Філософія Нового часу

Дану епоху (приблизно XVI-XVIII ст.) характеризують такі основні ознаки: 1) значний розвиток капіталістичних відносин (перші буржуазні ре­волюції, перші парламентські держави і т.п.), зростання промислового вироб­ництва і потреба його технічного оснащення; 2) бурхливий ріст науки, ста­нов­лення експериментального математизованого природознавства. Це привело до зміни філософської проблематики, переорієнтації її, головним чином, на гносеологічні питання. Серед них пріоритетним стало питання про джерело наших знань. Намагаючись відповісти на це питання, філософи дискутували в рамках двох основних напрямків – емпіризму і раціоналізму. Емпіризм розглядав це питання на користь досвіду, чуттєвих даних як єдиного джерела наших знань. До цього напрямку відносяться такі філософи, як Ф. Бекон (1561 – 1626), Т. Гоббс (1588 – 1679), Д. Локк ( 1632 – 1704 ), Д. Берклі (1685 – 1753), Д. Юм ( 1711 – 1776 ) і ін. Раціоналізм же займав істотно іншу позицію, стверджуючи, що джерело знань – розум, інтелектуальна інтуїція; досвід же, чуттєві дані відіграють допоміжну роль спонукального механізму. До цього напрямку відносяться такі філософи, як Р. Декарт (1596 – 1650), Г. Лейб­­ніц ( 1646 – 1716 ), Б. Спіноза (1632 – 1677) й ін.

Варто розрізняти протиставлення «емпіризм – раціоналізм» і «матеріа­лізм – ідеалізм» у тому сенсі, що далеко не всі эмпіристи були матеріалістами і далеко не всі раціоналісти були ідеалістами. Наприклад, Ф. Бекон і Т. Гоббс – матеріалісти; у той час як Д. Берклі і Д. Юм – суб’єктивні ідеалісти. Г. Лейб­ніца відносять до об'єктивного ідеалізму, Р. Декарт же відстоював дуалістичну філософську позицію, а Б.Спінозу, незважаючи на його пантеїзм, усе-таки відносять частіше до матеріалізму.

У центрі уваги філософів Нового часу була також проблема методу, практичної застосовності одержуваних науками знань. У числі таких методів, наприклад, Ф.Бекон розглядав індукцію – метод одержання загального суд­ження (наприклад, якої-небудь закономірності, закону) з безлічі часток, кон­кретних суджень чи фактів. До того ж Ф.Бекон прагнув до ефективності, практичності в реалізації одержуваних наукових знань (див. його знаменита теза: «Знання – сила»). Орієнтація ж Р.Декарта в пошуках найбільш ефективного методу була іншою: він розглядав у якості найбільш плідних дедуктивні методи математики і логіки (власне дедукція як логічний висновок, аксіоматичний метод і ін.). В обговоренні ж питань про джерело наших знань Р.Декарт відстоював першість розуму, довівши роль досвіду до простої практичної перевірки даних інтелекта.

Эмпіризм Бекона перетерпів деякі зміни в Д. Локка у бік більшого врахування суб'єктивних особливостей при аналізі пізнавальної діяльності (див., наприклад, його концепцію первинних і вторинних якостей). Ця тенденція ще більш підсилилася в XVIII в., особливо в англійській філософії – див. суб’єктивно-ідеалістичні системи Д. Берклі і Д. Юма. Наприклад, Д. Берклі на перше місце у своєму філософствуванні ставив відчуття, прямо стверджуючи, що «світ такий, які мої відчуття».

У новоєвропейській філософії XVIII в. (цей період називають також епохою Просвітництва) великим впливом користувався французький матеріалізм, основними представниками якого були: Д. Дідро (1713 – 1784), К. Гельвецій (1715 – 1771), П. Гольбах ( 1723 – 1789 ), Д. Ламетрі (1709 – 1751).

2.4. Німецька класична філософія й основи марксистської філософії

Як це не видаватиметься парадоксальним, але, незважаючи на недостат­ній розвиток соціально-економічних відносин у Німеччині другої половини XVIII в., її духовна культура переживала розквіт. На це вплинула епоха Про­світництва в Європі XVIII в. з її раціоналістичними установками, а також французький матеріалізм (Д. Дідро, К. Гельвецій, Ж. Ламетрі), що ввібрав у себе грандіозні успіхи механіки. І тому цей матеріалізм називають механіс­тич­ним.

