Українська політична думка: основні етапи та особливості.

. На початкових етапах свої еволюції, особливо на першому з них - часів Київської Русі (Х-ХШ ст.) українська політична думка розвивалась під впливом політичної думки Візантії.. Важливе місце у розвитку державно-політичної думки у Київської Русі мало «Слово о полку Ігоревім».

До головних політичних ідей княжої доби належать: ідея божественної природи влади; ідея необхідності політичного об’єднання руських земель і припинення міжусобної боротьби; християнство повинно служити консолідації країни, а церква – державі та її володарю; розробка рекомендацій державному діячеві-князю.
У перехідний період (XIV – перша половина XVI ст.) Юрієм Дрогобичем висловлювалися думки про зміцнення сильної королівської влади, зверхність світської влади над церквою.

Берестейська церковна унія 1596 р. “…спричинила тимчасовий запал, пожвавлення, інтелектуальний рух, жваві диспути…”. У цей період українська політична думка була представлена полемічною літературою, у якій виділялися два напрями: один – орієнтований на унію православних і католицьких церков (Петро Скарга), а другий виступав з антиуніатськими ідеями, за реформу православної церкви (Христофор Філалет).

Політична думка у козацько-гетьманську добу розвивалася у контексті

таких документів, як “Березневі статті”, “Гадяцький трактат”, “Конституція Пилипа Орлика”. У них було закладено основу міжнародних договорів України з іншими державами, чітко простежувалися атрибути суверенітету української державності, визначалися Конституційні засади державного і суспільного ладу. Вагомий внесок у розвиток політичної думки зробила Києво-Могилянська академія, зокрема Ф.Прокопович створив теорію освіченого абсолютизму, на основі теорії природного права та суспільного договору.

Вершиною розвитку політичної думки першої половини XIX ст. стала політична доктрина Кирило-Мефодіївського товариства, кінцева мета якого – створення слов’янської демократичної федерації на чолі з Україною, на засадах справедливості, рівності, свободи, братерства. А також скасування кріпацтва, відмінностей між станами, доступність освіти для всіх, проголошення свободи совісті.

У політичній думці кінця ХІХ – першої половини ХХ ст. фахівці виділяють кілька напрямів, зокрема:

ліберально-демократичний (М. Драгоманов);

народницько-демократичний (М. Грушевський);

соціал-демократичний і націонал-комуністичний (І.Франко,

В.Винниченко);

консервативно-державницький (започаткований Пантелеймоном

Кулішем);

націоналістичний (М. Міхновського);

націонал-демократичний (пов'язаний з ім’ям Івана Багряного).

Наприкінці 50-их рр. особливою подією в житті України стала поява нового покоління митців, критиків, які увійшли в історію як “дисиденти” або “шістдесятники”. Вони відстоювали принципи відкритого суспільства, демократії, гласності, ненасильницькі форми захисту прав людини та ідеали правової держави і громадянського суспільства.

15.Предмет, основні питання, характер політології.

У найбільш загальному вигляді політологія – галузь знань про політику, закони функціонування і розвитку політичного життя держави і суспільства, що відбивають процес включення соціальних груп, особистостей в діяльність по вираженню політичних інтересів і політичної влади.

Об'єктом політології є політична сфера суспільства (політична дійсність), усі явища й процеси, що до неї відносяться.

Предметом політології є в основному феномен політичної влади, закономірності її функціонування і використання в державно організованому суспільстві.

Стосовно розуміння предмета політології виділяють два підходи: плюралістичний (його прихильники включають до політології різні дисципліни) і моністичний (розглядають політологію як окрему галузь дослідження).

Політологія надає наукові уявлення про відносини між громадянами, громадянином і суспільством; вивчає громадянські ціннісні орієнтації; надає досвід самостійного рішення різноманітних проблем, що виникають у приватному і публічному житті громадянина.

Характер політології як науки найбільш повно виявляється в її функціях.

Описову, суть якої полягає в констатації фактів політичної реальності, на підставі чого можна отримати відповідь, якою є ця реальність.

Пояснювальну, що дає змогу зрозуміти суть політичних явищ, причини їх виникнення, закономірності функціонування. Пояснювальна функція дає відповідь на запитання: чому саме ці, а не інші факти мають місце в політичній реальності.

Прогностичну функцію, яка зводиться до передбачення політичної дійсності у майбутньому (наприклад, прогнози щодо успіху на виборах).

Інструментальну функцію, яка полягає в розробці певних проектів прийняття рішень для досягнення конкретного політичного результату;

І деологічну функцію, яка орієнтує на вибір певної системи ідеологічних цінностей. Вона дає змогу зрозуміти, яким чином уникнути фальшивих, безглуздих ціннісних орієнтацій.

Крім названих, можна виділити виховну, методологічну, аксеологічну та інші функції.