Тема 2. Економічна діяльність та її результати

Суть і види економічної діяльності. Суспільний поділ праці. Структура суспільного виробництва. Підприємство (бізнес) як форма економічної діяльності.
Основні фактори економічної діяльності: праця, земля, капітал, підприємливість.
Результати економічної діяльності. Продукт і його властивості. Послуги та їх види. Сукупний суспільний продукт. Кінцевий суспільний продукт. Національний доход. Валовий національний продукт. Валовий внутрішній продукт. Національне багатство. Економічна діяльність і проблеми збереження навколишнього середовища. Внутрішні мотиви економічної діяльності. Потреби та економічні інтереси.

Економічна діяльність – сукупність дій на різних рівнях господарювання, в результаті яких люди задовольняють свої потреби завдяки виробництву та обміну матеріальними благами та послугами.

Тобто економічна діяльність – це форма активної участі людини в суспільному виробництві. З цією метою люди створюють певні організації (трудові колективи), які спільно виконують ту чи іншу місію (реалізують програму або ціль) і діють на основі певних правил та процедур. Однак цілі і характер таких багаточисельних організацій (підприємств, фірм, компаній) різні.

Основні види економічної діяльності:

сільське господарство, лісове господарство, рибальство;

промисловість;

будівництво; діяльність транспорту та зв’язку;

торгівля;

фінансова діяльність; операції з нерухомим майном;

державне управління; освіта; охорона здоров’я;

послуги; діяльність у сфері культури та спорту тощо.

Суспільний поділ праці.

У межах технологічного способу виробництва надзвичайно важливу роль відіграє зумовлений розвитком продуктивних сил суспільний поділ праці як рушійна сила економічного прогресу.

Суспільний поділ праці — відокремлення різних видів трудової діяльності в межах світового господарства (в тому числі окремих регіонів), національної економіки й окремого підприємства, внаслідок чого значно зростає продуктивність суспільної праці.

У межах світового господарства відбувається всесвітній або міжнародний поділ праці. Це вищий ступінь розвитку суспільного поділу праці, що передбачає спеціалізацію окремих країн щодо виробництва певних видів продукції для обміну через купівлю-продаж на світовому ринку.

Поділ праці всередині суспільства здійснюється за основними родами діяльності (землеробство, промисловість, сфера матеріального і нематеріального виробництва). Цю форму суспільного поділу праці називають загальним поділом, поділ родів виробництва на окремі види та підвиди — частковим, поділ праці всередині підприємства (виокремлення цехів, дільниць, відділів, служб, бригад, поділ за професіями і спеціальностями) — одиничним (за К. Марксом).

Підприємство - самостійний господарюючий суб'єкт, створений для виробництва продукції, виконання робіт і надання послуг з метою задоволення суспільних потреб і одержання прибутку. Підприємство самостійно здійснює свою діяльність, розпоряджається виготовлюваною продукцією, одержуваним прибутком, який залишається у його розпорядженні після сплати податків та інших обов'язкових платежів.

Основним завданням підприємств є задоволення суспільних потреб у виробленій продукції, виконуваних роботах, наданих послугах, а також одержання прибутку і реалізація на цій основі, відповідно до законодавства, соціально-економічних інтересів членів трудового колективу підприємства, взаємовідносин з бюджетом і господарюючими партнерами-постачальниками, споживачами та ін.

Поняття " підприємство" є узагальнюючим. Воно, по-перше, визначає підприємства як суб'єкти господарювання стосовно всіх форм і видів власності в Україні (організаційні форми і види підприємств). По-друге, дане поняття є загальногалузевим, тобто взагалі визначає промислові (фабрики, заводи, шахти), будівельні, транспортні, сільськогосподарські, торгові, побутові та інші підприємства.

Підприємство є основною організаційною ланкою народного господарства України. Ця організаційна ознака кваліфікує підприємство як організаційну структуру підприємництва, в якій власники засобів виробництва і робочої сили об'єднують свої виробничі ресурси для здійснення виробничої діяльності з метою одержання прибутку. Визначення " основна ланка", з одного боку, відмежовує підприємство від інших організаційних структур бізнесу і форм економічної діяльності (типу домашніх господарств, індивідуальних промислів без створення підприємств тощо), аз іншого боку, - від суб'єктів, які не належать до основної ланки: об'єднань підприємств, фінансових посередницьких організацій, органів управління економікою.

Підприємство - це господарюючий суб'єкт. Суть визначення " господарюючий суб'єкт" полягає у тому, що підприємство є товаровиробником, трудовим колективом, який на професійній основі виробляє і реалізує свій товар з метою одержання прибутку. Як господарюючий суб'єкт підприємство здійснює виробничу, науково-дослідну та комерційну діяльність. Термін " господарюючий суб'єкт" означає, що підприємства належать до комерційних, спрямованих на прибуток, на відміну від неприбуткових організацій - релігійних організацій і об'єднань громадян тощо.

Підприємство, як організаційна структура бізнесу, є самостійним господарюючим суб'єктом. Самостійність у прийнятті господарських рішень є однією з основних і необхідних умов діяльності товаровиробника. Юридичний аспект даного визначення полягає у тому, що підприємство при здійсненні своєї господарської діяльності має право з власної ініціативи приймати будь-які рішення, що не суперечать чинному законодавству України.

Підприємство, як організаційна структура бізнесу, для здійснення своєї діяльності формує майно - основні та обігові фонди, інші цінності, якими воно володіє, користується і розпоряджається на правах власності або повного господарського відання.

Незважаючи на різноманітність підприємств, усім їм властиві спільні риси. Основними рисами, що дають підставу характеризувати підприємство як основну організаційну структуру підприємництва, є:

- по-перше, підприємство являє собою технологічно і територіально відособлену сукупність засобів виробництва та робочої сили. Фактори виробництва - праця, земля, капітал - функціонують та розвиваються тільки об'єднавшись у рамках конкретних підприємств. Кожне підприємство має різні фактори виробництва і по різному узгоджує їх. Наприклад, підприємства, які виробляють взуття і хлібобулочні вироби, використовують аж ніяк не схожі верстати, обладнання, сировину, а їхні робітники мають різні професії. На різних підприємствах застосовуються різні технології виробництва. Це означає, що дані підприємства технологічно і територіально відособлені, як одне від одного, так і від інших підприємств. У цьому розумінні підприємство можна визначити як технологічне поєднання факторів виробництва;

- по-друге, кожне підприємство спеціалізується на виготовленні певного товару чи наданні послуги, виконанні робіт. Поєднання факторів виробництва в процесі створення товару завершується випуском готової продукції, тобто виробничі процеси в рамках підприємства набувають завершеності у вигляді кінцевого результату. Нехай в одному випадку це буде трактор, в іншому - тільки деталь до цього трактора. Для кожного з цих підприємств то буде кінцева продукція;

- по-третє, кожне підприємство, крім технологічно-територіальної, характеризується ще й економічною відособленістю. Все майно підприємства, з усіма засобами виробництва, є власністю фірми, яка володіє цим підприємством. Зауважимо, що ця власність не буде повною, коли фірма орендує підприємство. Отже, підприємство розпоряджається своїм майном. На цій підставі воно самостійно складає свою виробничу програму, набирає кадри, здійснює управління виробничим процесом, реалізує вироблену продукцію, відшкодовує свої витрати та отримує прибуток; - по-четверте, було б неправильно зводити всю діяльність підприємства лише до технологічних і господарських процесів. Підприємство - це завжди соціальний осередок суспільства, певний колектив співробітників. На підприємстві проходить важлива частина життя людини, через колектив відбувається її розвиток, духовне зростання. Від злагоди в колективі залежить економічний успіх підприємства.