Усе це з'явилося духовною передумовою нового етапу розвитку філо­софської думки. Філософські системи цього періоду (друга половина XVIII – початок XIX ст.) не випадково називають класичними, насамперед через їхню високу досконалість як логічну, так і концептуальну. Родоначальником ні­мець­кої класичної філософії вважають І. Канта (1724 – 1804).

Його філософську творчість звичайно розділяють на два періоди. У перший, докритичний, період Кант займається, швидше, природничонауко- вими, ніж філософськими питаннями (відзначимо, наприклад, його знамениту космогонічну гіпотезу – гіпотезу про походження Сонячної системи в процесі згущення первинної газової туманності). Головні філософські заслуги Канта пов'язані, звичайно, із другим періодом його творчості, що називають критичним, у тому числі і тому, що назва трьох основних його праць починаються зі слова «Критика». Дійсно, Кант піддав критичному перегляду усталені філософські уявлення про природу пізнання і його можливі межі, про співвідношення знання і віри, про природу моралі й інших форм суспільної свідомості і т.д.

Кант вважав, що рішенню таких проблем філософії, як проблеми буття, моралі і релігії, повинно передувати дослідження можливостей людського піз­нання. Необхідні умови пізнання закладені, відповідно до Канта, у самому розумі і складають основу знання. Вони ж і додають знанню характер необхідності і всезагальності. Але вони ж суть і неперехідні межі достовірного знання. Кант розрізняв сприймані людиною явища речей і речі як вони існують самі по собі. Ми пізнаємо світ не таким, яким він є насправді, а тільки так, як він нам являється. Нашому знанню доступні тільки явища речей (феномени), що складають зміст нашого досвіду. У результаті впливу «речей у собі» на органи чуття виникає хаос відчуттів. Приводимо ми цей хаос у єдність і порядок силами нашого розуму. Те, що ми вважаємо законами природи, насправді є зв'язок, внесений розумом у світ явищ, тобто наш розум наказує закони природі. Але світу явищ відповідає незалежна від людської свідомості сутність речей — «речі у собі». Безпосереднє пізнання їх неможливе. Вони для нас тільки ноумени, тобто умоглядні, але не дана в досвіді сутність.

Кант не поділяв безмежної віри в сили людського розуму, називаючи цю віру догматизмом. У принциповій обмеженості людського пізнання він бачив певний моральний зміст: якби людина була наділена абсолютним знанням, то для нього не було б ні ризику, ні активних дій при виконанні морального обов’язку.

Кант був переконаний, що ідеї простору і часу людині відомі до власне сприйняття. Простір і час ідеальні, а не реальні. Чуттєві враження зв'язуються між собою за допомогою суджень, в основі яких лежать категорії, тобто за­галь­ні поняття, що, за Кантом, суть «чисто логічні» форми, які характеризують лише «чисте мислення», а не його предмет. Категорії дані людині до всякого досвіду, тобто апріорі.

Багато яких кантівських ідей одержали подальший розвиток у роботах інших представників німецької класичної філософії – І. Фіхте (1762 – 1814), Ф. Шелінга (1775 – 1854) і особливо – Г. Гегеля (1770 – 1831).

Філософія Г. Гегеля – вершина німецької класики. Через усю його сис­тему – найбільш завершену в логічному і концептуальному відношенні – про­ходить загальна ідея розвитку як одна з центральних ідей діалектики. Гегель підкреслював, що розвиток не може відбуватися без протиріч (які є джерелом розвитку), без якісних перетворень, без заперечення старого новим. Хоча роз­виток у нього має загальний характер, але вихідним пунктом, першопочатком розгортання своєї системи (яку можна розглядати як діалектичний ідеалізм) він вважав деяку гранично загальну абстракцію, яка має на початковому етапі свого буття мінімум змісту і яку він назвав «абсолютною ідеєю». Гегель при­писав їй лише одну, але дуже важливу властивість – здатність до саморозвитку. Світову динаміку як розгортання, розвиток «абсолютної ідеї» можна спрощено представити у виді трьох стадій. На першій стадії, у сфері ідеального, «абсолютна ідея» розвивається, збагачуючись змістом до такого ступеня, що настає момент (заперечення, стрибкоподібна зміна якісної визначеності), коли вона перейде в інше буття, перетвориться в матеріально-природне утворення з найпростішою структурою, що поступово далі ускладнюється на другій стадії. Інобуття «абсолютної ідеї» на цій стадії, у сфері матеріального, досягає певного моменту, у якому відбувається нове якісне перетворення (нове заперечення, чи, за Гегелем, заперечення заперечення) – вона знову переходить в інше буття, «повертаючись» у сферу ідеального, але на іншому, більш розвитому рівні. Тут, на третій стадії свого розвитку, «абсолютна ідея», збагатившись новим змістом, здобуває загальнокультурну значимість, виражає духовне життя суспільства. І тому Гегель іменує «абсолютну ідею» на цій стадії «Світовим Розумом», «історичним духом».

