Тема 12. Теоретичні основи маркетингу і менеджменту

Необхідність маркетингової діяльності. Суть маркетингу та його принципи. Функції маркетингу. Види маркетингу. Завдання, цілі і методи маркетингу. Суть та функції менеджменту. Види менеджменту: оперативний, стратегічний, галузевий, національний, міжнародний.

Термін " менеджмент" (англ. management, від manage — керувати, від лат. manus — рука) американського походження і не перекладається іншими мовами дослівно. Менеджмент — це керування людьми, управління соціально-економічними процесами на рівні організації, фірми, підприємницької структури.

Виділяють кілька підходів до визначення сутності та змісту менеджменту. З їх урахуванням менеджмент розглядають як:

— самостійний вид професійної діяльності;

— орган управління або категорію людей, функціями яких є організація та управління підприємством;

— науку та навчальну дисципліну.

Управління за своєю природою — творча, інтелектуальна праця, властива будь-якому комбінованому робочому процесу. Предметом управлінської праці є трудова діяльність людей.

За визначенням М. П. Фоллетт, менеджмент — це забезпечення виконання роботи за допомогою інших осіб.

З точки зору американського вченого П. Друкера загальне призначення управління — зробити багатьох людей здатними здійснювати спільну діяльність за допомогою встановлення загальних для них цілей і цінностей, створення структур для координації їх зусиль, а також навчання та підготовки.

Відомий американський менеджер Лі Якокка серед головних елементів управлінської діяльності в першу чергу називає вміння контактувати з людьми, розпізнавати їх характер та спонукати до діяльності; здатність давати доручення іншим та надихати людей на працю.

Однак трудова діяльність людей як об'єкт управління є досить складною. Тому для прийняття правильних управлінських рішень необхідна широка інформація про всі процеси на підприємстві. Інформація повинна бути: оперативною (своєчасною), достовірною, істотною, чіткою, комплексною, тобто від усіх підрозділів організації та про всі напрями її діяльності.

Для ділового підприємства, наприклад, особливе значення має інформація в сфері:

— маркетингу — про ринки збуту, покупців, постачальників, конкурентів, ціни, канали руху товарів та ін.;

— науково-технічних досліджень — про перспективи діяльності організації;

— виробництва — про наявність запасів, стан виробничих потужностей, обсяг виробництва, якість продукції та ін.;

— фінансів — про доходи, витрати (собівартість), прибутки та збитки, рух грошових коштів підприємства та ін.;

— персоналу — про кількість, структуру та динаміку працівників.

Інформація збирається, аналізується та опрацьовується при підготовці кожного управлінського рішення, при цьому вона стає специфічним предметом управлінської праці, опосередковує вплив менеджменту на трудову діяльність.

Засобами управлінської праці, відповідно, вважають всі засоби роботи з інформацією, зокрема засоби зв'язку, організаційної, обчислювальної, комп'ютерної та іншої техніки.

Технологія управлінської праці у власному розумінні цього поняття — це опрацювання інформації та прийняття на її основі управлінського рішення.

Результатом управлінської праці є якоюсь мірою досягнення поставленої мети. В ділових фірмах, де дії та рішення менеджерів мають економічний характер, ефективність менеджменту вимірюється за допомогою економічних показників та результатів.

Як вид діяльності менеджмент має свою структуру і систему елементів.

Стратегічний менеджмент включає формулювання генеральної мети менеджменту (місії, філософії організації); прогнозування шляхів, способів та результатів її досягнення з урахуванням різноманітних чинників; розроблення стратегічного плану організації.

Оперативний менеджмент визначає практичну діяльність з реалізації стратегії організації.

Самостійну систематизацію має менеджмент окремих сфер і напрямів діяльності.

Виробничий менеджмент передбачає організацію та управління виробничою функцією фірми. Він пов'язаний з прийняттям управлінських рішень щодо забезпечення виробництва товарів відповідно до стандартів якості в потрібній кількості, в призначений час і з мінімальними витратами. У структурі виробничого менеджменту зазвичай виділяють виробниче планування, управління запасами та якістю продукції.

Інноваційний менеджмент спрямований на організацію та управління інноваційними процесами в організації: генерування та відбір ідей, розроблення нової продукції, пробний маркетинг.

Менеджмент маркетингу концентрується навколо ринкової діяльності фірми з орієнтацією на споживача продукції. Він доповнюється комерційним маркетингом, що означає: вивчення, прогнозування та планування попиту на товари та послуги; організацію торгівлі; управління закупівлею товарів, їх запасами, рекламою, комерційними угодами та ін.

Фінансовий менеджмент пов'язаний з фінансами фірми, її грошовим господарством. Основними функціями фінансового менеджменту вважають управління рухом грошових коштів (грошових потоків), операції з цінними паперами, аналіз фінансової звітності. У структурі фінансового менеджменту останнім часом виділяють інвестиційний менеджмент як процес управління інвестиційною діяльністю компанії, а також менеджмент інвестиційних проектів.

Персонал-менеджмент відображає систему поточного та перспективного планування, організації, розвитку і стимулювання працівників з метою підвищення конкурентоспроможності фірми.

Окремими напрямами управлінської діяльності останнім часом дедалі частіше називають менеджмент ризику, менеджмент кризових ситуацій, менеджмент економічної безпеки та ін.

