Частина І. Міжнародне право навколишнього середовища — галузь сучасного міжнародного права 11 страница

Союз має статус спостерігача при ГА ООН і підтримує тісні робочі зв’язки з багатьма міжурядовими організаціями та програмами, особливо з ЮНЕСКО, ФАО, ПРООН та ЮНЕП. У рамках міжнародних конвенцій МСОП надав допомогу більш як 75 країнам у підготовці та реалізації національних природоохоронних стратегій і планів дій. Головними органами МСОП є Генеральна асамблея, Рада і Секретаріат, допомогу в роботі яким надають комісії, серед яких Комісія з права навколишнього середовища має особливе значення для розвитку МПНС. Штаб-квартира Союзу розташована в місті Гланд, Швейцарія.

Україна не є офіційним членом МСОП: представництво здійснюється на рівні міжнародних і національних НУО. Водночас інші держави, наприклад Росія, представлені в МСОП поряд з численними НУО ще й урядовими органами (Міністерством природних ресурсів).

Всесвітній фонд дикої природи (англ. — Worldwide Wildlife Fund for Nature, WWF). ВФДП був створений у 1961 р. П. Скоттом, Л. Хоффманом і Г. Монфором, проте свою популярність і фінансову незалежність Фонд дістав через десять років після свого виникнення. У 1971 р. президент Фонду, голландський принц Бернард, особисто звернувся до тисячі найвпливовіших і найвідоміших людей світу з проханням підтримати Фонд і передати в його управління по 10 тис. дол. США. Зібраний таким чином капітал (10 млн дол. США) став основою трастового фонду, який за кількістю своїх учасників — тисяча запрошених плюс принц Бернард — дістав назву «Трест 1001»[272].

Головна мета ВФДП — збереження біорізноманіття Землі. Сьогодні Фонд об’єднує 28 національних відділень і 5 асоційованих членів, а також понад 5 млн індивідуальних членів. У ВФДП існують різні категорії членства залежно від суми членського внеску (патрон, охоронець природи, благодійник, товариш). Фонд сприяв укладенню низки міжнародних природоохоронних угод, наприклад, Рамсарської конвенції, Конвенції СІТЕС, заснуванню Програми моніторингу торгівлі видами дикої флори і фауни, Лісової опікунської ради, створенню китового заповідника в Антарктиці, розробці Кіотського протоколу та реалізації багатьох інших ініціатив. Одним з найбільш дієвих інструментів у діяльності ВФДП визнається обмін частини зовнішнього боргу країн, що розвиваються, на екологічні програми та проекти шляхом укладення відповідних договорів (англ. — debt-for-nature swaps). Згідно з цими угодами природоохоронна організація (в даному випадку — національні філії ВФДП) отримує титул на частину зовнішнього боргу і пропонує країні-боржнику виплату цієї частини боргу в місцевій валюті за вигідним обмінним курсом, використовуючи різницю на цілі фінансування та здійснення в них екологічних програм. Перший такий договір було укладено у 1987 р., коли НУО зі штаб-квартирою у Вашингтоні «Консервасьон Інтернасіональ» придбала за 100 тис. дол. частину заборгованості комерційного банку Болівії на суму 650 тис.дол. Фінансове покриття цієї трансакції було представлено Фондом Франка Уїденна. Відповідно до договору ця НУО погасила зобов’язання Болівії виплатити борг у розмірі 650 тис. дол. в обмін на пакет заходів, що стосуються заснування та утримання біосферного заповідника біля підніжжя Болівійських Анд. Другим за часом укладення договором про обмін є договір 1987 р. між НУО «Фундасьон Натура» та урядом Еквадору[273].

Фонд здійснює кілька програм: лісову, морську, кліматичну, програму зі збереження рідкісних видів, з особливо охоронюваних територій, з екологізації нафтогазового сектора, зі стійких органічних забруднювачів та ін. У рамках міжнародної програми «Жива планета» ВФДП визначив більше 200 екологічних регіонів планети, які є найважливішими для збереження біорізноманіття Землі. Керівний орган Фонду — Рада піклувальників. Штаб-квартира Фонду розташована в місті Гланд, Швейцарія. Представництва ВФДП діляться на дві категорії: ті, які фінансуються самостійно і працюють незалежно, і ті, які працюють під безпосереднім керівництвом одного з незалежних представництв[274].