До представників німецької класичної філософії, але вже матеріаліс­тичного напрямку, відноситься філософія Л. Фейєрбаха (1804 – 1872). Голов­ною філософською проблемою він вважав проблему людини. У цьому плані він дуже критично ставиться до філософії Гегеля за її надмірну абстракт­ність і спекулятивність. Однак за запереченням об'єктивного ідеаліз­му Гегеля він недооцінив його діалектику. Характерною рисою матеріалізму Фейєрбаха був антропологізм, що полягає у розумінні людини як вищого продукту природи, розгляді людини в нерозривній єдності з природою. Природа – основа духу. Вона ж повинна виявитися основою і нової філософії, покликаної розкрити земну сутність людини, яку природа наділила почуттями і розумом і психіка якої залежить від її тілесної організації.

Основи марксистської філософії. Німецька класична філософія, особливо в особі Гегеля і Фейєрбаха, є одним з головних теоретичних джерел марксизму, основоположниками якого були К. Маркс (1818 – 1883)і Ф. Енгельс (1820 – 1895). З недавніх пір до останнього (а також до марксизму-ленінізму) у нас досить критичне ставлення, що нерідко здобуває форму нігілізму. Аби більш осмислено підійти до того, що ми заперечуємо, будемо розрізняти в марксизмі, принаймні, три аспекти:

1) економічний (марксистська політична економія, економічна концепція «Капітала» К. Маркса – усе це тепер має, головним чином, історичний інтерес);

2) ідеологічний (тобто тут доречний термін «марксизм-ленінізм»), по­ по­в'язаний з його роллю як теоретичного обґрунтування перетворюючої світ мі­сії робітничого класу (ідея диктатури пролетаріату) і далі – політика комуніс­тичних партій. До чого привела реалізація цих ідей хоча б у нашій країні – добре відомо, але і це виходить за рамки наших розглядів;

3)власне філософський, котрий і буде предметом нашої уваги. Однак варто помітити, що в жодній роботі К. Маркса чи Ф. Енгельса немає цільного і послідовного викладу марксистської філософії. Тому будь-який її виклад є певна реконструкція, що часто спрощує суть справи. Усвідомлюючи це, ми представимо тут основні положення марксистської філософії, звівши їх для простоти до трьох основних принципів:

1. Принцип матеріалістичного розуміння історії, відповідно до якого динаміка, розвиток світу, у тому числі історії, має матеріалістичну основу. Якщо мати на увазі суспільний розвиток, то ця основа – протиріччя у способі виробництва, динамічна взаємодія продуктивних сил і виробничих відносин (див. роботу «До критики політичної економії» К. Маркса [1]).

2. Принцип діалектики, відповідно до якого діалектика є загальна теорія розвитку, тобто та, що має відношення до природи, суспільст­ва і духовного життя людини. Причому ця діалектика, на відміну від гегелівської, має матеріалістичну основу. Іншими словами, цілком правомірно, наприклад, говорити про діалектику природи чи про діа­лектику в природі.

3. Принцип практики, по-іншому (на відміну, наприклад, від класич­ної німецької філософії) орієнтуючий філософію, інакше трактуючий її призначення. Це яскраво виражено К. Марксом у його «Тезах про Фейєрбаха» (XI теза: “Філософи лише по-різному пояснювалисвіт, але справа полягає в тім, щоб змінити його” [2]). Під практикою в марксизмі мається на увазі матеріально-предметна діяльність з пере­творення дійсності.