Управління на практиці реалізує визначена категорія людей — керівники, менеджери, управлінці. Тому менеджмент часто ототожнюють з органами чи апаратом управління.

Хто ж такий менеджер? Це керівник або керуючий, який:

1) обіймає постійну посаду в організації;

2) наділений повноваженнями і несе відповідальність у галузі прийняття рішень з конкретних напрямів діяльності;

3) організує ті чи інші роботи в межах певної кількості підпорядкованих йому співробітників;

4) має спеціальну професійну підготовку, знання та вміння у сфері менеджменту;

5) має необхідні особисті якості, здібності працювати з людьми.

З точки зору функціональної ролі у процесі управління організацією суб'єктів управління поділяють на три групи.

Керівники підприємств та структурних підрозділів — це категорія працівників, які спрямовують, координують та стимулюють діяльність трудових колективів. У теорії управління і на практиці при цьому розрізняють: лінійних керівників (директори, начальники цехів і змін, майстри, бригадири), які відповідають за стан та розвиток організації в цілому або її підрозділів; функціональних керівників (начальники служб, відділів, секторів, бюро та інших підрозділів підприємств), які очолюють певну сферу діяльності організації.

До фахівців (інженери, економісти, юристи та ін.) належить персонал, який зайнятий інженерно-технічними, планово-економічними, юридичними, соціальними та іншими роботами і виконує окремі управлінські функції. Головне призначення фахівців — надавати кваліфіковану допомогу керівникам в управлінні організацією. Фахівці аналізують зібрану інформацію та готують варіанти управлінських рішень для керівників. Для заміщення посад фахівців у країнах СНД відповідно до кваліфікаційних вимог необхідно мати вищу або середню спеціальну освіту.

Службовці (стенографістки, друкарки, архіваріуси, обліково-бухгалтерські та інші працівники) обслуговують діяльність керівників та фахівців. Зміст їхньої праці — відповідні стандартизовані операції логічного та технічного типу, що легко нормуються.

За місцем в ієрархії управління організацією виділяють керівників (менеджерів) трьох рівнів.

Керівники низового рівня (lower management) мають у своєму підпорядкуванні керівників переважно виконавчої праці — бригадирів, майстрів, начальників дільниць та змін. Праця керівників цього рівня має оперативний, тактичний характер, відрізняється різноманітністю завдань, що виконуються, а також постійними контактами з безпосередніми виконавцями.

Керівники середнього рівня (middle management) очолюють підрозділи, що мають у своїй структурі інші первинні одиниці. Це керівники служб, відділів та відділків, проектів, програм та філіалів підприємств. Конкретний зміст їх діяльності залежить від специфіки цілей, завдань та роботи підрозділів.

Керівники вищого рівня (top management) здійснюють загальне стратегічне керівництво організацією в цілому, визначають основні напрямки її розвитку, мають право приймати рішення про зупинку підприємств та реорганізацію фірми. Це директори, генеральні директори, президенти компаній, голови рад директорів та їхні заступники.

Фактична кількість рівнів управління на підприємствах коливається від 1 —2 до 8—10 у великих компаніях і залежить від розміру організації, її внутрішньої структури, сфери (галузі) діяльності, участі в міжнародному розподілі пращ' та інших чинників.

Найчисленнішим є середній рівень управлінців; у розвинутих країнах до нього належить 60% їх загальної кількості.

Процес менеджменту та характеристика його основних функцій

Процес менеджменту передбачає виконання різних функцій, покликаних націлити суб'єктів на розв'язання різних проблем взаємодії між окремими підрозділами організації (фірми). При цьому сфера управління охоплює всі фази суспільного та індивідуального відтворення, а також фінанси, речові та особисті ресурси, комунікації тощо. У процесі управління вирішують різні завдання: визначають конкретні цілі розвитку, їх пріоритетність, черговість та послідовність рішень, опрацьовують господарські питання і визначають основні напрями та шляхи їх розв'язання; визначають необхідні ресурси та джерела їх забезпечення; встановлюють контроль за виконанням поставлених завдань.

Зміст кожної функції менеджменту залежить від завдань, які виконуються в її межах. Наприклад, завдання обгрунтованого визначення основних напрямів і пропорцій розвитку матеріального виробництва, встановлення цілей організації та засобів їх досягнення розв'язують шляхом здійснення функції планування; завдання налагоджування організаційних відносин між різними підрозділами з виконання рішень та планових показників господарської діяльності фірми — шляхом реалізації функції організації; завдання формування процесу спонукання працівників до діяльності з метою досягнення особистих цілей та цілей організації — шляхом виконання функції мотивації; завдання перевірки діяльності фірми — за допомогою функції контролю.

Функції управління виконують спеціальні органи певними методами та засобами. Приміром, для здійснення функції планування застосовують такі методи, як опрацювання планів та прогнозів, визначення цілей та місії фірми, вироблення стратегії і тактики діяльності організації; для реалізації функції мотивації використовують моделі систем потреб та інтересів, заробітної плати, винагород; для здійснення функції контролю — складання балансів, рахунків, нормативів і т. ін.

Кожний орган та підрозділ управління у межах своєї компетенції діє відповідно до своїх функцій управління та проводить певну роботу зі збирання, систематизації, опрацювання та аналізу інформації, з підготовки та прийняття рішень, доведення їх до конкретних виконавців.