Грінпіс Інтернешнл (англ. — Greenpeace International). Основними напрямами діяльності та цілями Грінпісу є: революція у сфері енергетики з метою боротьби зі зміною клімату; захист океанів шляхом боротьби з деструктивною практикою рибальства та створення морських заповідників; захист прадавніх лісів, а також тварин, рослин і людей, що залежать від них; роззброєння і мир; майбутнє, вільне від токсичних речовин; стале сільське господарство шляхом відмови від ГМО та захист біорізноманіття. Ця МНУО присутня більш як у 40 країнах світу, має 27 національних і регіональних представництв. Штаб-квартира розташована в Амстердамі (Нідерланди).

Історія Грінпісу починається з 1971 р., коли невелике судно з активістами та захисниками навколишнього середовища відплило з Ванкувера (Канада) з метою досягти о. Амчітка, де США планували провести підземні випробування ядерної зброї. Хоча судно було перехоплене, ця акція набула широкого громадського розголосу і послужила приводом для заснування нової МНУО у сфері охорони навколишнього середовища. Завдяки зусиллям Грінпісу багато провідних компаній відмовилися використовувати шкідливі речовини (які руйнують озоновий шар, що призводять до глобального потепління, токсичні речовини, ГМО) у своєму виробництві, було створено численні природні заповідники національного і міжнародного значення (наприклад, китовий заповідник в Антарктиці), запропоновано нові номінації для включення у Списки ЮНЕСКО, було укладено деякі міжнародні угоди природоохоронного значення (наприклад, Договір про всеохоплюючу заборону ядерних випробувань 1996 р., Картахенський протокол), інші — вступили в силу, отримавши необхідну кількість ратифікаційних грамот (наприклад, Стокгольмська конвенція, Протокол щодо охорони навколишнього середовища до Договору про Антарктику), впроваджено мораторій на комерційний вилов китів.

Усі кампанії Грінпісу мають ненасильницький, але конфронтаційний характер. Головний принцип — попередження заподіяння шкоди навколишньому середовищу шляхом прямих ненасильницьких дій[275], зокрема використовуючи судна Грінпісу.

Всесвітній альянс екологічного права (англ. — Environmental Law Alliance Worldwide, E-LAW). Являє собою електронну мережу для обміну думками, надання консультацій та іншої правової допомоги з боку юристів, що працюють у сфері охорони навколишнього середовища. Альянс об’єднує юристів-екологів більше ніж із 60 країн світу. E-LAW проводить тренінги з права навколишнього середовища, здійснює наукову оцінку даних стосовно навколишнього середовища, розробляє модельні закони з охорони довкілля, а також готує позови для громадян, екологічні права яких було порушено. Мережа має свій секретаріат у Юджині (США), де в 1989 р. і було створено Альянс. Основна діяльність Альянсу здійснюється за допомогою електронної пошти (конференцій). Регіональним представництвом E-LAW в Україні є Благодійний Фонд «Екоправо-Львів»[276].

Всесвітня рада підприємців з питань сталого розвитку (англ. — Business Council for Sustainable Development). Створена з ініціативи швейцарського бізнесмена Ш. Шмідхайні. Штаб-квартира розташована в Женеві. Мета Ради — зацікавити фірми і компанії в збереженні здорового навколишнього середовища. Фахівцями-екологами Ради розроблені кілька сценаріїв розвитку майбутнього з урахуванням необхідності економічного розвитку та турботи про деградуюче навколишнє середовище. Наприклад, сценарій під гаслом «FROG» (first raise our growth) бере до уваги інтереси країн, що розвиваються, сценарій під гаслом «Geopolity» — тенденції до створення наднаціональних організацій, сценарій під гаслом «JAZZ» передбачає участь урядів, національних та міжнародних міжурядових і неурядових організацій у співробітництві при розв’язанні соціально-економічних та екологічних проблем[277].

