Студопедия

Главная страница Случайная страница

КАТЕГОРИИ:

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника






Радянська Україна у 1930-х рр.






Індустріалізація України

У грудні 1925 р. XIV з’їзд РКП(б) проголосив курс на індустріалізацію: передбачалося прискорення промислового росту Радянського Союзу і досягнення ним у короткі строки рівня розвитку економічно розвинутих країн світу. Сталін заявив, що «ми відстали від передових країн на 50-100 років. Ми повинні подолати цю відстань за 10 років. Або ми зробимо це, або нас зімнуть». Індустріалізацію передбачалося здійснювати плановими методами (п’ятирічками). Обирається курс на «прискорене соціалістичне будівництво», і саме політика «соціалістичної індустріалізації» мала принести успіх сталінському курсу «великого перелому». Ставилося за мету забезпечити переважний і першочерговий розвиток галузей Групи А (паливної, енергетичної, хімічної, машинобудівної та ін.). Це дало б змогу перетворити СРСР на могутню індустріальну державу з великим військово-промисловим потенціалом. У грудні 1927 р. XV з’їзд РКП(б) підтримав прискорення темпів промислового розвитку. 1929 рік було оголошено роком «Великого перелому».

Причини індустріалізації:

Курс на індустріалізацію був об’єктивно необхідний, оскільки СРСР залишався економічно відсталим і знаходився у ворожому зовнішньому оточенні.

Труднощі індустріалізації:

- Радянський Союз міг розраховувати лише на внутрішні джерела фінансування індустріалізації;

- не вистачало кваліфікованих кадрових робітників та інженерів;

- низький рівень економічної освіти радянського керівництва, відсутність досвіду здійснення планової індустріалізації.

Якщо до 1929 р. індустріалізація здійснювалася прискореними темпами, то з 1929 р. - форсованими, надшвидкими. На 1929 р. було заплановано 32% приросту промислової продукції, на 1930 і 1931 рр. - по 45%, на 1932 - 36%. Особливо високі темпи розвитку важкої індустрії були заплановані для України. Зокрема, завдання з видобутку вугілля підвищили з 27 до 80 млн. тонн (фактично було піднято на-гора 45 млн.), а план виплавки чавуну в Україні – з 2400 до 6600 тис. тонн (фактично – 4330 тис.). Ці плани були явно нереальними і економічно необґрунтованими. Вони стали наслідком волюнтаризму, політичного свавілля, нерозуміння радянським керівництвом економічної ситуації. Заплановані показники не були досягнуті. Щорічний приріст промислового виробництва в ці роки в середньому складав 15, 7%, а в 1933 р. скоротився до 5%.

І п’ятирічка (1928-1932). Були збудовані Харківський тракторний завод, Дніпрогес, «Запоріжсталь», «Азовсталь», «Криворіжсталь», реконструйовані металургійні заводи у Дніпродзержинську, Краматорську, Макіївці, Комунарську. Наприкінці першої п’ятирічки в Україні підприємства союзного підпорядкування виробляли 69, 8% продукції, республіканського – 20, 3%, місцевого – 9, 9%. Запроваджена карткова система.

ІІ п’ятирічка (1933-1937). Харківський турбінний завод, Новокраматорський завод важкого машинобудування, Азотний завод у Горлівці. З середини 30-х років дедалі чіткіше виявлявся курс на мілітаризацію народного господарства, створення могутнього військово-промислового комплексу. Розпочався швидкий розвиток легкої та харчової промисловості, при збереженні приорітету ПГА.

ІІІ п’ятирічка (1938-1942). Введено в дію 600 підприємств. Розвиток ПГА.

В цілому, змінилося співвідношення між промисловістю та с/г у загальній структурі економіки. Різко скоротилися усі види приватного підприємництва. Ліквідувалися іноземні концесії. Утверджувалася планова адміністративно-командна система керівництва економікою. Грудень 1938 р. – Постанова про трудову дисципліну, червень 1940 р. – указ про 8-годинний робочий день, 7-денний робочий тиждень і заборону самовільно залишати робоче місце. У 1935 р. скасована карткова система.