Функції менеджменту в міру розвитку виробництва, умов життєдіяльності постійно змінюються, перебувають у тісному зв'язку та взаємозалежності, тобто становлять цілісну систему. Кожна функція управління як елемент системи менеджменту розвивається в певному напрямі, який диктується спільними цілями і завданнями функціонування фірми. Тому важливо розглядати кожну функцію менеджменту окремо, але з урахуванням сучасних досягнень науки управління та рівня розвитку ринкової економіки в тій чи іншій країні.

Отже, функції менеджменту — це окремі види управлінської діяльності, використання яких дає можливість досягти місії і цілей організації.

Планування: його види та завдання. Визначення мети, місії, чинників

Це питання присвячене розглядові планування, процесу вибору мети для організації (фірми), прийняття рішень про те, як найкраще її досягти, основних принципів реалізації планів. За допомогою планування можна завчасно врахувати всю систему внутрішніх та зовнішніх чинників, що впливають на життєдіяльність фірми, та виробити стратегію й тактику поведінки з ефективного використання ресурсів і досягнення максимальних кінцевих результатів. Необхідність планування зростає з розвитком масштабів суспільного відтворення, диференціації товарів і послуг та ринків збуту.

Планування залежно від тривалості планового періоду класифікують на стратегічне (перспективне), середньострокове та поточне (бюджетне, оперативне). Є такі види планів: плани виробництва, збуту, матеріально-технічного постачання, плани виробничого відділку, дільниці, філії і т. ін. Планування — це початковий етап менеджменту, він закінчується перед початком дій з реалізації плану. Планування — системне явище, що передбачає послідовне визначення: кінцевих та проміжних цілей, завдань, засобів та способів їх досягнення; потрібних ресурсів, їх джерел та способів розподілу.

Стратегічне планування полягає у визначенні головних цілей діяльності організації (фірми) та орієнтовано на кінцеві результати за мінімальних витрат. Воно має вказувати загальну стратегічну мету і напрями розвитку фірми, необхідні для цього ресурси та етапи розв'язання поставлених завдань. Стратегічне планування означає дії та рішення, накреслені керівництвом для досягнення цілей організації. Планування як функція менеджменту відіграє роль синтезатора всіх його функцій і складається з чотирьох видів управлінської діяльності:

а) розподіл ресурсів (матеріальних, трудових, технологічних);

б) адаптація до зовнішнього середовища, що означає пристосованість фірми до зовнішніх сприятливих та несприятливих чинників шляхом взаємодії з іншими фірмами, урядом та суспільством;

в) внутрішня координація, яка передбачає виявлення сильних та слабких сторін фірми з метою досягнення ефективності інтеграції внутрішніх операцій;

г) усвідомлення організаційних стратегій, що означає сприяння розвиткові мислення менеджерів шляхом формування організації, підвищенню їхнього професіоналізму.

Стратегічне планування охоплює період 10—15 років, передбачає системне наукове обгрунтування проблем, з якими може зіткнутися фірма в майбутньому, і на цій основі розробляє показники розвитку фірми на плановий період. Воно передбачає наявність таких основних елементів: аналіз перспектив розвитку фірми, що потребує з'ясування чинників, які впливають на розвиток відповідних тенденцій; аналіз позицій у конкурентній боротьбі, конкурентоспроможності продукції фірми на різних ринках; вибір стратегії на основі аналізу перспектив розвитку фірми та визначення пріоритетів з конкретних видів діяльності; аналіз напрямів диверсифікації видів діяльності, пошук та визначення очікуваних результатів від її нових ефективніших видів. Стратегічне планування орієнтує діяльність фірми на досягнення певних якісних показників, зафіксованих у програмах або прогнозах.

У межах програми розробляють середньострокові плани, що містять не лише якісні, а й кількісні характеристики та параметри господарської діяльності фірми. Стратегічне планування складається з послідовного процесу втілення мети в програми дій, тактичні плани й бюджети, плани прибутків, які розробляються для кожного з головних підрозділів фірми.

Стратегічне планування передбачає розв'язання трьох основних питань: стан фірми на цей час (тобто визначення сильних та слабких сторін організації в таких сферах, як фінанси, маркетинг, виробництво, трудові ресурси); мета фірми; шляхи досягнення цієї мети.

Процес стратегічного планування за критерієм ефективності доцільно поділити на чотири фази (моменти). Перша фаза - це фінансове планування, складання річного бюджету на основі оцінок вищого керівництва. Друга фаза об'єднує фінансове та довгострокове планування. Фінансові результати прогнозуються на 3—5 років. Довгострокове планування будується з урахуванням тенденцій зростання, що склалися. Третя фаза передбачає проведення аналізу діючих чинників зовнішнього середовища та розроблення альтернативних стратегій. Четверта фаза — це стратегічний менеджмент, що означає дії зі зберігання та закріплення позицій фірми на ринку.

Стратегічне планування починається з визначення загальної мети функціонування фірми, тобто місії. Але місія — це не тільки загальна мета організації, це і причина, і орієнтир її існування. При формулюванні місії організації слід враховувати: завдання фірми (послуги, ринки, технології, вид підприємницької діяльності та ін.); зовнішнє середовище; культуру організації (робочий клімат фірми, тип зайнятих працівників та ін.); цінності та лінію поведінки; конкретні цілі діяльності фірми.

Визначення маркетингу та його основні категорії

Термін " маркетинг" (marketing) походить від англійського market — ринок і означає процес просування на ринок, діяльність у сфері ринку.