Центр міжнародного права навколишнього середовища (англ. — Center for International Environmental Law, CIEL). Основні програмні напрями діяльності: біорізноманіття і збереження дикої природи; хімічні речовини; зміна клімату і глобальне потепління; нові технології — біотехнології та нанотехнології; права людини і навколишнє середовище; механізми вирішення міжнародних спорів; міжнародні фінансові установи; МПНС і корінні народи; торгівля та сталий розвиток.

Міжнародний олімпійський комітет у своїй діяльності керується також екологічними стандартами і приписами. Свідченням того є Олімпійський конгрес, що відбувся в 1994 р. після Конференції в Ріо (1992 р.) у Парижі, де активно обговорювалося питання «Спорт та навколишнє середовище». У заключному документі конгресу містився заклик до захисту навколишнього середовища під час підготовки і проведення Олімпійських ігор і включення відповідних положень в Олімпійську Хартію. Згодом у 1999 р. на Третій Всесвітній конференції з питань спорту та навколишнього середовища Міжнародний олімпійський комітет ухвалив свій Порядок ХХІ. Учасники також заснували Об’єднану групу ЮНЕП/МОК, завданням якої було надання консультативних послуг у сфері політики, розробка керівництв і контроль за дотриманням Порядку ХХІ Олімпійського руху[278].

Особливої уваги заслуговує так званий Глобал компакт, створений у 2000 р. Генеральним секретарем ООН спільно з приватним сектором (ТНК) у вигляді добровільної корпоративної громадської ініціативи, в якій, серед іншого, прописані зобов’язання щодо збереження навколишнього середовища (3 з 9 принципів присвячено природоохоронній проблематиці).

Серед інших МНУО в цій сфері можна виділити: Друзі Землі (англ. — Friends of the Earth International), Ініціатива «Хартія Землі», Міжнародний Зелений Хрест та ін.

На завершення теми зазначимо, що сьогодні в літературі висуваються різні пропозиції щодо реорганізації системи ООН з метою створення нової універсальної організації у сфері охорони навколишнього середовища у зв’язку з тим, що існуючі інституційні механізми (насамперед ЮНЕП) мають недостатньо повноважень і ресурсів, щоб ефективно розв’язувати екологічні проблеми шляхом розробки міжнародно-правових актів і контролю за їх здійсненням. При цьому, як зазначають учені, до структури такої нової міжнародної організації доцільно включати не тільки традиційні суб’єкти міжнародного права (держави і МУО), а й «акторів», «дестинаторів» або «бенефіціаріїв» міжнародного права (МНУО, фізичних і юридичних осіб, їх об’єднання, ТНК, бізнес-угруповання). Нова міжнародна структура може мати різні найменування, наприклад, Глобальна організація з охорони навколишнього середовища, Міжнародна організація з охорони навколишнього середовища, Всесвітня організація з охорони навколишнього середовища. Однак важливо те, у чому вчені доходять спільної думки: така універсальна міжнародна організація повинна мати більш централізований характер (можливо, з наднаціональним елементом), а також істотні нормотворчі та правозастосовні повноваження (аж до застосування санкцій до держави-порушниці).

Питання для самоконтролю:

1. Визначте роль органів та спеціалізованих установ ООН в охороні навколишнього середовища.

2. Назвіть цілі та предметні сфери діяльності Програми ООН з навколишнього середовища (ЮНЕП). Що таке Програми Монтевідео? Що таке Програма регіональних морів?

3. Скільки було основних конференцій ООН з проблем навколишнього середовища та які документи було ухвалено за результатами їх проведення?

4. Назвіть міжнародні неурядові організації природоохоронного профілю. Що таке «червоні списки» Міжнародного союз охорони природи?

5. Наведіть приклади договорів про обмін частини зовнішнього боргу країн, що розвиваються, на екологічні програми та проекти (англ. – debt-for-nature swaps).

6. Проаналізуйте поняття та форми «публічно-приватного партнерства» («рublic – private partnerships») в міжнародному праві навколишнього середовища.

1.10. Відповідальність у міжнародному праві навколишнього середовища

Тимчасом як цивільно-правова відповідальність фізичних і юридичних осіб за правомірну діяльність, не заборонену міжнародним правом, — досить врегульована сфера, на сьогодні відсутній єдиний універсальний акт, який би врегулював міжнародно-правову відповідальність держав за шкоду навколишньому середовищу.

