Філософія Григорія Сковороди

Григорій Савович Сковорода (1722 – 1794) є найбільш видатним філософом в Україні. На становлення і розвиток його філософських поглядів найбільше вплинули, насамперед, античні філософи (Протагор, Сократ, Эпікур), а також філософи Нового часу й епохи Просвітництва.

Світогляд Сковороди носив чітко виражений пантеїстичний характер. На його думку, Бога як усемогутньої духовної сутності, що стоїть над світом, природою і людиною не існує. Він є істинною природою в природі, живим у живому, людиною в людині, законом, гласом сущого. Дотримуючись в цілому положення про вічність світу як тіні вічної духовної субстанції, обумовленої невидимою натурою бога, Г. Сковорода разом з тим відстоював ідею вічності, безмежності і нестворюваності матеріального світу. Єдність матеріального і духовного, кінцевого і нескінченного, єдиного і загального він намагався осмислити в теоретико-пізнавальному відношенні через співвідношення сутності і видимості, а в морально-естетичному плані – через поняття добра і зла. Для обґрунтування своїх поглядів Г.Сковорода розробив концепцію трьох світів. Ця концепція містила в собі макрокосм – безмежний світ, що складається з безлічі малих світів; мікрокосм – людський світ, вірніше сама людина; символічний світ – Біблія. Кожний з цих світів має внутрішню (духовну) і зовнішню (матеріальну) природу. Дійсним богом є внутрішнє, духовне, тому істинно людське, моральне визначається не тілесною, тлінною організацією людини, а духом, волею, світом внутрішніх переконань, що і виступають богом у людині. У символічному світі Біблії Г. С. Сковорода прагнув знайти приховані за символічними формами духовні цінності людини, ідеали людських відносин, що встановлюються між людьми в їхній істинно духовній сутності без згубного впливу плоті.

Г.С. Сковорода, усвідомлюючи соціокультурну значимість освіти, науки, техніки, був переконаний у тому, що для щастя людини вони ще не достатні без науки про людину. Для досягнення щастя людина повинна пізнати саму себе, свої здібності, виробити відповідно до своєї природи спосіб життя. В основі цього способу життя Сковорода бачив «споріднену працю» як дійсно людський спосіб самоствердження особистості. Не вважав він також основою людського щастя нагромадження матеріальних благ, насолоду ними, думаючи, що вище блаженство і дійсне щастя приносить людині праця за покликанням, праця, яка відповідає природним нахилам людини. Причину всього нерозумного, перекрученого в людському житті Сковорода бачив у праці без покликання, праці примусовій або спрямованій на збагачення. Тому, засуджуючи соціальні вади суспільства, закликав до моральної досконалості шляхом подолання неспорідненості праці у всіх сферах людської діяльності.

Серед досить багатої філософської спадщини Г. Сковороди виділимо трактат «Наркисс» (1771, 1794 – остання редакція), у якому мислитель стверджує, що людина невіддільна від Природи, з'єднана з нею своєю натурою. Тому пізнання людини одночасно є і пізнанням Природи.

4.3. Філософська думка в Україні ХІХ – ХХ ст.

На початку ХІХ ст. у Росії складається дуже несприятлива духовна атмосфера. В Україні самодержавна влада чинить нові утиски та репресії серед вільнодумців. Зокрема, це привело до закриття в 1817 р. Києво-Могилянської Академії, що знову відродилася лише в 1991р.

Однак духовне протистояння самодержавній імперській владі не затихає на території України. Найбільш важливою віхою в цьому зв'язку є діяльність “Кирило-Мефодіївського товариства”, головними представниками якого були Н. Костомаров (1817 – 1885), П. Куліш (1819 – 1897) і Т. Г. Шевченко (1814 – 1861). Соціально-політичні погляди представників цього товариства концентрувалися навколо ідей волі, національного визволення і соціальної рівності і були спрямовані проти кріпацтва. Помітним явищем у цьому плані був вихід “Книги буття українського народу” Н. Гулака (1882 – 1899) і Н. Костомарова.

Хоча в культурі України ХІХ в. переважали мислителі і загальнонародні діячі національно-політичного і соціокультурного плану, однак і власне філософська проблематика не зникла з їх поля зору; були в Україні того часу і мислителі власне філософської орієнтації. Тут насамперед слід зазначити творчість Памфіла Юркевича (1826 – 1874), що був професором Київської духовної академії. У 1860 р. він опублікував статтю “З науки про людський дух” [7], у якій виступив проти матеріалізму Л. Фейєрбаха і М. Г. Чернишевського (1828 – 1889). П. Юркевича не задовольняла не тільки матеріалістична, але й ідеалістична філософія: він критикував ідеалістичну діалектику Гегеля. У філософських творах Юркевича головним предметом розгляду виступала людина-індивід, точніше, особистість, суть якої складає не розум, а серце. Оскільки в основі світу лежить божественна мета, яку здійснюють, реалізують люди, то вона може бути пізнана не головою, а серцем. Між мозком і духовною діяльністю, вважав Юркевич, існує не причинний зв'язок, а ідеальний доцільний зв'язок, в основі якого лежить духовна суть. Юркевич також вважав неможливим, щоб свідомість виникала з матерії. Таким чином, він активно виступав проти матеріалізму взагалі, думаючи, що останній не в змозі прояснити сутність свідомості, руху, і скласти правильну картину світу.

Філософські погляди П.Юркевича можна охарактеризувати як теологічний ідеалізм. Шлях пізнання він пов'язував з освоєнням Біблії, стверджуючи, що істину ми маємо в біблійному вченні про серце, де зосереджене духовне життя людини.