Україна і утворення СРСР

Під час громадянської війни на території колишньої Російської імперії утворилося шість радянських республік – Російська Федерація, Україна, Білорусія, Азербайджан, Вірменія, Грузія та дві народні республіки – Бухарська і Хорезмська. Республіки формально вважалися незалежними, але фактично ніякого суверенітету вони не мали і управлялися єдиним центром – ЦК РКП(б). Залежність республік від московського центру прикривалася системою двосторонніх та багатосторонніх угод, яка отримала назву «договірної федерації».

Проекти об’єднання республік:

Після громадянської війни постало питання про остаточне врегулювання відносин між республіками. Для цього була утворена спеціальна комісія на чолі з наркомом національностей Йосифом Сталіним. (У квітні 1922 р. Сталін обійняв посаду генерального секретаря ЦК РКП(б)). Комісія розробила так званий «план автономізації», який передбачав включення республік на правах автономій до складу Російської федерації (Й. Сталін, Д. Мануїльський). В Україні з критикою цього плану виступили голова уряду Х. Раковський та нарком внутрішніх справ Микола Скрипник. Х.Раковського у 1923 р. було замінено на посаді голови уряду УСРР Власом Чубарем, а у 1936 р. – репресовано.

В.Ленін відкинув сталінський план, назвавши його шовіністичним, і розробив власний, за яким усі республіки на рівних правах входили до складу СРСР, зберігаючи за собою право вільного виходу, поряд республіканськими передбачалося формування союзних органів влади («союзний план», В. Ленін, Х. Раковський).

Керівництво Грузії – «конфедерація» (договірні відносини між самостійними державами).

Утворення СРСР

На основі ленінського плану І з’їзд рад СРСР 30 грудня 1922 р. прийняв рішення про утворення СРСР. До його складу ввійшли Російська Федерація, Українська РСР, Білоруська РСР, Закавказька Федерація (Грузія, Вірменія, Азербайджан). У документах, покладених в основу СРСР (Декларація і Договір), права центру превалювали над правами республік. Із 29 пунктів Союзного договору лише 1 стосувався прав республік. Формально кожна республіка мала право виходу із СРСР, але механізму такого виходу не було розроблено.

Юридичне оформлення СРСР остаточно завершилося в 1924 р., коли була прийнята Конституція СРСР. Конституція позбавила союзні республіки права на зовнішню політику і торгівлю, прийняття власних рішень щодо розвитку транспорту, зв’язку, оборонної промисловості. Повноваження республік обмежувалися с/г, внутрішніми справами, охороною здоров’я, соціальним забезпеченням. Але і ці повноваження зводилися нанівець керівництвом РКП(б), яке визначало внутрішню і зовнішню політику в цілому і кожної республіки.

IX Всеукраїнський з’їзд рад (травень 1925) затвердив зміни в Конституції УСРР, законодавчо закріпивши входження республіки до складу СРСР.

Формально СРСР був федерацією, але фактично - унітарною, централізованою державою, імперією нового типу. Україна втратила рештки державного суверенітету і незабаром, як і інші союзні республіки, перетворилася на адміністративну одиницю Радянського Союзу. Проте певні ознаки державності - територіальна цілісність, власний адміністративний і державний апарат збереглися, однак це не змінювало її статусу як частини єдиної держави.

Утворення СРСР було обумовлене дією як об’єктивних, так і суб’єктивних чинників:

- територіальні межі республік, які ввійшли до Радянського Союзу, були об’єднані в межах колишньої Російської імперії. Між ними існували історично усталені тісні економічні зв’язки і, як наслідок, певна спеціалізація економічних районів та розподіл праці;

- головною ж причиною утворення СРСР стало посилення впливу у всіх республіках єдиної, жорстко централізованої більшовицької партії, керівництво якої взяло курс на негайне об’єднання республік в єдину державу і здійснило це об’єднання за власним сценарієм.

Входження України декілька етапів:

І. червень 1919 – грудень 1920 рр.(військово-політичний союз Росії, України, Латвії, Литви і Білорусії, об’єднання 5 найважливіших наркоматів – військ. справ, нар. господарства, залізниці, фінансів та праці);

ІІ. грудень 1920 – грудень 1922 рр.(«договірна федерація», до 5 наркоматів + зовн. торгівлі, шляхів, пошти, телеграфу);

ІІІ.грудень 1922 – травень 1925 рр. Утворення СРСР

Українізація

Однією зі складових реформування суспільних відносин стала політика «коренізації», яка була проголошена XII з’їздом РКП у квітні 1923 р. Перед місцевим апаратом ставилися вимоги поповнення своїх лав за рахунок національних кадрів, користування рідною мовою в державних установах і закладах, сприяння розвиткові національної культури. Український різновид цієї політики дістав назву українізації. Основні завдання й напрями українізації були визначені у декреті Раднаркому УСРР від 27.07.1923 р. «Про заходи в справі українізації шкільно-виховних і культурно-освітніх установ». Українізація передбачала задоволення певних національних вимог українського народу:

- висування українців на керівні посади;

- запровадження української мови в державні та культурні установи, пресу, навчальні заклади;

- розвиток національної за формою й радянської за змістом культури;

- створення відповідних умов для культурного розвитку національних меншин, які проживали в Україні.

Більшовики змушені були піти на проведення цієї політики, оскільки перебували під впливом національно-визвольної боротьби українців 1917-1920 рр. і прагнули забезпечити собі підтримку всього населення України.

Українізація здійснювалася в певних, дозволених центром рамках.

Здійснювалися заходи, спрямовані на вдосконалення адміністративно-територіального управління. У жовтні 1924 р. у складі УСРР була створена автономна Молдавська республіка. Протягом 1924– 1925 рр. створено сім німецьких, чотири болгарських, польський та єврейський національні райони, а також 954 ради національних меншин. Центром українізації став наркомат освіти, який очолювали послідовно Г. Гринько, О. Шумський (1924 - 1926), М. Скрипник.