Особливості дипломатії Австралії

Дипломатія Австралії як незалежної, самостійної держави почала формуватися після Першої світової війни, але найбільш завзято вона розвивалася наприкінці Другої світової війни і після неї. З кожним ро­ком Австралія все активніше включалася в світову дипломатію. Ймовір­но, це пояснюється її економічним, промисловим розвитком, освоєн­ням нових енергетичних джерел, ростом життєвого рівня населення і відповідно престижу країни. Раніше її залежність від зовнішньої по­літики Англії була настільки великою, що не давала можливості роз­витку самостійної дипломатії. Послаблення цієї залежності, посилення зв'язків (а іноді і залежності) з США, активність її власних сусідів в Азі-атсько-Тихоокеанському регіоні, що бажали розширити стосунки з ба­гатою Австралією, змусили керівництво країни до формування власної дипломатії суверенної Австралії. Цьому процесу сприяло створення ООН, у якому брала участь і Австралія.

У підготовці конференції та її проведенні в Сан-Франциско значну роль відіграв видатний політичний діяч країни, міністр закордонних справ доктор Г. Еват. Згодом він був і головою Генеральної Асамблеї ООН. Австралія взяла активну участь у низці міжнародних організацій Азії і басейну Тихого океану.

Одним з основних напрямів австралійської дипломатії став " пів­нічний напрямок". Прем'єр-міністр країни Р. Мензис, що посідав цю посаду з перервою близько 20 років, говорив, що та частина Азії, які

Специфіка ділового спілкування... в зарубіжних країнах

Англія називає " Далекий Схід", для Австралії звучить як " Ближня Північ".

Інтереси і позиції Англії на " Далекому Сході" з часом слабшали, а в Австралії, навпаки, посилювалась. Австралійська дипломатія стала більш концентруватися на цьому районі, що, за висловлюванням одно­го австралійського дипломата, " можливо, несе для нас певний ризик, однак надає нам великі можливості".

Проте, незважаючи на всі старання, далеко не всі австралійські дип­ломати зуміли позбутися звички відноситися до країн " іншого кола" без зарозумілості, висловлювати свою думку з зайвим натиском і охоче повчати своїх сусідів, що частково призводить до ефекту, зворотного бажаному. Австралійські дипломати іноді впадають у крайнощі, від ге-гемоністських замашок до догідливості. Зокрема, це виявляється в дип­ломатичних контактах з найскладнішими для Австралії державами Південно-Східної Азії — Малайзією та Індонезією з їхньою прямолі­нійністю. Необхідно, однак, зазначити, що ці якості притаманні не тільки Австралії, але й деяким іншим державам, що недавно стали на шлях створення своєї власної, цілком національної дипломатії, і навіть бага­тьом керівникам дипоматії великих європейських держав, коли їх партії приходять до влади і посади глав дипломатичних відомств посідають особи, що раніше не працювали на дипломатичному поприщі.

Але з кожним роком австралійська дипломатія позбавлялася своєї " провінційності". І якщо її вплив у справах Європи ще не настільки відчутний, як в Азії, то у багатьох міжнародних організаціях вона вже відіграє провідну роль. Австралійська дипломатія стала більш гнучкою, її зв'язки з Японією, Південною Кореєю, Індонезією, арабськими краї­нами набули більш змістовного і глибокого характеру.

Австралійські дипломати — фахівці високого рівня, інтелігентні люди, вони — майстри у встановленні контактів, уміють притягувати до себе. Навіть під час обговорення спірних питань вони поводяться коректно і завжди намагаються завершувати бесіди й переговори на добрій ноті. Більшість дипломатів знають французьку і німецьку мови. Австралійська дипломатія має у своєму розпорядженні фахівців, що знають мови країн, у яких вони працювали: Китай, Росія, арабські країни.

Переговори австралійці ведуть розумно і вміло, відстоюють свою думку твердо, але, допустившись помилки, негайно її виправляють. До

Розділ 8

партнерів із переговорів відносяться уважно, вміють слухати, зацікави­ти бесідою.