Питання відповідальності в МПНС ми розглянемо в таких площинах: 1) міжнародно-правова відповідальність держав та кримінальна і цивільно-правова відповідальність фізичних і юридичних осіб згідно з міжнародним правом; 2) винна відповідальність і об’єктивна (абсолютна, сувора) відповідальність держав та фізичних і юридичних осіб згідно з міжнародним правом.

У юридичній літературі, особливо англомовній, розрізняються два види/рівні міжнародно-правової відповідальності держав: відповідальність за порушення обов’язку згідно з нормами міжнародного права (англ. — responsibility) і відповідальність за шкідливі наслідки неправомірних дій, які спричинили матеріальні збитки (англ. — liability). Деякі автори вважають, що в першому випадку мова йде про позитивну відповідальність, а в другому — про негативну[279]. Необхідно, однак, зазначити, що в англомовній доктрині не існує єдиної думки з приводу сутності понять responsibility і liability. Різні автори застосовують ці терміни по-різному. Наприклад, у резолюції Інституту міжнародного права 1997 р. термін responsibility застосовується щодо міжнародно-правової відповідальності держав за протиправні діяння, суворої відповідальності держав за заподіяння шкоди, кримінальної відповідальності фізичних і юридичних осіб, а термін liability — щодо цивільно-правової відповідальності операторів[280].

Перший вид відповідальності тісно пов’язаний з концепцією належної обачності (англ. — due diligence), суть якої полягає в тому, що держава повинна проявляти «старанність», тобто вживати всіх необхідних заходів для попередження забруднення навколишнього середовища в результаті будь-якої діяльності, що здійснюється під її юрисдикцією або контролем[281]. Таким чином, держава не несе відповідальності за протиправну діяльність фізичних або юридичних осіб, проте зобов’язана вжити організаційно-правових заходів для забезпечення належного контролю за такою діяльністю, попередження та припинення протиправних дій, покарання винних тощо. Порушення такого зобов’язання і призведе до міжнародно-правової відповідальності. Загальні підстави міжнародно-правової відповідальності держав (responsibility) в екологічній сфері передбачено в документах як юридично обов’язкових, так і рекомендаційних: а) принципі 21 (держави несуть відповідальність за забезпечення того, щоб діяльність у межах їхньої юрисдикції або контролю не завдавала шкоди навколишньому середовищу інших держав або районів за межами дії національної юрисдикції) і 22 Стокгольмської декларації 1972 р. (закріплено обов’язок співробітництва держав у питаннях відповідальності і компенсації шкоди); б) принципах 2 (ідентичний принципу 21 Стокгольмської декларації), 7 (принцип спільної, але диференційованої відповідальності), 13 Декларації Ріо 1992 р. (повторює принцип 22 Стокгольмської декларації); в) схожі положення містяться практично в усіх багатосторонніх конвенціях у сфері охорони навколишнього середовища, переважно в преамбулах, наприклад, у преамбулі Рамкової конвенції ООН зі зміни клімату 1992 р., Конвенції про транскордонне забруднення повітря 1979 р., ст. 3 Конвенції про біорізноманіття 1992 р., ст. 194 Конвенції ООН з морського права 1982 р. та ін. Джерело сучасного принципу відповідальності держав за шкоду навколишньому середовищу — міжнародний звичай, згідно з яким держави повинні утримуватися від дій, що можуть спричинити шкоду за межами їх юрисдикції. Деякі вчені вважають, що джерело цього принципу — у максимі римського права «sic utere tuo ut alienum non laedas»[282] (користуйся своїм так, щоб не нашкодити іншому). У міжнародній судовій практиці цей принцип уперше було сформульовано в рішенні арбітражного трибуналу у справі про плавильний завод у Трейлі 1941 р., де зазначалося:

«…жодна держава не має права використовувати чи дозволяти використовувати свою територію таким чином, щоб це могло завдати шкоди задимленням майну або особам на своїй території чи на території іншої держави в тому випадку, якщо таке забруднення спричинить серйозні наслідки, а збиток буде встановлено за допомогою явних і переконливих доказів»[283].

