996 р.).

У відомій справі Lopez Ostra v. Spain 1994 р. Суд постановив:

«...серйозне забруднення навколишнього середовища може вплинути на добробут індивідів і перешкоджати використанню свого житла таким чином, що це негативно вплине на особисте і сімейне життя, без завдання, однак, серйозної шкоди їх здоров’ю....

...слід враховувати справедливий баланс між конкуруючими інтересами індивіда і суспільства в цілому....

Держава не забезпечила справедливий баланс між інтересами економічного благополуччя міста... і ефективним здійсненням права позивача на повагу до житла, приватного і сімейного життя»[238].

Серед інших важливих постанов Суду, які мають значення для розвитку прецедентної практики у сфері захисту екологічних прав та інтерпретації статті 8 Конвенції, виділимо такі:

1) Особа має право на повагу до свого житла, при цьому йдеться не тільки про право на фактичний фізичний простір, а й про використання цього простору в тихих спокійних умовах. Порушення цього права не обов’язково має конкретний фізичний прояв, а може виявлятися у завданні шкоди особі, наприклад, шумом, вихлопами, неприємними і шкідливими запахами тощо (справа Moreno Gomez v. Spain 2004 р.).

2) Для того щоб ставити питання про порушення ст. 8, втручання з боку органів державної влади повинно, по-перше, прямо впливати на житло, сім’ю або приватне життя позивача, по-друге, досягти мінімального значного рівня негативного впливу (справа Fadeyeva v. Russia 2005 р.).

3) В особливо чутливій сфері охорони навколишнього середовища посилання органів державної влади на економічний добробут країни є недостатнім для того, щоб виправдати такі дії цих органів, які порушують права людини. Держави повинні мінімізувати втручання в зазначені права, шукаючи альтернативи (справа Hatton and others v. the United Kingdom 2001 р.).

4) Захист навколишнього середовища має братися до уваги державами і Судом, проте Суд вважає недоцільним визнавати будь-який підхід до спеціального статусу екологічних прав людини (справа Hatton and others v. the United Kingdom 2003 р.).

5) У справах, що стосуються охорони навколишнього середовища, державі надаються широкі можливості самостійного оцінювання ситуації – так звані «межі свободи оцінювання» (англ. — margin of appreciation) (справа Taskin and others v. Turkey 2004 р., справа Powell and Rayner v. the United Kingdom 1990 р.).

Міжамериканська система захисту екологічних прав людини або груп людей представлена низкою справ, пов’язаних із забезпеченням права корінних народів на традиційні землі та природні ресурси. Крім зазначеної вище справи індіанців яномамі, Міжамериканська комісія з прав людини розглянула інші справи, серед яких відзначимо: справу народу Хуаорані проти Еквадору 1990 р. (скарга визнана Комісією неприйнятною); справу про гідроелектричний проект Панге/Ралко у верхній течії річки Біо-Біо проти Чилі 2003 р., у якій сторони досягли мирової угоди; справу народності інуїт проти США, що перебуває на стадії розгляду в Комісії (скаргу подано в 2005 р.); справу про природний заповідник «Метрополітан» проти Панами 2003 р. (скаргу визнано Комісією неприйнятною).

Міжамериканський суд з прав людини у справі Mayagna (Sumo) Awas Tingni Community v. Nicaragua 2001 р. визнав порушення ст. 21 та 25 в сукупності зі ст. 1 і 2 Американської конвенції з прав людини, ухваливши, що:

«...тісний зв’язок корінного народу із землею слід визнавати і розуміти як фундаментальну основу їхньої культури, духовного життя, гідності та економічного благополуччя....стосунки із землею — це не просто відносини володіння та виробництва, а ще й матеріальний і духовний елемент таких відносин...»[239]

Африканська комісія з прав людини розглянула справу Кен Саро-Віва (1988 р.), рішення в якій хоча прямо й не стосується захисту екологічних прав, однак має зв’язок з політичною і громадською діяльністю активіста, який захищав права корінного народу огоні від негативного впливу на їхнє життя і культуру розробки покладів нафти в регіоні.

На закінчення цієї теми згадаємо слова відомого Чіко Мендеса, бразильського активіста, який боровся за збереження тропічних лісів і створення природних заповідників під управлінням корінних народів та громад:

«Спочатку я думав, що борюся за порятунок каучукових дерев, потім я думав, що борюся за порятунок амазонських джунглів. Тепер я розумію, що борюся за все людство»[240].

Питання для самоконтролю:

1. Що таке матеріальні та процесуальні екологічні права людини? Яке місце посідає право на сприятливе навколишнє середовище в системі універсальних стандартів прав людини?

