Атрибути буття: рух, простір, час

Під атрибутом мається на увазі властивість, без наявності якої розглянутий об'єкт не може існувати. До питання про атрибутивність руху як властивості буття варто згадати насамперед дві протилежні позиції в античній філософії – позиції Геракліта і Парменіда. Якщо перший відстоював загальність і атрибутивність руху, то для другого справжнім буттям, як відзначалося вище, виявляється стан спокою. Дискусія прихильників Геракліта і Парменіда могла завершиться або спростуванням атрибутивності руху, або ствердженням перебування десь у світі абсолютного спокою. Історія науки демонструє невдачі на цьому шляху: ті, що вважались раніше перебуваючими в стані абсолютного спокою – зірки, туманності, Чумацький Шлях, – як виявилося, здійснюють рух навколо деякого центра, що також непостійний.

Однак це не означає, що позиція Парменіда зовсім непродуктивна. По-перше, спокій, звичайно, існує, однак, на відміну від руху, він відносний. По-друге, існує чимало ситуацій, у яких спокій, або прагнення до спокою, стабільності, стійкості є більш пріоритетним і важливим, ніж орієнтація на рух, постійні зміни. По-третє, до нашого часу в науці відкритий ряд фундаментальних законів збереження (енергії, маси, кількості руху й ін.).

Тим самим атрибутивність руху приймається у філософії. Розглянемо, які бувають види і форми руху.

Розрізняють, наприклад, поступальний і обертальний, циклічний і спрямований рух; рух з кількісною зміною і рух зі зміною якісної визначеності. Останній випадок особливо цікавий і важливий для філософії, тому що ми зіштовхуємося тут з розвитком. Розвиток – це особливий рух; не будь-який рух є розвитком, а лише той, що (на додаток до вже зазначеної ознаки наявності якісних змін) пов'язаний з відновленням, має діалектичні протиріччя в якості свого джерела (докладніше про це – див. нижче в темі 7).

За характером субстрату (того, що рухається) розрізняють такі форми руху матерії:

а) механічну форму, (наприклад переміщення тіла під дією сил), що конкретно вивчає, наприклад, така наукова дисципліна, як механіка;

б) фізичну (взаємодія і рух полів і частинок, їхнього взаємоперетворення і т.п.), що її вивчають у циклі фізичних наук;

в) хімічну (взаємоперетворення речовин у процесі хімічних реакцій), що вивчається хімічними науками;

г) біологічну (комплекс рухів, що забезпечують можливість життя як особливого способу існування високоорганізованих природних об'єктів), що вивчається в системі біологічних наукових дисциплін;

д) соціальну (зміни стану суспільства, культури, світова історія і т.п.), що, відповідно, вивчається соціально-гуманітарними науками.

Зробимо три важливих зауваження до даної класифікації форм руху:

1. Дана класифікація побудована за принципом «від простого до складного». Проте, сучасна фізика (нелінійна динаміка і фізика нерівноважних процесів і систем) внесла корективи в співвідношення (а) і (б) – див., наприклад, [10 – 14].

2. Розглянуті форми не ізольовані одна від одної; вища форма містить елементи нижчої. (Наприклад, жива клітина існує саме як жива завдяки різноманіттю механічних рухів і взаємодій, і, разом з тим, її можна розглядати як своєрідну фабрику, що виробляє нові хімічні речовини).

3. Незважаючи на відзначений в п. 2 зв'язок, не потрібно його абсолютизувати (цьому учить, насамперед, негативний досвід такої абсолютизації) при вивченні якого-небудь складного об'єкта чи явища. Не слід цілковито зводити вищу форму руху до нижчої (наприклад, не варто сутність життя зводити до хімізмів, пояснювати тільки законами хімії, або, як колись Ж. Ламетрі в ХVIII в. у книзі «Людина – машина», пояснити природу людини законами механіки). Концепція, що допускає таке повне зведення, називається редукціонізмом. Якщо мається на увазі зведення до механічної форми руху, то тоді в наявності механіцизм як окремий випадок редукціонізму.

Обговорюючи філософські проблеми руху як атрибута буття, не можна обійти питання про природу того, що рухається. Послідовне рішення цього питання важливе як для ефективного розвитку природничих наук, так і для зміцнення позицій матеріалістичної філософії. Прикладом неадекватного рішення цього питання може служити концепція енергетизму В. Оствальда (1853 - 1932). Рецидиви цієї концепції можна також знайти й у ХХ ст. при неадекватності інтерпретації взаємодії елементарних електронних часток і античастинок (так званих реакцій анігіляції, при яких нібито «зникає матерія»).