У широкому розумінні слова, на думку Дж. Р. Еванса і Б. Бермана, маркетинг — це передбачення, управління і задоволення попиту на товари, послуги, організації, людей, території та ідеї шляхом обміну. Отже, маркетинг не обмежується лише підприємницькою діяльністю, а може поширюватися на функціонування некомерційних організацій (товариств, партій, благодійних фондів, коледжів, університетів, бібліотек тощо), на діяльність окремих осіб (політиків, відомих артистів або спортсменів) і навіть регіонів (скажімо, багатих на запаси природних ресурсів або рекреаційних зон). З таких ай: широких позицій визначає маркетинг і відомий американський учений Ф. Котлер: маркетинг — вид людської діяльності, спрямованої на задоволення потреб шляхом обміну.

Європейський же маркетолог професор Ж.-Ж. Ламбен розглядає маркетинг як філософію дій, яка важлива для будь-якої організації, що займається задоволенням потреб покупців.

У вузькому розумінні маркетинг трактується як напрям діяльності комерційної фірми, пов'язаний з розробкою, виробництвом і збутом конкурентоспроможних товарів на основі вивчення ринку, конкретних потреб споживачів і з метою одержання прибутку.

Основні категорії маркетингової концепції: потреби, попит, продукт (товар), обмін, угода, ринок і власне маркетинг.

Потреби — це всілякий стан незадоволення, з якого людина намагається вийти, або, навпаки, стан задоволення, який вона прагне продовжити.

Потреби людей у цілому безмежні, перебувають у постійному розвитку і потребують все нових засобів і джерел задоволення.

Разом з тим споживач на ринку вибирає ті продукти, які дають йому найбільше задоволення за наявності фінансових можливостей. Для ринку особливе значення має не всяка потреба людини, а лише платоспроможна, або споживчий попит. Це та кількість продукції, яку споживачі хочуть і можуть купити за певну ціну протягом визначеного періоду часу на певному ринку.

Об'єктом попиту споживачів є продукт. Як результат людської діяльності, що задовольняє певні потреби, і призначений для обміну шляхом купівлі-продажу на ринку, продукт стає товаром.

Основними формами продукту-товару в маркетингу вважаються: вироби, послуги та ідеї.

Виріб — певний фізичний об'єкт, сутність, що мас речовий характер.

Послуги - трудова діяльність, результати якої мають корисний ефект, створюють зручності в життєдіяльності людей, але не набувають речової форми (наприклад, банківські, освітні, консультаційні та інші послуги).

Ідея - поняття, що включає концепції, філософію, розумові образи.

Ф. Котлер вважає товаром все, що здатне задовольнити потреби людини.

Основним засобом задоволення потреб у маркетингу вважається обмін. Для його здійснення необхідні такі умови:

1) наявність як мінімум двох сторін;

2) продукт кожної сторони мас бути корисним, тобто здатним задовольнити певні потреби протилежної сторони, становити для неї цінність;

3) кожна сторона повинна мати право розпоряджатися своїм продуктом, його відчуженням, продажем, а також право приймати або відхиляти пропозиції іншої сторони.

Комерційний обмін цінностями між двома сторонами називається угодою. У грошових угодах деяка кількість товару (виробів, послуг, ідей) обмінюється на деяку кількість грошей. При бартерних угодах деяка кількість одного товару обмінюється на деяку кількість іншого товару.

Угода здійснюється, якщо є об'єкти, які мають цінність для обох сторін-учасниць, а також коли з'ясовано умови, час і місце здійснення угоди.

У широкому розумінні ринок — це сукупність економічних відносин у сфері обміну з приводу реалізації товару, у вузькому — сукупність покупців певного товару.

Окремо виділяють: ринок продуктів; ринок ресурсів; грошовий ринок; валютний ринок; фондовий ринок і т. ін.

Процес обміну потребує певних дій: пошук покупців, з'ясування їхніх потреб, розробка відповідних товарів, просування їх на ринок, стимулювання продажу, налагодження комунікацій та ін. Все це - маркетинг як професіональна людська діяльність у сфері ринку.

Основні концепції маркетингу

У розвинутих країнах концепція маркетингу пройшла досить тривалу еволюцію. Характеризуючи її, зарубіжні спеціалісти виділяють: етапи (ери) маркетингу (В. М. Прайд і О. К. Феррелл), основні підходи до ведення маркетингової діяльності, або концепції управління маркетингом (Ф. Котлер) і типи маркетингу (Ж.-Ж. Ламбен).

Продуктова (виробнича) ера в маркетингу почалася під час промислової революції в другій половині XIX ст. і тривала до початку 20-х років XX ст. У більшості європейських країн вона повторилася відразу після закінчення другої світової війни, а у країнах Східної Європи триває і в наш час.

Економічне середовище, яке створює продуктову орієнтацію маркетингу, характеризується наявністю великих потенційних ринків при обмежених пропозиціях, коли виробничих потужностей ще недостатньо для задоволення потреб ринку і попит випереджає пропозицію.

У цьому разі маркетинг відіграє пасивну роль. Він орієнтується на відомі потреби покупців і на готовність споживачів купити будь-який товар, який вони можуть знайти. Завдання маркетингу зводяться до реалізації виробничої продукції. Робота з. просування товару і стимулювання збуту вважається зайвою. Основна увага приділяється вдосконаленню виробництва і товару.