2. Назвіть основні міжнародно-правові механізми захисту екологічних прав людини.

3. Визначте особливості практики Європейського суду з прав людини у сфері захисту екологічних прав людини.

4. Як захищаються екологічні права корінних народів у міжнародному праві?

5. Що таке «SLAPP -процеси»? Наведіть приклади.

1.9. Інституційний механізм міжнародного права навколишнього середовища

Ефективне міжнародне співробітництво в галузі охорони навколишнього середовища неможливе без активної участі міжнародних організацій. Необхідність такої участі зумовлена деякими особливостями екологічної проблематики. По-перше, сучасна наука поки що не здатна відповісти на багато питань, пов’язаних із механізмом впливу людини на природу і способами розв’язання проблем, які при цьому виникають. Потрібні суттєві дослідження, успіх яких значною мірою залежить від наявності постійно діючих глобальних і регіональних систем обміну науковою інформацією та екологічного моніторингу. По-друге, враховуючи, що міжнародні угоди є нині однією з основних форм реакції міжнародного співтовариства на проблеми навколишнього середовища, не можна не визнати незадовільними темпи, з якими держави зазвичай розробляють, укладають і ратифікують ці угоди. У зв’язку із зазначеними факторами методи традиційної дипломатії повинні поступитися новим нормотворчим механізмам, що здатні адекватно реагувати на стрімкі зміни у стані навколишнього середовища та рівні наукових знань про природу. Такі механізми існують у рамках міжнародних міжурядових організацій, які є найбільш ефективними при наданні їм повноважень, що дають змогу здійснювати контроль за дотриманням міжнародно-правових зобов’язань державами[241].

Сьогодні практично кожна міжнародна організація так чи інакше займається природоохоронною проблематикою, що пояснюється насамперед актуальністю екологічних проблем, а також впливом того чи іншого стану навколишнього середовища на всі сфери людської діяльності, будь то торгівля, туризм чи культура.

Дж. Соммер поділяє всі міжнародні організації на такі групи: 1) глобальні організації, що формулюють загальні напрями політики у сфері охорони навколишнього середовища (спеціалізовані установи системи ООН); 2) організації, що здійснюють адміністративне управління міжнародними природоохоронними угодами (створені в їх рамках Наради/Конференції Сторін); 3) тимчасові та спеціальні конференції, комітети і допоміжні органи (скликаються з метою ухвалення конкретного договору з охорони довкілля)[242].

Органи і спеціалізовані установи ООН. Хоча Статут ООН не передбачає природоохоронних питань серед принципів, цілей або ж компетенції головних органів ООН, діяльність останніх свідчить про те, що ця тема міцно вкоренилася в практиці цієї універсальної організації.

Генеральна Асамблея ООН визначає основні напрями політики всієї системи ООН у галузі охорони навколишнього середовища, приймає рішення про проведення міжнародних конференцій ООН з різних природоохоронних проблем, розробляє і схвалює проекти міжнародних конвенцій і декларацій у цій сфері[243], створює відповідні органи[244]. Порядок денний на XXI століття визначає ГА ООН головним органом ООН у сфері розробки і схвалення ключових принципів діяльності й напрямів співпраці держав щодо охорони навколишнього середовища та раціонального природокористування. Серед найбільш значимих досягнень ГА ООН можна назвати скликання конференції у Стокгольмі (1972 р.) з подальшим створенням ЮНЕП, скликання конференції в Ріо (1992 р.) з подальшим створенням Комісії ООН зі сталого розвитку, скликання Всесвітнього саміту зі сталого розвитку в Йоганнесбурзі (2002 р.), схвалення доповіді Комісії Брундтланда 1987 р., а також скликання низки конференцій, на яких ухвалювалися важливі міжнародні природоохоронні угоди (наприклад, Конвенція про зміну клімату, Конвенція про біорізноманіття, Конвенція про спустелення, Угода про далеко мігруючі рибні запаси та ін.). Крім того, Генеральна Асамблея звернулася до Міжнародного Суду ООН з проханням надати Консультативний висновок з приводу правомірності застосування ядерної зброї.

Економічна і Соціальна Рада ООН координує діяльність спеціалізованих установ ООН, які так чи інакше займаються питаннями охорони навколишнього середовища, а також приймає доповіді від ЮНЕП та Комісії зі сталого розвитку. Завдяки зусиллям ЕКОСОР у 1946 р. було скликано Наукову конференцію ООН щодо збереження і використання природних ресурсів — попередницю конференцій у Стокгольмі та Ріо. Серед регіональних комісій ЕКОСОР Економічна комісія для Європи зробила найбільший внесок у розвиток МПНС[245]. ЕКОСОР прийняла також низку резолюцій у сфері охорони навколишнього середовища[246].