Індустріалізація здійснювалася екстенсивним шляхом: не за рахунок новітньої техніки і технологій, а за рахунок будівництва великої кількості підприємств, збільшення кількості працюючих. Основним джерелом підвищення продуктивності праці повинен був стати ентузіазм народу. Щоб його стимулювати, використовувались різні методи, серед яких - організація з 1929 р. масового соціалістичного змагання, яке охопило майже всіх працюючих. В ніч з 30 на 31 серпня 1935 р. вибійник шахти «Центральна-Ірміне» О. Стаханов за допомогою двох помічників-кріпильників, імена яких для історії так і залишилися невідомими, видобув 102 тонни вугілля при нормі 7 тонн, розрахованої тільки на вибійника. Держава використала це для того, щоб переглянути норми виробітку в бік їх збільшення на 35 – 45%. Учасниками сталінської програми соціалістичної індустріалізації стали й мільйони репресованих «ворогів народу».

Наслідки індустріалізації:

Політика прискореної індустріалізації призвела до важких соціально-економічних і політичних наслідків:

- Здійснення індустріалізації за рахунок с/г посилило тиск на селян: збільшився продподаток, заборонялася вільна торгівля (надлишки продукції селяни повинні були здавати за державними розцінками).

- Форсована індустріалізація обумовила перехід до насильницької колективізації, результатом якої мало стати забезпечення країни дешевими продуктами харчування, а промисловості – дешевою сировиною.

- Випереджаючий розвиток важкої промисловості зумовив посилення диспропорцій між промисловістю і с/г, між важкою і легкою промисловістю. Величезні кошти витрачалися на розвиток важкої індустрії, яка сама по собі не була орієнтованою на задоволення потреб населення і успіх якої мало позначився на стані легкої і харчової промисловості. Відбулося падіння життєвого рівня народу.

- Відбувся перехід від непу до командно-адміністративної економіки. Монополізм державної власності, відсутність конкуренції і матеріальної зацікавленості призвели до сповільнення темпів розвитку господарств. Плани довоєнних п’ятирічок виконані не були, хоч за офіційною інформацією вони навіть перевиконувалися. Керівництво прагнуло створити видимість безперервних успіхів.

- З індустріалізацією пов’язаний початок масових репресій. У катастрофічних провалах здійснення планів, в аваріях, що почастішали, почали звинувачувати «ворогів народу», «шкідників», з вини яких нібито і траплялися «зриви» і «провали». Першою політичною справою став так званий Шахтинський процес 1928 р. над інженерними кадрами шахт Донецького басейну;

- Життєвий рівень населення залишався вкрай низьким.

Поряд із цим, індустріалізація мала і значні позитивні досягнення:

- Залучення в економіку України 20% загальносоюзних коштів, виникнення нових галузей (кольорова металургія, електрометалургія тощо);

- Україна із аграрної країни перетворилася в індустріально-аграрну;

- у 1940 р. рівень промислового потенціалу у порівнянні з рівнем 1913 р. збільшився у 7 разів;

- за обсягом виробництва важкої промисловості Україна випереджала ряд розвинутих західноєвропейських країн. Вона посіла друге місце в Європі по виробництву машин (після Англії) і виплавці чавуну (після Німеччини);

- за три довоєнні п’ятирічки в Україні з’явилися сотні великих і середніх заводів, фабрик, шахт, електростанцій. Серед них - сім промислових гігантів: Дніпрогес, Харківський тракторний завод, Краматорський машинобудівний і Дніпровський (Запоріжжя) алюмінієвий заводи, «Азовсталь», «Запоріжсталь», «Криворіжсталь».

