Природноосередкові інфекційні хвороби: лістеріоз, туляремія, псевдотуберкульоз.

Лістеріоз (Listeriosis) — природно-осередкова хвороба різних видів тварин і птахів, що характеризується септичними явищами, ураженням центральної нервової системи і статевих органів. До лістеріозу сприйнятлива людина.

Збудник хвороби — Listeria monocytogenes

Епізоотологія хвороби. У природних умовах до лістеріозу особливо сприйнятливі вівці й велика рогата худоба. Хворіють також свині, кози, коні, буйволи, хутрові звірі, собаки, кролики, свійська птиця та дикі птахи. Лістерії знайдено у 92 в бліх, вошей, іксодових кліщів, личинок оводів, а також у форелі.

Особливо чутливі до лістерій вагітні матки, молоді, а також ослаблені неповноцінною годівлею тварини. Основним резервуаром збудника лістеріозу в природі є мишоподібні гризуни, серед яких ця інфекція нерідко трапляється у вигляді епізоотій, а перехворювання супроводжується тривалим (до 260 діб) лістеріоносійством. Під час перебування в природних осередках можливе зараження сільськогосподарських тварин і виникнення серед них лістеріозу. Однак основним джерелом збудника інфекції є клінічно хворі на лістеріоз сільськогосподарські тварини, з організму яких лістерії виділяються з сечею, калом, молоком, витіканнями з носової порожнини, статевих органів (під час абортів), з абортованими плодами. Не меншою загрозою є клінічно здорові тварини-лістеріоносії, яким належить провідна роль у підтриманні стаціонарних осередків інфекції та виникненні періодичних спалахів хвороби. Зараження відбувається через травний канал, хоча збудник хвороби може проникати в організм тварин і через кон’юнктиву очей, дихальні шляхи, пошкоджену шкіру та слизові оболонки, а також внутрішньоутробно. Лістерії можуть передаватися іксодовими й гамазовими кліщами, кровосисними комахами, мишоподібними гризунами.

Діагноз на лістеріоз установлюють на підставі епізоотологічних даних, клінічних ознак хвороби, патологоанатомічних і гістологічних змін, а також результатів лабораторних досліджень.

Лаб.діаг-ка. Включає мікроскопічні, бактеріологічні, серологічні та біологічні дослідження. У лабораторію надсилають свіжі трупи дрібних тварин або голову (головний мозок), уражені ділянки легенів, паренхіматозні органи (частину печінки, селезінку, нирки) великих тварин, у разі абортів — плід і його оболонки, виділення зі статевих органів. Від хворих тварин на початку хвороби направляють кров, від перехворілих — сироватку крові. При маститах для дослідження відбирають молоко з уражених часток вимені. Патологічний матеріал надсилають свіжим або консервованим у 30 %-му розчині гліцерину. Мікроскопічні дослідження передбачають мікроскопію тонких мазків, мазків-відбитків та гістозрізів з головного мозку, паренхіматозних органів, а також з молока та іншого нативного патологічного матеріалу; мазків з бульйонної та агарової культури; мазків з центрифугатів суміші різного патологічного матеріалу. Виготовлені мазки фарбують за Грамом для виявлення під мікроскопом характерних грампозитивних паличок або люмінесцентною лістеріозною сироваткою для виявлення в патологічному матеріалі світіння лістерій у люмінесцентному мікроскопі.