Рада Безпеки ООН схвалила ряд документів, що відображають занепокоєння станом навколишнього середовища як однією із загроз міжнародному миру і безпеці[247]. Практиці МС ООН відомі, хоча й нечисленні, рішення і консультативні висновки, що стосуються проблем охорони навколишнього середовища та раціонального природокористування[248]. У 1993 р. МС ООН створив спеціальну камеру з екологічних питань у складі 7 членів відповідно до ст. 26 Статуту. Однак за час її існування у камеру не було направлено жодної справи для розгляду, тому з 2006 р. вибори суддів до неї не проводяться.

Рада з опіки ООН, як відомо, виконала свою історичну місію, тому що з набуттям незалежності Палау в 1994 р. у світі не залишилося жодної підопічної території. У зв’язку з цим засідання Ради мають проводитися в разі потреби. Свого часу висувалися різні пропозиції щодо реформування цього органу ООН: від остаточної його ліквідації (Кофі Анан) до перетворення в структуру, що займається питаннями загальної спадщини людства, зокрема охороною його навколишнього середовища (М. Горбачов).

Внесок Організації Об’єднаних Націй з питань освіти, науки і культури (ЮНЕСКО) у розвиток МПНС визначається схваленням і реалізацією Конвенції про всесвітню спадщину, Рамсарської конвенції, Програми «Людина і біосфера», в рамках якої створено Всесвітню мережу біосферних заповідників (1985 р.), створенням у 1960 р. Міжурядової океанографічної комісії (з метою дослідження Світового океану і пов’язаних з ним об’єктів), розробкою програм у сфері дослідження водних ресурсів (наприклад, Міжнародна гідрологічна програма, Всесвітня програма оцінки стану води), а також ініціативою з охорони навколишнього середовища і розвитку прибережних регіонів і малих островів (1996 р.)[249].

Всесвітня організація охорони здоров'я займається питаннями охорони здоров’я людини в аспекті її взаємодії з навколишнім середовищем. Діяльність ВООЗ спрямована на здійснення санітарно-епідеміологічного моніторингу навколишнього середовища, проведення аналізу чинників стану навколишнього середовища, що сприяють виникненню різних захворювань, а також вироблення рекомендацій щодо їх запобігання та усунення. ВООЗ займається питаннями санітарно-епідеміологічного благополуччя (Міжнародні медико-санітарні правила в редакції 2005 р.), охорони атмосферного повітря (АМІС — Інформаційний центр даних про стан повітря), забезпечення якості питної води (Керівні принципи щодо якості питної води 1993 р.), радіаційного забруднення (Мережа із забезпечення готовності та надання допомоги у випадку радіаційної аварії, Всесвітня екологічна мережа радіаційного моніторингу, Глобальний проект Інтерсан — проект, покликаний досліджувати вплив ультрафіолетового випромінювання на здоров’я людини і знизити кількість викликаних ним захворювань, Міжнародний проект з електромагнітних полів), безпеки продуктів харчування (Спільна з ФАО Програма зі стандартів, що стосуються продуктів харчування, ухвалені Комісією Кодекс Аліментаріус стандарти), хімічної безпеки (Міжнародна програма з хімічної безпеки), впливу стану навколишнього середовища на здоров’я дітей.

Продовольча та сільськогосподарська організація Об’єднаних Націй — єдина спеціалізована установа ООН, Статут якої наділяє її мандатом у галузі охорони навколишнього середовища (ст. (2) (с))[250]. ФАО займається питаннями сільського господарства, продовольства, лісового господарства, рибальства, які так чи інакше включають питання охорони та раціонального використання біорізноманіття, охорони фауни і флори, збереження земель, прісноводних ресурсів і ресурсів Світового океану. Завдяки зусиллям ФАО було ухвалено Конвенцію про біорізноманіття, Конвенцію про зміну клімату, Міжнародну конвенцію про захист рослин, Роттердамську конвенцію, Міжнародний договір про рослинні генетичні ресурси для продовольства і сільського господарства 2001 р., Конвенцію про боротьбу із спустеленням, Всесвітню хартію ґрунтів 1981 р., Стратегію та План дій для цілей сталого сільського господарства та розвитку сільської місцевості, а також створено низку організацій (Комісію Кодекс Аліментаріус, регіональні організації у сфері управління рибними ресурсами та у сфері захисту рослин).