Економічні ресурси поділяються на дві великі групи: матеріальні — земля і капітал; людські — праця і підприємницький хист людей, їхня здатність до підприємництва.

Праця здавна вважалась одним з основних економічних ресурсів. Про це йдеться в Арістотеля, середньовічних філософів, у представників економічної школи меркантилістів (XVII ст.). Фізіократи (XVIII ст.) найбільшу роль відводили землі як економічному ресурсові. Адам Сміт у XVIII ст. розглядав взаємодію вже трьох факторів виробництва: землі, праці, капіталу. Найчіткіше теорію економічних ресурсів сформулював Жан Батист Сей (1767-1832). У XX ст. англійський економіст Альфред Маршалл (1842-1924) запропонував розглядати четвертин фактор — підприємницькі здібності людей. Деякі сучасні економісти виділяють ще один фактор виробництва — «знання» у розумінні досягнень науки, інформації, технології, науково-технічного прогресу.

Праця — сукупність умінь, навичок, фізичних та інтелектуальних можливостей людини, тобто її робоча сила, яку вона використовує у процесі виробництва.

Земля (природні ресурси) — так називають усі блага природи, які людина використовує у процесі виробництва: земля, надра, водні, лісові, біологічні, агрокліматичні та всі інші види природних ресурсів, які ви вже знаєте з географії, біології, фізики й інших наук.

Капітал — усі засоби виробництва, створені людиною; приміщення, обладнання, машини, матеріали, інструменти, напівфабрикати, а також кошти, тобто грошовий капітал, призначений для організації виробництва. Процес нагромадження коштів і їх використання для ведення виробництва називається інвестуванням.

Підприємницькі здібності — здатність людей до організації виробничої, торговельної, комерційної та іншої ділової, економічної діяльності. Це особливий економічний фактор, який забезпечує комбіноване поєднання всіх інших ресурсів у єдину систему в процесі виробництва товарів та послуг. Підприємницькі здібності виявляються через особливий вид діяльності, яку називають підприємництвом. Детальніше про це йтиметься у наступних темах.

Особливості різних видів економічних ресурсів
Наявність численних економічних ресурсів у різних народів в усі часи вважалась основою багатства. Так, у ско-тарів-кочівників багатство вимірювалось поголів'ям худоби. Навіть слово „капітал” походить з латинської — «голова», «головний». У поміщиків Русі багатство визначалося кількістю кріпаків, тому що їхній дохід залежав від кількості працюючих. В англійських лордів багатство залежало від земельних володінь, за які селяни платили орендну плату з одиниці площі. У заможних городян в Європі XIX-XX ст. мірилом багатства була кількість прибуткових будинків. У купців різних країн і часів — обсяги торгових оборотів.

Розглянемо коротко основні риси економічних ресурсів, як їх розуміє сучасна наука.

Земля
Природний ресурс земля — вихідний фактор виробництва, без якого матеріальне виробництво зовсім неможливе. До нього зараховують землю і все, що розташоване на ній і в ній: орні площі, ліси, ресурси річок, озер, морів, океанів, корисні копалини, тобто все, що людина бере від природи. Це природне середовище, де відбувається життєдіяльність людини.

У первісному суспільстві людина лише споживала природні блага. З розвитком господарських відносин стає очевидним, що життєві умови, даровані природою, не всюди однакові й змінюються з часом, а багатства, які можна отримати від використання землі, залежать від якості самої землі та способів господарювання. Відтак з'являється прагнення до привласнення і відстоювання права на земельні площі певними групами людей з метою їх подальшого використання для отримання прибутків.

Особливе ставлення людей до землі яскраво описано українськими класиками. У п'єсі «Сто тисяч» І. Карпенка-Карого читаємо: «Ох, земелько, свята земелько, Божа ти дочечко! Як радісно тебе загрібати докупи, в одні руки... Приобрітав би тебе без ліку. Легко по своїй власній землі ходить. Глянеш оком навколо — усе твоє: там череда пасеться, там орють на пар, а тут зазеленіла вже пшениця і колоситься жито, і все то гроші, гроші, гроші...»

Уся величезна різноманітність природних ресурсів і фізико-біологічні особливості землі надають різні можливості для господарської діяльності, що відображається в земельному кадастрі. З їх урахуванням люди обирають відповідні способи використання землі. Так, у Земельному кодексі України земельні ресурси поділяються за цільовим призначенням: землі сільськогосподарського призначення, населених пунктів, промисловості, транспорту, зв'язку, оборони, природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного та історико-культурного призначення, лісового фонду, водного (у т. ч. підводного) фонду. Обмеженість земель зумовлює раціональне використання їхньої природної родючості, поліпшення стану природних об'єктів, використання інтенсивних технологій, які забезпечують підвищення продуктивності та ефективності господарювання і подальшого використання землі.

Праця
Ресурс «праця» об'єднує всі фізичні й розумові здібності людей для здійснення виробництва. Без праці неможливі ні використання природних багатств, ні виробництво товарів. Ефективність праці залежить від доцільного застосування тих здібностей, з якими ми народилися, і знань, яких ми набули в навчанні, сили наших м'язів та вправності наших рук, нашого розуму й пам'яті та соціального досвіду.

З певного віку всі працездатні люди, що мають належні фізичні та розумові здібності, є трудовими ресурсами. Особливості трудових ресурсів ви вже вивчали на уроках географії. Основні риси праці як фактора виробництва ми розглянемо при вивченні ринку праці.

Праця й земля — традиційні виробничі фактори. Але щоб виробляти товари, у сучасному господарстві їх самих недостатньо. Ще з давніх-давен людина використовувала допоміжні засоби, що полегшували її працю (плуг, рибальські снасті, кресало, скребок, молоток тощо). Ці інструменти були знаряддям, «капіталом» трудівника, слугували підвищенню ефективності його праці. У сучасному виробництві належна їх ефективність досягається завдяки застосуванню складних машин, устаткування та технологій.

Капітал
До нього належать усі задіяні у процесі виробництва предмети й засоби виробництва і кошти, а також складські запаси готової чи незавершеної продукції, що є сировиною для подальшого виробництва, необхідні приміщення.

Арістотель першим спробував пояснити, що таке капітал. Він запровадив поняття «хремастика» — мистецтво забезпечувати достаток, діяльність, спрямована на нагромадження коштів. Пізніше вчені-економісти А. Сміт і Д. Рікардо ототожнювали капітал з нагромадженою працею, запасом матеріальних цінностей, призначених для подальшого виробництва й отримання доходу. їх наступник К. Маркс дійшов висновку, що джерелом капіталу є присвоєна власником засобів виробництва додаткова вартість продукції, вироблена живою працею.

Дослідники XX ст. також по-різному підходили до розуміння сутності капіталу. Американський економіст І. Фішер так іменував запас багатства, здатного забезпечувати його власникові постійний дохід у вигляді «потоку послуг». Англієць Дж. Хікс капіталом вважав сукупність товарів виробничого призначення, Пол Хейне — благом, що його можна використовувати для виробництва майбутніх благ. Деякі вчені вважають капіталом також час, як окремий фактор виробництва, що створює дохід.

Поняття «капітал» часто вживається у різних значеннях: грошовий капітал — кошти, призначені для організації та розширення виробництва, для придбання знарядь, матеріалів і сировини: матеріальний капітал — засоби виробництва тривалого й короткочасного використання; людський капітал — знання, працездатність, досвід, енергія, освітні, культурні, етичні цінності і традиції людей тощо.