Уже віддавна, обговорюючи у філософії проблеми руху, виникало питання про «фон», на якому відбуваються ці «зміни взагалі», як їх можна локалізувати – тобто питання про простір і час.

Під простором у сучасній філософії мають на увазі форму буття, що виражає протяжність і співіснування об'єктів. “Протяжність”можна тлумачити, наприклад, як можливість виміру довжини, ширини і висоти об'єкта. “Співіснування“ означає тут характер взаємного розташування об'єктів один щодо іншого, характер «околиць» розглянутого об'єкта (у математиці, наприклад, є спеціальна дисципліна, що вивчає ці питання – топологія).

Час – це форма буття, що виражає тривалість існування об'єктів і послідовність зміни їхніх станів. Остання частина цього визначення підкреслює зв'язок часу з рухом і такою важливою рисою буття (точніше, зв'язків у бутті), як причинність (див. докладніше нижче в темі 6).

Доповнимо описаний зміст категорій простору і часу хоч би коротким розглядом трьох основних концепцій простору і часу, значимих в історії філософської думки – субстанціальної, реляційної і апріористської.

У рамках субстанціальної концепції (серед яскравих її представників відзначимо І. Ньютона (1643 – 1727) простір і час розглядаються як незалежні одна від одної і від матерії субстанції. Використовуючи модельні образи, їх можно розглядати як своєрідні судини, шухляди, стінки яких розсунуті в нескінченність. Підкреслимо головну особливість трактування, наприклад, простору: воно не залежить від часу і від матерії, а час не залежить від простору і від матерії. Ця концепція не витримала критики з боку науки і практики.

Реляційна концепція трактує простір і час як такі, що мають відношення до матерії і навіть як найважливіші її властивості. Один з основоположників цієї концепції – Г. Лейбніц. Ця концепція вплинула на становлення спеціальної і загальної теорії відносності А. Ейнштейна (1879 – 1955), що внесли істотний вклад у розвиток наших уявлень про простір і час.

Якщо в тільки що розглянутих концепціях простір і час розглядаються як об'єктивні форми буття, то в апріористській концепції (її розвивав головним чином І. Кант) простір і час трактуються як переддосвідні властивості чуттєвого споглядання людини, тобто як суб'єктивні властивості. Реальний же життєвий досвід людини лише розвиває цю дану від народження здатність.

Відзначимо деякі властивості простору і часу. Серед загальних властивостей виділимо зв'язок з іншими атрибутами - рухом і матерією. Особливо яскраво цей зв'язок підтвердили спеціальна і загальна теорія відносності: як просторові, так і часові характеристики об’єктів, які рухаються із швидкістю, близькою до швидкості світла, залежать (хоча і по-різному) від величини швидкості (міри руху), що є одним з наслідків спеціальної теорії відносності. Відповідно, як просторові, так і часові характеристики залежать від наявності поблизу розглянутих об'єктів важких мас, що є наслідком загальної теорії відносності (наприклад, простір поблизу нейтронної зірки чи чорної діри «викривляється», а «плин» часу «сповільнюється»).

Серед часткових властивостей простору і часу відзначимо тривимірність «звичайного» простору, але одновимірність часу; симетрію простору (наприклад, як рівноправність лівого і правого), але асиметрію часу. Остання властивість зв'язана з іншою фундаментальною властивістю буття – причинністю, а також з необоротністю реальних природних процесів, що, у свою чергу, пов'язано з одним з найважливіших законів природи – із другим законом термодинаміки. Це закон інакше називають законом зростання ентропії. Спрощене формулювання його таке: замкнута система у своїй динаміці прагне до все менш упорядкованого стану. Чи в термодинамічних термінах: тепло передається лише від теплого до холодного, але не навпаки.

Варто розрізняти, з одного боку, простір і час як філософські категорії, і, з іншого боку, - як конкретно-наукові поняття, що використовуються, наприклад, у математиці (евклідовий, гільбертовий простір), у фізиці (фазовий простір, просторово-часовий континуум Мінковського) чи в психології (перцептивний простір). Взагалі, усі ці простори відносяться до протяжності і співіснування, однак кожний – по-своєму, зі своєю специфікою.

Категорії «простір» і «час», як і категорії «матерія» і «рух», дуже важливі і значимі для розвитку науки і матеріалістичного світогляду.