З дипкорпусом підтримують активні стосунки. Доступ до міністра закордонних справ для послів не є проблемою. Але, на жаль, міністр часто відсутній у Канберрі.

На відміну від англійців, австралійські дипломати, незважаючи на англійську школу, більш відкриті для партнера, формулювання їхніх позицій під час переговорів більш певні і не містять (як у англійців) подвійного розуміння. Манери австралійських дипломатів більше відпо­відають не англійській школі, а національному характеру австралійців, а він дуже своєрідний. Особливо вражає в них почуття власної гідності. Кожен австралієць, ким би він не був, " вважає себе королем", як кажуть в Австралії. Вони з повагою ставляться до співрозмовника, але й вима­гають такого ж відношення до себе. Вони прості у спілкуванні, привітні, більш відверті, аніж деякі інші національності, однак можуть бути й різ­кими, якщо їм намагатимуться читати нотації чи " командувати" ними. Члени парламенту більш доступні дипломатам, вони навіть полюбля­ють зустрічатися з дипломатами. Таке спілкування дає можливість пар­ламентаріям розширити свій світогляд. Зі свого боку, міністерство за­кордонних справ Австралії, аби перебороти географічну віддаленість своєї держави від інших континентів їхньої зовнішньої політики і дип­ломатії, ввело курсову систему підготовки і підвищення кваліфікації дипломатів. На курсах вчаться не тільки австралійці, але й представни­ки Азії й Африки. Австралійські дипломати за своїм рівнем цілком мо­жуть конкурувати з відомими дипломатами Заходу. Виступаючи в пар­ламенті, міністр закордонних справ Австралії говорив, що австралій­ська дипломатія швидко вдосконалюється.

На дипломатію Австралії накладають свій відбиток і національні проблеми, пов'язані з іміграцією в Австралію. Ставлення до емігрантів з Європи у більшості австралійців більш-менш сприятливе. Але у час­тини жителів країни є упередження проти розширення азіатської іміг­рації. Корінні австралійці побоюються, що через її ріст вони залишать­ся в меншості. В душі багато австралійців називають свою країну " Білою Австралією" і вважають, що запобігти її перетворенню в жовту чи чор­ну — завдання насамперед австралійських дипломатів, а тим часом лейбористська партія вже в 1966 році викреслила зі своєї програми термін " Біла Австралія".

Специфіка ділового спілкува ння... в зарубіжних країнах _______________ 227

Дипломатичний корпус країни відносно невеликий. Багато держав, будучи насамперед зацікавленими в торгівлі з Австралією, представ­лені генеральними консульствами. Генконсули воліють знаходитися в головних промислових і торгових центрах країни — Сіднеї і Мель­бурні, до того ж дуже красивих містах, що мають прекрасні океанські пляжі, театри й інші центри розваг, які відрізняють їх від нудної і відірва­ної від океану Канберри й роблять життя в цих містах для іноземних дипломатів і приємним, і цікавим.

Список літератури

1. Дипломатия зарубежных государств: Учебное пособие / Под ред. Т. В. Зоновой. — М., 2004. — 352 с.

2. Діловий протокол та ведення переговорів: Навч. посіб. / В. П. Га­лушко. — Вінниця: Нова книга, 2002. — 226 с.

3. Попов И. И. Современная дипломатия: теория и практика: Курс лекций. — Часть 1: Дипломатия, наука и искусство / ДА МИД РФ. — М.: Научная книга, 2000. — 576 с.

4. Протокол и этикет для деловых людей I Т. И. Холопова, М. М. Ле­бедева. — М.: Анкил; ИНФРА-М, 1995. — 368 с.

Замість післямови

ЗАМІСТЬ ПІСЛЯМОВИ

Із вищепрочитаного можна скласти певне уявлення про професію дипломата, її плюси і мінуси, переваги перед іншими та специфіку цієї непересічної професії, якою володіє півтори-дві сотні тисяч осіб у всьому світі. Спеціалістів у галузі дипломатії відносно небагато, бо, як писав відомий французький дипломат Жюль Камбон: " Я не знаю діяльності більш різноманітної, ніж професія дипломата,., де людина повинна мати більшу твердість характеру і незалежність розуму". Життя людей цієї професії проходить у рамках досить жорстких правил дипломатичного протоколу, дещо архаїчних, старомодних, але все-таки необхідних для нормального функціонування всієї системи міжнародних взаємин.

