Главная страница Случайная страница КАТЕГОРИИ: АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника |
Антична філософія
Як відзначалося, філософія зародилася, головним чином, у давній Індії, Китаї і на Близькому Сході. Однак своєї зрілості вона досягає в давній Греції приблизно в VII ст. до н.е. Під античністю мають на увазі період в історії культури приблизно з VIІI-VII ст. до н.е. і до розпаду Римської імперії. У цей період філософія з'являється вже у досить зрілих формах. Виникають перші філософські системи, що дозволяють ставити й обговорювати питання, які потім постійно будуть у полі зору майбутніх філософів. Це питання типу: як виник світ? Чи існував він вічно чи був кимсь створений? Чи можна його пізнати? Що таке істина? краса? чеснота? мудрість? і т.п. Світ античної філософії різноманітний. Для простоти розділимо цю епоху на два періоди: 1) філософію досократиків і 2) філософію Афінської школи. Філософія досократиків. Одна з найважливіших особливостей філософії цього періоду – космоцентризм. Це така світоглядна концепція, що орієнтує людину на такі цінності у світі й у людині, як порядок, гармонію, помірність. Філософські питання, що обговорювалися, були в основному онтологічними. Однією з головних проблем була проблема першооснови, розв'язувана звичайно на користь речовинного початку. Тут особливо важливу роль зіграла Мілетська школа грецьких філософів (Фалес, Анаксимандр, Анаксимен). Їх не випадково відносять до засновників матеріалістичної лінії у філософії. Фалес розглядав як першооснову воду (його основна теза: «Усе – з води і її комбінацій»), Анаксимен – повітря (588 – 525 до н.е.). Своєрідну позицію займав Анаксимандр (610 – 540 до н.е.), який вважав, що першоосновою є апейрон, у якому виникає протилежність гарячого і холодного, а їхня боротьба породжує космос; гаряче виявляється як вогонь; холодне перетворюється на небо і землю. На відміну від матеріалістично орієнтованих мілетських філософів, Піфагор ( 580 – 500 до н.е. ) і його прихильники вирішували проблему першооснови на користь чисел (див. його знаменита теза: «Усе є число»). Помітну роль у постановці і перших спробах розв’язання філософських (головним чином онтологічних) питань зіграли дискусії прихильників Геракліта і Парменіда. Якщо Геракліт ( 544 – 483 до н.е. ) відстоював верховенство у світі руху (його знамените «Усе тече, усе змінюється»), то Парменід (540 – 470 до н.е.) обґрунтовував пріоритет стійкості, спокою у світі. Парменід є одним із засновників Елейської школи в античній філософії, до якої відносять також Зенона, Ксенофана й ін. Винятково великий вплив на наступний розвиток філософії і науки мав атомізм Демокріта. За легендою Демокріт вирішував задачу: що буде, якщо камінь розбити навпіл, половину – знову надвоє, четверту частину – ще надвоє і т.д. Буде кінець подільності чи ця процедура буде продовжуватися до нескінченності? Демокріт вирішив проблему першопочатку на користь атомів і пустоти, причому атоми розглядалися як матеріальні частинки, що знаходяться в безупинному русі. У Демокріта ми можемо знайти і перші гносеологічні ідеї. Зокрема, він уперше намагався обґрунтувати сенсуалізм – положення про те, що джерело знань знаходиться в нашому чуттєвому досвіді, свідченнях органів чуття, що відображають матеріальний світ. Відтак тут проглядається матеріалістична лінія філософії Демокріта. Серед інших представників філософії досократиків відзначимо софістів, Анаксагора, Протагора, Емпедокла. Афінська школа. У той час, VII–V ст. до н.е., Афіни були найбільш розвинутим у соціально-економічному відношенні містом-полісом, що відбилося і на духовному житті в ньому та довкола нього, і так само на особливостях філософствування. Змінився характер обговорюваних філософами проблем: онтологічні проблеми поступово витісняються антропологічними, етичними. Космоцентризм поступається місцем антропоцентризму. Сократа (469 – 399 до н.е.) багато хто справедливо називає засновником Афінської школи. Він дотримувався заклику дельфійських оракулів («Пізнай самого себе»), розробляючи, головним чином етичну проблему досягнення гідного, доброчесного життя. Мудрість людини виявляється у поєднанні добра з красою й істиною. Їх єдність – ідеал філософа-мудреця. Свої філософські ідеї Сократ викладав і відстоював у бесідах і суперечках. Він мав дивне мистецтво переконувати співрозмовників майстерністю аргументації і логічною послідовністю у своїх міркуваннях. Це мистецтво вести бесіду, суперечку, полеміку пізніше стали називати діалектикою. Серед найбільш видатних учнів Сократа варто назвати Платона. Платон ( 428 – 348 до н.е. ) відноситься до тієї лінії філософствування, що називають об'єктивним ідеалізмом, тобто концепції, відповідно до якої первинним є світ ідей, що існують поза і незалежно від людини. Усе земне, речовинне, матеріальне – лише тіні цих ідей. Знаменитий платонівський образ печери і поневоленого в ній в'язня символізує його вчення про світ ідей. Платон створив і першу гносеологічну концепцію, першу модель пізнання. Людське пізнання, за Платоном, – це свого роду пригадування того, що знала душа людини, перебуваючи у світі ідей. Арістотель (384 – 322 до н.е.) один з головних учнів Платона, далеко не в усьому був згоден із своїм учителем. Основна лінія розбіжностей проходить з питань про природу ідей. Якщо для Платона вони первинні, вічні і незмінні, то для Арістотеля вони – результат пізнавальної і практичної діяльності людини, результат узагальнення досвіду освоєння людиною оточуючого світу. Однак таку в загальному матеріалістичну установку Арістотель не провів послідовно у своїх творах (головні з який – «Метафізика», «Фізика», «Нікомахова етика», «Категорії» та ін.) Ця непослідовність виявляється, наприклад, у питаннях співвідношення матерії і форми, і в тлумаченні причинності, у першому випадку він вважав матерію пасивною, а форму активною, допускаючи в тому числі утворення матерії формою. У тлумаченні ж причинності Арістотель уперше дав класифікацію причинних зв'язків. Серед причин він виділяє чотири основних: 1) матеріальну; 2) формальну; 3) рушійну (причини як початок руху) і 4) цільову. Філософія стародавнього Риму.Афінська школа була винятково впливовою філософською школою. Причому впливовою не тільки в епоху античності, але і в наступному розвитку філософської думки. Однак зміна соціально-економічної ситуації Римської імперії вплинула і на характер філософських систем. Серед них слід зазначити, насамперед, філософію стоїків, кініків, а також становлення філософського скептицизму.
|