Звичайно, ці результати мали історичне значення. Але українському народу довелося заплатити за них надто високу ціну. Подібну ціну за створення сучасної економіки ніхто в світі не платив. До того ж, промисловість України зберігала свою загальну спрямованість на видобуток сировини і її первинну обробку, що прив’язувало Україну до індустріального комплексу СРСР.

 

Колективізація українського села

Причини колективізації

- завдяки колгоспам повністю підпорядкувати с/г державі;

- забезпечити населення країни дешевими продуктами харчування і сировиною, отримати кошти для індустріалізації;

- ліквідувати дрібнотоварний селянський уклад, який, на думку більшовиків, був джерелом капіталізму на селі.

Курс на колективізацію був проголошений XV з’їздом ВКП(б) у 1927 р. (рішення про кооперацію села). Хлібозаготівельна криза 1927-1928 рр. В січні 1928 р. рішення Політбюро ЦК КПРС – Сталін та його оточення внесли в рішення з’їзду корективи, суть яких полягала в іще більшому обмеженні елементів ринку, що залишилися від НЕП, у насильницькій ліквідації всіх форм с/г кооперації, а також «куркульства як класу». Єдиною формою організації виробництва на селі мали стати колгоспи й радгоспи. Все це мало здійснитися за три-чотири роки. Тих, хто виступив проти «лінії партії», оголосили «ворогами народу» і репресували (М. Бухаріна, М. Рикова, О. Томського та ін.). З цих же причин сталася й розправа над видатними вченими-аграрниками О. Чаяновим, К. Кондратьєвим та ін. У 1928 р. – створення першої машинно-тракторної станції (МТС). Листопад 1929 р. на пленумі Політбюро ЦК КПРС – рішення про форсовану колективізацію села. Восени 1929-весною 1930 рр. – хвиля селянських повстань проти колективізації. У березні 1930 р. стаття Сталіна «Запаморочення від успіхів» - проти надмірностей у колективізації, масовий вихід селян з колгоспів.

Постановою пленуму ЦК ВКП(б) від 5.01.1930 р. було чітко визначено темпи колективізації для різних зон Радянського Союзу. В Україні колективізацію планувалося завершити в основному (тобто об єднати в колгоспи 70% селянських господарств) до кінця 1930 р. Україна повинна була в найкоротший термін упровадити колективізацію, показуючи приклад іншим республікам СРСР. У жовтні 1929 р. в Україні було 10 суцільно колективізованих районів, в грудні того ж року їх було 46. Встановлення колгоспно-радгоспної системи супроводжувалося насильницькою експропріацією землі, худоби, реманенту. Селян силоміць заганяли до колгоспів, а незгодних репресували. Частина з них, насамперед молодь, йшла до міст, у промисловість. Чимало вихідців з села, котрі ставали студентами або призивалися до Червоної армії, не поверталися додому. Тяжкими були для України й наслідки масових депортацій. Наприкінці 20-х років 850 тис. українських селян були примусово переселені в необжиті райони Сибіру. На розселянювання хліборобів була спрямована і політика «ліквідації куркульства як класу», в результаті якої було знищено понад 200 тисяч (за офіційними даними) селянських господарств. 30.01.1930 р. Політбюро ЦК ВКП (б) прийняло постанову про поділ куркулів на 3 категорії:

1. Активні вороги радянської влади (10 років ув’язнення або розстріл);

2. Пасивні вороги (виселення до Сибіру);

3. Лояльні до більшовиків, але не бажають вступати до колгоспів (переселення за територію колгоспів).

Аби забезпечити високі темпи колективізації, більшовики направили до українського села 62 тис. робітників. Сюди прибули також так звані 25-тисячники, – як правило, російські робітники, які мали здійснювати аграрну політику партії. На 1 червня 1930 р. у республіці було насильницьки колективізовано 90 тис. господарств, а всього за роки колективізації – 200 тис. Разом з усіма членами сімей «куркулів» це становило 1, 2–1, 4 млн осіб. Більше половини з них було депортовано на Північ і до Сибіру. В 1932 р., запровадивши паспортну систему в містах, влада фактично прикріпила селян до колгоспної землі, зробила їх державними кріпаками.