Про дипломатію і дипломатів говорили і писали з давніх часів, пи­сали різне — і серйозне, і жартівливе, часом іронічно-саркастичне, інко­ли анектодичне, і все це — свідчення того, що ця романтична професія цікавила і цікавить людей, не залишає їх байдужими. Тому хотілось би на завершення навести деякі найцікавіші, на наш погляд, афоризми про дипломатію і дипломатів, про протокол і церемоніал, про національні особливості деяких народів, і на оптимістично-жартівливій ноті завер­шити нашу працю:

Дипломатія — це мистецтво стримувати силу.

Г. Кіссінджер — американський дипломат, політолог

Всяка дипломатія — це продовження війни іншими засобами.

Чжоу Еньлай — китайський державний діяч

Хороший дипломат завжди пам'ятає, що він повинен забути.

Г. Макміллан — прем 'єр-міністр Великобританії

Дипломат — людина, яка вміє мовчати на десяти мовах.

Невідомий автор

Дипломат — людина, яка двічі подумає перед тим, як нічого не ска­зати.

А. Дрейєр — американський критик

Дипломат — це людина, яка може послати вас до дідька в таких виразах, що ви й самі не помітите, як попрямуєте за вказаною адресою.

К. Стіннетт — американський письменник

Той, хто вивчає дипломатію, повинен вивчити три речі: говорити французькою, нічого не говорити і говорити неправду.

К. Берне — німецький публіцист

Дипломат — це чесна людина, яку посилають до чужої країни обма­нювати для блага своєї вітчизни.

Г. Уоттон — англійський дипломат

Ідеальний дипломат — це професійний шахрай з благородним сер­цем.

В. Швебель — німецький учений

Церемоніал — фіміам дружби.

Східна приказка

Багатство породжує церемонії.

В 'єтнамське прислів я

При свободолюбному розумові всяка церемонія нудна.

М. Севільє — французька письменниця

Церемоніал — це те, що благодатно сприяє визначеній течії справ.

Шан-Цзюнь Шу — літературна пам 'ятка стародавнього Китаю

Етикет — це коли поводишся трохи ліпше, аніж це необхідно.

Невідомий автор

Цінність етикету в тому, що правила поведінки передбачають увагу до людей. Це — самодисципліна заради інших людей і заради прин­ципів.

Невідомий автор

Замість післямови

Етикет — це коли позіхають із закритим ротом. Обідній етикет, ма­буть, придумали люди, які не знали почуття голоду.

Г. Прокноу — американський політик

Колись манери створювали люди, Тепер манери створюють людей.

Д. Байрон — англійський поет

Манери — це засіб, з допомогою якого розумний тримається на віддалі від дурня.

Р. Емерсон — американський філософ

Американець — це людина, яка що-небудь робить, тому що так не робили раніше.

Марк Твен — американський письменник

Англієць — це людина, яка що-небудь робить, тому що так уже ро­били раніше.

Марк Твен — американський письменник

Британці — єдиний народ на світі, який любить, коли їм говорять, що справи складаються гірше нікуди.

У. Черчілль — прем 'єр-міністр Великобританії

Німці живуть, щоб працювати, тоді як інші народи працюють, щоб жити.

Г. Прокноу — американський політик

У характері росіянина — не будучи щасливим самому, намагатись ощасливити всіх.

А. Авторханов — російський політолог

Всі люди працюють, щоб добре жити; українці — щоб багато пра­цювати.

Невідомий автор

Француз нудьгує, коли ніхто не поділяє його думки, а також тоді, коли перебуває сам у кімнаті.

А. Сталь — французька письменниця.

СПИСОК РЕКОМЕНДОВАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Х.Авилов В. 77. Дипломатические беседы. — М., 1973.

2. Авилов В. И. Официальные контакты дипломатов. — М., 1977.

