Політична думка Середньовіччя

Головною політичною проблемою середньовіччя стає проблема співвідношення церковної і світської влади, церкви і держави. У період раннього Середньовіччя політична думка розвивалася головним чином на Сході. Найбільш відомими іменами цього часу і цього регіону були: проповідник Мані (216–277), що розробив вчення про боротьбу Добра і Зла, Світла і Темряви; філософ Аль-Фарабі (870–950), який спробував викласти свій проект ідеального міста-держави, побудованого не у відповідності до вимог Корану, а на основі суспільних, світських відносин. Для європейської політичної думки Середньовіччя характерним є пошук вирішення проблем політики і влади на основі двох суб’єктів останньої: духовної (церква) і світської (держава).

Фома Аквінський (1236–1274), не заперечуючи вищої ієрархії «небесної істини», обстоює незаперечність феодальних законів, неприпустимість їх порушення. Світська (феодальна) влада освячена, на його думку, богом, а тому вона пріоритетна.

Марсилій Падуанський (бл. 1280–1343) у трактаті «Захисник світу» висовує ідею суспільного договору як чинника виникнення держави та обґрунтовує ідею народного суверенітету у формуванні влади, згідно з якою верховним законодавцем і єдиним джерелом влади у державі є народ-суверен.

Найбільш суттєвий внесок у розвиток політичної думки Середньовіччя було зроблено в епоху Відродження. Визначним представником цього періоду вважається італійський філософ, політик Ніколло Макіавеллі (1468–1527).

Політичні погляди Макіавеллі зводилися до положень, що влада – не божественний інститут, а результат дії реальних земних сил. «Мета виправдує засоби» – саме це положення стало основою макіавеллізму. Форма держави визначається розподілом політичних сил у суспільстві й умовами, за яких ця держава розвивається;

Держава означає політичний стан суспільства: відносини пануючих і підлеглих, наявність відповідним чином організованої політичної влади.

Історичною заслугою Макіавеллі є те, що він одним із перших став розглядати державу з позиції людини і виводити її закони з розуму і досвіду, а не з теології.

6. Політична думка епохи просвітництва

У цей період створюються три основні напрямки розвитку політичної думки.

І – Консервативний – представники Т. Гоббс і В. Гегель – відстоювали:

- збереження існуючої політичної системи і влади монарха, хоча і допускали формальну можливість народу відстоювати свої права (у В. Гегеля – через громадянське суспільство);

- недоцільність політичної участі, політичної функції народу в цілому та окремої особистості. У кращому випадку, народ і особистість може захищати і реалізовувати свої інтереси через інститути громадянського суспільства, яке базується на основі створення умов реалізації економічних інтересів;

- суспільство – управляється вищою владою (монархічною). Будь-яке втручання суспільства у політичну владу веде до «війни всіх проти всіх» – Т. Гоббс.

ІІ – Ліберально-демократичний – представники Дж. Локк, Ш. Монтеск’є, І. Кант, І. Бентом, Дж. Міль – відстоювали:

- необхідність реформування політичної системи суспільства і обмеження абсолютної влади монарха на основі розподілу влади на законодавчу (парламент), виконавчу (уряд на чолі з монархом) і незалежну судову.

- народ і особистість (окрема людина) мають політичні права, які реалізуються у праві обирати парламент і навіть контролювати всю владу через своїх депутатів (І. Кант). Крім того, народ може приймати безпосередню участь у розробці і обговоренні законів, перш за все – конституції;

- суспільство, народ є єдиним джерелом влади, і якщо влада не захищає інтереси народу, останній може змінити владу, але конституційним, демократичним шляхом, не порушуючи основ суспільства – власності (І. Кант).

ІІІ – Радикально-революційний – представники Ж.-Ж. Руссо, К. Маркс, Ф. Енгельс. В. Ленін – відстоювали:

- необхідність докорінного зламу буржуазно-феодальної політичної та капіталістичної економічної систем, держави експлуататорів та переходу до прямого народовладдя (егалітарна республіка – Ж.-Ж. Руссо, комунізм – К. Маркс, В. Ленін через перехідний період диктатури пролетаріату та першу фазу – соціалізм);

- повне знищення буржуазної держави з її поліцейсько-репресивним апаратом. заміна її державою народу;

- суспільство складається із двох дружніх класів – пролетаріату (робітників) та селянства на першому етапі, при комунізмі – безкласове.