Міжнародний Суд ООН підтвердив існування загального обов’язку держави не дозволяти використовувати свою територію всупереч правам інших держав у рішенні у справі про протоку Корфу 1949 р., а також визнав наявність цього обов’язку як частини міжнародного екологічного права в Консультативному висновку про законність застосування або загрози застосування ядерної зброї 1996 р.

Щодо другого виду/рівня міжнародно-правової відповідальності держав (liability), то неодмінною умовою її настання є заподіяння шкоди навколишньому середовищу інших держав або районів за межами будь-якої національної юрисдикції (наприклад, відкритому морю, Району морського дна, космічному середовищу, Антарктиці). У цьому контексті зосередимося на аналізі поняття «шкода» в МПНС. Спочатку міжнародне право дотримувалось принципів, запозичених із національних правових систем, відповідно до яких відшкодовувалися, перш за все, збитки власності, а також шкода здоров’ю та життю особи. Однак у зв’язку з дедалі більшою кількістю інцидентів, що спричинили значне забруднення морського, прісноводного, повітряного середовища, окремі міжнародно-правові документи починають включати шкоду навколишньому середовищу як окремий елемент. Так, уперше екологічну складову шкоди було впроваджено в 1984 р. у Протоколі про зміну Міжнародної конвенції про цивільну відповідальність за забруднення моря нафтою 1969 р. На транскордонну шкоду як окремий вид посилались у своєму позові до Франції Австралія і Нова Зеландія у справі про ядерні випробування 1974 р. і 1995 р., Угорщина — до Словаччини у справі Габчіково-Надьмарош 1997 р. Згадка про «екологічну» шкоду міститься також у резолюції Ради Безпеки ООН № 687 про відповідальність Іраку за вторгнення в Кувейт 1991 р.[284]

Поняття шкоди навколишньому середовищу безпосередньо пов’язане з поняттям навколишнього середовища, адже чим ширше останнє, тим більше дій підпадає під визначення шкоди, тим вищою буде міра відповідальності. Міжнародні природоохоронні конвенції та правові акти рекомендаційного характеру в цій сфері містять різні визначення поняття «навколишнє середовище». Найбільш повне визначення зафіксовано в Конвенції Ради Європи про цивільну відповідальність за збитки в результаті діяльності, небезпечної для навколишнього середовища, 1993 р. (не вступила в силу), де в ст. 2 зазначається, що навколишнє середовище включає природні ресурси абіотичного і біотичного походження, такі як повітря, вода, ґрунт, фауна і флора, і взаємодію між ними; власність, яка формує культурну спадщину і характерні риси ландшафту. Схоже визначення міститься у Проекті принципів, що стосуються розподілу збитків у разі транскордонної шкоди, заподіяної в результаті небезпечних видів діяльності, 2006 р. Деякі угоди передбачають відповідальність виключно за особисту шкоду і шкоду власності, включаючи втрату прибутку, деякі — також витрати на заходи з відновлення постраждалого навколишнього середовища, витрати на превентивні заходи для попередження або зведення до мінімуму негативних наслідків для навколишнього середовища, а також втрату доходу, що безпосередньо випливає з економічних інтересів, пов’язаних з будь-яким використанням навколишнього середовища. До першої категорії належить, наприклад, Конвенція про міжнародну відповідальність за шкоду, спричинену космічними об’єктами, 1972 р., до другої — Протокол про відповідальність і компенсацію за шкоду, заподіяну в результаті транскордонного перевезення небезпечних відходів та їх видалення, 1999 р., Протокол про цивільну відповідальність і компенсацію за шкоду, заподіяну транскордонним впливом промислових аварій на транскордонні води, до Конвенції 1992 р. про охорону та використання транскордонних водотоків і міжнародних озер і до Конвенції 1992 р. про транскордонний вплив промислових аварій 2003 р., Міжнародна конвенція про цивільну відповідальність за забруднення моря бункерним паливом 2001 р., Протокол про охорону навколишнього середовища Антарктики 1991 р. (Додаток VI). Конвенція про відповідальність перед третьою стороною в галузі ядерної енергії 1960 р. і Віденська конвенція про цивільну відповідальність за ядерну шкоду 1963 р. спочатку не передбачали відповідальності за шкоду навколишньому середовищу в «чистому вигляді», однак пізніше Конвенція про додаткову компенсацію за ядерну шкоду 1997 р. і Протокол про внесення поправок до Віденської конвенції про цивільну відповідальність за ядерну шкоду 1997 р. поряд з особистою шкодою і шкодою власності закріпили також «екологічну складову» шкоди. Той факт, що деякі конвенції про цивільно-правову відповідальність виключають з предметної сфери дії компенсацію за «екологічну» шкоду як таку, не означає, що міжнародне право взагалі не передбачає компенсацію шкоди, яка є результатом будь-якого неправомірного діяння[285]. При цьому слід зазначити, що відповідальність настає не за будь-яку шкоду навколишньому середовищу, а за «значну», «істотну», «відчутну» шкоду, тобто в міжнародному праві встановлено кількісний пороговий рівень, що дозволяє висувати претензії лише в разі реального порушення прав і обмеження інтересів держави або її громадян. Уперше такий поріг відповідальності було визначено в рішенні арбітражного трибуналу про плавильний завод у Трейлі 1938–1941 рр., а також у рішенні арбітражного трибуналу у справі про озеро Лану 1975 р. Таким чином, обсяг відповідальності залежить від розміру та ваги завданої шкоди. На жаль, часто відповідальність, а отже, й відшкодування збитків настають лише за пряму шкоду, а непряма шкода (власне «екологічна»), яка може виявлятися зі сплином значного проміжку часу, до уваги не береться.