Товар - це продукт праці, який задовольняє будь-яку потребу людини й призначений для обміну шляхом купівлі-продажу. Товар, як і все сутнє у цьому світі, має матеріальний характер, але може виступати і як річ, і як послуга.

Товар має дві властивості: споживчу вартість і вартість. На це вказує вже великий Аристотель, коли пише про те, що сандалії можна використати двояко: їх можна взути і користуватись ними, а можна їх обміняти на іншу річ. Ці властивості товару існують як дві протилежні, але нерозривні його сторони.

Споживча вартість - це здатність товару задовольняти якусь потребу людини. Вона представлена у самій речі, тотожна сукупності тих хімічних і фізичних властивостей, які притаманні самому предмету. Так, хліб або сіль самі по собі і є споживчі вартості, бо саме завдяки своїм хімічним і фізичним властивостям вони здатні задовольнити певні потреби людини.

Потреби людини задовольняються завдяки споживчим вартостям, а оскільки останні у своїй переважній більшості створюються в процесі суспільного виробництва, то його кінцевою метою виступає саме виробництво споживчих вартостей.

Споживча вартість завжди має свою якісну і кількісну характеристики. Якісна - визначається мірою задоволення конкретної потреби й найповніше виявляється в якості товару. Саме якість стає найважливішим показником ефективності функціонування виробництва. Якість споживчої вартості має всебічну форму прояву. Це і надійність, і естетичність, і економічність, і багато інших моментів.

Кількісна сторона споживчої вартості виявляється у самій кількості товару і вимірюється показниками ваги, об'єму, довжини тощо.

Споживча вартість безпосередньо не характеризує економічні відносини між людьми, і саме цьому вона не вивчається політекономією, а є предметом такої загальної економічної науки, як товарознавство.

Суспільне виробництво можна визначити як сукупність тісно взаємопов'язаних між собою виробництв, які разом і створюють увесь комплекс необхідних для суспільства матеріальних благ і послуг. Це суспільне виробництво і виступає об'єктом вивчення політекономії.

У практичній площині суспільне виробництво поділяють на дві великі сфери: сферу матеріального виробництва і сферу нематеріального виробництва. У першій створюються матеріальні блага, які мають уречевлений характер. До цієї сфери належать такі галузі народного господарства, як промисловість, будівництво, сільське господарство, вантажний транспорт і т.ін. У сфері нематеріального виробництва результати праці людини, як правило, не набувають уречевленого характеру і виступають у вигляді послуг. До цієї сфери належать такі галузі, як освіта, охорона здоров'я, культура і мистецтво, пасажирський транспорт тощо. У тих галузях, в яких виробництво представлено як продукцією у вигляді уречевлених матеріальних благ, так і послугами, віднесення до тієї чи іншої сфери здійснюється на основі того виду продукції, який переважає в структурі продукції галузі. У процесі функціонування всього суспільного виробництва створюється певний обсяг продукції, яка включає величезний перелік матеріальних благ і послуг, необхідних для забезпечення життєдіяльності всього суспільства. Увесь цей обсяг продукції й утворює сукупний суспільний продукт.

Сукупний суспільний продукт являє собою всю сукупність матеріальних і духовних благ, які створені в суспільстві за певний термін, як правило, за один рік. Форми, в яких виступає сукупний суспільний продукт, можуть бути різними, але, як правило, визначають такі його форми: валовий суспільний продукт, кінцевий суспільний продукт, валовий національний продукт, валовий внутрішній продукт і чистий продукт, або національний дохід.

Валовий суспільний продукт (ВСП) являє собою всю сукупність виробленого в матеріальному виробництві продукту. Він розраховується шляхом включення до його складу всієї продукції, яка вироблена на підприємствах і в галузях матеріального виробництва. Цей показник є дуже важливим, бо він в узагальненому вигляді відображає складні взаємовідносини між підприємствами в процесі створення матеріальних благ. Проте показник ВСП має суттєвий недолік, який полягає в тому, що цей показник містить так званий повторний рахунок. Він виникає тому, що до вартості продукції підприємства додається і вартість отриманої від інших підприємств сировини, палива, матеріалів тощо. Ця вартість вже облікована як продукція підприємства, що виробило ці матеріали. Тому на підприємстві, яке отримало їх, вони повторно ураховуються у вартість виготовленої продукції. Чим більший рівень спеціалізації виробництва і чим більше розвинена кооперація, особливо в умовах виготовлення технічно складної продукції, тим більший повторний рахунок. Він суттєво збільшує вартість усього валового суспільного продукту.

Для того щоб скласти уявлення про дійсну величину того продукту, який вироблено в країні за певний період, розраховують кінцевий суспільний продукт (КСП). За натуральною формою він включає готову продукцію, що призначена як для виробничого, так і для особистого споживання. За вартісною формою КСП являє собою суму ВСП, зменшену на величину повторного рахунку. Для обчислення КСП необхідно від ВСП відняти матеріальні витрати, тобто оборот предметів праці (МВ) і додати амортизацію (А). У вигляді формули це можна подати в такий спосіб:

КСП = ВСП - МВ + А.

Як ВСП, так і КСП розраховуються для матеріального виробництва. Проте в суспільному виробництві має місце й невиробнича сфера або, як ще говорять, нематеріальне виробництво. Для того щоб порахувати всі результати господарчої діяльності, які б включали як продукцію, що набуває уречевленої форми, так і послуги, використовують дещо іншу систему показників, яка отримала назву системи національних рахунків (СНР).

Довгий час у колишньому Радянському Союзі під час підрахунку сукупних результатів виробництва застосовували балансовий метод. Цей метод був розроблений і вперше використаний у двадцяті роки в колишньому СРСР. Але він мав і певні недоліки. Головні з них полягали в тому, що ця система розрахунків, по-перше, передбачала обчислення виробленого продукту тільки для сфери матеріального виробництва, а по-друге, вона була пристосована для неринкової (соціалістичної) економіки і тому її не можна було використовувати в нових умовах господарювання, які передбачали перехід до ринкових відносин.

Застарілість системи балансів усе частіше давалася взнаки і вже у 1988 р. у колишньому СРСР почали застосовувати так звану систему національних рахунків. Ця система була розроблена відомими вченими-економістами В. Леонтьєвим та С. Кузнецем (США). Вона являє собою систему статистичних даних, що характеризує стан і динаміку економіки за певний період. Система національних рахунків була прийнята ООН і рекомендована для використання в усьому світі.

Система національних рахунків базується на певних принципах. Найважливіші з них полягають у такому:

o застосування подвійного запису. Наприклад, якщо підприємство придбало якісь матеріальні цінності, то ця подія буде зафіксована в надходженнях за рахунком " Надходження матеріалів" і водночас за рахунком " Оплата покупок";

o використання єдиних правил, за якими ведеться обчислення як на рівні підприємства, так і на рівні всього суспільного виробництва. Це дає можливість зіставляти як дані по підприємствах, так і узагальнені дані по усьому суспільному виробництву.

Слід зазначити, що систему національних рахунків можна чітко уявити тільки тоді, коли усвідомлені її особливості стосовно об'єктів, до яких вона застосовується.

З цього погляду слід відзначити таке:

1. У системі національних рахунків увесь валовий продукт поділяється на дві групи: а) товар і б) послуги. Вони, у свою чергу, діляться на ринкові, що надаються на платній основі, і неринкові, що надаються безоплатно або з пільгами.