Концепція вдосконалення виробництва, за Ф. Котлером, стверджує, що товари і послуги знайдуть свого споживача на ринку, якщо будуть широко розповсюджені та доступні за ціною.

Отже, керівництво фірми повинно сконцентрувати свої зусилля на вдосконаленні виробництва і підвищенні ефективності системи розподілу.

Концепція вдосконалення товару виходить з того, що споживачі схильні придбавати товар найвищої якості, з кращими експлуатаційними якостями і характеристиками. Отже, фірма повинна сконцентрувати свою діяльність на постійному вдосконаленні товару, розробці й випуску нової продукції.

Збутова ера (збутова орієнтація) в маркетингу охоплює період 20—40-х років у США, 50-х років XX ст. у країнах Західної Європи. Головним засобом збільшення прибутків і метою фірми стає продаж продукції, а основною концепцією маркетингу на поступово насичуваних ринках — концепція інтенсифікації комерційних зусиль. Тепер згідно з новим розумінням маркетингу товари і послуги користуються попитом на ринку, якщо фірма докладає певних зусиль у сфері збуту і стимулювання продажу.

Роль маркетингу вже менш пасивна. Завдання маркетингових працівників — організувати процес комерціалізації: виявити ринки для товарів, що виготовляються, сформувати торговельну мережу, налагодити ефективний збут, рекламу, просування товарів, тобто виявити відповідний ступінь комерційної агресивності.

Невипадковим для цього періоду в маркетингу є зародження консюмеризму (від англ. consumer —споживач) — громадського руху, спрямованого на захист прав та інтересів масового споживача і перш за все:

— права усвідомленого прийняття рішення — купувати чи не купувати товар (послугу) — на основі отримання необхідної достовірної інформації про товар;

— права користування комплексом споживчих якостей придбаної продукції: її якістю, гарантіями, сервісом;

— права на безпечне використання товару;

— права та обов'язку споживачів як членів товариства вимагати від продавців врахування довгострокових суспільних інтересів, екологічних нормативів та ін.

Тема 13. Доходи населення

Доходи населення, їх види та джерела формування. Зарплата – основна форма доходів населення. Суть зарплати, її форми і системи. Номінальна та реальна заробітна плата. Індексація доходів.
Соціальні програми як джерело формування сімейних доходів. Пенсійне забезпечення та його види. Сукупний сімейний доход. Сімейний бюджет. Структура використання сімейних доходів. Компенсаційна політика держави.

Політика доходів, що здійснюється суспільством, є важливою складовою загальної соціально-економічної політики, оскільки показники доходів населення є характеристиками рівня життя й економічними характеристиками одночасно.

Доходи населення — це інструмент для визначення рівня добробуту суспільства. Ринкова економіка, орієнтуючи населення на підвищення свого добробуту, передусім за рахунок трудової активності, ініціативи і підприємництва, поряд з підтриманням соціально-незахищених груп населення потребує державних гарантій забезпечення споживання для всіх громадян.

Доходи населення — це сукупність коштів і витрат у натуральному вираженні для підтримання фізичного, морального, економічного й інтелектуального стану людини.

Розрізняють грошові і натуральні доходи. Формування грошових доходів здійснюється за рахунок оплати праці робітників, виплат із соціальних фондів (соціальних трансфертів), підприємницьких доходів, доходів від власності, від особистого підсобного господарства та індивідуальної трудової діяльності, інших доходів (аліментів, гонорарів, благодійної допомоги тощо).

Оплата праці — це винагорода за виконану роботу, а також оплата відпусток, святкових днів та іншого невідпрацьованого часу відповідно до трудового законодавства і колективних договорів. Крім того, до цієї статті доходів відносять стимулюючі доплати і надбавки, премії й одноразові заохочувальні виплати, компенсаційні виплати, пов'язані з режимом роботи й умовами праці, тощо.

Розмір заробітної плати, регулярність її виплат найбільшою мірою визначають рівень життя населення, особливо його частини з низькими доходами. Своєчасність виплат заробітної плати є одним із найважливіших факторів соціально-політичної ситуації в Україні.

До соціальних трансфертів належать пенсії, соціальна допомога, стипендії, страхові компенсації, відшкодування витрат інвалідам, відшкодування збитків репресованим громадянам.

В умовах ринкової економіки дедалі більшого значення набуває дохід від підприємницької діяльності, тобто винагорода підприємцю за виконання ним своїх функцій. Цей дохід формується за рахунок частини прибутку, що залишається у розпорядженні підприємця після виплати процентів за кредит і повністю залежить від ефективності господарювання.

Рівень доходів і заробітної плати осіб найманої праці, пов'язаних з малим бізнесом, вищий, ніж у середньому по народному господарству або промисловості.

Недержавні організації, особливо малі та середні, самостійно працюють на ринку, забезпечуючи зайнятість громадян без фінансової участі держави. Проте виникають певні проблеми, пов'язані з формуванням доходів, оплатою праці, розвитком соціально-трудових відносин.

Особливостями формування доходів осіб, зайнятих індивідуальною трудовою діяльністю і малим бізнесом, є:

— нестійкість отримуваного доходу, оскільки справа ведеться на свій ризик;

— частина прибутку використовується на особисте споживання, частина може бути використана на інвестиції і розширення справи, якщо є можливість збуту продукції або наданих послуг;

— часто відсутній соціальний захист населення (не оплачується лікарняний лист, відпустка, не здійснюється оформлення на роботу, не робляться відрахування до небюджетних фондів);

— проблеми умов праці, її інтенсивності вирішуються, як правило, без урахування чинних норм.