3. Александров Е. Дипломатия динамичного века. — София, 1981.

4. Атватер 77. Я вас слушаю: Советы руководителю, как правиль­но слушать собеседника. — М., 1984.

5. Афанасьев І. Діловий етикет. — К., 1998.

6. Бибик С. П., Михно I. Л., Пустовіт Л. О. та ін. Універсальний довідник-практикум з ділових паперів. — К., 1998.

7. Блшценко И. А. Дипломатическое право: Учебное пособие. — М., 1990.

8. Блшценко И. П., Дурдшевскіш В. Н. Дипломатическое и консуль­ское право. — М., 1962.

9. Бойко О. В. Вміння встановлювати контакти, переконувати: про формування дипломата // Трибуна. — 1977. — № 1—2.

10. Боплан Г. Опис України / Меріме П. Українські козаки та їх ос­танні гетьмани: Богдан Хмельницький. — Л., 1990.

11. Борунков А. Ф. Дипломатический протокол России. — М., 2000.

12. Брайчевський М. Походження Русі. — К., 1968.

13. Брокгауз Ф. А., Ефрон 77. А. Энциклопедический словарь. — СПб., 1904. —Т. 28.

14. Бунтян К., Мурзін В., Симоненко О. На світанку історії. — К., 1998.

15. Вайнцвай 77. Десять заповедей творческой личности: Пер. с англ. — М, 1990.

16. Васильева-Тангнус Л. Правила этики: краткий справочник. — М., 1992.

17. Воссоединение Украины с Россией: Документы и материалы: В 3-х томах. — М., 1953.

18. ВудДж., СерреЖ. Дипломатический церемониал и протокол: Принципы, процедура, практика: Пер. с англ. — М., 1974.

Список рекомендованої літератури

Список рекомендованої літератури

19. Галушко В. П. Діловий протокол та ведення переговорів: Навч. посіб. — Вінниця: Нова книга, 2002.

20. Голобуцкий В. Дипломатическая история освободительной вой­ны 1648—1654.— К., 1962.

2\. Громыко А. А. Памятное. — М., 1988. — Кн. 1—2. 22. Гуменюк Б. І. Основи дипломатичної і консульської служби. — К., 1998.

23.Деіівіс Н. Європа. Історія: Пер. с англ. — К., 2000.

24. Демин Ю. Г. Статус дипломатических представительств и их пер­сонал. — М, 1995.

25.Дипломатический корпус. МЗС Управління державного прото­колу. — К., 2002.

26. Дипломатический словарь: В 3 т. — М, 1984—1986.

27. Документи Богдана Хмельницького. — К., 1961.

28. Донцов Д. Історія розвитку української державної ідеї. — К., 1991.

29. ДрайманД. Дипломатический протокол: задачи, средства, мето­ды и стиль работы. — Лейпциг, 1981.

30.Енциклопедія Українознавства: В 11 томах /Гол. ред. В. Кубійо-вич. — Париж; Нью-Йорк, 1955—1957.

31. ЗаллетР. Дипломатическая служба. Ее история и организация во Франции, Великобритании и Соединенных Штатах. — М., 1956.

32. Захарова Л. М., Коновалова А. А. Основы дипломатической и кон­сульской службы: Учебное пособие. — Минск: БГЭУ, 2001.

33. Захарова Н. В. Выполнение обязательств, вытекающих из меж­дународного договора. — М., 1998.

34. ЗленкоА. Зовнішня політика України: від романтизму до прагма­тизму: Виступи, промови, інтерв'ю, статті. — К., 2001.

35. Зорин В. А. Основы дипломатической службы. — М, 1977.

36. ИсииК. Дипломатические комментарии. — М., 1942.

37. История дипломатии: В 3-х томах. — М., 1959—1965.

38. Історія України: нове бачення: У 2-х т. — К., 1996.

39. Історичні постаті України: Історичні нариси. — Одеса, 1993.

40. Камбон Ж. Дипломат. — К., 1997.

41. Камінський А. Основи міжнародних відносин. — Л.: ЛНУ ім. Іва­на Франка, 2001.

42. Карамзин В. Предания веков. — М., 1988.