Виділену культуру досліджують за допомогою реакції фаголізису з лістеріозними монофагами та реакції імунофлуоресценції з лістеріозними імунофлуоресцентними сироватками. Ідентифікацію та серотипізацію виділеної культури проводять за допомогою краплинної аглютинації на склі з лісте-ріозними аглютинувальними сироватками — полівалентною та си- роватками 1-ї і 2-ї серогруп. Біопробу ставлять на білих мишах, морських свинках, кроликах, яким патологічний матеріал або виділену бульйонну культуру лістерій вводять у дозі 0, 3 – 0, 5 мл підшкірно, кон’юнктивально або внутрішньошкірно. У разі загибелі заражених тварин проводять патологоанатомічні та бактеріологічні дослідження з реізоляцією лістеріозної культури. Термін біологічного дослідження — 14 діб. Як діагностичні показники в комплексі з іншими діагностичними тестами можуть бути використані також пробіркова реакція аглютинації (РА), реакція непрямої гемаглютинації (РНГА) та реакція зв’язування комплементу (РЗК) з сироватками крові, відібраними у тварин з інтервалом 14 діб. Зростання титрів специфічних антитіл у парних сироватках крові свідчить про розвиток у стаді лістеріозної інфекції.

Діагноз на лістеріоз вважають установленим у разі виділення з патологічного матеріалу грампозитивної поліморфної рухливої палички, що утворює каталазу і розщеплює з утворенням кислоти глюкозу, мальтозу, рамнозу і саліцин; позитивної РА виділеної культури з лістеріозною сироваткою; позитивних результатів люмінесцен тно-серологічних досліджень; патогенності виділеної культури для лабораторних тварин; зростання титрів специфічних антитіл в РА, РНГА і РЗК у парних сироватках крові від перехворілих тварин.

Диференціальна діагностика. При встановленні діагнозу лістерілих тварин.

Диференціальна діагностика. При встановленні діагнозу лістеріоз потрібно відрізняти від сказу, хвороби Ауєскі, злоякісної катаральної гарячки, бруцельозу, кампілобактеріозу, трихомонозу, ценурозу (овець), кормових отруєнь.

Профіл та заходи боротьби. Щоб запобігти виникненню лістеріозу, слід систематично знищувати гризунів, як основний резервуар лістерій у природі. Комплектування стада (отари) потрібно проводити тільки тваринами з благополучних господарств. У період 30-денного карантину здійснюють клінічний огляд завезених тварин, а у разі підозри відносно прихованого лістеріоносійства проводять бактеріологічні та серологічні дослідження. Організовують систематичну боротьбу з гризунами, вживають заходів щодо захисту від них кормосховищ. Комбікорми та м’ясо-кісткове борошно піддають обов’язковому бактеріологічному дослідженню. У разі появи захворювання господарство (ферму, отару) визнають неблагополучним щодо лістеріозу, в ньому запроваджують карантинні обмеження, розробляють заходи, спрямовані на ліквідацію хвороби. Проводять термічну обробку кормів або замінюють їх. Хворих тварин ізолюють і лікують. За рештою тварин установлюють постійний ветеринарний нагляд, щеплюють їх протилістеріозною вакциною. Молоко, отримане від хворих тварин, кип’ятять упродовж 15 хв або переробляють на топлене масло. На фермах і прилеглих до них територіях систематично проводять дезінфекцію, дератизацію, дезінсекцію. Комбікорми, сіно, солому зі скирт і стогів, що були заселені великою кількістю гризунів, піддають термічній обробці при 100 °С упродовж 30 хв, а силосну масу знезаражують біотермічним способом. Господарство вважають благополучним щодо лістеріозу через 2 міс після останнього випадку виділення клінічно хворих тварин та одержання негативних серологічних результатів за РА, РНГА та РЗК при дворазовому дослідженні сироваток крові з інтервалом 14 – 20 діб, а також після проведення заключної дезінфекції приміщень і території ферми. Виведення овець упродовж двох років після оздоровлення господарства від лістеріозу допускається лише за умови отримання негативних результатів дослідження їхніх сироваток крові на лістеріоз. Виведення інших видів тварин допускається за тих самих умов упродовж одного року. У господарствах, які були неблагополучними щодо лістеріозу, раз на рік, перед переведенням тварин на стійлове утримання, проводять серологічне обстеження.