Доходи населення від власності включають:

— проценти за вкладами вкладникам кредитних організацій, Ощадбанку та інших банків України;

— виплати доходу за державними та іншими цінними паперами Ощадбанком і кредитними організаціями;

— завчасну компенсацію за вкладами громадян;

— доходи населення від продажу нерухомості на вторинному ринку житла.

Подальший розвиток мають доходи від придбання засобів виробництва в приватну власність і ведення індивідуальної трудової діяльності.

У сучасних умовах у нашій країні виникає додаткове джерело доходів працівників, зайнятих у суспільному виробництві, — прибуток. За рахунок чистого прибутку здійснюються такі види доходів, як доходи від інвестицій, інновацій, дивіденди, доходи монополій, соціальні виплати і пільги тощо.

Натуральні доходи включають продукцію особистого підсобною господарства, яка використовується на особисте споживання, а також трансферти в натуральній формі. Серед них виділяють номінальні і реальні доходи.

Номінальні доходи — це величина нарахованих виплат і натуральних видач.

Реальні доходи — це номінальні доходи, скориговані відповідно до зміни цін на товари і тарифів на послуги. Індекс споживчих цін впливає на купівельну спроможність номінальних доходів населення. Номінальні і реальні доходи, а також розміри і динаміка основних доходів окремих груп населення, таких як заробітна плата, пенсії або стипендії, дають перше уявлення щодо рівня життя.

Для характеристики добробуту населення велике значення мають сукупні доходи (всього населення, сім'ї, окремого індивідуума), зростання яких за умови незмінних цін і податків (або їх меншого підвищення порівняно зі збільшенням доходів) свідчить про підвищення можливостей задоволення потреб.

Сукупний дохід охоплює всі види грошових доходів, а також вартість натуральних надходжень, отриманих від особистого підсобного господарства і використаних на особисте (домашнє) споживання. Крім того, сукупний дохід включає вартість безплатних послуг, що отримуються за рахунок коштів державного і місцевих бюджетів і фондів підприємств (послуги охорони здоров'я, освіти, дотації на житло, транспорт, харчування тощо).

Грошові і сукупні доходи поділяються на загальні і чисті. Загальні містять усі надходження і розраховуються до сплати податків і обов'язкових платежів.

Чисті доходи населення — це результат перерозподільних процесів. Це ті доходи, що залишаються після здійснення зазначених платежів.

Чисті доходи коригуються з урахуванням натуральних соціальних трансфертів.

До скоригованих чистих доходів належать чисті доходи і сальдо натуральних трансфертів.

До доходів населення також належать кошти, взяті у нього в борг.

Кінцеві доходи включають скориговані чисті доходи і чисті борги населення.

Дедалі більшого значення сьогодні набуває визначення доходів домашніх господарств, що необхідно для адресної допомоги населенню, раціонального оподаткування.

Домашнє господарство — один із суб'єктів економічної діяльності, який забезпечує економіку ресурсами, насамперед трудовими і грошовими, а також використовує отримані кошти для забезпечення життєдіяльності людей.

Найчастіше домашнє господарство за кількістю членів збігається з сім'єю.

Сім'я — це споріднені особи, які спільно проживають і ведуть спільне господарство. Проте в окремих випадках домашнє господарство може складатися з кількох сімей, а також використовувати найману працю.

Бюджет сім'ї складається з двох частин — дохідної і витратної. На доходи і витрати сімей впливають фактори, обумовлені типом сім'ї, який, у свою чергу, залежить від чисельного і соціально-демографічного складу, співвідношення працюючих і утриманців, характеру зайнятості, рівня отримуваних доходів, забезпеченості житлом, предметами культурно-побутового характеру, місця проживання, характеру розселення, району проживання тощо.

У структурі джерел сукупного доходу сімей (як особистого, так і всього населення) за останні роки відбулися певні зміни. Частка доходів у вигляді оплати праці, що становить основну частину сукупного доходу сімей, має тенденцію до зниження. Збільшується частка доходів від особистого підсобного господарства, частка інших джерел також має тенденцію до зростання.

У структурі сукупних доходів виявляється політика держави, спрямована на те, щоб в умовах ринкової економіки кожна працездатна людина сама відповідала за свій матеріальний добробут.

Використання сукупного доходу, який ураховується в сімейному бюджеті, здійснюється за такими напрямами:

— споживчі витрати;

— податки, збори, платежі;

— інші витрати;

— накопичення.

У процесі реалізації доходів частина їх використовується на споживання матеріальних благ, частина — на споживання послуг. На структуру споживання впливає не тільки зростання грошових доходів, а й зміна структури населення, підвищення його освітнього і культурного рівня.

У сучасних умовах значна частина доходів є прихованою. Це пов'язано з тіньовою економікою, тобто прихованою економічною діяльністю. До неї належать:

— види економічної діяльності, що не є незаконним бізнесом, проте в них приховуються або зменшуються доходи, тобто не відображаються усі виконані роботи, здійснюється недокументоване наймання працівників, знижується величина заробітної плати з метою ухилення від податків, податків за соціальним забезпеченням та інших зобов'язань;

— неформальна економічна діяльність, яка належить до законних видів діяльності або ведеться некорпоративними підприємствами, тобто підприємствами, що належать окремим особам, домашнім господарствам, які не оформлюються як особи, що ведуть економічну діяльність;

— нелегальна діяльність, яка охоплює незаконні види виробництва та послуг і підпадає під кримінальну відповідальність (виробництво і продаж наркотиків, контрабанда).