43. Караосманоглу Я. К. Дипломат поневоле: Воспоминания и на­блюдения. — М., 1978.

44. Карягин В. В. Дипломатическая жизнь за кулисами и на сцене. — М, 1994.

45. Киссинджер Г. Дипломатия: Пер. с англ. — М., 1999.

46. Ковалев А. Азбука дипломатии. — М., 1993.

47. Коровин Е. А. История международного права: от древности до конца XVIII века: Пособие к лекциям. — М., 1946.

48. Королюк В. К вопросу о посольстве в Москву от запорожского гетмана Петра Сагайдачного в 1620 г.: Славянский архив АН СССР. — М., 1989.

49. Костомаров Н. Исторические монографии и исследования: В 2-х книгах. — М., 1989.

50. Крип 'якевич I. П. Богдан Хмельницький. — 2-ге вид., випр. і доп. —Л., 1990.

51. Кулик О., Сардачук П. Елементи дипломатичного протоколу і дипломатичної практики в історії України. — Л., 2000.

52. Левин Б. Д. Дипломатия, ее сущность, методы и формы. — М., 1962.

53. Леонов Н. С. Информационно-аналитическая работа в загрануч-реждениях. — М., 1996.

54. ЛукашукИ. И. Международное право: Особенная часть. — М., 1998.

55. МакотаМ., ТрохимчукС. Українська дипломатія у XX столітті. — Л., 1998.

56. Малий словник історії України / Відпов. ред. В. Смолій. — К., 1997.

57. Международное право в документах. — М.: Юридическая лите­ратура, 1982.

58. Молочков Ф. Ф. Дипломатический протокол и дипломатическая практика. — М., 1979.

59. Молочков Ф. Ф. Некоторые вопросы дипломатического протоко­ла и дипломатической практики. — М., 1964.

60. Мударян А. А. Самая благородная наука об основных понятиях международно-политической теории. — М., 1990.

61. Наливайко Д. Очима Заходу: Рецепція України в Західній Європі XI—XVIII століть. — К., 1998.

62. Науковий вісник Дипломатичної Академії України. — К., 2001. — Вип. 5.

g 4-619

Список рекомендованої літератури

Список рекомендованої літератури

63. Нариси з історії дипломатії України / Під ред. В. А. Смолія. -К.: Альтернативи, 2001.

64. Некоторые вопросы протокольной практики. — М., 1997.

65. Нергеш Я. Поле битвы — стол переговоров. — М., 1989.

66. Никифоров С. Д., Борунков А. Ф. Дипломатический протокол в СССР: принципы, нормы, практика. — М., 1985.

67. Никольсон Г. Дипломатия: Пер. с англ. — М., 1941.

68. Никольсон Г. Дипломатическое искусство: Четыре лекции по ис­тории дипломатии: Пер. с англ. — М., 1962.

69. Памятники истории Киевского государства. — Ленинград, 1936.

70. Пашуто В. Внешняя политика древней Руси. — М., 1968.

71. Пост Э. Этикет. — М.: МАИК " Наука", 1996.

72. Повесть временных лет. — М., 1950.

73. Положення про дипломатичну службу в Україні. Указ Президен­та України від 16 липня 1993 року // Голос України. — 1993. — 22 лип.

74. Попов В. И. Дипломатия — наука и искусство: Современная дип­ломатия: теория и практика. — М., 2000.

75. Про Положення про Міністерство закордонних справ України. Указ Президента України від З квітня 1999 року // Офіційний вісник України. — 1999. — № 14.

76. Протокол Российской Федерации. — М., 2000.

77. Руденко Г. М. Основи дипломатичного протоколу. — К., 1996.

78. Руденко Г. М. Україна дипломатична. — К., 1999.

79. Резніченко В. І., Михно І. Л. Довідник-практикум офіційного, дипломатичного, ділового протоколу та етикету. — К., 2003.

80. Репецький В. Дипломатичне і консульське право. — Л., 2002.

81. Сагайдак О. П., Олійник В. М. Принцип міжнародної ввічливості в дипломатичному протоколі. — Л., 2001.

