Динаміка розвитку економіки країн Зах.Європи в др.пол. ХХ ст.

Однією з характерних особливостей індустріальних суспільств є різноманітність їх економічного й політичного розвитку. Якщо в перші повоєнні роки роль безперечного лідера серед індустріальних країн світу відігравали США, то на даний час склались три центри економічного суперництва: США, Західна Європа, Японія. Між ними посилюється конкурентна боротьба за ринки збуту, сфери вкладання капіталу, джерела сировини, за пріоритет у вирішальних галузях науково-технічного прогресу.

Послаблення позицій США і поява на авансцені економічного протистояння Західної Європи, Японії, зміни у співвідношенні конкурентних сил пов'язані перш за все з особливостями їх економічного розвитку.

У 60-70-і роки темпи економічного розвитку США і Західної Європи зрівнялись. Більш істотним є те, що скоротилась відстань між США і Японією в обсягах промислового виробництва. Японія стала другою економічно розвинутою країною світу.

Сполучені Штати відставали від Західної Європи та Японії насамперед за темпами зростання продуктивності праці.

Японські, а також західноєвропейські компанії випереджали США за кількістю продукції, її науково-технічним рівнем, особливо в деяких нових галузях. Японія також успішно конкурувала і з іншими країнами на ринках Південно-Східної Азії й Західної Європи.

У середині 70-х років західні країни зазнали серйозних труднощів, початок яким поклала енергетична криза. Енергетична криза наблизила загальну економічну кризу, яка охопила розвинуті країни світу в 1974-1975 рр. Вона була значно глибшою, ніж циклічні спади попередніх десятиліть. У ході кризи набуло масового характеру безробіття, яке в індустріально розвинутих країнах досягло 15 млн..

Водночас у другій половині 70-х років інтенсивно розвивається й електронно-інформаційна техніка. Досягли великих успіхів біотехнологія та генна інженерія. Застосування нових технічних і наукових досягнень привело до структурної перебудови промисловості та міжгалузевих зв'язків. Предметом масового вжитку став персональний комп'ютер.

Після певного піднесення 1976-1979 рр., у наступний період капіталістичні країни знову зазнали серйозного спаду. Падіння промислового виробництва становило понад 8%. З 1983 р. відбувається чергове піднесення, яке незабаром набуває характеру справжнього буму, що тривав аж до 1990 р. Інтенсивно перебудовувалась структура господарства.

У 70-90-х роках на вищий щабель піднялись інтеграційні економічні процеси, передусім у Західній Європі. Збільшилась кількість членів " Спільного ринку ". До початкової " шістки" приєдналися Великобританія, Данія, Ірландія (1973), Греція (1981), Іспанія і Португалія (1986), Австрія, Фінляндія, Швеція (1995).

Разом з розбудовою Європейського союзу відбувається процес переходу економічної могутності від США до Японії.

Економічний поступ індустріально-розвинутих країн упродовж останніх років наштовхнувся на серйозні труднощі. На зміну тривалому господарському піднесенню 80-х років у 1990 р. прийшов черговий циклічний спад. Він, однак, виявився менш глибоким, ніж два попередні — 1974-1975 і 1980-1982 рр.

Глобалізація як тенденція світового розвитку на зламі ХХ-ХХІ ст.. є характерною прикметою світової економіки. Після краху комунізму у Східній Європі дедалі більше країн включається в систему світогосподарських зв'язків. Один із найвідоміших сьогодні американських спеціалістів у галузі світової економіки проф. Лестер Туроу зазначив, що у 90-ті роки стало зрозумілим, що людство уже володіє всіма технологіями в галузі комунікацій і транспорту, які тільки необхідні для формування повною мірою глобальної економіки. Товари можуть створюватися у будь-якому місці світу залежно від того, де їх виробництво обійдеться дешевше, і збуватися там, де їх вдасться продати за найвищою ціною. На його думку національні економіки замінюються глобальним господарством. Учений вважає, що основними силами, які викликали зміни, стали крах комунізму і поява технологій, які роблять можливим становлення глобальної господарської системи. Глобалізація виявляється у стандар­тизації технології, діяльності фінансових інститутів, національної статистики, у боротьбі із забрудненням дов­кілля. Стандарт поширюється також на освіту і культуру. За­проваджується уніфікація вимог до податкової політики та політики зайнятості. Посилюється також глобалізація еко­номічних зв'язків. У 1980 р. інвестиції у Східну Азію сягали 1, 3 млрд дол., а в 1994 — 42, 7 млрд дол. Водночас близько половини населення країн, що розвиваються, живуть у замк­нутій економіці, відірвані від руху капіталу, міжнародного економічного обміну. Глобалізація, таким чином, ще не ста­ла глобальною і наштовхується, як показали події грудня 1999 р. в Сіетлі (США), січня 2000 р. в Давосі (Швейцарія), липня 2001 р. в Генуї (Італія), на значний опір, особливо з боку населення слаборозвинутих країн, яке вважає, що вона призводить до використання капіталів не там, де вони потрібні в першу чергу. Однак реальність підтверджує рух світової економіки в напрямі глобалізації. Уже сьогодні її інфраструктуру складають такі міжнародні організації, як Міжнародний валютний фонд, Всесвітній банк, ЮНЕСКО (Організація Об'єднаних Націй з питань освіти, науки і культури), ФАО (Продовольча і сільськогосподарська ор­ганізація ООН), МОП (Міжнародна організація праці), СОТ (Світова організація торгівлі), " Велика сімка", регіональні організації (близько 60), багатонаціональні корпорації (близько 60 тис), інституційні інвестори (пенсійні та інвес­тиційні фонди, страхові компанії), неурядові організації (рух " зелених", " лікарі без кордонів" і т. ін.), великі міста (Лон­дон, Нью-Йорк, Токіо, Франкфурт, Париж), окремі індивіди (наукові працівники, університетські професори, артисти, видатні підприємці на зразок Б.Гейтса).

Примітною ознакою 90-х років став приватизаційний процес у багатьох країнах, у тому числі й розвинутих, що є показником прагнення зробити економіку більш ефектив­ною. Лише з 1988 по 1997 р. урядами від приватизації отри­мано 242 млрд дол.