2. Залежно від цільової спрямованості діяльності господарюючих суб'єктів уся економіка поділяється на такі сектори (сфери):

o нефінансові корпорації (реальний сектор);

o фінансові корпорації (банки, пенсійні фонди, страхові компанії тощо);

o державне управління (сектор загального управління - органи державної влади, їх послуги - пільгові або безоплатні);

o домашні господарства - це фізичні особи, які є власниками основної частки ресурсів, а, з іншого боку, вони є основними, кінцевими споживачами виробленого в суспільстві продукту.

3. Усіх суб'єктів, що діють в економіці, поділяють на резидентів, громадян даної держави, і нерезидентів, які не є громадянами цієї країни.

Система національних рахунків має певну сукупність макроеконо-мічних показників. Центральним серед них виступає валовий внутрішній продукт (ВВП). Цей показник являє собою вартісну оцінку всієї продукції сфери як матеріального, так і нематеріального виробництва, виробленої всіма виробниками даної країни незалежно від їх національної належності.

Головною умовою при розрахунках ВВП є виключення повторного рахунку. Він виникає тоді, коли намагаються підрахувати вартість усього виробленого в суспільстві продукту, підсумовуючи вироблені в усіх галузях економіки товари та послуги. У цьому випадку і виникає повторний рахунок. Розглянемо це на прикладі. Якщо підрахувати вартість якоїсь кінцевої продукції, наприклад, автомобіля, то неважко уявити, що в ціну цієї продукції входить вартість металу, який пройшов кілька стадій обробки. Спочатку з чавуну зробили сталь, тоді зі сталі прокат, тоді з прокату різні деталі автомобіля і, нарешті, їх склали й отримали кінцевий результат. На кожному етапові вартість продукції (сталі, прокату, виробів металообробки й виробів машинобудування) включала вартість металу. Це повторювання (а це і є повторний рахунок) багатократно збільшило ціну кінцевого продукту, а через це й усього сукупного продукту.

Щоб уникнути повторного рахунку й отримати показник реально виробленої продукції (ВВП), у системі національних рахунків застосовується показник доданої вартості. Додана вартість являє собою ту вартість, яка створена на підприємстві саме зусиллями його працівників. Вона включає заробітну плату, прибуток і амортизацію.

Що стосується вартості використаної сировини, матеріалів, енергії тощо, які отримано підприємством від інших поставщиків і у виготовленні чого дане підприємство участі не брало, то й вартість цих матеріалів, сировини, енергії і т.ін. не буде включатись до доданої вартості.

Розрахувати для підприємства розмір доданої вартості неважко. Для цього достатньо взяти ринкову (валову) ціну виробленої підприємством продукції і відняти від неї вартість поточних матеріальних витрат, але додати величину амортизації. Що ж стосується всього ВВП, виробленого в суспільстві, то його величина буде дорівнювати сумі доданої вартості, створеної в усіх галузях і на всіх підприємствах даної країни.

Сам механізм підрахунку ВВП може бути різним. У сучасних умовах розрізняють три методи підрахунку валового внутрішнього продукту.

По-перше, шляхом підсумовування доданої вартості по всіх галузях національної економіки. Цей метод дозволяє чітко визначити співвідношення різних галузей у створенні ВВП. Під час розрахунку ВВП цим методом до частки ВВЙ, створеної в галузях сфери матеріального виробництва, додається та його частка, яка створена у сфері послуг, а також чисті податки. Останні являють собою непрямі податки на товари, послуги та імпорт за відрахуванням тих державних субсидій, які надані державою в процесі виробництва цих товарів.

По-друге, ВВП можна розрахувати шляхом підсумовування витрат. До цих витрат буде віднесено:

а) кінцеві витрати домашніх господарств. Це витрати на товари повсякденного попиту, послуги й товари довготривалого використання;

б) кінцеві витрати державних установ, пов'язані з організацією управління. Сюди ввійде заробітна плата державних службовців, а також витрати на придбання необхідних для функціонування цих органів товарів та послуг;

в) кінцеві витрати некомерційних установ, тобто громадських об'єднань, профспілок, політичних партій, які надають відповідні послуги як суспільству загалом, так і його окремим громадянам;

г) валові капіталовкладення, які включають у себе як безпосередньо самі капіталовкладення, так і амортизацію;

д) витрати на збільшення матеріальних оборотних засобів, які призначені для формування запасів;

є) чистий експорт товарів та послуг, який являє собою різницю між експортом країни та її імпортом.

По-третє, ВВП можна підрахувати на основі доходів. При цьому підсумовують усі первинні доходи, тобто ті доходи, які ще не підлягали перерозподілу. До них належить заробітна плата найманих працівників, доходи від підсобного господарства, прибутки підприємців, рента, позичковий відсоток, а також амортизаційні відрахування. Цей метод підрахунку ВВП найменш поширений, бо схильність людини приховувати свої доходи (головним чином через їх оподаткування) робить такий підрахунок валового внутрішнього продукту не зовсім точним.

Слід відзначити, що ВВП, розрахований одним з цих методів, усе ж не включає деяких результатів діяльності людей. Так, у ньому не находить відображення тіньова економіка, праця домашніх господарок, бартерні операції тощо.

Ще один важливий показник у системі національних розрахунків - це національний дохід (НД). Він складається із заробітної плати (ЗП), відсотка (%), прибутку (Р) і ренти (II):

НД = ЗП + % + Р + Я.

Якщо до національного доходу додати непрямі податки (НП), то це буде чистий національний продукт (ЧНП), а коли у свою чергу, до ЧНП додати амортизацію (А), то це буде валовий внутрішній продукт:

ВВП = ЗП + % + 3 + II + НП + А.

Валовий внутрішній продукт є надзвичайно важливим макроекономічним показником, а тому стосовно нього і з його участю розраховують ще кілька показників.

По-перше, розрізняють два поняття: ВВП номінальний і ВВП реальний. Номінальний ВВП являє собою весь вироблений у суспільстві продукт за певний період (як правило, за рік), виражений у поточних цінах. Що ж стосується реального ВВП, то він розраховується шляхом поділу номінального ВВП на індекс цін. Це можна подати у вигляді такої формули:

Співвідношення реального ВВП та номінального дає можливість розрахувати показник, який має назву дефлятор ВВП. Він може бути розрахований за такою формулою:

За рахунок показників, розрахованих на базі ВВП, можна отримати показники для характеристики рівня розвитку суспільного виробництва країни порівняно з іншими країнами. Для цього найчастіше використовують показник ВВП на душу населення. Дуже поширеним є й показник продуктивності суспільної праці, який розраховується шляхом поділу ВВП на всю кількість робітників, зайнятих у суспільному виробництві. Розглянуті показники розраховують, як правило, за кілька років, що дає можливість чітко визначити тенденції в розвитку продуктивності праці й зростання матеріального добробуту нації.

Поряд із показником ВВП розраховують також показник валового національного продукту (ВНП). Різниця між ними полягає в такому: ВВП розраховується за так званою територіальною ознакою, тобто він включає вартість усієї продукції, виробленої в одній країні незалежно від національної належності виробника. Що ж стосується ВНП, то він розраховується як вартість усієї продукції, виробленої національним виробником як у межах країни, так і за її кордонами. Кількісно від ВВП показник ВНП буде відрізнятися на суму так званих факторних доходів, до яких відносять заробітну плату найманих робітників, ренту, позичковий відсоток, прибуток підприємців, що працюють за кордоном. При цьому отримані й переведені в країну з-за кордону факторні доходи будуть зменшені на величину аналогічних доходів, вивезених із країни іноземцями. Слід зауважити, що для розвинених країн різниця між ВВП та ВНП не дуже велика і становить не більше одного відсотка.