Що стосується такого елементу складу міжнародного правопорушення, як причинно-наслідковий зв’язок, то саме в МПНС його іноді дуже складно встановити, тому в кожному окремому випадку необхідно виходити з конкретних обставин і умов.

Відповідальність у міжнародному праві настає за наявності вини суб’єкта правопорушення у формі умислу або необережності (винна відповідальність), а може наставати за відсутності такої вини (абсолютна, сувора або об’єктивна відповідальність).

Фактичною підставою міжнародно-правової відповідальності держав є міжнародне правопорушення. Усі міжнародні правопорушення можна поділити на ординарні міжнародні правопорушення, серйозні міжнародні правопорушення і найбільш тяжкі міжнародні злочини, які, у свою чергу, класифікуються так: злочини проти миру, воєнні злочини і злочини проти людяності. Класифікація найбільш тяжких міжнародних злочинів (злочинів проти людства) міститься в Статуті Нюрнберзького міжнародного військового трибуналу (ст. 6) і Статуті Токійського міжнародного військового трибуналу (ст. 5). Серед воєнних злочинів, які полягають у порушенні законів і звичаїв війни, слід виділити такі, як пограбування громадської чи приватної власності, безглузде руйнування міст і сіл, руйнування, не виправдане воєнною необхідністю[286]. Пограбування громадської власності включає заподіяння шкоди культурній і природній спадщині людства, яка перебуває під охороною міжнародного права. Безглузде руйнування міст і сіл означає, зокрема, пошкодження лісових масивів, сільськогосподарських посівів, місць випасання худоби, необхідних для виживання цивільного населення. У 1996 р. Комісія ООН з міжнародного права у Проекті статей про міжнародну відповідальність держав визначила міжнародний злочин, серед іншого, як тяжке порушення міжнародного зобов’язання, що має основне значення для захисту навколишнього середовища, зокрема зобов’язання, яке забороняє масове забруднення атмосфери або морів[287]. Однак остаточний варіант документа, схвалений Комісією в 2001 р., не містить цієї статті. Інший документ, підготовлений Комісією ООН з міжнародного права у 1996 р., — Проект Кодексу злочинів проти миру і безпеки людства, — до числа міжнародних злочинів відносить широкомасштабну шкоду навколишньому середовищу. Міжнародно-протиправне діяння держави має місце, коли певна поведінка здійснюється державою і є порушенням міжнародно-правового зобов’язання цієї держави[288]. Негативною рисою сучасних міжнародних природоохоронних угод є те, що вони передбачають можливість різних відхилень і винятків із загального правила, містять деякі абстрактні й нечіткі формулювання, особливо ті, які стосуються визначення шкоди, у зв’язку з чим встановити «порушення міжнародно-правового зобов’язання» держави є досить складним завданням.