Крім того, до прихованих доходів відносять доходи осіб, які ведуть незареєстровану індивідуальну підприємницьку діяльність (доходи від виробництва продукції для продажу в особистих підсобних господарствах, продаж товарів приватними особами на ринках, від послуг з будівництва, що здійснюється неформальними бригадами, юридичних послуг, послуг з ремонту одягу, взуття, побутової техніки, індивідуальних послуг у сфері освіти і культури тощо).

Одним із показників диференціації населення за рівнем доходів у соціально-економічній статистиці є індекс концентрації доходів, або коефіцієнт Джині, який відображає характер розподілу всієї суми доходів населення між окремими його групами. Величина його може коливатися від 0 до 1. За рівномірного розподілу доходів коефіцієнт наближається до 0. Чим вище значення показника, тобто чим ближче до 1, тим нерівномірніше розподілені доходи в суспільстві.

Основою коефіцієнта Джині, який розраховується за допомогою кривої Лоренца, є ідея, що крайніми позиціями в розподілі доходів або благ між групами осіб є егалітарна (всі, хто бере участь у розподілі отримують рівні частки) і антиегалітарна (один учасник розподілу отримує всі блага) позиції. У першому випадку маємо повну рівність, у другому — абсолютну нерівність у розподілі.

Розрахунок коефіцієнта Джині здійснюється на основі даних про розподіл домогосподарств (населення) за рівнем середнього на домогосподарство (члена домогосподарства) доходу.

Загальну кількість осіб, які отримують дохід, ділять на п'ять рівних квінтильних груп і визначають, якою часткою доходу володіє кожна група домогосподарств (населення). Потім за одержаними накопиченими результатами будується крива Лоренца (графічне зображення рівня концентрації явища).

Величина доходів і різниця між ними зумовлені впливом таких факторів:

— соціально-політичних;

— соціально-демографічних (стать, талант, здібності);

— соціально-професійних (професія, спеціальність, освіта, кваліфікація, досвід тощо);

— соціально-статусних (зайнята або незайнята особа суспільно корисною діяльністю, дитина, молодь, що вчиться, найманий працівник, власник майна, підприємець, фермер, пенсіонер, інвалід тощо);

— соціально-економічних (вид занять або діяльності, вид виробництва, умови праці тощо);

— соціально-географічних (природно-кліматичні особливості місця проживання, щільність і характер розселення, національні особливості).

Крім того, на формування доходів, їх величину впливають нівелюючі і диференціюючі фактори.

Нівелюючі — складання заробітків сім'ї, пенсії пенсіонерів, які живуть у сім'ї і вносять свою пенсію до бюджету сім'ї, допомоги, що одержують члени сім'ї.

Диференціюючі — наявність непрацездатних членів сім'ї, їх кількість у сім'ї; співвідношення працюючих і непрацюючих членів сім'ї.

Значну роль у формуванні доходів відіграє споживчий кошик.

Споживчий кошик — це сума витрат, споживчий мінімум, необхідний для підтримки життєвого рівня споживачів (продовольчих покупок, оплати послуг) у розрахунку на одну людину за категорією, тобто необхідний прожитковий мінімум працюючого. Розмір споживчого кошика та мінімальної заробітної плати переглядається залежно від зростання індексу цін на споживчі товари і тарифів на послуги за угодою сторін колективних договорів.

Результати таблиці свідчать про зростання частки мінімальної заробітної плати у споживчому бюджеті, регламентованому державою, але її розмір не є достатнім щоб задовольнити первинні потреби працюючого персоналу. Так, наприклад, в економічно розвинутих країнах таке співвідношення дорівнює 70— 80 %. Джерелом придбання матеріальних благ є грошові доходи населення, головним елементом яких для більшості працівників є заробітна плата. Якщо порівнювати середню заробітну плату на підприємствах машинобудівельної, металообробної, металургійної, паливної галузей та у промисловості в цілому з розміром споживчого кошика, можна зробити висновок, що середня заробітна плата в загальному за галузями промисловості не дуже відрізняється від споживчого кошика, розрахованого для працездатних громадян, або перебуває нижче від цього рівня та не забезпечує сприятливих умов існування.

Форми та системи оплати праці

Форма оплати праці характеризує співвідношення між витратами робочого часу, продуктивністю праці персоналу та розміром їх заробітку і підрозділяється на погодинну і відрядну. За погодинною оплатою праці розмір заробітку пропорційний фактично відпрацьованому часу. За відрядної форми заробіток робітника пропорційний кількості виготовленої їм продукції. На більшості промислових підприємств із високою часткою ручної праці застосовується відрядна форма оплати праці, що залежно від спеціалізації працівника враховує нормування робіт, точний облік випуску і виробничу доцільність збільшення обсягів виробництва на тому чи іншому робочому місці. Така форма оплати праці забезпечує нерозривний зв'язок між результатами роботи й отриманою за неї винагородою, є найбільш зрозумілою для працівників і тим самим стимулює їх до збільшення кількості виробленої ними продукції. Однак висока якість і значне зростання випуску продукції є важко поєднувальними поняттями, оскільки працівник зосереджується винятково на кількості виробленої продукції, тоді як якість виготовлення виробів знижується. Для досягнення необхідної якості виробів на підприємствах створюються відділення технічного контролю, що призводить до додаткових прямих і непрямих витрат, а поставлена мета при цьому незавжди досягається. Зростання заробітної плати має залежати від зростання норм витрат праці та матеріалів, підвищення якості продукції, зростання продуктивності праці. Лише за таких умов її зростання не зменшуватиме загальну ефективність виробництва. При цьому відрядну форму оплати праці доцільно використовувати в таких умовах:

— можливість точного кількісного обліку результатів праці;

— відсутність впливу на результати чинників, які не залежать від трудових зусиль працівника;

— реальна можливість працівника своїми зусиллями збільшувати результати роботи;

— необхідність стимулювати зростання обсягів виробництва або скорочувати чисельність працівників за рахунок інтенсифікації праці;

— відсутність негативного впливу відрядної оплати на рівень якості продукції, дотримання технологічних режимів і вимог техніки безпеки, раціональність використання сировини, матеріалів, енергії.

У випадку, коли перераховані умови відсутні, раціонально використовувати погодинну форму оплати праці. Така форма оплати праці останнім часом набула актуальності у зв'язку з розширенням технологічної інформованості виробництва, коли праця основного працівника перестає зводитися до механічного виготовлення продукції, а становить роботу оператора, що працює з електронними прикладними програмами. Таким чином, погодинна форма оплати праці застосовується в умовах механізації й автоматизації виробництва, зокрема у цехах і видах робіт із регламентованим режимом виробництва на потокових лініях і операціях, де необхідна особлива точність виготовлення деталей і залежно від виробничих умов для досягнення більш якісних результатів праці може застосовуватися у поєднанні з преміальною. У результаті застосування погодинної оплати праці, робітники мають гарантований дохід, який не залежить від можливого зниження рівня виробництва.

Система оплати праці характеризує взаємопов'язані елементи заробітної плати: тарифну частину, доплати, премії, надбавки. Є десятки систем оплати праці: погодинно-преміальна, відрядно-преміальна, відрядно-прогресивна, пряма погодинна, пряма відрядна, непряма відрядна, акордна, акордно-преміальна, безтарифна та ін.

За прямою відрядною системою заробіток працівників вираховується за формулою

Розцінки визначаються діленням погодинної тарифної ставки на норму виробітку або множенням погодинної тарифної ставки на норму часу (в годинах) на виготовлення одиниці продукції.

За непрямої відрядної системи заробіток працівника залежить не від його особистого виробітку, а від результатів праці працівників, яких він обслуговує

За відрядно-преміяльної системи заробіток працівника вираховується за формулою

Акордна система оплати праці відрізняється тим, що працівникам розцінки встановлюються не за окремі операції, а за весь комплекс робіт із визначенням кінцевого строку його виконання. Ця система заохочує до скорочення строків виконання робіт, і тому використовується передовсім для усування наслідків аварій, термінових ремонтів, будівельних робіт тощо.

Згідно з погодинно-преміальною системою оплати праці заробіток працівника становить:

У зв'язку з інфляційними процесами, нестабільністю податкового законодавства, проблемами збуту, порушенням господарських зв'язків підприємства не завжди є можливість виплачувати всім працівникам гарантовану тарифною системою заробітну плату. В зв'язку з цим застосовують безтарифну модель оплати праці, яка є унікальною розробкою керівництва конкретного підприємства. Незважаючи на унікальність характеру такої моделі, вона має низку спільних для безтарифних систем елементів, а саме:

— працівникам гарантується лише мінімальний обов'язковий рівень заробітної плати, наявність якого обумовлена законодавством, і який, з одного боку, не може бути нижчим від офіційно встановленої мінімальної заробітної плати, а з іншого — повинен становити невелику частку в загальній сумі заробітку працівника;

— безтарифні системи оплати праці належать до колективних систем організації оплати праці, за яких спочатку визначається загальна сума заробленої колективом заробітної плати, потім з неї проводиться вирахування суми гарантованої мінімальної оплати всіх працівників підприємства, а залишок, який повинен становити більшу частину, розподіляється між членами колективу за певними встановленими заздалегідь правилами. Такий підхід до оплати праці працівників сприяє зацікавленості усіх членів трудового колективу в покращанні кінцевих результатів спільної роботи;

— усіх працівників підприємства ставлять у рівні умови щодо можливостей впливу на розмір своєї заробітної плати незалежно від категорії і посади. Правила розподілу колективного заробітку складаються так, щоб зацікавити кожного робітника в покращанні саме тих показників роботи, які важливі для досягнення бажаного спільного кінцевого результату та які не мають обмежень у можливостях зростання індивідуального заробітку, що характерно для тарифної системи оплати праці, коли ці можливості обмежуються досягненням найвищих кваліфікаційних розрядів;

— наявність невеликого трудового колективу з постійним складом працівників, об'єднаних однією метою.

Таким чином, незважаючи на достатню трудомісткість розробки безтарифних систем оплати праці, за їх допомогою можна досягти значного підвищення трудової активності робочої сили, яка сприятиме суттєвому зростанню продуктивності праці та ефективності роботи підприємства у цілому.