Тема 3. Економічне зростання та його рушійні сили

Відтворення і економічне зростання. Суть відтворення та його види. Суть і типи економічного зростання. Новий тип економічного зростання. Теорії економічного зростання. Теорії періодизації економічного розвитку суспільства. Економічний і соціальний прогрес, їх взаємозв’язок. Критерії економічного і соціального прогресу та його рушійні сили.

Сутність поняття «економічне зростання» можна визначити як кількісне збільшення та якісне вдосконалення за відповідний період результатів виробництва (товарів, послуг) та його основних факторів, що знаходить свій вираз і в комплексному вдосконаленні соціально-економічних відносин у суспільстві. У західній літературі під цим терміном прийнято розуміти лише збільшення обсягів, товарів і послуг, створених за даний період.

Виокремлюють два основних типи економічного зростання: екстенсивний та інтенсивний.

Екстенсивний тип економічного зростання забезпечується за рахунок кількісного збільшення обсягів функціонуючих факторів виробництва і практично при збереженні незмінними їх попередніх техніко-технологічних параметрів.

Інтенсивний тип економічного зростання характеризується розширенням виробництва на основі якісного поліпшення всіх його факторів, тобто раціональнішого використання всього виробничого потенціалу.

Як відхилення від закономірного процесу економічного зростання в окремі періоди для ряду країн може мати (і має) місце регресивний тип розвитку, для якого характерне довготривале зниження обсягів суспільного виробництва. Зокрема, таке явище спостерігалось протягом 90-х років у всіх країнах СНД, у т. ч. в Україні.

Щодо основних типів економічного зростання, то на практиці вони не існують в абсолютних формах. У реальному житті вони проявляються або як переважно екстенсивний, або як переважно інтенсивний тип економічного зростання.

Рушійні сили економічного зростання (прогресу)

Суспільне виробництво перебуває у постійному русі, але він відбувається не просто по замкненому колу, а по висхідній лінії, хоча і не завжди рівномірно.

Аналіз змісту рушійних сил економічного зростання починається з розгляду відтворення суспільного виробництва як безперервного процесу виробництва. Розвиток виробництва, підвищення його ефективності досягаються зусиллями людей, їх працею та соціально-економічною активністю. Але що спричиняє людей до вчинків та дій? Відповідь на дане запитання є надзвичайно важливою для розуміння умов економічного розвитку.

Рушійними силами економічного прогресу, як і кожного іншого динамічного піднесення, є суперечності. Тобто економічний розвиток носить діалектичний характер, тому відсутність внутрішніх суперечностей рівнозначна призупиненню руху (розвитку). Співіснування двох взаємносуперечливих сторін, їх боротьба становлять сутність діалектичного розвитку. Відтворювальність тотожності сторін протиріччя робить будь-яку систему саморушійним організмом. Це загальне правило, зрозуміло, цілком стосується й економічного життя.

Узагальненою основою і рушійною силою розвитку виробництва є його суперечлива взаємодія зі споживанням. З одного боку, економічні потреби породжують ідеальний образ продукту і в такому смислі стимулюють його створення. Але, з іншого боку, вони самі породжуються виробництвом. У реальному житті це протиріччя — лише найзагальніша основа розвитку виробництва незалежно від його суспільної форми, що значною мірою знаходить свій вияв у відповідному типі економічних систем: традиційна, капіталістична (ринкова), командна (адміністративно-командна), змішана, перехідна (від адміністративно-командної до ринкової). З точки зору економікс та сучасної західної навчальної літератури дана суперечність (ресурси — потреби) трактується як аксіома стосовно невідповідності безмежних економічних потреб обмеженим виробничим ресурсам.

У сфері економічних відносин потреби набувають форми економічних інтересів і стимулів. У попередніх темах зазначалося, що економічні інтереси — це спонукальні мотиви господарської діяльності людей (як господарюючих суб’єктів), які зумовлені їх місцем у системі відносин власності та наявній системі потреб. В останніх концентрується сутність інтересів: інтерес — це форма прояву потреб. Тому інтереси виступають потужним «двигуном» економічного розвитку, образно кажучи, формують ту «пружину», яка «каталізує» і приводить до руху весь економічний механізм.

З точки зору політекономічного розуміння змісту цих аспектів, важливо підкреслити, що економічні інтереси у різних соціальних класів (страт), прошарків та ін. далеко не однакові, а в ринковій (капіталістичній) економіці часто діаметрально протилежні. Фахівцю політичної економії при трактуванні економічних інтересів (як й інших економічних категорій) необхідно розуміти, що вони походять не просто з біологічної сутності природи людини, а визначаються її положенням як відповідного соціально-економічного суб’єкта в економічному устрої суспільного життя, що врешті детермінується формами власності. При всій різноманітності (як і схожості) індивідуальних уподобань, запитів та цілей у дрібного виробника — одні інтереси, у найманого працівника — інші, у підприємця-капіталіста — треті.

Варто враховувати, що людина одночасно виступає як індивід і як представник того чи іншого соціального класу (страти), групи, прошарку тощо. Відповідно до цього вона є і носієм різноманітних інтересів.

Політико-економічний аналіз змісту рушійних сил економічного зростання (прогресу) передбачає врахування не лише дії базисних економічних категорій (внутрішніх суперечностей, потреб, інтересів тощо), але й функціонування надбудови — держави, політичних, ідеологічних, правових, культурно-духовних та інших відносин і відповідних їм інституцій: політичних партій (рухів), релігійних концесій і т. ін.

Тобто, аналізуючи рушійні сили економічного розвитку, потрібно враховувати вплив таких факторів, як стан суспільної свідомості та рівень розуміння народними масами об’єктивних проблем і напрямів економічної динаміки, культуру праці та спілкування, пануючі морально-етичні, релігійні установки, а також національні традиції. Всі вони, будучи продуктом багатовікової історичної еволюції, хоча є надбудовними факторами, суттєво впливають на ефективність функціонування базисних елементів та відносин економічної системи. При цьому часто вони модифікують навіть її модель.

В цілому дійовий вплив політичних, правових, моральних, духовно-культурних та інших факторів на економічний прогрес знаходить свій прояв у тому, що вони детермінують розкриття можливостей і рушійних сил, які закладені в тій чи іншій економічній системі. Разом з тим загальні риси економічного зростання, які притаманні різним періодам (етапам) розвитку суспільства, завжди виступають у конкретних історичних формах, що відповідають якісним характеристикам факторів і результатам виробництва на даному конкретному історичному проміжку часу.

Теорія економічного зростання

Кількісний підхід до досліджень економічного зростання.

Проблеми економічного зростання завжди привертали увагу економістів. Ще в теоріях меркантилістів важливе місце посідали питання забезпечення тривалого економічного зростання, що відіграє значну роль у процвітанні чи занепаді будь-якої держави. Проте внаслідок маржиналістської революції в економічній теорії поширився статичний рівноважний підхід й інтерес до проблем зростання знизився.

Великі зрушення, якими ознаменувався період між двома світовими війнами в економіці розвинутих країн, змусили економічну думку знову звернутися до проблем зростання. Величезне значення мала " кейнсіанська революція", під час якої виникла цілісна макроекономічна теорія, що оперувала агрегатними показниками і досліджувала умови макроекономічної рівноваги. Головну роль у формуванні теорії економічного зростання відіграли дослідження американського економіста, вихідця з України С.-С. Кузнєца, засновника кількісного підходу до досліджень економічного зростання. Його науковий внесок характеризується повнотою охоплення, глибиною деталізації, відтворенням історичних даних, емпіричними дослідженнями зростання та коливань і розвитком економетричних напрацювань та кількісної економічної історії.