На сьогодні багато вчених стверджують, що одним із найтяжчих міжнародних злочинів є екоцид — злочинний вплив на навколишнє середовище, який викликає незворотні зміни, зникнення фауни і флори, смерть людей[289], хоча слід зазначити, що визначення екоциду немає в жодному міжнародному договорі. Найбільше цей термін вживався після війни США в Індокитаї, коли американські війська застосували так звану «тактику випаленої землі» (англ. — scorched-earth tactics). Поряд з терміном «екоцид» з’явилися й інші, такі як: «погодна війна», «екологічна війна», «геофізична війна», «екологічна агресія» тощо. Проте варто відзначити, що поняття «екоцид» не обмежується воєнною складовою і включає також злочинну діяльність держави в мирний час. Це твердження знаходить своє підтвердження в положеннях Проекту статей про міжнародну відповідальність держав 2001 р. Такі автори, як В. С. Виноградов, Є. І. Скакунов, вважають, що зобов’язання держав, яке забороняє масове забруднення навколишнього середовища, є зобов’язанням erga omnes [290]. Л. В. Сперанська виділяє окремий вид екоциду — марецид (злочинні дії, пов’язані з масовим забрудненням морського середовища)[291]. Про міжнародний злочин мова може йти лише у випадку надзвичайно сильного забруднення навколишнього середовища, що порушує права та інтереси більшості держав міжнародного співтовариства.

Міжнародний кримінальний суд має юрисдикцію щодо воєнних злочинів, серед яких ст. 8.2.b.iv Римського статуту 1998 р. виділяє «умисне вчинення нападу, коли відомо, що такий напад буде причиною… шкоди цивільним об’єктам або великої, довгострокової і серйозної шкоди навколишньому природному середовищу, яка буде явно неспівмірною з конкретною і безпосередньо очікуваною загальною військовою перевагою»[292]. Схоже положення міститься у ст. 35.3 та 55 Додаткового протоколу І до Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 р., що стосується захисту жертв міжнародних збройних конфліктів, 1977 р.: «Забороняється застосовувати методи або засоби ведення військових дій, які мають на меті завдати або, як очікується, завдадуть великої, довгострокової і серйозної шкоди природному середовищу»[293]. Конвенція про заборону військового або будь-якого іншого ворожого використання засобів впливу на природне середовище 1977 р. також відносить такі дії до числа воєнних злочинів[294], проте якщо попередні два документи криміналізують такі дії при настанні всіх трьох умов одночасно (великої, довгострокової і серйозної шкоди — кумулятивний стандарт), то Конвенція 1977 р. — при настанні хоча б однієї з перелічених умов (великої, довгострокової або серйозної шкоди).

До серйозних міжнародних правопорушень учені відносять такі діяння держави, як отруєння радіоактивними речовинами повітряного, морського та космічного простору, розповсюдження різного виду зброї (бактеріологічної, хімічної), яка заборонена міжнародним правом і завдає значного негативного впливу на стан навколишнього середовища[295]. Приклад ординарного міжнародного правопорушення — завдання транскордонної шкоди сусідній державі. Але і в цьому випадку можуть постраждати інтереси не однієї держави, а кількох. Як приклад наведемо транскордонне забруднення водних ресурсів, внаслідок чого забруднення «мігрує» до території інших держав, інших, ніж безпосередньо постраждала держава. У міжнародній практиці трапляються випадки, коли постійне транскордонне забруднення супроводжується періодичною виплатою компенсації за заподіяну шкоду, тимчасом як забруднення триває. Спеціальний доповідач Комісії ООН з міжнародного права щодо питань про відповідальність держав за дії, не заборонені міжнародним правом, Р. К. Квентін-Бакстер назвав це явище «купівлею сервітуту на дим». Необхідно, однак, відзначити, що така практика є неправомірною, оскільки якщо згода держави, територія якої забруднюється, може нейтралізувати неправомірність такої діяльності стосовно цієї держави, то вона не впливає на протиправний характер такої діяльності стосовно всього міжнародного співтовариства[296].

