Філософські ідеї в культурі Київської Русі

Точкою відліку історії формування філософських ідей і концепцій у культурі Київської Русі є 860 рік (прийняття князем Аскольдом християнської віри) і 988 рік – рік установлення на Русі християнства. Християнський світогляд поступово став витісняти язичництво, міфологічний світогляд. У цьому тривалому і суперечливому процесі важливе місце займає діяльність великих просвітителів Кирила (827-869) і Мефодія (815-865) зі створення слов'янської абетки, повного перекладу Біблії і життєписів отців церкви, а також перекладу творів античних і візантійських мислителів. У 1051 р. київським митрополитом Іларіоном (? –1073) видається перший оригінальний трактат філософсько-богословського змісту – «Слово про закон і благодать». У ньому автор, зокрема, проводить ідею рівності народів як передумови вільного, а не рабського існування.

Світогляд, що формується в цю епоху, характеризується подвійністю: у ньому переплітаються християнські і язичницькі компоненти. Крім того, спос­­терігається тенденція до антропоцентризму.

Переважання проблем людського буття у філософських міркуваннях тодішніх богословів знаходить своє вираження в особливій гостроті й ак­туаль­ності етичних питань, наприклад, про конфлікт добра і зла і шляхи його розв’язання. Аналогічні ідеї ми знаходимо у мислителів-книгарів ХІ–ХVІ вв. Незважаючи на гніт польських, литовських і молдавських князівств, у цей період формується українська нація. У тодішніх світоглядних орієнтаціях розповсюджені песимістичні мотиви, хоча і з помітно зростаючими елементами протидії гноблення.

З ХVІ-ХVІІ ст. на території України помітно підсилюється європейський вплив. Це виявляється, наприклад, в активізації торгових зв'язків (особливо зі зростаючими містами – Києвом, Львовом і ін.); усе більше число українців виїжджає учитися в Європу. В інтелектуальній атмосфері того часу затверджуються ідеї гуманізму і раціоналізму, що також пов'язано з європейським впливом.

На фоні посилення з кінця ХVI в. польського гніту і католицького впливу росте і православна опозиція цим процесам, що знаходить своє вираження в утворенні так званих братств – своєрідних соціальних форм, націлених на захист і збереження мови, культури, віри і традицій українського народу. Йде процес відродження української духовної культури, розвиток філософської думки в Україні, де разом з підвищенням національної самосвідо­мос­­ті українського народу активізується поширення гуманістичних ідей, носіями яких у даний період виступили такі видатні діячі української культури, як Юрій Дрогобич (1450 – 1494), Павло Русин (1470 – 1517), Станіслав Оріховский-Роксолан (1513 – 1566) та ін. Пропагуючи античні уявлення з філософії і літератури, вони дійшли висновку про те, що людина як частина природи має право на задоволення своїх земних потреб, гармонійний розвиток душі і тіла, дотримання законів природи, пізнання яких повинно стати основою людської діяльності.

У 1632 р. двоє великих київських братств об’єднуються під керівництвом відомого українського просвітителя Петра Могили (1597 – 1647); створюється перший вищий духовний навчальний заклад – Києво-Могилянський Колегіум, що у 1701 р. наділяється статусом академії. У ньому зосереджуються кращі представники української інтелектуальної еліти того часу, які відстоювали нерідко дуже прогресивні позиції. Зокрема, натурфілософські курси, що читалися тоді в стінах цього навчального закладу, орієнтували студентів на відхід від традиційної схоластики. При цьому виявилися принаймні дві, за рядом пунктів, непримиренні позиції в питаннях про співвідношення наукового (критичного) і релігійного підходів до навколишньої дійсності. Наприклад, мислитель того часу Феофан Прокопович (1681 – 1736) у цьому протистоянні віддавав перевагу першому підходу, різко критикуючи ортодоксальних богословів за догматизм, фанатизм. Іншу позицію займав Стефан Яворський (1658 – 1722), який набагато терпкіше ставився до збереження старих традицій.