Класичне редагування

На етапі класичного редагування, забезпечуючи потребу галузі суспільного виробництва (видавничої справи) отримувати фахівців потрібної кваліфікації, розпочалася і ведеться дотепер підготовка у вищих і середніх закладах освіти редакторів та коректорів-професіоналів. Редакторів-професіоналів готували в закладах освіти двох напрямів: на факультетах журналістики університетів (звідси виходили переважно редактори публіцистичної літератури і редактори радіо й телебачення), а також у поліграфічних університетах (тут найчастіше готували редакторів для книжкових видавництв — художніх та науково-технічних).

На цьому етапі в науковій та навчальній літературі було зафіксовано переліки основних тем, які повинна висвітлювати теорія редагування, описано його основні методи, сформовано множину найчастіше вживаних норм.

Комп'ютерне редагування

Хоча етап комп'ютерного редагування почався в 90-х роках XX ст., його передвісники з'явилися значно раніше. Ще в кінці 50-х — на початку 60-х років російські вчені вперше висловили думку про те, що редагування можна автоматизувати. Суть такої автоматизації вбачалася в тому, що «" не зовсім правильна"... мова буде перекладена на " зовсім правильну"». Пізніше (в 60-х — 80-х роках) у рамках досліджень у галузі комп'ютерної лінгвістики було розроблено програми, що давали змогу автоматизувати деякі процеси редагування. Із кінця 80-х років у ЗМІ за допомогою комп'ютерів почали здійснювати автоматичний контроль орфографічної правильності тексту, контроль складності, контроль стилістичних характеристик лексики, частковий контроль синтаксису й пунктуації, автоматичне виправлення (в режимі діалогу) орфографічних помилок.

Контрольні запитання

1. Етапи становлення редагування.
2. Охарактеризувати періоди розвитку редагування.

Список рекомендованої літератури

1.Партико З.В. Загальне редагування: нормативні основи. – Львів: Афіша, 2006. – 416с.

2.Мильчин А.Э. Методика редактирования текста. – М.: Логос, 2005. – 524с.

3.Тимошик М. Книга для автора, редактора, видавця: Практичний посібник. – К.: НВЦ НКМ, 2006. – 559с.

4.Сикорский Н.М. Теория и практика редактирования. – М.: Высшая школа, 1980. – 328с.

5.Капелюшний А.О. Редагування в засобах масової інформації. – Львів: ПАІС, 2005. – 304с.

ЛЕКЦІЯ № 4

План

1. Становлення редагування в Україні.

2. Внесок уроженців Сумщини в розвиток і становлення редагування.

У часи середньовіччя в Україні у великих майстернях, де виготовляли рукописні книги, працювали так звані " справники", які звіряли переписані копії з оригіналами книг. " Справники" виконували одночасно функції і коректора, і редактора, і текстолога. " Справником" був і першодрукар Федоров, який прибув в Україну (до Львова) з Москви. У Росії така праця дорого обійшлася йому, оскільки саме через " справництво" І. Федоров був змушений покинути Москву. У XVII ст. у друкарні Києво-Печерської лаври коректорів називали " столпоправителями", а у Львівській братській школі — " дозорцями". До їх обов'язків входило пильнувати, щоби текст, схвалений " справниками", друкарі правильно набрали. У XIX ст. українські вчені зробили значний внесок у збір закономірностей для майбутньої теорії редагування. Тут маємо на увазі вже згадану теорію значень слова видатного українського мовознавця О. Потебні. У середині XIX ст. відомим видавцем і редактором був П. Куліш, який досконало знав українську мову1. Правда, його редакторська манера відзначалася, як можна сказати тепер, крайнім суб'єктивізмом (він виправляв рукописи на свій смак і розсуд). Значну роль у практиці редагування українських видань кінця XIX — початку XX ст. відіграв Франко. Дослідник його редакторської діяльності Л. Маляренко окреслює такі принципи діяльності І. Франка як редактора: ідейна спрямованість, принциповість стосовно суспільної орієнтованості видання, правдивість слова, колегіальність у прийнятті редакційних рішень, планування редакційної діяльності, об'єктивний відбір авторів та матеріалів, повага до індивідуальної творчої манери авторів, тісний зв'язок редактора з авторами і (якщо можливо) узгодження з ними виправлень. І. Франко як редактор сформулював свої вимоги до видань дитячої та шкільної літератури, наукових та художніх творів, а особливо — перекладів зарубіжної класики українською мовою. Надзвичайно колоритними є спогади про будні редакторської праці І. Франка, які М. Рудницький записав у В. Стефаника.