Міжнародна морська організація займається питаннями безпеки морського судноплавства та охорони моря від забруднення з різних джерел. ММО брала участь у розробці, прийнятті та реалізації Лондонської конвенції з подальшим Протоколом 1996 р., Конвенції МАРПОЛ, Конвенції про готовність на випадок забруднення моря нафтою 1990 р., Міжнародної конвенції про цивільну відповідальність за шкоду від забруднення нафтою 1992 р., Міжнародної конвенції про створення Міжнародного фонду для компенсації збитків від забруднення нафтою 1992 р. з Протоколом 2003 р., Конвенції про цивільну відповідальність за шкоду від забруднення моря бункерним паливом 2001 р., Міжнародної конвенції про контроль за шкідливими протиобростаючими системами на судах 2001 р., Міжнародної конвенції про контроль над судновими баластними водами і опадами й управління ними 2004 р. У структурі ММО функціонує спеціальний орган — Комітет з охорони морського середовища.

Всесвітня метеорологічна організація займається вивченням і оцінкою ступеня впливу людини на погодні умови і клімат всієї планети, а також моніторингом і статистичною обробкою отриманої інформації. ВМО проводить моніторинг парникових газів, озонового шару, стану Світового океану, полярних регіонів Землі та інших важливих з точки зору метеорології та клімату об’єктів. У рамках ВМО функціонують Всесвітня програма зі спостереження за погодою, Всесвітня програма з клімату, Глобальна система моніторингу навколишнього середовища (має 5 програм: моніторингу стану атмосфери, перенесення забруднюючих речовин на великі відстані, здоров’я людини, Світового океану і відновлюваних ресурсів суходолу).

Міжнародна організація праці ухвалила низку конвенцій, що гарантують сприятливі умови праці для робітників, у тому числі в плані сприятливого навколишнього середовища (див. п. 1.8).

Відповідно до ст. 37 Чиказької конвенції про міжнародну цивільну авіацію 1944 р. Міжнародна організація цивільної авіації має право приймати міжнародні стандарти і рекомендовану практику, в тому числі у сфері захисту навколишнього середовища від забруднення унаслідок діяльності цивільної авіації. Додаток 16 Чиказької конвенції містить стандарти з охорони навколишнього середовища від шумового забруднення і викидів в результаті діяльності цивільної авіації.

Міжнародне агентство з атомної енергії займається питаннями безпеки мирного використання атомної енергії, запобігання ядерним аваріям і реагування на них, розробляє стандарти ядерної безпеки, а також охорони навколишнього середовища від радіоактивного зараження. МАГАТЕ ініціювала укладення Конвенції про раннє оповіщення про ядерну аварію, Конвенції про допомогу у випадку ядерної аварії, Конвенції про фізичний захист ядерного матеріалу 1980 р., Конвенції про ядерну безпеку 1994 р., а також низку конвенцій про цивільну відповідальність за ядерну шкоду.

Комісія ООН з міжнародного права розробила проект ухваленої згодом Конвенції про право несудноплавних видів використання міжнародних водотоків 1997 р., Проект статей про попередження транскордонної шкоди від небезпечних видів діяльності 2001 р., Проект принципів, що стосуються розподілу збитків у разі транскордонної шкоди, заподіяної в результаті небезпечних видів діяльності, 2006 р., Проект статей про право транскордонних водоносних горизонтів 2008 р., а також включила деякі теми, що належать прямо або опосередковано до охорони навколишнього середовища, у свою програму з кодифікації і прогресивного розвитку міжнародного права, наприклад, «Захист осіб у разі катастроф», «Спільні природні ресурси».

Крім названих установ і структур ООН, питаннями охорони навколишнього середовища у рамках свого мандата займаються Програма ООН з розвитку (з акцентом на потреби країн, що розвиваються), Конференція ООН з торгівлі та розвитку («Нове партнерство заради розвитку: Картахенські зобов’язання» 1992 р., укладення низки міжнародних товарних угод), Організація ООН з промислового розвитку.

Програма ООН з навколишнього середовища (ЮНЕП). ЮНЕП була заснована резолюцією ГА ООН 2997 у 1972 р. як один з головних результатів Стокгольмської конференції. При цьому мова йшла не про створення нової спеціалізованої установи або суттєве розширення компетенції ООН в галузі охорони природи, а про раціоналізацію та підвищення ефективності вже існуючих проектів[251]. Крім зазначеної резолюції, мандат ЮНЕП визначається такими документами: Порядком денним на ХХІ століття, Найробійською декларацією про роль і мандат ЮНЕП 1997 р., Мальменською декларацією міністрів і Декларацією тисячоліття ООН 2000 р., рекомендаціями Всесвітнього саміту зі сталого розвитку 2002 р., а також Всесвітнього саміту 2005 р.[252]