Виникнення міжнародної відповідальності відповідно до норм міжнародного кримінального права можливе як щодо держави загалом, так і щодо державних посадових осіб. Водночас на сьогодні жоден міжнародний трибунал або кримінальний суд не виніс рішення про притягнення до кримінальної відповідальності за суто «екологічні» злочини. Єдиний в історії міжнародних відносин випадок розгляду питання про кримінальну відповідальність за злочин у сфері охорони навколишнього середовища — справа австрійського генерала Л. Рендуліка, розглянута Нюрнберзьким військовим трибуналом після завершення Другої світової війни. Самого генерала Трибунал виправдав за здійснення тактики «випаленої землі» в Норвегії, пославшись на принцип воєнної необхідності[297]. Принцип воєнної необхідності виправдав і дії НАТО у зв’язку з бомбардуванням Югославії: Міжнародний кримінальний трибунал для колишньої Югославії ухвалив, що дії Альянсу не досягли порогового рівня, визначеного Додатковим протоколом І до Женевських конвенцій, і ґрунтувалися на принципі воєнної необхідності[298]. Зважаючи на те, що міжнародні ад’юдикаційні установи неохоче визнають факт вчинення міжнародного злочину в екологічній сфері та визначають винних для притягнення до кримінальної відповідальності, деякі дослідники пропонують таку реальну модель, при якій міжнародні трибунали і суди виноситимуть вирок за злочин геноциду або злочин проти людяності, а злочин проти довкілля буде визнаватися як допоміжний засіб, інструмент здійснення основного злочину. Таким чином, цей підхід дасть змогу розв’язати такі проблеми: 1) з’явиться реальна можливість притягти винних до відповідальності за «екологічні» злочини; 2) розв’яжеться проблема дотримання кумулятивного стандарту («велика, довгострокова і серйозна шкода») і невизначеності щодо тлумачення цих критеріїв; 3) дії винних уже не можна буде виправдати принципами воєнної необхідності і воєнної переваги; 4) винесення вироків стане можливим як щодо дій, які вчиняються під час міжнародних конфліктів, так і щодо дій, які вчиняються під час конфліктів не міжнародного характеру; 5) Конвенція про попередження злочину геноциду і покарання за нього 1948 р., як і Римський статут 1998 р., і Женевські конвенції 1949 р. з Додатковими протоколами 1977 р. за своєю суттю є антропоцентричними, тому міжнародні трибунали більш охоче виноситимуть вироки за «екологічні» злочини, якщо вони пов’язані із заподіянням шкоди особі, а не абстрактній субстанції — навколишньому середовищу[299]; 6) на підтримку цієї концепції свідчать деякі міжнародні прецеденти: справа Акайесу, розглянута Міжнародним кримінальним трибуналом для колишньої Югославії в 1998 р., коли сексуальні злочини було визнано інструментом вчинення злочину геноциду[300]. Оцінюючи злочинні дії керівництва Іраку щодо народності «болотних арабів», деякі вчені схиляються до думки про можливість застосування зазначеної моделі в такій ситуації. Наприкінці 2003 р. у зв’язку з підготовкою суду над режимом Саддама Хусейна постало питання про правове обґрунтування неправомірності й злочинності дій Саддама в здійсненні «екоциду» і «геноциду» проти народності «болотних арабів» (народності Мадан). У своїй резолюції № 1022 від 1994 р. Рада Європи прямо кваліфікувала ці дії як геноцид[301]. Отже, у такому разі логічно було б визнати здійснення геноциду шляхом екоциду — позбавлення народності Мадан засобів до життя шляхом осушення Месопотамських боліт. Тим більше, що як Конвенція про попередження злочину геноциду і покарання за нього 1948 р. (ст. 11), так і Римський статут Міжнародного кримінального суду 1998 р. (ст. 7) до категорії злочину геноциду відносять умисне створення для певної групи таких життєвих умов, які розраховані на повне або часткове її фізичне знищення. Це визначення включає ситуації, коли корінні народи позбавляються засобів до існування через знищення або пошкодження природного середовища, яке є невід’ємним засобом виживання, соціально-культурного розвитку та ідентифікації себе як окремої групи.