У час входження України до складу Російської та Австро-Угорської імперій видавнича справа розвивалася мало. Українська мова, зокрема в Росії, була заборонена, а, значить, друковану продукцію нею не публікували.

У час боротьби за незалежність Української держави в журналі " Книгарь", що виходив у Києві в 1917 — 1920 р., вчені-дослідники ставлять деякі проблеми редагування (композиція видань навчальної та популярної літератури; нормованість мови; дослідження видавничої діяльності відомих представників української культури та ін.K. Визначну роль у видавничій справі в період 20—30-х років відіграють видатні вчені М. Грушевський та Огієнко. Зокрема, М. Грушевський був одним із фундаторів українського академічного книговидання. Як редактор він відзначався винятковою об'єктивністю в редагуванні авторського тексту, а також чітко визначав допустимі межі втручання в нього (так, навіть достеменно знаючи, що в тексті є помилки, він все ж не виправляв їх сам, а просив зробити це автора. На виняткову увагу як редактора заслуговує і спадщина І. Огієнка. Він, як ніхто інший, зробив дуже багато для становлення в Україні єдиних лінгвістичних норм редагування. Крім того, І. Огієнко одним із перших почав формулювати постулати, тобто найбільш узагальнені норми, редагування.

Після ліквідації незалежної держави розвиток редагування в Україні відбувався в складі СРСР. Його центром став Український поліграфічний інститут (тепер — Українська академія друкарства), який після Другої світової війни перевели з Харкова до Львова. Спеціалісти цього інституту створили так звану " львівську школу редагування".

До числа перших монографічних видань цієї школи належать праці Р. Іванченка " Робота редактора над точністю слова і стислістю викладу" (Львів, 1964) та його ж " Літературне редагування" (Харків, 1970). Окрім того, в 60-х роках була випущена книга Д. Григораша " Теорія і практика редагування газети" (Львів, 1966).

Значний внесок у розвиток редагування не тільки в Україні, айв усьому СРСР зробив М. Феллер. Дослідник створив свою оригінальну теорію редагування у співавторстві підручник: " Литературное редактирование" (Москва, 1968); монографії " Эффективность сообщения и литературный аспект редактирования" (Львів, 1978), " Структура произведения" (Москва, 1981), " Стиль и знак" (Львів, 1984). У 1972 р. викладачі Українського поліграфічного інституту (М. Феллер, Квітко та М. Шевченко) опублікували " Довідник коректора". До цього часу він залишається найповнішим україномовним виданням, що описує норми редагування. Представники " львівської школи редагування" досліджували також окремі проблеми едитології. Так, І. Квітко досліджувала використання термінів у повідомленнях (" Терминоведческие проблемы редактирования" (Львів, 1986) — у співавторстві), Я. Зелінська — проблеми зв'язків редагування з неориторикою " Теоретичні основи роботи редактора над літературною формою твору. (Літературне опрацювання тексту): Навчальний посібник" (Київ, 1989).

На початку 80-х років починає розвиватися " київська школа редагування". Її особливістю була, зокрема, увага до редагування художньої літератури та публіцистики. Засновником цієї школи став Р. Іванченко (" Літературне редагування", 2-е вид. Київ, 1983). Після здобуття Україною незалежності першими виданнями з едитології були дві книги В. Різу на: " Моделювання і технологія редакторських систем" (Київ, 1995) і " Літературне редагування: Підручник" (Київ, 1996).

Дещо осторонь від цих обох шкіл стоять дослідження з автоматизації редакційних процесів 3. Партика [" Методы машинной корректуры и машинного редактирования" (Москва, 1983); " Статистика ошибок при корректуре и редактировании текстов" (Москва, 1989); " Комп'ютеризація видавничого процесу: Навчальний посібник" (Київ, 1996)], а також виконане під керівництвом В. Перебийніс дослідження " Лингвистические проблемы автоматизации редакционно-издательского процесса" (Київ, 1986). Названі видання свідчать, що " львівська" та " київська" школи поставили редагування в Україні на рівень світових досягнень едитології.

У 80-х роках XX ст. українське академічне (наукове) книговидання посідало у світі третє місце (після таких видавництв, як російське " Наука" та американське " Мак Ґроу-Хілл".