Кузнєц Саймон Сміт (1901—1985) народився в м. Харкові. Навчався на юридичному факультеті Харківського університету. У 1922 р. переїхав у Нью-Йорк. Закінчив Колумбійський університет, здобув ступінь магістра з економіки. З 1927 по 1960 рік був провідним співробітником Національного бюро економічних досліджень США. У 1931 р. призначений професором економіки і статистики Пенсільванського університету. Потім працював (1954—1960) професором політекономії в Університеті Джонса Гопкінса, а з 1960 р. — професором економіки у Гарвардському університеті. Був президентом Американської статистичної асоціації, президентом Американської економічної асоціації, нагороджений медаллю Ф. Волкера.

С.-С. Кузнєц — почесний професор Гарвардського університету. Йому присуджені почесні вчені ступені Прінстонським, Колумбійським, Пенсільванським, Гарвардським і Єврейським університетами, лауреат Нобелівської премії (1971).

Аналізу економічного зростання присвячена одна з ранніх праць С.-С. Кузнєца " Столітня динаміка виробництва і цін" (1930), де досліджені тривалі тенденції у динаміці виробництва і цін багатьох категорій товарів за даними шести країн (на основі деяких показників проаналізовано період аж від 1810 р.). Він дійшов висновку, що у зростанні виробництва окремих товарів часто спостерігаються періоди сповільнень, і запропонував своє пояснення цієї закономірності. Сформульовані висновки стали одним із наріжних каменів його майбутніх спостережень щодо зміни структури національного продукту, що супроводжує економічне зростання. У цій праці С.-С. Кузнєц обстоює безсумнівну наявність циклічної складової у динаміці виробництва і цін, період якої перевищує тривалість звичайного економічного циклу, але є коротшим, ніж у довгих хвиль Кондратьєва. Середня тривалість такого періоду становила 22 роки. Вчений назвав ці хвилі " вторинними віковими коливаннями", а пізніше — " довгими коливаннями". Зараз їх називають " циклом Кузнєца".

Ці спостереження стали основою досліджень, у яких доводилася наявність широко-амплітудних, взаємопов'язаних коливань з періодом приблизно 20 років у багатьох сферах економічного життя Великобританії, США та інших держав (зростання населення, зовнішня та внутрішня міграція, структура внутрішніх інвестицій і міждержавних потоків капіталу, платіжний баланс та зростання грошової маси). Хоч питання про те, чи є хвилі С.-С. Кузнєца самовідтворними досі відкрите, саме їх виявлення мало величезне значення для аналізу довгострокового економічного зростання. Воно засвідчило, що для виокремлення довгочасових трендів необхідно охоплювати суттєво триваліші, ніж звичайний економічний цикл, періоди спостережень. Сам С.-С. Кузнєц пропонував при дослідженні економічного зростання орієнтуватись на період спостережень приблизно у 50 років.

У своїй статті " До теорії економічного зростання" (1955) учений вказував, що загальна теорія економічного зростання повинна пояснювати і механізм розвитку передових промислових держав, і причини, що стримують розвиток відсталих країн; охоплювати держави як з ринковою економікою, так і з плановою, країни великі і малі, розвинуті та ті, що розвиваються; пояснювати вплив на економічне зростання зовнішньоекономічних зв'язків, війн та інтервенцій. На думку С.-С. Кузнєца, необхідність постановки таких амбіційних завдань пояснюється широким різноманіттям пов'язаних з економічним зростанням у різних умовах проблем, а якщо брати глибше, то тим, що обґрунтовані висновки можна робити лише у разі вивчення економічного зростання у найрізноманітніших контекстах та умовах. Виходячи з цього, С.-С. Кузнєц наполягав, що емпіричні дослідження мають бути широкоохоплюючими як з часової, так і з просторової точок зору, об'єктом спостереження повинні стати не географічні регіони чи промислові райони, а країни. Стратегія досліджень передбачає, що деталізовані та конкретні теорії економічного зростання матимуть сенс лише після завершення збору фактичного матеріалу про минулий досвід. Він наполягав на проведенні широких емпіричних досліджень з чотирьох ключових елементів економічного зростання: демографічного зростання, зростання знань, внутрідержавної адаптації до факторів зростання та зовнішні відносини між країнами. У його доробку були " підтеорії" цих процесів, якими можна було оперувати при проведенні необхідних досліджень, і він планував, що надалі ці концепції зіллються в єдину загальну теорію економічного зростання.

Практично його плани (другий і головний елемент програми С.-С. Кузнєца) реалізувалися в історичних та статистичних дослідженнях зростання населення і національного продукту та змін у структурі економіки, що супроводжують це зростання. Вчений почав з відтворення довгих рядів національного продукту та пов'язаних з ним показників для США. Потім були зібрані дані про економічне зростання та структурні зміни у всіх країнах, де можна було отримати достовірну інформацію. За даними С.-С. Кузнєца, темпи зростання середини XX ст. були досягнуті завдяки промисловій революції, що відбулася в Англії між 1780 і 1820 роками, у США — між 1810 і 1860 та в Німеччині — між 1820 і 1870 роками. У всіх цих країнах різке підвищення темпів економічного зростання збіглося зі становленням та розвитком капіталізму як провідної економічної системи. На ранніх стадіях економічного розвитку спостерігалося прискорення темпів збільшення сукупного доходу та зростання населення, що супроводжувалося технологічними вдосконаленнями. С.-С. Кузнєц відзначав, що перехід до сучасних темпів економічного зростання був драматичним процесом, який спричинив безліч політичних та соціальних наслідків.

Основними публікаціями другої частини програми були десять знаменитих статей, надрукованих під загальною рубрикою " Кількісні аспекти економічного зростання націй" (1956—1966)1, і підсумкова праця " Сучасне економічне зростання" (1966).

Стрижнем цих емпіричних досліджень було наголошування, що зростання сукупного продукту країни неминуче передбачає глибоке перетворення усієї її економічної структури, яке зачіпає багато аспектів економічного життя — структуру виробництва, галузеву та професійну структуру зайнятості, розподіл занять на роботу в середині сім'ї та на ринкову діяльність, структуру доходу з точки зору факторів виробництва, кількість, віковий склад і територіальний розподіл населення, міждержавні потоки товарів, капіталу, робочої сили та знань, організацію промисловості та державне регулювання. Подібні зміни, на його думку, є необхідною умовою сукупного зростання і, почавшись, формують, стримують чи підтримують подальший економічний розвиток країни. У цьому (переважно описовому) розділі своєї програми С.-С. Кузнєц дослідив і класифікував форми та елементи деякого життєвого порядку на властиві йому види і підвиди. Результати цієї роботи визначили теоретичні завдання.

Третім елементом програми С.-С. Кузнєца були теоретичні дослідження, виражені передусім у теоретичних гіпотезах. Статистичні дані засвідчили закономірності у змінах певних показників, що призвело до пошуку причин цих явищ. З'ясування того, що у довготривалому періоді питома вага нагромаджень у національному продукті зростає неоднаково зі зростанням національного доходу, було визначним і несподіваним емпіричним результатом. Доробок С.-С. Кузнєца у багатьох аспектах випереджав теорію життєвого циклу заощаджень. Постійні коливання в галузевій структурі зайнятості від видобувної промисловості до переробної, а потім у напрямі сфери послуг учений пояснює в термінах еластичності кінцевого попиту за доходами, закономірностями технологічного прогресу (при якому затрати праці безпосередньо у Виробництві, " у цеху ", скорочуються, але зростає потреба у трудових витратах для виконання проміжних чи допоміжних функцій, особливо у сфері ділових та державних послуг), а також неоднаковими темпами зростання продуктивності у цих трьох сферах. Це його пояснення і натепер загальноприйняте, як і десятки подібних теоретичних гіпотез, що пояснюють нові емпіричні результати.