82. СандровскийК. К. Дипломатическое право: Учебник. — К., 1981.

83. Сардачук П. Д., Кулик О. П. Дипломатичне представництво: організація і форми роботи: Навч. посіб. — К.: Украина, 2001.

84. Сатоу Э. Руководство по дипломатической практике: Пер. с англ. — М., 1961.

85. Сахаров А. М. Дипломатия Святослава. — М., 1991.

86. Селянинов О. П. Дипломатические беседы, их организация и про­ведение.— М., 1993.

87. Семенов В. Л. Практика дипломатического протокола и этике­та. — М.: Международное агентство " A.D & Т2", 2002.

88. СергійчукВ. Армія Богдана Хмельницького. — К., 1996.

89. Сергійчук В. Неусвідомлення України. Ставлення світу до української державності у 1917—1921 роки з аналізом сьогодення. — Л.: Свічадо, 2002.

90. СерреЖ. Дипломатический протокол. — М., 1963.

91. Симпсон С Учебные программы и курсы по дипломатической практике: Пер. с англ. — М., 1989.

92. Советская дипломатическая и консульская служба. — М., 1979.

93. Современная дипломатия зарубежных государств. —М., 1986.

94. Сорока М. Світ відкриває Украшу: Статті, документи, комен­тарі.—К., 2000.

95. Субтельний О. Україна. Історія. — К., 1993.

96. Суярко Л. На дипломатичному терені. — К., 1973.

97. Талапаев А. Н. Международные договора в современном ми­ре. — М., 1973.

98. Тимошенко Н Л. Жінка в офіційному житті: Питання протоколу// Наук. вісн. ДАУ. — К„ 1999. — Вип. 2. — С 252—256.

99. Тимошенко Н. Л. На найвищому рівні в поксякденному житті: Деякі особливості офіційного дипломатичного протоколу // Політика і час. — 2001. — № 2. — С 76—80.

100. Тиунов О. П. Принцип соблюдения международных обяза­тельств.— М., 1979.

101. Україна. Віхи історії. — К.: Мистецтво, 2001.

102. Україна дипломатична—2000: Науковий щорічник. — Вип. І. — К., 2000.

103. Україна дипломатична—2001: Науковий щорічник.—Вип. П. — К., 2002.

104. Україна на міжнародній арені // Збірник документів і матері­алів 1991—1995: У 2 книгах. — К., 1998.

105. Улищенко О. Н. Секреты хороших манер и поведения. — Харь­ков, 1995.

106. Улищенко О. Н Этикет. — К., 1998.

107. УРСР у міжнародних відносинах: Міжнародні договори, кон­венції, угоди та інші акти, учасником яких є Україна. — К., 1966.

108. Федоров П. Дипломат и консул. — М., 1965.

109. Фелыжэм Р. Дж. Настольная книга дипломата: Пер. с англ. — Минск, 2000.

Список рекомендованої літератури

110. Фишер Р, Юри У. Путь к согласию или переговоры без пораже­ния. — М, 1992.

111. ЧестараДж. Деловой этикет. — М, 1999.

112. Шевчук В. Козацька держава: Етюди до українського державо­творення. — К., 1995.

113. Шекера І. Міжнародні зв'язки Київської Русі. — К., 1963.

114. ШерерЖ.-Б. Літопис Малоросії або історія козаків-запорожців та козаків України або Малоросії. — К., 1994.

115. Шульгин О. Без території. Ідеологія та чин уряду УНР на чу­жині.—К., 1998.

116. Шумов СІ, Андреев А. История Запорожской Сечи. — К.; М.: Еворолинц, 2003.

117. Шуршалов В. М. Основные вопросы теории международного договора. — М., 1959.

118. Щетинин В. Д. Экономическая дипломатия. — М., 2001.

119. Эн Мари Сабат. Бизнес-этикет. — М., 1999.

120. Юридична енциклопедія. — К., 1998.