Псевдотуберкульоз (Pseudotuberculosis, єрсеніоз) — інфекційне захворювання різних видів тварин, що супроводжується інтоксикацією, утворенням у різних органах казеозних вузликів та сирнистонекротичних осередкових уражень, подібних до туберкульозних.

Може хворіти людина.

Збудники хвороби — Corynobacterium ovis (pseudotuberculosis) i Yersenia pseudotuberculosis.

Епізоотологія хвороби. У природних умовах до псевдотуберкульозу найсприйнятливіші дикі гризуни, птахи та звірі, менш чутливі вівці, рідко хворіють коні, велика рогата худоба, свині. Захво-

рювання має значне поширення в природі у зв’язку з високою інфікованістю гризунів та диких птахів, формуванням природних осередків хвороби.

Джерелом збудника інфекції можуть бути також перехворілі сільськогосподарські тварини, які виділяють його з фекаліями та серозно-гнійними витіканнями з носа. Факторами передавання можуть бути контаміновані збудником вода, земля, корми, різні предмети зовнішнього середовища. Зараження відбувається через дихальні шляхи, травний канал, рідше — через ушкоджену шкіру і, можливо, пуповину. Хвороба частіше виникає в зимовий період, захворюють у першу чергу молоді тварини на фоні різкого зниження резистентності організму внаслідок скупченого утримання та неповноцінної годівлі. Хвороба трапляється у вигляді спорадичних випадків, іноді у формі ензоотії, уражаючи 60 – 70 % ягнят.

Летальність серед хворих тварин досягає 14 – 16 %. Поширенню інфекції у вівчарських господарствах сприяють порушення правил асептики під час кастрації, обрізування хвостів, стриження шерсті, догляду за пуповиною новонароджених. У деяких вівчарських господарствах псевдотуберкульоз набуває стаціонарного характеру і реєструється впродовж 4 – 6 років. При виникненні захворювання, зумовленого Y. pseudotuberculosis, серед свійської птиці та диких птахів, а також зайців, лисиць, нутрій, норок, щурів інфекція набуває характеру спустошливої епізоотії з дуже високою летальністю.

Лаб.діаг-ка. У лабораторію для дослідження надсилають трупи дрібних тварин або паренхіматозні органи великих тварин. У лабораторії проводять мікроскопію мазків та мазківвідбитків з патологічного матеріалу, посіви на живильні середовища, виділення та ідентифікацію збудника хвороби. В разі необхідності проводять біопробу на білих мишах, які гинуть через 2 – 4 доби після зараження патологічним матеріалом, а також на морських свинках і кроликах, загибель яких настає в термін від 2 до 35 діб.

Диференціальна діагностика. Передбачає необхідність виключення в овець і птиці туберкульозу, а в птиці, крім того, — пастерельозу і лейкозу, у гризунів — туляремії та лістеріозу, у коней — сапу та епізоотичного лімфангоїту.

Профіл та заходи боротьби. Спрямовані на запобігання занесенню в господарство збудника хвороби ззовні тваринами і з кормами, створення оптимальних зоогігієнічних умов утримання тварин і птиці. Не допускається скупчення овець, утримання їх у темних, вологих кошарах. Потрібне систематичне очищення тваринницьких приміщень від гною, дератизацію та дезінфекцію місць перебування сприйнятливих тварин. У вівчарських господарствах ретельно виконують необхідні умови асептики й антисептики під час хірургічної обробки тварин після кастрації, обрізування хвостів та пуповини. У разі появи інфекції хворих та виснажених тварин забивають на санітарній бойні, за сприйнятливими тваринами установлюють ветеринарний нагляд з обов’язковою пальпацією один раз на тиждень поверхневих лімфатичних вузлів. Для дезінфекції тваринницьких приміщень застосовують 2 %-й розчин формальдегіду, 3 %-й розчин їдкого натру, 5 %-ву емульсію дезінфекційного креоліну, 5 %-й розчин хлориду йоду, просвітлений розчин хлорного вапна, що містить 2 % активного хлору.