Окрім цих " підтеорій" раціональними були його спроби об'єднати уявлення про найзагальніші властивості та причини економічного зростання на основі історичного досвіду (праці " Загальні принципи сучасного економічного зростання" (1966), " Рушійні сили економічного зростання: що показує історія? " (1981)). Ці статті С.-С. Кузнєца розкривають природу економічного зростання. їх основою є його початкові уявлення, збагачені великим досвідом роботи у галузі кількісних та історичних досліджень. Йдеться про тлумачення початкових імпульсів та адаптивних реакцій у процесі зростання, що згодом стали основою багатьох сучасних досліджень у цій галузі.

С.-С. Кузнєц вважав, що сучасне економічне зростання започатковане науково-технічним прогресом. " Епохальна інновація, яка характеризує нинішню економічну епоху, полягає у розширеному застосуванні науки для розв'язання проблем економічного виробництва" 1. Цю фразу можна розуміти таким чином, що С.-С. Кузнєц вважав технологічний розвиток екзогенним відносно економіки фактором, але це правильно тільки частково. Адже технологія є лише потенціалом. " Головне полягає саме у застосуванні (науки), причому це відноситься не тільки до результуючого економічного зростання, але майже в такій самій мірі — до ефекту зворотного зв'язку стосовно розвитку самої науки; виходить щось ніби самостимуляції економічного зростання". У цьому круговороті можна виокремити дві частини. Імпульс до зростання, можливо, і виникає у зв'язку з новим потенціалом, який відкриває технологічний прогрес, однак, якщо суспільство хоче цим потенціалом скористатися, воно має спершу змінити свою інституційну структуру. А наступне використання науки у виробництві " у певному смислі еквівалентне створенню багатьох експериментальних лабораторій, які забезпечують нові дані для подальшого стимулювання наукового прогресу" 2.

З 50-х років XX ст. активізується інтерес до проблем економічного зростання. У цей час загострилося суперництво Сполучених Штатів з Радянським Союзом, з Японією. Поступово вичерпувався потенціал зростання, що виник у повоєнний період, посилилася увага до проблем розвитку країн " третього світу". Економісти стали уточнювати і конкретизувати проблеми економічного зростання, підвищився інтерес до його моделювання. Моделі економічного зростання створювалися для того, щоб знайти оптимальне співвідношення між факторами зростання, визначити умови, які забезпечуватимуть бажані темпи та стабільність розвитку, досліджувати найважливіші пропорції, в тому числі між споживанням і нагромадженням.

Англійський економіст Рой Харрод і американський економіст Овсій Домар розробили одну з найпростіших моделей визначення темпів зростання, яка дуже перебільшувала нестійкість західної економіки і недооцінювала сили, що приводять до її зростання. З середини 50-х років почався новий етап розвитку теорії з метою з'ясування та обґрунтування механізму постійних темпів економічного зростання. Ключову роль у цей період відіграла модель зростання визначного представника американської економічної думки Р.-М. Солоу.

Солоу Роберт-Мертон (нар. 1924) у м. Нью-Йорк. Навчався у Вищій школі Дж. Медісона, а потім у Гарвардському університеті. Здобув ступінь магістра гуманітарних наук, захистив докторську дисертацію з економіки. З 1949 р. викладацька і науково-дослідницька діяльність Р.-М. Солоу пов'язана з Массачусетським технологічним інститутом. Протягом 1975—1980 років вчений працював директором Бостонського федерального резервного банку.

Тема 4. Власність та її форми

Поняття власності. Економічний зміст власності та право власності. Об’єкти та суб’єкти власності. Місце власності в системі виробничих відносин.
Різноманітність форм власності. Індивідуальна та приватна власність. Колективна власність та її види. Корпоративна та державна власність. Інтелектуальна власність. Економічні форми реалізації власності. Еволюція відносин власності та її об’єктивні основи. Співвідношення державної та інших форм власності. Роздержавлення і приватизація, їх форми, методи та принципи. Система відносин власності в економіці України.

Власність - складна і багатогранна категорія, яка виражає всю сукупність суспільних відносин-економічних, соціальних, правових, політичних, національних, морально-етичних, релігійних тощо. Вона займає центральне місце в економічній системі, оскільки зумовлює спосіб поєднання робітника із засобами виробництва, мету функціонування і розвитку економічної системи, визначає соціальну і політичну структуру суспільства, характер стимулів трудової діяльності і спосіб розподілу результатів праці.

Виражаючи найглибинніші зв'язки і взаємозалежності, власність, таким чином, розкриває сутність соціально-економічного буття суспільства.

Спочатку власність розглядалась як відношення людини до речі, тобто як фізична наявність цієї речі у людини і можливість її використання. Однак із розвитком суспільства та накопиченням наукових знань уявлення про власність змінювалось, ставало обсяговішим і змістовнішим.

Речі самі по собі не власність, так само як золото чи срібло за своєю природою не є грошима. Вони перетворилися в гроші лише за певних економічних відносин.

Це стосується і власності. Головною її характеристикою є не річ і не відношення людей до речей, а те, ким і як привласнюється річ, як таке привласнення зачіпає інтереси інших людей. Певна річ стає власністю, тобто економічною категорією, лише тоді, коли з приводу її привласнення люди вступають між собою в певні економічні відносини. Відповідно, власність виражає відносини між людьми з приводу привласнення речей.

Інакше кажучи, соціально-економічна сутність власності розкривається і реалізується не в системі зв'язків " людина - річ", а в площині взаємодії " людина - людина" з приводу привласнення об'єктів власності.

Привласнення - процес, що виникає у результаті поєднання об'єкта і суб'єкта привласнення, тобто це конкретно-суспільний спосіб оволодіння річчю. Воно означає відношення суб'єкта до певних речей як до власних. Привласнення формує і виражає конкретну рису тієї або іншої форми власності та її видів.

Відносини привласнення охоплюють всі сфери відтворювального процесу - від виробництва до споживання.

Вихідним моментом привласнення є сфера виробництва. Саме тут створюється об'єкт власності і його вартість. Кому належать засоби виробництва, той і привласнює результат виробництва. Після цього процес привласнення продовжується через сфери розподілу і обміну, які виступають як вторинна і третинна форми привласнення.

Головним об'єктом привласнення в економічній системі, який визначає її соціально-економічну форму, цілі й інтереси є привласнення засобів виробництва і його результатів.

Власність - це сукупність відносин між суб'єктами господарювання з приводу привласнення засобів виробництва та його результатів.

Варто зауважити, що категорія " привласнення" породжує свій антипод - категорію " відчуження".

Відчуження - це позбавлення суб'єкта права на володіння, користування і розпорядження тим чи іншим об'єктом власності.

Привласнення і відчуження - парні категорії, які існують одночасно як єдність протилежностей. Привласнення певного об'єкта власності одним суб'єктом одночасно означає відчуження його від іншого суб'єкта. Якщо один суб'єкт заявив, що " це моє" 9 це все одно, що він сказав іншим суб'єктам: " це не ваше". Тому поряд з власником завжди присутній невласник.