121. Anderson M. S. The Rise of Modern Diplomacy. — London, 1993.

122. De Callieres F. The Art of Diplomacy. —New York; London, 1993.

123. Denza Eilicen. Diplomatic Law Commentary of the Vienna Conven­tion on Diplomatic Relations. — New York, 1976.

124. Harr J. E. The professional Diplomat. — New York, 1969.

125. Ikanowicz С Wybrane zagadnienia protokolu dyplomatycznego і organizacji sluzby zagranicznej Rzeczypospolitej Polskiej. — Warszawa, 1996.

126. MachowskiJ. Korespondencjadyplomatyczna.— Warszawa, 1970.

127. Mc Caffre Mary Jane, Innis Pauline. Protocol. The Complete Handbook of Diplomatic, Official and Usage. — New Jersey, 1977.

128. Pietkiewicz E. Protokol dyplomatyczny. — Warszawa, 1990.

129. Radlovic Monte. Etiquette and Protocol. A Handbook of Conduct in American and International Cirkles. — New-York, 1956.

130. SutorJ. Korespondencja dyplomatyczna. — Warszawa, 1992.

131. Vademecum Protokolu dyplomatycznego / Pod. red. J. Sutora. — Warszawa, 1972.

132. Walton A. Diplomacy. The Dialogue between States. — London,
1984.

КОРОТКИЙ ДОВІДНИК ДИПЛОМАТИЧНИХ ТЕРМІНІВ І ПОНЯТЬ

Автаркія — створення замкненого самодостатнього господарства в межах окремої країни або групи країн, спрямоване на максимальне обмеження імпорту, стимулювання експорту товарів і капіталу.

Автократія — форма правління, що являє собою необмежене і без­контрольне повновладдя однієї особи в державі або політичний режим з верховною владою лідера, що не контролюється представницькими органами.

Агреман — згода приймаючої держави на призначення певної осо­би дипломатичним представником акредитуючої держави. А. запитується тільки на глав дипломатичних представництв, переважно через відом­ство закордонних справ. При запиті повідомляються деякі біографічні дані про особу, намічену до призначення. Запит, як правило, дається в письмовій формі; листування щодо А. і можлива відмова в ньому не розголошуються. В деяких країнах^, запитується усно, так само даєть­ся і відповідь. Після одержання Л. кандидат стає персоною грата (бажа­ною персоною); негативна відповідь свідчить про те, що ця особа є пер­соною нон грата (небажаною особою). Приймаюча держава не зобов'я­зана повідомляти мотиви відмовив.

Акламація — трапляється в практиці міжнародних організацій та конференцій як метод прийняття рішень без проведення голосування, на основі реакції учасників, вираженої вигуками, репліками, аплодис­ментами тощо.

Акредитування — процес призначення дипломатичного представ­ника однієї держави в іншій. Завершенням його є вручення диплома­тичним представником вірчих грамот главі держави перебування. У біль­шості держав дипломатичний представник вважається таким, що при­ступив до виконання своїх обов'язків з моменту вручення вірчих грамот; у деяких державах — з моменту нотифікації відомству закордонних

Короткий довідник дипломатичних термінів і понять

справ про прибуття і представлення завіреної копії вірчих грамот. Існує також практика Л. журналістів.

Альтернат (поперемінно) — правило, за яким у примірнику міжна­родного договору, призначеного для підписання даною договірною сто­роною, назва сторони, підписи уповноважених, печатки, а також сам текст договору мовою даної договірної сторони розміщаються на пер­шому місці. Для підписання першим вважається місце під текстом до­говору з лівого боку, а якщо підписи ставляться один під другим, — місце зверху. Застосування А. підкреслює рівність сторін, які домовля­ються. А. суворо дотримується в двосторонніх договорах. У багатосто­ронніх договорах застосовується порівняно рідко.

Анексія (приєднання) — протиправне приєднання (загарбання) дер­жавою території, яка належить іншій державі. А. є грубим порушенням міжнародного права.

Анклав — територія держави, яка повністю оточена сухопутною територією іншої держави, або частина території держави, повністю оточена сухопутною територією однієї чи кількох держав. У тих випад­ках, коли частина території держави оточена сухопутною територією іншої держави неповністю, оскільки є вихід до моря, її називають на-піванклавом.