Голодомор 1932-1933 рр.

У 1931 р. майже третина урожаю була втрачена під час жнив. Плани хлібозаготівель, однак, залишилися без змін. У 1932 р. площа посівів в Україні зменшилась на одну п’яту. План же хлібозаготівель був піднятий на 44%. У 1932 р. план хлібозаготівлі Україна виконати не змогла, оскільки він був нереальним. Щоб забезпечити виконання плану проти колгоспів та індивідуальних селянських господарств почали вживатися крайні заходи: здійснювалася тотальна конфіскація продовольчих запасів - аж до сухарів, солінь і фруктової сушки; райони, де не виконувався план, переводилися на блокадне положення - підвезення будь-яких продуктів харчування до них заборонялося.

Хлібозаготівлею в Україні керувала спеціальна комісія на чолі з В. Молотовим - одним із головних винуватців геноциду українського народу. У засіки держави тоді забирали навіть насіннєвий фонд. В республіці почався голод. У березні 1933 р. ним було охоплено 103 з 400 районів. Однак навіть за цих умов значна кількість зерна йшла на експорт. Центральна влада спромоглася виділити Україні лише 3 млн. пудів хліба.

7 серпня 1932 р. ЦВК і РНК СРСР прийняли постанову «Про охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперативів та про зміцнення суспільної (соціалістичної) власності»: розкрадання колгоспного майна каралося розстрілом, а за «пом’якшуючих обставин» - позбавленням волі на строк не менше 10 років. До кінця 1932 р. (за 5 місяців) було засуджено 55 тис. осіб, у тому числі до розстрілу - 2, 1 тис. осіб. Серед засуджених було багато жінок і дітей, які отримали покарання за жменю, зібраних колосків.

Жорстокість, з якою проводили хлібозаготівлю в 1932 р., стала безпосередньою причиною небаченого за всю історію України голодомору 1932-1933 рр. Прямі втрати від голоду становили 3, 5-5 млн. осіб. Людські втрати голодомору 1932-1933 рр. перевершують усі відомі в новітній історії випадки геноциду.

 

Наслідки колективізації

- с/г стало колгоспним. На кінець 1932 р. було колективізовано 70% селянських господарств, на кінець 1937 р. - 96%;

- селі утверджено командну економіку з повним підпорядкуванням колгоспів державній владі. Колгоспи були поставлені в такі умови, які різко обмежували їх господарську самостійність і підприємництво, культивували зрівнялівку, безгосподарність, позбавляли економічних стимулів розвитку;

- ліквідовано так зване куркульство як клас економічно і фізично;

- голодомор 1932-1933 рр.;

- отримано засоби для задоволення потреб індустріалізації;

- наприкінці 30-х років с/г стало виходити на рівень продуктивності, що існував на початку суцільної колективізації;

- держава зробила чимало для зміцнення колгоспного ладу: зменшення податкового тиску на колгоспи, селянам залишалася вся продукція, вироблена понад план державних поставок, зміцнювалася матеріально-технічна база села. У середньому за рік в Україні ставало до ладу 73 машинно-тракторних станції (МТС). держава забезпечувала собі контроль над діяльністю колгоспів). З метою подолання безгосподарності, стимулювання праці селян у колгоспах створювалися постійні бригади і ланки, за якими закріплювалися засоби виробництва, худоба, земельні ділянки. Запроваджувалася прогресивно-відрядна оплата праці, преміювання натурою. Поліпшувалися побутові умови на селі.

- ефективність господарювання залишалася низькою.


Поделиться с друзьями:

mylektsii.su - Мои Лекции - 2015-2024 год. (0.01 сек.)Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав Пожаловаться на материал