Отже, процес привласнення і відчуження - це дві діалектичні сторони сутності відносин власності. Суперечність в системі " привласнення - відчуження" є внутрішнім джерелом саморозвитку відносин власності. Саме в цьому полягає могутній позитивний заряд цього діалектичного зв'язку.

Таким чином, сприймаючи видимість відношення людини до речі, власність завжди виражає зв'язок: відношення " власника" до " невласника".

Відносини власності утворюють певну систему, що містить у собі три види відносин:

- відносини з приводу привласнення об'єктів власності;

- відносини з приводу економічних форм реалізації об'єктів власності (тобто одержання від них доходу);

- відносини з приводу господарського використання об'єктів власності.

Відносини власності виявляються через суб'єкти та об'єкти власності.

Об'єкти власності - це все те, що можна привласнити чи відчужити:

- засоби виробництва в усіх галузях народного господарства;

- нерухомість (будинки і споруди, відокремлені водні об'єкти, багаторічні насадження тощо);

- природні ресурси (земля, її надра, ліси, води тощо);

- предмети особистого споживання та домашнього вжитку;

- гроші, цінні папери, дорогоцінні метали та вироби з них;

- інтелектуальна власність, тобто духовно-інтелектуальні, інформаційні ресурси та продукти (твори літератури і мистецтва, досягнення науки і техніки, відкриття, винаходи, ноу-хау, інформація, комп'ютерні програми, технології тощо);

- культурні та історичні цінності;

- робоча сила.

Суб'єкти власності - це персоніфіковані носії відносин власності:

- окрема особа (індивідуум) - людина як носій майнових і немайнових прав та обов'язків;

- юридичні особи - організації, підприємства, установи, об'єднання осіб усіх організаційно-правових форм;

- держава в особі органів державного управління, муніципалітети (органи місцевого управління та самоврядування);

- декілька держав або всі держави планети.

Власність має і правовий аспект, виступаючи як юридична категорія. Юридичний аспект власності реалізується через право власності.

Право власності - це сукупність узаконених державою прав та норм економічних взаємовідносин фізичних і юридичних осіб, які складаються між ними з приводу привласнення й використання об'єктів власності.

Завдяки цьому економічні відносини власності набувають характеру правовідносин, тобто відносин, учасники яких виступають як носії певних юридичних прав і обов'язків.

Право власності визначається ще з часів римського права трьома основними правочинностями - володіння, користування і розпорядження. Це так звана тріада власності.

Відповідно, повна реалізація прав власності можлива лише за наявності і взаємозв'язку відносин володіння, користування й розпорядження. Суб'єкти, які тимчасово отримують право на володіння і користування чужою власністю (наприклад, орендар) без права на розпорядження, не є повними власниками.

У сучасній економічній науці й господарській практиці розвинутих країн Заходу застосовується ширша і більш деталізована система прав власності. Так, англійським юристом представником інституціоналізму А. Оноре запропонована система прав власності, яка складається з 11 елементів.

1. Право володіння.

2. Право користування.

3. Право управління (право вирішувати, хто і як забезпечуватиме використання благ).

4. Право на дохід (право на володіння результатами використання благ).

5. Право суверена на капітальну вартість (право на використання, відчуження, зміну чи знищення блага).

6. Право на безпеку (право на захист від експропріації або від пошкодження в навколишньому середовищі).

7. Право на передачу благ у спадок.

8. Право на безстроковість володіння благом.

9. Заборона на використання шкідливим способом.

10. Право на відповідальність (можливість стягнення блага на сплату боргу).

11. " Зворотний" характер прав власності, тобто повернення переданих кому-небудь правочинностей після закінчення терміну угоди або достроково у випадку порушення її умов тощо.

Така деталізація юридичних прав власності має не самодостатній характер, а має на меті гарантувати суб'єкту необхідні й достатні права для прийняття оптимальних економічних рішень.

Капіталістична власність характеризується зосередженням прав власності підприємця на засоби та результати праці і відсутністю власності на найманого робітника, який має особисту свободу.

Однак юридична рівноправність усіх громадян капіталістичного суспільства не означає рівності в розподілі й концентрації прав власності. Це породжує економічну владу одних і економічну залежність інших.

Ліквідація приватної власності в колишніх соціалістичних країнах і заміна її так званою " загальнонародною" власністю з метою зрівняти всіх людей у правах на засоби виробництва і результати їх використання спричинили розрив природно-еволюційного процесу розвитку відносин власності, що стало однією з причин кризи і розвалу соціалістичної системи.

Горизонтально-структурний підхід визначає класифікацію економічних форм власності, а також її види і типи.

Умовами і критеріями означеної класифікації є рівень розвитку продуктивних сил, характер поєднання працівника із засобами виробництва, ступінь правочинностей суб'єкта на ресурси результати й управління виробництвом, механізм розподілу доходу тощо.

Існує два основних типи власності: приватна і суспільна.

Приватна власність - це такий тип власності, коли виключне право на володіння, користування і розпорядження об'єктом власності та отримання доходу належить приватній (фізичній чи юридичній) особі.

Приватний тип власності виступає як сукупність індивідуально-трудової, сімейної, індивідуальної з використанням найманої праці, партнерської і корпоративної форм власності.

Приватна власність в усіх її формах є потужним фактором розвитку суспільства, оскільки стимулює у власника підприємницьку ініціативу, інтерес до збільшення особистого, а отже, й суспільного багатства, надає йому економічну свободу вибору, певний статус у суспільстві, самоповагу, право успадкування, утверджує реальну майнову відповідальність тощо.

Індивідуально-трудова власність характеризується тим, що фізична особа в підприємницькій діяльності одночасно використовує власні засоби виробництва і свою робочу силу.

Якщо в господарстві використовується праця членів сім'ї, така власність має вигляд сімейної трудової власності (наприклад, фермерське сімейне господарство).

Індивідуальний приватний власник може використовувати в господарстві й працю найманого робітника (постійно чи на сезонних роботах).

Партнерська власність є об'єднанням капіталів або майна кількох фізичних чи юридичних осіб. З метою здійснення спільної підприємницької діяльності кожний учасник партнерського підприємства зберігає свою частку внесеного ним капіталу чи майна у партнерській власності.

Корпоративна (акціонерна) власність - це капітал" утворений завдяки випуску і продажу акцій. Об'єктом власності акціонерного товариства, крім капіталу, створеного за рахунок продажу акцій, є також інше майно, придбане в результаті господарської діяльності.

Особливість корпоративної власності полягає в тому, що вона поєднує риси приватної і суспільної власності. З одного боку, власники акцій є приватними власниками тієї частки капіталу, яка відповідає номінальній чи ринковій ціні їхніх акцій, а також доходу від них. Разом з тим, пересічні акціонери через розпорошеність пакета акцій не мають реального права на участь у розпорядженні всім капіталом акціонерного товариства. Реальне право на розпорядження й управління капіталом товариства мають лише ті, хто володіє контрольним пакетом акцій.

Суспільна власність існує у двох формах: державній і колективній.

Державна власність - це така система відносин, за якої абсолютні права на управління і розпорядження власністю здійснюють органи (інститути) державної влади.

Державна власність поділяється на загальнодержавну і муніципальну (комунальну).

Загальнодержавна власність - це спільна власність усіх громадян країни, яка не поділяється на частки і не персоніфікується між окремими учасниками економічного процесу.

Власність необхідна державі для виконання економічних, соціальних і оборонних функцій. Об'єктами державної власності є природні ресурси (земля, її надра, ліси, води, повітряний простір), енергетика, транспорт, зв'язок, дороги, навчальні заклади, закл